від+думки

1. adj

1) повний, цілковитий, абсолютний

2) категоричний, беззастережний; остаточний

3) явний, очевидний

2. v

1) вимовляти, видавати (звук)

2) виражати словами; викладати, передавати (думки тощо)

3) пускати в обіг (фальшиві гроші)

4) заст. продавати

* * *

1) видавати ( звук); вимовляти

2) виражати словами; висловлювати; to utter one s thoughts [one's feelings] виражати свої думки [почуття]

3) пускати в обіг (особ. фальшиві гроші, т. п.)

1) порожнеча, пустота

2) незайняте (вільне) місце

3) прогалина, пропуск

4) с.г. огріх

5) вакансія, вільне місце (про посаду)

6) байдужість, відсутність живої думки, тупість; неуважність; розгубленість

7) амер. приміщення, що здається внайми; "no vacancies" «кімнат немає» (оголошення в готелі тощо)

8) незайнятість; бездіяльність

* * *

1) порожнеча; to stare into vacancy дивитись у порожнечу /у простір/

2) порожнє, незайняте місце; а vacancy in a warehouse вільне місце на складі

3) байдужість; відсутність живої думки чи інтересу; тупість; неуважність; розгубленість; vacancy of mind [of thought] відсталість розуму, млявість [думки]

4) пробіл, пропуск; а vacancy in one‘s knowledge пробіл у знаннях; с.-г. пропуск при насадженні

5) вакансія, незайняте робоче місце; to fill a vacancy заповнювати вакансію; вільне приміщення; “по vacancies” «(вільних) номерів немає» ( оголошення в готелі)

6) незайнятість, бездіяльність

7) незаповненість, незайнятість

1. n

1) голос

2) звук

3) думка, голос

4) рупор, виразник думки

5) чутка

6) репутація, слава

7) муз. голос, вокальна партія

8) співак; співачка

9) військ. радіотелефонний зв'язок

10) грам. стан

2. v

1) висловлювати, виражати (словами)

2) бути виразником (думки)

3) вимовляти (слово тощо)

4) фон. вимовляти дзвінко

5) поет. наділяти голосом

6) муз. настроювати

* * *

1) голос; in a gentle voice м’яко, м’яким тоном; in a loud voice гучно, гучним голосом; to raise one‘s voice підвищити голос; he likes to hear his own voice він любить слухати сам себе, він любить ораторствувати; здатність співати; voice trial проба голосів, прослуховування співаків; to teach voice займатися постановкою голосу; he‘s got a good voice у нього гарний голос, він гарно співає; рел. глас; the voice of God /of the Lord/ глас божий /господень/; the voice of one crying in the wilderness глас волаючого в пустелі

2) звук; the voices of the night нічні звуки, голоси ночі; the voice of cuckoo кування; the voice of the stream журчання струмка; the voice of the waves [or the seaˌ of the storm] голос /рев/ хвиль [моря, бурі]; the voice of the hyena виття гієни; the hounds gave voice собаки подали голос; собаки загавкали

3) вираження внутрішнього почуття, переконання ; внутрішній голос voice of duty [of conscience, of reason, of blood] голос боргу [совісті, розуму, крові]

4) думка, голос; to have a voice in smth. мати право виразити свою думку, здійснити вплив I have no voice in the matter це від мене не залежить; to give voice to smth. виразити /висловити/ що-небудь.; they gave voice to their indignation вони виразили своє обурення; to givevoice to the general opinion виразити спільну думку; to follow the voice of the people прислухатися до голосу народу; to give voice for smth. висловитися з приводу чогось.; my voice is for peace я стою за мир; to raise one‘s voice against smth. висловитися проти чого-небудь; I count on your voice я розраховую, що ви говоритимете на мою користь/підтримуєте мене/; without a dissentient voice одноголосно; give few thy voice ( Shakespeare) говори менше, не будь; рупор, той, хто виражає думку; this newspaper is the voice of government ця газета є рупором/виражає думку/ уряду

5) запорука муз. співак; співачка; вокальна партія; голос; the song is arranged for singing by 3 voice s пісня в /на/ три голоси

військ., тех. (радіо-телефонний зв’язок; range of voice дальність радіо-телефонного зв’яку; voice call sign радіо мікрофонний позивний; voice channel лінія /канал/ телефонного зв’язку; voice frequency тональна частотність; the voice of Nature поклик природи; with one voice (всі) в один голос, одностайно, одноголосно, як одна людина ; the voice of the turtledove рел. голос горлиці; поклик любові; a still small voice рел. віяння тихого вітру; голос совісті, внутрішній голос the voice of one man is the voice of no one поет. = один в полі не воїн; the voice of the people is the voice of God поет. глас народу — глас божий

1) виражати ( словами); висловлювати; to voice one‘s protest виразити протест; chosen to voice their grievance обраний, щоб висловити їх скаргу; бути тим хто виражає(ч.иєїсь думки); to voice the opposition бути рупором опозиції

2) вимовляти ( слова)

3) грам. вимовляти дзвінко, озвінчувати

4) поет, наділяти голосом

5) муз. настроювати ( орган)

1) захоплення, взяття; одержання; шахм. узяття ( фігури)

2) cл. виторг, бариші; збір ( театральний); получка

3) улов ( риби)

4) оренда ( землі); орендована ділянка

5) популярна пісенька, п'єса

6) мeд.; cпeц. гарне щеплення, що прийнялося,

7) пoлiгp. "урок" складача

8) кiнo знятий кадр, кінокадр, дубль

9) мeд. пересадка ( шкіри)

10) запис ( на плівку)

••

1) брати; схопити

2) захоплювати; опановувати, завойовувати

3) привласнювати, брати ( без дозволу)

4) користатися; одержувати; здобувати

5) діставати, добувати

6) приймати (що-н.); погоджуватися (на що-н.)

7) сприймати, реагувати

8) розуміти; тлумачити

9) охоплювати, опановувати

10) захоплювати, захоплюватися; подобатися

11) записувати, реєструвати, протоколювати

12) знімати, фотографувати

13) використовувати як приклад

14) уміщати

15) вимагати; віднімати

16) (in, on) чіплятися (за що-н.); застрявати, заплутуватися (у чому-н.); the anchor took in the seaweed якір заплутався у водоростях

17) женитися; виходити заміж

18) с.-х. приймати

19) прийматися

20) починатися, розходитися, набирати силу

21) aмep. схоплюватися, замерзати

22) ставати, робитися

23) приймати (їжу, ліки)

24) їздити (на автобусі, таксі) [див. І 4,]

25) знімати, орендувати ( приміщення); наймати, запрошувати ( робітників)

26) виписувати або регулярно купувати ( газети); підписуватися ( на газету)

27) приймати (керівництво, обов'язки); нести ( відповідальність); взяти на себе (відповідальність, керівництво) to take command прийняти командування

28) займати ( місце)

29) займати ( позицію); дотримувати (думки, точки зору)

30) здобувати, приймати (вигляд, форму, значення); одержувати, успадковувати (ім'я, назва)

31) побороти, справитися ( з перешкодою); взяти ( висоту); вигравати, перемагати, брати верх ( у спортивному змаганні)

32) ( into) утаємничити, відкрити (таємницю, секрет)

33) вивчати (предмет, ремесло); вести, проводити ( заняття)

34) визначати (розмір, відстань); знімати ( показання приладів); вимірювати ( температуру) to take bearings орієнтуватися; з'ясовувати обстановку; пеленгувати

35) носити, мати розмір( ноги)

36) зазнавати (покарання, втрати)

37) витримувати, переносити (неприємності, удари); ( takeit) cл. виносити, терпіти

38) занедужати; заразитися ( хворобою)

39) піддаватися (обробці, фарбуавнню)

40) вбирати, поглинати ( рідину)

41) cпopт. приймати (подачу, м'яч)

42) to take to a place направлятися кудись

43)

44) to take smb for smth виводити когось ( на прогулянку) [див. *]

45) to take to smth захопитися чимсь ( вином)

46) починати займатися чимсь

47) to take to smb полюбити когось, відчути до когось симпатію; to take against smb виступати проти когось

48) to take after smb походити на когось; бути схожим на когось; наслідувати когось ( у поведінці думках)

49) to take smb; smth for smb; smth приймати когось, щось за когось, щось

50) to take smth; smb off smth; smb знімати щось з чогось

51) рятувати щось, когось від чогось, когось

52) викреслювати, вилучати когось з чогось ( зі списку)

53) збивати когось з чогось ( з ніг) [порівн. *]

54) to take smth from smth віднімати щось від чогось; to take from smth знижувати, послабляти

55) to take smth out of smth виносити щось звідкись; виймати щось звідкись ( руки з кишень); відволікати, розважати когось; усувати когось

56) to take smb through smth змусити когось зробити щось

57) to take smth; smb down smth вести щось, когось униз по чомусь. (по річці, дорозі)

58) to take smth up to smth доводити щось до певного часу

59) to take smb over some place водити когось, показувати комусь щось (звичн.. приміщення)

60) to take smb on /in, across, over / smth попадати комусь по якомусь місці, вдарити когось по чомусь

61) to take upon oneself to do smth братися за щось, брати на себе виконання чогось ІІІ А звичн. у сполученні з наступним віддієслівним іменником виражає одиничний акт або короткочасну дію, що відповідає значенню іменника

62) вiйcьк. приймати присягу; звичн. у сполученні з іменником виражає дію, що носить загальний характер

63) піти танцювати

64)

лётывать

1) літати (зап. літати); (с силой, с шумом, ширять) шугати. [Хто високо літає, той низько сідає (Номис). Курчата переполошилися, літають по хаті, по столах (Звин.). Під нами шумить море, над нами шугають чайки (Н.-Лев.)]. Мысли, думы -ют - думки, думи літають, шугають. [Думка ген-ген літає (Номис). Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала (Вороний)]. -тать мыслями - заноситися (літати) думками. Его мысли -ют - йому думки заносяться. [Не знаю, куди йому думки заносяться, - сидить під тином та на місяць дивиться (Чигир.)];

2) (быстро бегать) літати, (носиться) га(й)сати. [Хіба наші діти в хаті посидять? по шляху літають (Звин.)];

3) (падать) падати. -ться, безл. - літатися, шугатися.

* * *

направить

1) (давать направление) спрямовувати, спрямувати, напрямовувати, напрямувати, направляти, направити, напрямляти, напрямити, (указывать путь) справляти, справити, напроваджувати, напровадити кого, що на кого, на що, до кого, до чого, випрямовувати, випрямувати що проти кого, проти чого, на кого, на що, накеровувати, накерувати, скеровувати, керувати, скерувати, кермувати, скермувати кого, що на кого, на що, до кого, до чого и ким, чим, (заправлять, распоряжаться) орудувати ким, чим, (о мног.) поспрямовувати, понапрямовувати, понаправляти, понапрямляти, понапроваджувати, повипрямовувати, понакеровувати, поскеровувати. [Ми направляли човен на тіні, бо там ясніше горіли вогні (Коцюб.). Направивши їх темними лісами (Сторож.). Направляв письменство на вільні простори (Корол.). Дозвілля вкупі з допитливим розумом напрямили дівчину на книжки (Коцюб.). Треба його напрямити на ту стежку (Мирн.). Справив його на битий шлях (Сл. Ум.). Девлет-Ґірей справив татарву на дорогу мирного побуту (Куліш). Справляють честь її на небезпечну путь (Самійл.). Прийдете оце до села, а там вас справлять до школи (Канівщ.). Сам горе до себе справлю (Франко). Накеровує їх до кращого життя (Рада). Провідник брався за ланцюг, щоб скерувати човен (Коцюб.). Скеруй половими (волами) добре, щоб часом не зачепитися (Н.- Лев.). Я тямлю, куди ти кермуєш (Кониськ.). Сказано: молода сила, тільки вміло орудуй нею, вона тобі й землю переверне (Кониськ.)]. Меня к вам -вили - мене до вас направили (справили, напровадили). [Там черничка мене до вас направила (Кониськ.). Напровадьте його до мене (Крим.)]. -ть корабль рулём и парусами - направляти (скеровувати), направити (скерувати) корабель кермою і вітрилами. -ть путь куда - простувати, попростувати, прямувати, попрямувати куди. Куда путь -ете? - куди простуєте? куди вам дорога?;

2) (устремлять, обращать) справляти, справити, направляти, направити, напрямовувати, напрямувати, напрямляти, напрямити, навертати, навернути, звертати, звернути, обертати, обернути, напроваджувати, напровадити, скеровувати, скерувати, накеровувати, накерувати що на кого, на що, до кого, до чого, (склонять) привертати, привернути кого до чого, (о мног.) понавертати и т. п., попривертати. [Направляючи свою увагу туди, куди потребує революційна стратегія (Еллан). Він силоміць напрямив свої думки на щоденну роботу (Коцюб.). Читання навертало її думки на новий шлях (Грінч.). Наверни мене на їх віру (Манж.). Звернути свою увагу в инший бік (Коцюб.). До тебе звертаю всі думи свої (Самійл.). Обертати всенькі свої сили на розвивання науки (Статут Ак. Н.). Така любов напроваджує всі наші заходи тільки на одну точку (Крим.). Всі сили накерували (Сл. Гр.)];

3) (наставлять) направляти, направити, напрямляти, напрямити, настановляти, настановити, навертати, навернути, напроваджувати, напровадити, (о мног.) понаправляти, понапрямляти и т. п. кого на що; (руководить) керувати, скерувати ким, водити кого. [Маючи думку на чесну працю і дітей напрямити (Мирн.). Потяг до світла водив письменника в його шуканнях правдивого життя (Корол.)]. -ть к добру, на путь правильный (спасительный), на путь истины - направляти (навертати), направити (поправити, навернути) до доброго (на все добре, на добро), на праву путь (на дорогу, на стежку), напучувати, напутити на путь спасенну, на путь істинну, наводити, навести на пуття (на добро, на добрий лад). [Сила, що змогла-б направляти всіх до доброго (Грінч.). Серце навернуть на праву, чесну путь (Самійл.). Поможіть синочкові моєму та напутіть його (Тесл.). Вона тебе, як мати рідна, напутить (Кониськ.). Чому й на пуття не навести? (Свидн.). Учителька розумна наведе на добро (Свидн.)]. -ть на ложный, на гибельный путь - справляти (напроваджувати), справити (напровадити) на хибну (помилкову, помильну) путь, на згубну путь; срв. Заблуждение (Вводить в -ние). [Напровадив його на згубний шлях (Київщ.)]. -ть на ум - см. Наставлять (4) на ум. -ть к лучшему - направляти, направити до кращого (на краще). -ть советами - напучувати, напутити, наставляти, наставити порадами на пуття;

4) (нацеливать) направляти, направити що на кого, на що, проти кого, проти чого, що кому в що, справляти, справити, націляти, націлити що на що, спрямовувати, спрямувати, випрямовувати, випрямувати що проти кого, проти чого, скеровувати, скерувати, накеровувати, накерувати, вимірювати и виміряти, вимірити що проти кого, проти чого, на кого, на що, налучати, налучити чим в що, (орудие, войско ещё) рих[ш]тувати, вирих[ш]тувати, нарих[ш]тувати, (о мног.) понаправляти, посправляти и т. п.; срв. Наводить 2. [Тепер я знаю, куди свого кинджала направляти (Куліш). Не налучу ніяк ниткою у вушко (Червоногр.). А своє військо на Львів рихтує (Ант.-Драг.)]. -ть оружие, ружьё на кого, на что - направляти, направити зброю, рушницю на кого, на що, проти кого, проти чого, націляти, націлити зброю, рушницю на кого, на що. -ть шутку, насмешку на кого - виміряти, вимірити жарт, посміх проти кого;

5) (налаживать, исправлять) лагодити, полагодити, налагоджувати, налагодити, ладнати, наладнати, направляти, направити, налаштовувати, налаштувати, справляти, справити, (пров.) напосуджувати, напосудити, (о мног.) поналагоджувати, понаправляти и т. п. що; срв. Поправлять 1, Налаживать 2. [Взялися лагодити грубу (Кониськ.). Треба направити машину (Звин.)];

6) (наострять) направляти, направити, нагострювати, нагострити, (косу правилкой) мантачити, намантачити, (о мног.) понаправляти, понагострювати, помантачити що. -ть бритву - направляти (нагострювати), направити (нагострити) бритву. -ть нож, топор - нагострювати, нагострити ножа (ніж), сокиру;

7) (изглаживать) стирати, стерти, (о мног.) постирати що. [Чисто постирав зубки в борони (Лубенщ.)];

8) (только сов.) - а) (науправлять) накерувати ким, чим и кого, що, направити ким, чим и що и т. п.; б) (некоторое время) покерувати, поправити ким, чим и т. п. Срв. Править. [Недовго й поправив, - тільки виїхали, зараз і перекинув (Київщ.)]. Направленный -

1) с[на]прямований, направлений, напрямлений, справлений, напроваджений, випрямуваний, накерований, скер(м)ований, поспрямовуваний и т. п. [Ще дитиною напрямований по хліборобській дорозі (Мирн.). Інстинкти, направлені до однієї мети (Наш)];

2) справлений, направлений, напрямований, напрямлений, навернений, звернений, обернений, напроваджений, скерований, накерований, привернений, понавертаний и т. п. [Око ніби на тебе справлене, а само дивиться десь у глибінь безмірну (Стефаник). Всі думки напрямовані на добування більших достатків (Грінч.)];

3) направлений, напрямлений, настановлений, навернений, напроваджений, понаправляний и т. п.; скерований; напучений, наведений;

4) направлений, справлений, націлений, спрямований, випрямуваний, скерований, накерований, вимірений, налучений, вирих[ш]туваний, нарих[ш]тований, понаправляний и т. п. [У порівнянні з «Гартом», проти якого направлено вістря удару (Еллан). З обурливою статтею, спрямованою проти уряду (Пр. Правда). Багацько сатиричної кусливости, випрямуваної проти клерикалів і багатих клас (Крим.). Коли держава буржуазна, то вона скерована проти пролетаріяту (Азб. Ком.). Накази, скеровані на вивласнення великих книгозбірень (Азб. Ком.). Мова, вимірена проти аристократизму (Крим.)];

5) полагоджений, налагоджений, наладнаний, направлений, налаштований, справлений, напосуджений, поналагоджуваний и т. п.;

6) направлений, нагострений, намантачений, помантачений и т. п.;

7) стертий, постираний;

8) - а) накерований, направлений и т. п.; б) покерований, поправлений.

* * *

несов.; сов. - напр`авить

1) направля́ти, напра́вити, -влю, -виш и мног. понаправля́ти, напрямля́ти, напрями́ти, -млю́, -ми́ш; (давать направление, устремлять, сосредоточивать) спрямо́вувати, -мо́вую, -мо́вуєш, спрямува́ти, -му́ю, -му́єш, скеро́вувати, -ро́вую, -ро́вуєш, скерува́ти, -ру́ю, -ру́єш; (указывать направление кому-л., посылать куда-л.) справля́ти, спра́вити

2) ( лезвие режущего инструмента) направля́ти и пра́вити, напра́вити и мног. понаправля́ти; ( натачивать) наго́стрювати, -рюю, -рюєш, нагостри́ти, -гострю́, -го́стриш и мног. понаго́стрювати, сов. погостри́ти; ( косу) манта́чити, поманта́чити

3) (налаживать, организовывать) нала́годжувати, нала́годити, -джу, -диш

4) ( наставляя) наверта́ти, наверну́ти, -верну́, -ве́рнеш, направля́ти, напра́вити

5) мат. напрямля́ти, напрями́ти

1) (внутренность) середина, нутро. [Щоби заглянути в нутро яскині (пещеры), він мусів аж приклякнути (Франко)];

2) (утроба) нутро, утроба; срв. Внутренность 2. [Неначе залізом палили моє нутро (Стор.). Гострий біль прошиб його (Каїна) нутро (Франко). Хліба шматок, соли дрібок (з'їсти), аби в утробі не скиглило (Кониськ.)];

3) (перен.) нутро. [Горда душа, що нікого не пустить до свого нутра (Франко)]. По -ру - до мисли, до думки, до смаку, до вподоби, до сподоби; срв. Нрав 1 (По -ву). Не по -ру - не до мисли, не до думки, не до смаку, не до вподоби, не до сподоби. [Мабуть йому таке слово не до думки підійшло (Рудан.)].

* * *

МІЛЕТСЬКА ШКОЛА - перша історично засвідчена філософська школа. Існувала протягом VI ст. до н. е. у м. Мілет, що в Іонії (Греція), звідки і її назва. Започаткував М.ш. Фалес Мілетський, котрий визнається у західній традиції першим філософом; у Стародавній Греції він вважався найвидатнішим із семи еллінських мудреців. Інші представники М.ш. - учень Фалеса Анаксимандр, якому належить перший в історії філософії твір, написаний прозою, і учень Анаксимандра Анаксимен. Поняття "школи" відносно вчень цих філософів означає передусім спадковість думки, єдину традицію постановки і розв'язання метафізичних питань. За своїм змістом вчення мілетських філософів належать до ранньофілософських космогоній, характерних для досократичної (дософістичної) доби античної думки. Головна філософська проблема, що її розв'язує М.ш., - походження і будова світоустрою, Космосу. У тезі Фалеса "все (суще) є Водою" набуває метафізичного виразу світоглядна інтуїція щодо животворності Космосу, характерна для Античності. У Анаксимандровому визначенні першопочатку і основи сущого як "безмежного Всеосяжного" (інколи неточно передається терміном "апейрон") висувається ідея трансцендентальності першопочатку сущого відносно наявного буття, їх різного онтологічного статусу. Розглядаючи Повітря як космогонічний першопочаток, Анаксимен поєднує ідею Фалеса щодо животворності сущого і Анаксимандрову ідею трансцендентальності онтологічного першопочатку. Повітря є і універсальною метафорою життя, і разом з тим охоплює і пронизує все суще, забезпечуючи цілісність форми кожного існування (принцип єдності мікро- і макрокосму) І. сторичне значення М.ш. полягає у заснуванні інтелектуальної традиції послідовного осмислення певної філософської проблематики на ґрунті єдиної теоретичної настанови. М.ш. стала першим в історії досвідом формування та існування такої традиції, яка становить один з головних елементів строгого філософського мислення. У вченнях мілетських філософів вперше висувається низка фундаментальних метафізичних концептів, які відігравали значну роль у подальшій історії думки. Серед них: дві концепції розвитку - генезис шляхом поєднання і роз'єднання різноякісних початків (Анаксимандр) та генезис шляхом іманентних змін висхідної субстанції (Анаксимен); ідея універсального всесвітнього закону, під дію якого підпадає будь-яке суще (Анаксимандр); принцип єдності мікро- і макрокосму (Анаксимен); виділення чотирьох стихій (вогонь, повітря, вода, земля) як головних складових Всесвіту (Анаксимандр).

НАЦІОНАЛІЗМ - спрямування політичної думки, політична ідеологія та політична практика, в центрі уваги яких знаходиться нація як ідея (або поняття) та як цінність. Різновиди Н. (типологія Н.) залежать передусім від того, як розуміють націю та її формування. Оскільки формування та утвердження нації здійснюється в конкретних суспільно-історичних обставинах, то різноманітність форм Н. є наслідком пристосування до цих обставин. В дослідженні Н. важливим є питання про співвідношення Н. з іншими напрямами політичної думки та відповідними політичними ідеологіями. Н. - як певний напрям політичної думки (певне коло ідей та проблем), як політична ідеологія та політична практика - не виступав на Заході до кін. XIX ст. в ролі окремої політичної ідеології, а був складником лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму (у XX ст. став складником комунізму). У міру дедалі чіткішого усвідомлення цими ідеологіями своїх принципів вони почали піддавати Н. критиці, що, зрештою, теж допомогло встановити відмінність між Н. та цими (іншими) ідеологіями. Іноді ідуть шляхом спрощених формулювань, стверджуючи, що Н. - це національний егоїзм, абсолютизація інтересів своєї нації за рахунок інтересів інших націй. Але такі формулювання не враховують того, що Н. може виступати і як рух за звільнення, і як виправдання певних форм насильства та гноблення (у цьому він не відрізняється від лібералізму, консерватизму, соціалізму та комунізму). Внаслідок великої різноманітності форм Н. часто твердять, що потрібно говорити не про Н. як щось єдине, а тільки про різні Н. Все ж очевидно, що попри всю різноманітність форм Н., вони містять в собі і спільні елементи. Шляхом порівняння встановлюють деякі спільні та відмінні елементи в різних версіях Н. та пропонують різного роду типології Н. Під кутом зору міжнаціональних взаємин існує поділ на експансіоністські Н. (переважно державних націй) та захисні Н. (переважно недержавних націй). В залежності від того, держава чи культура є найважливішою цінністю в Н., розрізняють політичний та культурний Н. (культурний Н. переважно розуміє державу не як самоціль, а як засіб утвердження самобутньої культури). Під кутом зору того як Н. мислить співвідношення особи та нації, розрізняють ліберальний (демократичний) Н. та інтегральний (тоталітарний) Н. Політичний рух етнічних груп та національних меншин за розширення своїх прав (іноді аж до здобуття територіальної автономії чи незалежності) позначають як "етнічний Н." або "етнорегіоналізм". Термін "етнічний Н." іноді застосовують також до державницького Н., якщо його основою є певна національна більшість ("корінний етнос", "титульна нація") та якщо він надмірно наголошує елементи своєї етнічної культури як основи громадянської консолідації. Але щодо західних націй, у бутті яких етнічний чинник відіграє традиційно важливу роль (мова, історичні традиції, політична символіка тощо), то цей термін зазвичай не застосовують, оскільки припускають, що в бутті цих націй провідну роль відіграють політико-правові засоби - т. зв. "громадянський Н."

ОСНОВНІ ПИТАННЯ ФІЛОСОФІЇ - граничні питання про існування і світ людини. Філософська рефлексія починає із зовнішнього світу і від нього переходить до аналізу людини. Цей перехід від натурфілософії до філософії життя чи філософської антропології повторюється в історії думки декілька разів і постає, за Дильтеєм, як її суттєва закономірність. О.п.ф. знайшли відбиток у структурі і тематиці філософських вчень: про природу, про людину, про знання і методи його отримання, про науки теоретичні, практичні і творчі тощо. Значним підсумком осмислення О.п.ф. стала їх класифікація і розробка Кантом у системі. Кант виділяє чотири питання: 1) Що я можу знати? 2) Що я повинен робити? 3) На що я можу сподіватися? 4) Що таке людина? На його думку, на перше питання відповідає метафізика, на друге - мораль, на третє - релігія, на четверте - антропологія. Але по суті, вважав Кант, їх всі можна звести до антропології. О.п.ф. звичайно виражаються в суперечності полярних категорій: річ в собі і явище, свобода і необхідність, конечне і безконечне, матеріальне й ідеальне та ін. Різні філософські вчення відрізняються набором таких універсалій, розумінням їх зв'язку і місця у вченні, а отже, і О.п.ф С. лід розрізняти О.п.ф. і принцип філософської системи. Як правило, принцип один; якщо їх декілька у одного мислителя, це є еклектика. У Канта принципом є непізнаваність речей в собі, обмеження знання чуттєвим досвідом. На засадах цього принципу він вирішує проблему пізнання, моральної діяльності, власне, увесь набір сформульованих ним О.п.ф. У Гегеля аналогічні питання розв'язуються на основі іншого принципу - єдності мислення і буття. Саме таким терміном позначає він дану єдність. Ототожнення принципу і О.п.ф. збіднює та спрощує філософську проблематику. В багатоманітності історико-філософського процесу наявна і розмаїтість принципів. Для сучасного стану філософської думки України характерна розмаїтість принципів, бо майже кожен дослідник поєднує фрагменти різних вчень. З огляду на це, такий стан думки є не лише плюралістичним, а й еклектичним. Зрештою, це має і позитивний сенс, оскільки дозволяє засвоїти більший масив філософської культури, осмислити більше коло О.п.ф. Останні ніколи остаточно не вирішуються: адже, за словами Фіхте, яка людина, така і її філософія.

Спіноза, Бенедикт (Барух) (1632, Амстердам - 1677) - нідерл. філософ-пантеїст. Походив із родини купця, продовжив справу батька після його смерті В. наслідок розходження з релігією С. було вигнано з євр. общини Амстердама по звинуваченню в атеїзмі, після чого він жив у с. Регенсбург (поблизу Гааги), в яку переселився біля 1670 р., а на життя заробляв шліфуванням лінз. Його вчення - критична переробка філософії Декарта і розбудова нової системи поглядів. У Декарта фізика і метафізика відокремлені - перша має матеріалістичний характер, друга - ідеалістичний. С. об'єднує їх через об'єднання природи і Бога, внаслідок чого останній - носій не лише мислення, а й тілесності, а всі предмети природи, хоча і різною мірою, живі, одушевлені. Головне поняття, що поєднує Бога і природу, - субстанція. Бог, або субстанція, що складається з безлічі атрибутів (невід'ємних властивостей), з яких кожний виражає вічну і безконечну сутність, існує необхідно - це вихідна теза С. З цих атрибутів ми знаємо два - протяжність і мислення. Висунення саме їх пояснюється розвитком механіки і математики, зростанням ролі наукового пізнання на той час. Бог і природа єдині, але не тотожні: Бог - це іманентна, внутрішня, а не трансцендентна причина всіх речей. Все знаходиться в Богові і в ньому рухається. Природа - це "всі речі", або "все", а субстанція - єдність і необхідність існування в ній. Атрибути Бога - одночасно і атрибути природи. Вони були виділені ще Декартом як властивості двох незалежних субстанцій - тілесної і мислячої. Згідно зі С., існує тільки одна субстанція, бо він, на відміну від Декарта, дуаліста, - моніст. У дійсності не існує нічого випадкового, а лише єдине і необхідне, які складають дві головні риси субстанції. Вони ж є підставами для систематичного впорядкування знання, бо дозволяють дедуктивним шляхом вивести всю систему світу. Такий шлях наявний в математиці, і С. переносить "геометричний метод" в філософію, яким викладає головні свої твори Ц. им пояснюється та обставина, що С. свідомо розробив величну систему задовго до "героїчної епохи філософії в Німеччині" (Маркс), коли мислителі почали будувати подібні системи. Метою С. було - осягнути загальний природний порядок, частину котрого становить людина. Стисло його закони викладені в "Короткому трактаті про Бога, людину та її щастя" (1658 - 1660), розгорнуто - в п'яти розділах головного твору "Етика" (1677), самі назви яких являють її зміст: про Бога; про природу і походження душі; про походження і природу афектів (пристрастей); про людське рабство, або про силу афектів; про могутність розуму, або про людську свободу. В цілому це - метафізика, антропологія і теорія пізнання, остання як засіб для досягнення щастя людини. Звільнення від афектів передбачає свободу думки і слова, а також сприятливий для цього суспільний лад. їм суперечили офіційна релігія і соціально-політичні відносини, які вона обслуговувала. Вони обидві виключали або обмежували свободу мислення. Звідси критика Біблії і тяжіння С. до республіканського суспільного ладу. Релігію, засновану на канонічному тлумаченні "Святого Письма", він називав марновірством і наголошував: між релігією і марновірством існує та головна відмінність, що перша своєю підставою має мудрість, а друге - неосвіченість (невігластво). Тому вчення С. філософсько-релігійне. Бейль визначав його як систему атеїзму; вона і є такою, порівняно з ортодоксальною релігією, але не сама по собі. С. доводив, що з найвищого роду пізнання - інтелектуальної інтуїції - необхідно виникає пізнавальна любов до Бога, яка є найвище благо. Багатогранністю системи С. пояснюється її вплив на подальшу історію думки, особливо на нім. мислителів від Лессинга до Фоєрбаха. Перший навіть вважав, що немає ніякої філософії поза філософією С., а останній називав його Моїсеєм новітніх свободних мислителів. Вплив ішов саме через ідеї про єдність усього існуючого. С. так і сприймали: "все - єдине" (Лессинг); "Бог і матерія єдині", "Бог це - все у всьому" (Едельман); "все, що є, єдине, і більше нічого немає" (Ліхтенберг); єдині мислення, відчуття і матерія (Гердер); Гете знайшов у С. самого себе і водночас найкращу опору для себе. Показовою стала "суперечка про пантеїзм" С. наприкін. XVIII ст. в Німеччині, в якій взяли участь і виявили себе прибічниками або супротивниками культурні діячі різних напрямів. Од того часу і до сьогодення ця суперечка не згасає вже не тільки в Німеччині. Складна структура вчення С. робить її привабливою для багатьох течій думки - релігійних і атеїстичних, матеріалістичних та ідеалістичних. Всі вони прагнуть використати його у своїх інтересах.

[br]

Осн. тв.: "Короткий трактат про Бога, людину та її щастя" (1660); "Богословсько-політичний трактат" (1670); "Етика" (1677).

I СХОЛАСТИКА ( від грецьк. σχολαστικόζ - вчений) - шкільна наука, шкільний рух у період західнохристиянського Середньовіччя; релігійно-філософські вчення, що, на противагу містиці, вбачали шлях осягнення Бога в логіці та дискурсі. Для С. (IX - XIV ст.) характерним є те, що наука і філософія ґрунтувалися на християнських істинах, які мали свій вираз у догмах. Водночас було висловлено багато думок, що не узгоджувались із догмами християнства, особливо під виглядом вчення про двоїсту істину. В розвитку С. виділяють три етапи: ранній, середній і пізній. Рання С. (IX - XII ст.) стоїть на ґрунті нерозчленовування, взаємопроникнення науки, філософії, теології. Будується на платонізмі і неоплатонізмі, вивчає і систематизує філософські здобутки патристичної доби. Характеризується оформленням схоластичного методу ("sic et non" - "так чи ні") у зв'язку з осмисленням специфічної цінності та специфічних результатів діяльності розсудку і з дискусією про універсали. Визначними представниками першого періоду С. були Мавр, Гуго з Сен-Віктора, Алкуїн, Еріугена, Росцелін, Абеляр, Б. і Т. Шартрські, Поретанський, Конш, Клервоський, Кентерберійський та ін С. ередня С. (XIII ст.) характеризується остаточним розмежуванням науки і філософії (особливо натурфілософії) та теології, а також поширенням впливу вчення Аристотеля. Формується філософія великих орденів, особливо францисканського і домініканського, набувають свого завершення релігійно-філософські системи Альберта Великого, Гельського, Бонавентури, Томи Аквінського, Дунса Скота, Векона та ін. Дискусії між послідовниками Августина, Аристотеля і Авероеса; між томістами і скотистами стосуються доказів буття Бога, божественного творіння, шляхів вирішення проблем універсалій, співвідношення віри і розуму. Це час великих філософсько-теологічних енциклопедій. Для пізньої С. (XIV - XV ст.) характерні раціоналістична систематизація (внаслідок якої С. набула негативного змісту), подальше формування природознавчого та натурфілософського мислення, розробка логіки та метафізики ірраціоналістичного спрямування, остаточне відмежування містики від церковної теології. У зв'язку з тим, що з поч. XIV ст. церква вже остаточно віддала перевагу томізму, С. стала складовою історії томізму. Найвпливовіші представники пізньої С.: Альберт Саксонський, Кузанський, Буридан, Орезмський, Оккам, Дайте та ін. У періоди Гуманізму, Відродження, Реформації схоластика перестала бути єдино можливою формою західної науки і філософії.

[br]

II СХОЛАСТИКА в Україні - схоластична філософія в Україні розвивалася в КМА, в єзуїтських колегіумах та протестантських навчальних закладах. В єзуїтських колегіумах вона набула вигляду оновленої християнської філософії у формі "протестантської схоластики", зразком якої могла бути та її версія, яку в межах лютеранства утворив Меланхтон. У КМА була сформована православна версія постренесансної, барокової схоластики. Вона була необхідним етапом історико-філософської еволюції в Україні, де впродовж тривалого часу домінувала спіритуалістично-містична традиція В. иникнення С. в У. було спричинене внутрішньою логікою розвитку вітчизняної філософської думки, а стимулювалося зовнішніми чинниками - необхідністю навчитися утверджувати в релігійній полеміці свою віру і спростовувати докази на користь іншої конфесії. В межах барокової С. в У. сформувалася традиція суворого, ретельного та екзантного ставлення до думок, звичка мислити в поняттях і повага до теоретичної думки загалом. Барокова С. в У. здійснила духовний синтез величезної ваги - не тільки поєднала Середньовіччя з Античністю в її ренесансній інтерпретації, а й синтезувала здобутки вітчизняної думки домогилянської доби, що тяжіли до греко-візантійських і балканських православних духовних традицій із надбаннями західної філософії різних історикофілософських рівнів - від античного до новітнього. Вона дала поштовх до розвитку в Україні власних версій раціоналістичного й ірраціоналістичного ґатунку, які на той час розвивалися західною філософією.

ФІЛОСОФІЯ ( від грецьк. φιλοσοφία - любов до мудрості) - особливий різновид духовної культури, призначення якого полягає в осмисленні основ природного і соціального світу, формоутворень культури і пізнання, людини та її сутності. Наслідком цього осмислення є формування в сфері суспільної свідомості системи засадничих поглядів і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальних побудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому, можливості його осягнення людським розумом. Необхідність філософського осмислення світу закорінена в самій природі людської життєдіяльності, в постійній потребі трансляції людського досвіду та самоутвердження особистості, пошуку цілеспрямовуючих ідей. У духовному житті суспільства філософська культура, виконуючи притаманні їй функції, набирає ряду іпостасей. За своїм основним змістом Ф. відіграє роль світогляду і, як така, дає концептуальний вираз людського світовідношення - світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, відношення мислення і буття, духовного і матеріального. Ф. націлена на вироблення системи ідей, які виражають певне ставлення людини до соціальної та олюдненої природної дійсності, духовного життя і тим самим визначають сукупність вихідних орієнтирів, що зумовлюють програму суспільної поведінки людини В. цьому відношенні Ф. покликана створити концептуальну основу для становлення і розвитку системи життєвих цінностей та ідеалів. Світоглядні ідеї та гуманістичні ідеали формуються в усіх сферах духовно-практичного освоєння дійсності - міфології, релігії, мистецтва, літератури, публіцистики, моралі, політики, буденної свідомості тощо. Проте від інших форм світогляду, зокрема міфології та релігії, які спираються на вірування та фантастичні уявлення про світ і людське буття, від буденного світогляду, що визначається традиціями і безпосереднім життєвим досвідом, від художніх форм світогляду, що ґрунтуються на чуттєво-образному зображенні дійсності, філософія відрізняється тим, що будує свою картину світу і місце людини в ньому на основі теоретичного осмислення суспільно-історичного досвіду, надбань культури та здобутків наукового пізнання, використовуючи раціонально-понятійні форми побудови світоглядних систем і логічні способи їх обґрунтування. Тим самим Ф. виробляє духовні передумови та логічні критерії свідомого пошуку і вибору розумної, найбільш придатної для практичних потреб системи світоглядних ідей і переконань. Для Ф. як світоглядної системи та системи суспільних цінностей характерні риси духовно-практичного освоєння дійсності, що робить її однією із форм суспільної свідомості і зближує з мистецтвом. Ф. як раціонально-понятійна і логічно обґрунтована побудова наділена рисами теоретичного освоєння дійсності, що надає їй статусу науки. Однак Ф. є особливою наукою. Вона виконує специфічні пізнавальні функції, що їх не бере на себе жодна з природничих чи соціогуманітарних наук або сукупність конкретно-наукового знання в цілому Я. к кожна наука Ф. має свій власний предмет і метод дослідження, властиве їйг специфічне знання. Предмет філософського дослідження окреслює коло загальнозначущих проблем, що хвилюють людство в конкретно-історичних умовах суспільного буття і потребують свого з'ясування та обґрунтованого розв'язання. Стрижневими серед них є проблеми істини, краси, добра і свободи та шляхів їх досягнення. В їх контексті Ф. розмірковує над питаннями про минуле, теперішнє і прийдешнє, про людську долю, життя і смерть, про вічність і швидкоплинність, про людський розум, його можливості і границі, про людську діяльність і цілепокладання, правду і справедливість, моральність і доброчинність, людяність (гуманність) і толерантність, волю і стражденність, приниженість і самоствердження, про мету і сенс людського життя, про щастя і шляхи його досягнення. Ці проблеми є наскрізними для всього людства, проходять через усю його історію і отримали назву "вічних проблем". Проте кожна історична епоха і досягнутий рівень людського пізнання ставлять, трактують і розв'язують "вічні проблеми" по-своєму, завдяки чому Ф. виступає своєрідним індикатором того, чим живе, чим стурбоване і про що мріє людство, які тенденції, сили і механізми його рухають. Це дало підстави нім. філософові Гегелю образно визначити Ф. як епоху, схоплену думкою. Істотними рисами філософського методу є умоглядність і раціональність, застосування засобів чистого розуму для усвідомлення і концептуального відтворення об'єктивної реальності. До основних з них належить аналіз і синтез, дедукція і індукція, порівняння і аналогія, абстрагування і узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного. Особливість філософського методу полягає ще й у тім, що він застосовується до пізнання природної і соціальної реальності не безпосередньо, а опосередковано. Вихідним матеріалом для філософського осмислення виступають багатоманітне формоутворення матеріальної і духовної культури, історія їх розвитку і актуальне функціювання, найважливіші досягнення природничих і соціогуманітарних наук З. цього боку філософія набирає іпостасі умоглядної рефлексії, роздумів, розмірковувань над усім багатством сукупного суспільно-історичного досвіду людства, виступає самосвідомістю культури, критичним переосмисленням ідеалів і цінностей, що склалися. Філософське знання, що продукується в процесі філософської рефлексії, виражається через систему філософських категорій і понять, що означають фундаментальні властивості буття, способи його людського членування і пізнання. Особливістю філософських категорій і понять є їхня гранична всезагальність, що надає їм характеру універсалій. Цим зумовлена та обставина, що їх зміст найчастіше визначається через альтернативні протиставлення і утворення парних концептуальних структур: матерія і дух, рух і спокій, причина і наслідок, суб'єкт і об'єкт, істина і омана, краса і потворність, добро і зло, свобода і неволя тощо. Нерідко філософське знання формується у вигляді філософських систем і вчень, які з певних світоглядних, пізнавальних і методологічних позицій дають витлумачення і розв'язання висунутих проблем. На відміну від природничих і соціогуманітарних наук, які намагаються із своїх положень максимально усунути суб'єктивний момент і відобразити об'єкт таким, яким він є самим по собі, безвідносно до суб'єкта, Ф. в основу своїх теорій покладає відношення суб'єкта до об'єкта, свідомо включає в свої побудови людський, оцінювальний момент, розглядає дійсність і людину в ній не лише з погляду сущого, а й належного, враховуючи людські цілі і проекції буття в майбутнє. При цьому Ф. не просто сприймає готові результати пізнання та факти формоутворень культури, а й досліджує шляхи виникнення їх, виявляє приховані смисли та тенденції розвитку людського буття, усвідомлює суперечності і потреби пізнання та практики, насамперед у галузі методу мислення і практичної діяльності, вдосконалення категоріального апарату Т. им самим Ф. набирає функції загальної методології. Це не означає, що Ф. претендує на роль наднауки чи науки наук або що вона володіє універсальною методою, яка безпосередньо відкриває істину. Свою загальнометодологічну функцію Ф. виконує тим, що, будучи умоглядним витвором і раціональною реконструкцією теоретичного та духовнопрактичного освоєння світу, створює загальне культурно-смислове, інтелектуальне поле і формує адекватний йому концептуальний лад мислення. Цим спонукає і скеровує пошук, постановку і розв'язання пізнавальних і практичних проблем. Особливо важливу методологічну роль відіграє Ф. на переломних етапах суспільного розвитку і наукового пізнання, коли філософські узагальнення залишаються чи не єдиними орієнтирами, які дозволяють організувати і спрямувати пошук. Оскільки філософське знання і його теоретичні побудови не мають свого прямого експериментального забезпечення, вимога істинності щодо них не має повсюдного застосування. Вони далеко не завжди можуть бути перевірені на предмет істинності чи хибності. Пізнавальна значимість філософського знання нерідко оцінюється за його здатністю пробуджувати свідомість та будити думку, за його аналітико-синтетичними можливостями чи методологічною продуктивністю. Відомо, наприклад, що філософія Маха була методологічною опорою Ейнштейнові при створенні спеціальної і загальної теорії відносності в період кризи в фізиці в кін. XIX - поч. XX ст., хоч істинність цієї філософської системи в цілому викликає обґрунтовані сумніви. Ф. зародилася на ранніх фазах цивілізації в умовах поглиблення поділу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, поступового накопичення позитивного знання про процеси і явища навколишнього світу, яке вже не вкладалося в парадигми міфологічної свідомості. Перші філософські системи виникли в І тис. до н. е. в Китаї (Лао-Цзи, Мо-Цзи, Конфуцій), в Індії (локаята, веданта, йога); в VI - V ст. до н. е. в Стародавній Греції (Елейська школа, Мілетська школа, Геракліт, Демокрит, Епікур, Сократ, Піфагор, Платон, Аристотель), в І ст. до н. е. - II ст. в Стародавньому Римі (Лукрецій, Сенека, Аврелій) Т. ермін "Ф." вперше з'явився у Піфагора В. античних філософських системах з різних світоглядних позицій змальовувалася загальна картина світобудови і формувалися первісні уявлення про природу людини частково на основі систематизації позитивних результатів пізнання, а частково за рахунок припущень і вигадок. АнтичнаФ. мала синкретичний характер. В ній містилося власне філософське знання, яке в зародковій формі утримувало в собі майже всі філософські напрями, що розвинулися пізніше, хоч уже в стародавні часи в загальних рисах окреслились як окремі філософські дисципліни - метафізика, логіка, етика; філософські напрями - скептицизм, стоїцизм, містицизм, платонізм. Антична Ф. виступала формою систематизації конкретно-наукового знання, завдяки чому її характеризують ще як натурфілософію. Особливістю античної Ф. було також те, що вона в своїх системах і типах філософування відбивала цивілізаційні особливості стародавніх суспільств, типів культур і форм світосприйняття. Якщо західна антична Ф., орієнтуючись переважно на науку, заклала логіко-раціоналістичні традиції освоєння світу, то східна Ф., істотно спираючись на житейську мудрість, висунула на передній план духовно-емоційні форми, моральне удосконалення та духовно-вольовий самоконтроль. У наступні історичні епохи розвиток філософської думки супроводжувався істотними перетвореннями її предмета та суспільних функцій. Занепад античного суспільства і його культури, перехід до Середньовіччя викликали до життя свої типи філософської рефлексії, які відбивали основні суперечності епохи: з одного боку, безроздільне панування релігійної свідомості, авторитаризму церкви та релігійного укладу життя, з другого - поступове економічне зростання, розвиток мистецтва, природничих наук і викликаний ним певний технічний прогрес. На зміну античній Ф. в II ст. до н. е. - II ст. прийшов гностицизм, який синтезував античну Ф., християнське віровчення і східні релігії та наукові здобутки; в І - VIII ст. - патристика, що являла собою варіант релігійної Ф., який поєднував еллінські філософські традиції з християнським віровченням. Значне поширення патристика мала в Україні. Вона продовжила етичні традиції філософської думки Київської Русі. Перекази "ІЇІестидення" Василія Великого, яке вважалося своєрідною енциклопедією того часу, містили значний природознавчий матеріал і сприяли утвердженню світського світогляду, зокрема ідеї про працю як умову тілесного і морального здоров'я Я. к продовження патристики, в IX - XV ст. розвивається схоластика (Дуне Скот, Тома Аквінський, Бекон, Оккам), що характеризується теоцентризмом, синтезом християнського віровчення і раціоналізму. Найважливішими досягненнями схоластики були розробка способів і процедур логічного доведення, ідеї логічної машини, постановка проблеми про природу універсалій, подальше накопичення конкретно-наукових знань. У цей час розвиваються і елементи реалістичного світорозуміння (Ван Чун, Ібн Сіна, Ібн Рушд). В XIV - XVI ст. в Європі розвивається Ф. Відродження. Вона охоплює соціально-філософський напрям (Петрарка, Еразм Роттердамський, Мор, Кампанелла, Монтень) та натурфілософію (Парацельс, Бруно, Кардане, Коперник, Галілей). Ф. Відродження характеризує перехід від теоцентризму до антропоцентризму, вона формує гуманістичний світогляд, висуває ідеї нового соціального і державного устрою В. она має антирелігійне і антисхоластичне спрямування, виробляє наукові погляди на світобудову, обстоює суверенність наукового мислення та істин науки, започатковує методологію механіцизму. Становлення Ф. Нового часу тісно пов'язане з епохою формування буржуазних суспільств у Європі, великими географічними відкриттями і важливими досягненнями природознавства. В XVII ст. видатними мислителями - Беконом, Декартом, Гоббсом, Спінозою - створюються філософські системи, які відстоюють матеріалістичний погляд на світ, виробляють раціоналістичні та емпіричні засади наукового методу, осмислюють взаємозв'язок розуму і досвіду, чим закладають методологічні передумови теоретичного та експериментального природознавства. Чітко заявляють про себе раціоналізм і емпіризм як альтернативні методологічні системи. Ф. європейського Просвітництва XVIII ст. (Локк, Вольтер, Руссо, Монтеск'е, Гольбах, Гельвецій, Дідро, Лессінг, Шіллер, Гете) розкрила багатоманітність підходів до осмислення природної і соціальної дійсності, взаємозв'язку людини і суспільства, суспільства і держави на основі ідеї природного права та свободи, показувала силу знання і просвіти в суспільному житті. В ній на передній план вийшов філософський матеріалізм, досягла завершеності методологія механіцизму. Утворилися широкоохватні системи об'єктивного (Ляйбніц) та суб'єктивного (Берклі, Г'юм) ідеалізму. З відокремленням від філософії математики, фізики, астрономії, біології тощо натурфілософія поступово втратила своє значення. Поширення ідей європейського Відродження та Просвітництва в Україні припало на XV - XVIII ст. і відбувалося в умовах наростання соціального, національного та релігійного гніту, посилення інтересу до рідної культури, історії, мови, пробудження національної свідомості, що обумовило його особливості. Дрогобич, Русин, Оріховський, Смотрицький, Потій, Могила, Галятовський, Баранович, Вишенський у формі релігійної полеміки відображали боротьбу укр. народу за своє соціальне і національне визволення, проголошували ідеї політичних свобод, патріотизму, служіння спільному благу, соціальної справедливості. Розвиток ідей гуманізму і просвітництва тісно пов'язаний з діяльністю в Україні братств і братських шкіл, особливо з Острозькою, Львівською та Київською. Вчені КМА (Гізель, Козачинський, Кониський, Прокопович, Тодорський, Яворський) розвивали науково-просвітні ідеї, розробляли гуманістичне вчення про людину, природне право та суспільний договір, відстоювали раціонально-логічними засобами православне віровчення. Великий філософ, просвітитель, гуманіст і свободолюбець Сковорода розробляв етичне вчення, серцевиною якого була проблема людини, її внутрішнього світу і морального вдосконалення. Від нього веде філософський напрям, який був розвинутий Юркевичем і отримав назву Ф. серця, що справила помітний вплив на філософську думку інших країн. Визначним явищем у розвитку світової філософської думки стала класична нім. Ф. друг. пол. XVIII - перш. пол. XX ст. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах), яка витворила розгорнуті філософські системи на основі принципу тотожності мислення і буття, дала осмислення колізій тогочасного суспільства і пізнання, проблем розуму та його границь, досвіду і практики, діяльності як опредмечення і розпредмечення, моральності і свободи; висвітлила діалектику як особливий тип світогляду і мислення Н. а рос. ґрунті ідеї класичної нім. Ф. у поєднанні з матеріалізмом активно розвивали Герцен, Огарьов, Чернишевський, Добролюбов, Писарєв, створивши ідеологію революційного демократизму Р. ос. релігійна Ф., яка поєднувала християнський платонізм, шеллінгіанство і містику, розглядала православне віровчення як розуміння всезагального буття і рос. ментальності (В. Соловйов, Флоренський); розвивала в річищі релігійного екзистенціалізму філософію особи і свободи (Бердяєв). Концепція соціальних і демократичних перетворень була провідною у творчості укр. гуманістів і демократів серед. XIX - поч. XX ст. Шевченка, Лесі Українки, Франка, вченихсуспільствознавців Костомарова, Потебні, Драгоманова, Грушевського, які пропагували ідеї соціальної і політичної свободи, національного визволення, соціальної справедливості і рівності, провідної ролі трудового народу в суспільно-історичному поступі, піднесення національної самосвідомості і розвитку національної культури та освіти укр. народу. В XIX та XX ст. виникає цілий ряд філософських течій, шкіл, систем і вчень, які набули глобального поширення і сформували сучасні типи світогляду та філософського мислення. В серед. XIX ст. в Європі виникає, а в кін. XIX та у XX ст. набуває поширення марксизм (Маркс, Енгельс), який створює діалектичний та історичний матеріалізм, матеріалістичне розуміння історії, формує діалектико-матеріалістичну методологію, застосовує їх до обґрунтування комунізму; соціал-демократизм, ідейні основи якого заклали Каутський і Бернштейн. Потужною філософською течією став позитивізм, що виник у XIX ст. і пройшов певні етапи розвитку: класичний (Конт, Дж.Ст.Мілль, Спенсер); емпіріокритицизм (Мах, Авенаріус); неопозитивізм, одним із виявів якого стала діяльність в кін. XIX - пер. пол. XX ст Л. ьвівсько-Варшавської школи (Твардовський, Лукасевич, Каторбинський, Айдукевич, Лесьневський, Тарський, Татаркевич, Балей, Мостовський), яка зробила вагомий внесок в аналітичну Ф., логіку і методологію науки, зокрема в філософський аналіз мови науки, розробку проблем логічних підстав науки і наукових теорій, теорії дедукції та індукції, систем некласичних логік та логічної семантики. Значна увага приділена проблемам психології, етики, естетики. Розширення логіко-філософської проблематики пов'язане з діяльністю в 20 - 30-х рр. XX ст. Віденського гуртка (Шлік, Карнап, Гемпель, Фейгль, Нейрат, Гедель) та широкого кола співпрацюючих з ним мислителів (Франк, Найгель, Айєр, Кайл та ін.), який сформував напрям логічного позитивізму в Ф. науки. Центральна ідея - відмова від традиційних філософських методів і застосування концептуальних та технічних засобів формально-логічного аналізу наукового знання. Зробив значний внесок у розвиток сучасної формальної логіки і логіки науки. Окремі варіанти неопозитивізму містять праці Рассела, Бриджмена (операціоналізм), Поппера, а також лінгвістична філософія (Вітгенштайн, Мур, Райл, Остин, Тулмін), постпозитивізм (Кун, Лакатос, Феєрабенд). Значного поширення і впливу набули екзистенціалізм, започаткований в серед. XIX ст. К'єркегором і презентований творчістю Ясперса, Камю, Марселя, Гайдеггера, Сартра, близькими йому є Ф. життя (Ніцше, Дильтей, Вергсон, Шпенглер) та неофрейдизм (Фромм, Хорні, Салліван); прагматизм, започаткований в кін. XIX - на поч. XX ст. Пірсом і розвинутий Джемсом, Дж. Мідом, Шіллером, Дьюї; системний підхід (Берталанфі, Ешбі, Месарович), що сформувався в серед. XX ст., близько до нього прилягає структуралізм (Леві-Строс, Фуко, Малиновський, Парсонс); постмодернізм (Ліотар, Рорті.Деррида, Р. Варт та ін.), який вийшов на філософську арену в кін. XX ст. Дедалі більшого значення набуває Ф. космізму (Ціолковський, Вернадський). Сучасна Ф. являє собою складну і розгалужену систему знань, диференційовану не тільки за напрямами, а й за своїм предметом, утворюючи сукупність самостійних філософських дисциплін, що тісно взаємодіють між собою. Найрозвиненішими є філософська онтологія, пізнання теорія, логіка, методологія, соціальна Ф., філософська антропологія, моральна Ф., етика, естетика, Ф. історії, Ф. культури, Ф. науки, Ф. мистецтва, Ф. політики, Ф. права, Ф. релігії, феноменологія, праксеологія, герменевтика, аксіологія, історія Ф. Кожна дисципліна в межах окремих філософських напрямів і течій може істотно вар'юватися - відповідно до їхніх світоглядних і методологічних засад. У своєму розвитку Ф. умовно пройшла класичний (до серед. XIX ст.) і некласичний (XIX - XX ст.) періоди. Нині вона вступає в постнекласичний період, зумовлений кардинальними цивілізаційними зрушеннями на межі двох останніх тисячоліть - становленням інформаційного і високотехнологічного суспільств, екологічною, моральною, демографічною, антропологічною кризами, техногенними катастрофами тощо.

ФОРМИ МИСЛЕННЯ - структури мислимого змісту, що визначаються способом зв'язку думок чи їх елементів та мають всезагальний, абстрагований від конкретної позначеності думки характер. Ф.м. можуть застосовуватися відносно всіх можливих варіацій конкретного змісту мислення, оскільки виступають як вияв масовидного, сталого, інваріантного у предметно-ситуативних перетвореннях мислительного процесу. Такими сталими, інваріантними засобами поєднання елементів мислимого змісту є поняття, судження, умовивід і пов'язані з ними мислительні схеми визначення, доведення, виведення та інших теоретичних конструкцій. Як структури, що задаються через символи та уточнюються в логічних численнях, Ф.м. вивчаються формальною логікою. При цьому конкретні елементи мислимого змісту символізуються логічними змінними, а зв'язки між ними - логічними константами (відношення, операції, квантори). Якщо форма думки, що виділена таким чином, може бути зведена до формульного виразу логічного закону, то сама думка вважається істинною за структурою. Це значно скорочує процес доведення, дозволяє переносити функцію істинності з одних положень на інші, спрямовує пошук нових результатів. Пізнавальна роль Ф.м. визначається тим, що вони виражають внутрішній досвід пізнання, освоєння універсальних відношень дійсності. Тому незалежність Ф.м. від конкретного змісту думки є зворотним боком їх обумовленості узагальненим змістом мислення в його культурно-історичному опосередкуванні. Генетично різниця між Ф.м. та змістом мислення - функціональна. Це дозволяє виділяти Ф.м. не тільки у структурному, а й у функціональному плані. Такими Ф.м. за своїми функціями є категорія, ідея, проблема тощо. При філософському обґрунтуванні логіки висувається ідея об'єднання структури та функцій Ф.м., розкриття досвіду пізнання, що визначає їх генезис. В діалектичному варіанті такого обґрунтування пропонується розгляд Ф.м. як певних фігур взаємодії категорій одиничного, особливого та всезагального (Гегель), що дозволяє порівнювати їх з певними структурами дійсності та людської діяльності.

Чижевський, Дмитро Іванович (1894, Олександрія - 1977) - укр. вчений, історик філософії, славіст, культуролог О. світу здобув у Петербузькому (1911 - 1913), Київському (1913 - 1919), Гейдельберзькому (1921 - 1922) та Фрейбурзькому (1922 - 1924) ун-тах. Його вчителями у галузі філософії були Гіляров, Зеньківський (Київський ун-т), Ясперс, Риккерт (Гейдельберзький ун-т), Гуссерль, Гайдеггер (Фрейбурзький ун-т). У 1935 р. в Галльському ун-ті захистив докт. дис. "Гегель у слов'ян". Викладав філософію та славістичні курси в Педагогічному ін-ті ім.М. Драгоманова в Празі, Українському Вільному ун-ті, Галльському, Марбурзькому, Гарвардському, Гейдельберзькому, Кельнському ун-тах та інших навчальних закладах. Ч. був дійсним членом Гейдельберзької та Хорватської Академії наук, почесним членом багатьох наукових установ - Наукового тоь-ва ім. Шевченка, Нім. тов-ва славістичних досліджень, Рос. філософського тов-ва в Празі, Міжнародної Гегелівської спілки, Кантівського тов-ва та ін. Філософські погляди Ч. формувалися під впливом ідей класичної онтології, феноменології, неокантіанства та етнопсихології. Однією з чільних проблем його історико-філософських досліджень було питання про співвідношення між універсальним і конкретно-індивідуальним (унікальним) у культурі. Намагаючись уникнути крайнощів, Ч. вдало поєднує універсалістський підхід, властивий гегелівський філософії, з "індивідуалізуючою" методологією неокантіанства та ідеями етнопсихології про самобутність національних культур і світоглядів. Праці Ч. в галузі історії філософії охоплюють широке коло проблем - від античної філософії до філософії XIX ст.; важливу складову в цьому становлять ґрунтовні дослідження впливу Гегеля і, загалом, нім. філософської традиції на слов'янський культурний світ. Особливу увагу Ч. приділяв нім. містикам та ретраслянції їхніх вчень у слов'ян. Вагомим є внесок Ч. у вивчення філософської думки укр., рос., словацьк., чеськ. народів. Принциповою методологічною засадою цих досліджень виступає теза про приналежність слов'янських культур до антично-європейської духовної традиції й неможливість розуміння європейської культури без урахування внеску слов'янських народів. Цю тезу Ч. конкретизує у понятті "національної філософії" як специфічної, зумовленої національно-культурним контекстом форми осмислення важливих світоглядних питань, виокремлюючи три чинники, що характеризують її особливості: форма вияву національних думок, метод філософського дослідження і будова ("архітектоніка") системи філософії. Ч. - фундатор наукового історико-філософського українознавства; історію філософської думки в Україні він аналізує як окремий, самобутній напрям розвитку світового історико-філософського процесу та обґрунтовує її періодизацію. Методологічне підґрунтя цього аналізу становить потрактування історико-філософського процесу в Україні у співвіднесенні з визначальними характеристиками виокремлених ним історичних епох (Князівська доба, епоха бароко, романтичні часи), з творчістю видатних мислителів (Сковорода, Юркевич, Шевченко, Куліш, Гоголь) та народним світорозумінням М. етодологія історико-філософських досліджень Ч. поєднувала також компаративістський підхід із тезою про глибинні архетипи укр. духовності. Йому належать також фундаментальні дослідження філософських поглядів Сковороди та ідейно-світоглядних засад творчості Гоголя. Як славіст та історик культури Ч. був прихильником ідеї багатоваріантності шляхів культурно-історичного розвитку та неідентичності критеріїв науковості гуманітарного знання в межах різних культурних традицій. Відповідно до цього, досліджуючи впливи західної культурно-філософської традиції у слов'янському світі, він водночас застерігав проти абсолютизації цієї традиції як єдино можливого універсального еталона і наголошував на взаємовпливах та ретрансляціях. У своїх дослідженнях проблеми традиції Ч. вдало поєднував діахронічний підхід із генетичним. На методологічному рівні застосовував поняття "культурно-історичної" епохи як певного ідеального типу, зміст якого віддзеркалює характерні ознаки духовного стилю певної епохи як унікальної цілісності. Саме в цьому контексті вчений вперше всебічно дослідив унікальне явище укр. бароко і наголосив на його значенні для подальшого розвитку укр. духовної історії.

[br]

Осн. тв.: "Логіка" (1924); "Філософія на Україні: Спроба історіографії питання" (1929); "Нариси з історії філософії на Україні" (1931); "Філософія Г.С. Сковороди" (1934); "Гегель в Росії" (1939); "Коменський і західна філософія" (1939); "Український літературний барок: Нариси". У 3 т. (1941 - 1944); "Філософія життя Штура: Глава з історії словацької філософії" (1941); "Історія української літератури від початків до доби реалізму" (1956); "Росія між Сходом і Заходом: Історія російської думки II: 18-20 ст." (1961).

1) interrogation, inquiry; questioning; ( в школі) quiz

2) poll, survey, inquiry, canvass

▷ public relations

* * *

скор. від public relations

1) мысль; по́мысел; помышле́ние; (точка зрения, убеждение) мне́ние, сужде́ние, взгляд, толк; ( исходный пункт) предпосы́лка

2) лит., муз. ду́мка