метаф.

-зический метафізика, -фізичний.

* * *

нрч. метафізично.

* * *

n філос. метафізика

- personalistic metaphysics персоналістська метафізика

АРХЕ ( від грецьк. αρχή - початок) - термін давньогрецьк. філософії, що позначає першопринцип, початок. Платон розрізняв значення А. як: 1) онтологічного принципу, або першопринципу сущого ("Федр"); 2) гносеологічного принципу, або першопринципу пізнання ("Держава", кн. 6). Аристотель у "Метафізиці" вперше подає семантичний опис А. і розрізняє онтологічні та епістемологічні начала. Перші - це "начала сутності", або принципи буття. їх стільки ж, скільки й метафізичних причин - матерія, форма (ейдос), начало руху й мета (телос). Другі - це начала пізнання, їх характерною рисою є самоочевидна достовірність, аксіоматичність (див. аксіома).

Бергсон, Анрі Луї (1859, Париж - 1941) - франц. філософ, представник інтуїтивізму та "філософії життя", лауреат Нобелівської премії (1927). Викладаючи в Колеж де Франс (1901 - 1921), зажив великої популярності як лектор. Прагнув створити "позитивну метафізику", яка долає однобічність механіцизму та догматичного раціоналізму. Основою метафізично-космічного процесу є життя як "порив", прагнення до творчих перетворень. Згідно з Б., "творча еволюція" є цілеспрямованою і однією з її цілей є свобода, що реалізується у побудованому на християнських етичних принципах "відкритому суспільстві". Творча еволюція включає постійне творення нових форм, становлення, взаємопроникнення минулого і сучасного, непередбачуваність майбутніх станів. У розумінні життя головним є часовий аспект (динамічний, континуальний), а не просторовий (статичний) О. сягнути життя можна лише завдяки інтуїції, яка безпосередньо проникає у предмет, зливаючись із його індивідуальною природою. Інтуїція - це самоосягнення життя. Вона протистоїть інтелектуальним методам, орієнтованим у пізнанні не на динамізм, а на статику Ш. лях "життєвого пориву" пролягає через людину як творчу істоту, здатну до ірраціональної інтуїції як Божого дару, що ним наділені тільки обрані. Філософія Б. вплинула на персоналізм, екзистенціалізм, філософію Тойнбі, Тейяра де Шардена, Поппера.

[br]

Осн. тв.: "Час і свобода волі" (1889); "Матерія і пам'ять" (1896); "Творча еволюція" (1907); "Два джерела моралі" (1932).

Бодріяр, Жан (1929) - франц. соціолог і філософ, теоретик "смерті модерну". Зазнав відчутного впливу археології знання Фуко та ідей семіологічної революції Д. ля філософії Б. притаманне переосмислення взаємовідношення лінгвістичних та нелінгвістичних систем репрезентації (живопис, кіно), а також репрезентації мови влади і соціальної реальності. Ревізії Б. стали частиною процесу проблематизації фундаментальних передумов мови і мислення і своєрідним внеском до наступної реконструкції лінгвістики, антропології, соціології, політекономії, філософії і культурології. В 80-х рр. XX ст. Б. розробив теорію нового постмодерністського суспільства, в якій обґрунтував власне бачення соціального досвіду та стадій історичного процесу. В останніх працях Б. звернувся до проблеми "метафізичного уявлення" (тісно пов'язаного з "політичним уявленням") і заклав основи нової метафізичної теорії.

[br]

Осн. тв.: "Суспільство споживання" (1970); "Стратегії фатальностей" (1983); "Холодні спогади" (1987, 1990) та ін.

Бредлі, Френсис Герберт (1846, Клапем - 1924) - англ. філософ, чільний представник абсолютного ідеалізму. Здобув освіту в Оксфорді. Зазнав впливу ідеалізму Гегеля і Грина. За політичними переконаннями був консерватором та активним критиком філософських засад лібералізму, зокрема утилітаризму, емпіризму Дж. Ст. Мілля. Філософська метафізика Б. ґрунтується на ідеї Абсолюту, що тлумачиться як всеохопна цілісність реальності. Пізнання, зазвичай, виокремлює лише часткові аспекти дійсності, які є не реальністю, а лише внутрішньо суперечливою видимістю. Людський інтелект прагне подолати непослідовність і відносність видимості й пізнати Абсолют, для якого характерні гармонійна єдність різноманітності, внутрішня необхідність, довершеність, несуперечливість Ч. уттєвий досвід надає можливість осягнути Абсолют, хоч і не в усій повноті Ц. ілісний, довершений досвід, який спирається на "конкретні універсалії," відкриває шлях до адекватного пізнання Абсолюту. "Абстрактна " та "конкретна універсалії" - категорії логіки Б. Перша (напр., "червоне", "зелене") є несубстанційною й нереальною, у той час як друга (напр. "індивід", "спільнота") - субстанційна, незалежна (хоч і відносно) та реальна. Абсолют не співвідноситься ні з чим, тому він не є Богом. Бог як особистість є видимістю, проявом Абсолюту. Етична позиція Б. теоретично зумовлена тлумаченням проблеми "індивід - спільнота". Його розуміння самореалізації індивіда протистоїть ліберальній концепції егоїзму, оскільки самореалізацію Б. оцінює за критерієм внеску соціалізованого індивіда до соціального цілого. Тлумачення індивіда в абсолютному ідеалізмі Б. тяжіє до неатомістичної метафізики.

[br]

Осн. тв.: "Етичні студії" (1876); "Принципи логіки". У 2 т. (1883); "Видимість і реальність" (1893); "Нариси про істину і реальність" (1914).

Велланський, Данило Михайлович (Кавунник) (1773, Борзна, Чернігівщина - 1847) - укр. і рос. натурфілософ, учений-медик. Закінчив дві академії: Київську духовну (1796) та Петербурзьку медико-хірургічну (1802). Вдосконалював фахову кваліфікацію в ун-тах Берліна, Відня, Парижа, Вюрцбурга (1802 - 1805) З. апочаткував шеллінгіанство в Росії і впродовж 30-х рр. був лідером цього напряму. Лейтмотиви його творчості - єдність матерії і духу в дусі; людини і природи в людині; філософії і природознавства - в філософії; фізики і метафізики - в метафізиці; теорії й емпірії - в теорії тощо. За В., природа народжується в душі людини, як художній твір в душі митця. Пізнання природи постає при цьому поєднанням духовно-практичного відтворення її за законами добра і краси, з одного боку, теоретичного відтворення за принципами єдності, суперечності і розвитку - з іншого. Поповнюючи прогалини в осягненні дійсних зв'язків за допомогою філософських конструкцій, В. розробляв картину природи як зв'язного, одухотвореного, перебуваючого у постійному русі цілого. Перебуваючи в Європі, листувався з Максимовичем, Білозірським, Мартосом, на поч. 30-х рр. відвідав Борзну, Київ, подарував духовній академії свої книги, портрет.

[br]

Осн. тв.: "Пролюзія до медицини як засадничої науки" (1805); "Огляд головних змістів філософічного природознавства, накреслений із творів Окена" (1815); "Дослідна, спостережна і споглядальна фізика" (1813).

ВЕРИФІКАЦІЙНИЙ ПРИНЦИП ( від лат. verus - істинний і facio - роблю) - загальнонауковий принцип філософії науки, за яким визначається істинність або хибність наукових теорій, з'ясовується, які емпіричні складники наукових теорій підтверджують або спростовують теоретичну складову науки, а також, чи мають раціонально-пізнавальний смисл "метафізичні" твердження в філософії науки. В широкому спектрі в тлумаченні В. п. історично втілились різні методологічні настанови: як такі, згідно з якими зміст наукових теорій може бути зведеним, "редукованим" до змісту емпіричного знання, так і такі, згідно з якими теоретична складова науки лише опосередковано може бути підтверджена або спростована емпіричною верифікацією, і такі, згідно з якими "метафізичні" висловлення в філософії науки можуть чи не можуть бути підтвердженими як змістовні.

Вольф, Християн (1679, Бреслау 1754) - нім. філософ-раціоналіст. Освіту отримав у Ієні та Ляйпцігу. Проф. філософії в ун-тах Галле і Марбурга. Філософська система В. сформувалася під значним впливом ідей Ляйбніца та раціоналістичного методу Декарта. В. розглядав філософію як науку про можливе і вважав, що вона охоплює всю царину людського знання. Філософію поділяв на теоретичну, практичну та теорію знання, або критеріологію. До складу теоретичної філософії входили формальна й матеріальна логіка та метафізика; остання, у свою чергу, складалася із теології, космології і раціональної психології. Прикладна філософія мала підрозділи: етику, економіку й політику. Теорія пізнання виконувала функцію встановлення пізнавальних взірців. Психологія також поділялася на раціональну та емпіричну. Перша займалася метафізичним аналізом душі, а друга - вивченням її проявів через внутрішні відчуття К. інцевими елементами реальності В. вважав позбавлені протяжності згустки (пункти) сили, які, на відміну від монад Ляйбніца, не віддзеркалюють універсум. У тлумаченні співвідношення духовного й матеріального схилявся до дуалізму та механіцизму. Політичну філософію і природне право В. базував на етиці, вважаючи добром те, що збільшує, а злом те, що зменшує можливості людського вдосконалення. В. зробив великий внесок у розвиток філософської термінології, зокрема, увів в обіг терміни "онтологія", "монізм", "плюралізм", "телеологія" та ін.

[br]

Осн. тв.: "Раціональна філософія або логіка" (1728); "Загальна космологія" (1731); "Практична філософія" (1738 - 1739); "Закон націй" (1750); "Моральна філософія, або етика" (1750 - 1753).

Гіляров, Олексій Микитович (1855 - 1938) - представник академічної філософії України. Приват-доц. Московського (1884 - 1887) і Київського ун-тів (1887 - 1892), проф. філософії Київського ун-ту (1892 - 1920), академік ВУАН (1922) Р. озроблене Г. філософське вчення - "синехологічний спіритуалізм" - ґрунтується переважно на платонізмі. Близьке за змістом і метою до концепцій всеєдності, представленими в межах рос. релігійної філософії, воно, однак, вільне від містико-богословської спрямованості, притаманної метафізиці В. Соловйова і його послідовників. Підвалину ідеалізму Г. становить якраз те твердження Платона про божественне начало, що його Соловйов вважав найістотнішою обмеженістю платонівського вчення. В філософії Г. цілковито відсутнє прагнення до християнізації платонізму, характерне для рос. релігійної метафізики. Найважливіша галузь філософської творчості - історико-філософські студії. В працях Г. наявна глибока і ретельно розроблена концепція історії філософії, що ґрунтується на вченні про єдність особистісної, культурно-історичної і логічної детермінант розвитку філософії, осередком якої виступає особистість - реальний суб'єкт філософської творчості. Історичний рух філософії представлений Г. як відображення багатовікового пошуку людиною цілісного і злагодженого світогляду, здатного відновити її єдність зі світом і подолати духовний розбрат. Вагомим внеском Г. до філософського осмислення Античності є розгляд ним софістики як соціокультурного феномена. Її аналіз здійснено крізь призму конкретно-історичних реалій, ретельне вивчення історико-філософського аспекту творчості Платона. "Гілярівська школа" тлумачення філософського тексту виразно представлена у творчості його учнів, згодом визначних істориків філософії - Зіньківського, Чижевського, Блонського, Асмуса, Якубаніса.

[br]

Осн. тв.: "Платонізм як основа сучасного світогляду у зв'язку з питанням про завдання та долю філософії" (1888); "Новітня спроба філософського синтезу на науковій основі" (1901); "Вступ до філософії" (1907).

ГРАМАТОЛОГІЯ - одна з найвпливовіших течій філософського постмодерну. Будучи гранично широким філософсько-семіологічним ученням про буттєві і когнітивні потенції письма, вона вивчає його як щось незмірно більш масштабне, ніж такою вважалася писемність в її новоєвропейському розумінні. В межах Г. вона означає будь-яку форму буттєвості людини в навколишньому світі. Задовго до того, як зародилася писемність, людство, не усвідомлюючи цього, залишало в навколишньому просторі розмаїті "сліди" своєї присутності. І саме ці "сліди" є тим, що іменується неологізмом "архе-письмо". Але "архе-письмо" - це тільки одне значення "письма" (у граматологічному тлумаченні). Основоположником Г. е Деррида, який заклав її основи в праці "Про граматологію" (1967). Генеалогічні корені Г. сягають філософії стоїків, розвинутої в працях Філона Александрійського, а по тому - в творах філософів Середньовіччя Томи Аквінського, Августина та ін. Зазнавши могутнього впливу з боку гуссерліанської феноменології, фройдівського психоаналізу, вітгенштайнівської філософії мови, Г. запропонувала своє власне розв'язання одвічних проблем семіотики, лінгвістики, риторики, герменевтики, пов'язаних з природою "знаку", "тексту", "гіпертексту", "семіозису" тощо. Головним предметом критики граматологів є теоцентристська позиція, відповідно до якої світ в цілому і його історія - це текст Всевишнього Творця. Протиставляючи цій теоцентристській позиції уявлення про історію людства як про грандіозний процес становлення, самодеконструювання письма (в згаданому сенсі), Г. вступає в багатовіковий дискурс ("розмову" = "суперечку") щодо цієї одвічної філософської проблеми не тільки з новоєвропейською метафізикою, а й історіософією, культурологією, герменевтикою, риторикою тощо. Метафізику, яка апологетизує диктатуру логоса вад будь-якими знаковими формами його маніфестації, Деррида позначає терміном "логоцентризм". Логоцентризм - це характерна риса всієї європейської культурної історії, яка минула до появи Г. Розкривши витоки і соціокультурні наслідки логоцентризму, Г. здійснює грандіозну стратегію його деконструкції. Головна мета цієї стратегії - підрив влади логоса у всій європейській культурі. Саме з цією метою Деррида та його послідовники переосмислюють роль і значення знака не тільки в опозиції "знак - смисл", а й у процесі конституювання "культурного образу реальності" ("картини світу").

Декарт, Рене (1596, Лає, Турень - 1650) - франц. філософ, математик і природознавець, основоположник європейського класичного раціоналізму. Виступаючи, як і Бекон, з програмою переосмислення попередньої традиції філософування, Д., на відміну від нього, спирався не на досвід та емпіричні спостереження, а на розум, мислення й самосвідомість. Наголошуючи на ідеї єдності наук, Д. вважав, що автентичним засобом її осмислення є філософія, фундамент якої становить метафізика. Найочевиднішим і водночас достовірним твердженням, яке може слугувати за наріжний камінь єдиної системи наук є, за Д., теза "мислю, отже існую". Слідом за Августином Д. наполягав на тому, що можна піддати сумніву все, окрім існування того, хто сумнівається. Означений принцип поєднує платонівське переконання в онтологічній домінанті умоосяжного стосовно чуттєвого і сформоване в надрах християнської традиції загострене відчуття високої значущості особистісного начала. Істинність і дієвість принципу самосвідомості як основоположного принципу філософування забезпечується Богом, який надав людині природне світло розуму. Через основоположне, найвірогідніше судження нам, за Д., даний також первинний, достеменно безпосередній предмет пізнання, яким є мисляча субстанція. Інша ж, матеріальна, субстанція виявляється суб'єктом пізнання вже опосередковано. При цьому матеріальна субстанція, на відміну від мислячої, як непротяжної й тому неподільної, характеризується рухом і величиною, тобто протяжністю (має ширину, глибину і довжину, а, отже, - поділяється на частини й може набувати окреслень фігури). Означені якості Д. вважав такими, що справді існують, тобто первинними, тоді як запах, смак, твердість, світло, тепло - вторинними, наслідком впливу первинних якостей на людське тіло. Інструментом людського пізнання є метод, основні правила якого такі: 1) розпочинати з простого і очевидного; 2) поділяти кожний складний об'єкт (чи проблему), що підлягають вивченню, на прості частини; 3) розташовувати свої думки в певному порядку, не допускаючи жодних прогалин, щоб зберегти безперервність у ланцюгу умовиводів; 4) вважати істинними тільки такі положення, які є чіткими й виразними і ні в кого не викликають сумнівів. Зразком методу для Д. є математика, а засадничими його характеристиками—числення і порядок. Тварини в системі Д. це унітарні автомати, людина ж роздвоюється на тіло (яке також тлумачиться як автомат) і розумну душу (почуття і уява в ній є лише модусами розуму). Уможлививши подолання телеології, такий підхід поставив, однак, Д. перед проблемою зв'язку в людині духовного й тілесного начал. В духовному житті пильну увагу Д. привертали проблеми моралі, які він також розглядав з послідовно раціоналістичних позицій. Основне покликання моралі полягає, за Д., в тому, щоб забезпечити панування розуму над стихійною деспотією волі й почуттів шляхом підпорядкування останніх звичаєвим нормам та законам країни. Прояснені світлом розуму, почуття та воля перестають спонукати до гріха, який тлумачиться Д. з ухилом у гносеологізм, - як омана, що зумовлюює недобрі вчинки. Роль ідей Д. в подальшому розвитку філософської класики виявилась, зокрема, у їхньому впливові - на формування оказіоналізму, вчення Спінози, логіки Пор-Рояля та низки концепцій європейського Просвітництва. По-новому, але не менш продуктивно, ці ідеї використовуються й на сучасному, некласичному етапі поступу філософської думки, зокрема, у межах феноменологічного напряму (Гуссерль), нео- і постпозитивізму (Поппер), "натуральної" філософії Мамардашвілі тощо.

[br]

Осн. тв.: "Міркування про метод" (1637); "Геометрія" (1937); "Метафізичні роздуми" (1641); "Основи філософії" (1644); "Пристрасті душі" (1649).

ДИСКУРС ( від лат. discursus - бесіда, розмова) - 1) Д. в логіці - це міркування, тобто послідовність логічних ланок, кожна з яких залежить від попередньої і зумовлює наступну. 2) Д. - у новоєвропейській метафізиці - це вид пізнання, опосередкованого універсумом апріорних форм чуттєвості і розуму. Д. тут протиставляється інтелектуальній інтуїції, тобто безпосередньому умоспостереженню істини. 3) Д. - у сучасній філософії - це "розмова", "бесіда", "мовне спілкування", "мовленнєва практика" будьякої спільноти, яка опосередкована універсумом лінгвістичних знаків, соціальних інститутів, культурних символів. В Д. не завжди переважає порядок, цілеспрямованість, регламентованість поведінки його учасників. Д. можливі навіть тоді, коли полярно орієнтовані співучасники, які стикаються і протиборствують в них, відкидають будь-які загальнообов'язкові дисциплінарні правила поведінки, що уніфікують їх. Принцип сумірності не обов'язковий для мультиверсума різноманітних Д. Відмова від принципу сумірності характерна не тільки для сучасних постмодерністів, а й для таких антифундаменталістів, як Дьюї, Вітгенштайн, Куайн, Селларс, Девідсон. Всі вони розглядають пошук сумірності Д. як утопічний проект. Д. є нормальним, якщо він провадиться всередині прийнятого набору угод, які дозволяють відповісти на такі питання: 1) Що належить вважати релевантним у відношенні до справи? 2) Що означає відповісти на питання, яке обговорюється в дискурсі? 3) Що належить визнавати як задовільне заперечення, аргумент, довід тощо? Д. вважається аномальним, якщо його співучасники або взагалі відмовляються прийняти згаданий вище набір угод, або вони незнайомі з раніше прийнятим набором конвенцій. Результатом аномального Д. може бути будь-що - від нісенітниці до інтелектуальної революції. На відміну від метафізики Модерну, філософський постмодерн не визнає нормальні Д. як більш привілейовані, ніж аномальні. Д. можуть бути або формалізованими, або неформалізованими. В обох випадках в них здійснюється діалог (полілог) багатьох співучасників, серед яких можуть бути і носії штучного інтелекту (комп'ютери, комп'ютерні мережі тощо). В процесі розгортання Д. відбувається не тільки установлення міжсуб'єктних зв'язків сторін, які діалогізують, а й розхитування, розмивання, стирання того, що їх розмежовує. Власне тому постмодерністи розглядають відкриті (аномальні) Д. як способи здійснення деконструктивних процесів. В добу постмодерну поняття Д. стають повсюдно вживаними. Проникаючи в усі сфери культури (мистецтва, науки, політики тощо), демонструючи свою плідність у вирішенні розмаїтих філософських проблем, вони створюють підставу для становлення особливої течії в філософському постмодерні - дискурс-аналізу.

ІНТЕЛЕКТ ( від лат. intellectus - пізнання, розуміння, розсудок) - термін для означення вищої пізнавальної здатності мислення, яка принципово відрізняється творчим, активним характером від пасивно чуттєвих форм пізнання. Призначення І. - створювати порядок із хаосу через приведення у відповідність до індивідуальних потреб об'єктивних параметрів реальності. Термін "І." являє собою лат. переклад давньогрецьк. поняття нус (розум) і за своїм смислом близький до нього. Цьому поняттю належить вагома роль в історії філософії, особливо європейської. Саме виникнення європейської культурної традиції пов'язане із розрізненням хаосу та Космосу, Космосу та логосу, аполлонівського та діонісійського начал. Розвиток філософії на теренах Європи завжди характеризувався виразною раціоналістичною орієнтацією (при усій різновекторності та багаторівневості розуміння природи інтелекту, що відповідає, зрештою, принциповій неоднозначності та суперечливості людського єства). У схоластів термін "І." вживається для позначення вищої пізнавальної здатності понадчуттєвого осягнення духовних сутностей на противагу розуму як більш низькій пізнавальній здатності. У Канта І. (як розсудок) є "здатністю утворювати поняття", а розум - здатністю утворювати метафізичні ідеї, які виконують щодо пізнання лише регулятивну функцію. Проте метафізична доба європейської гуманістики завершилася кризою; ідеали розуму, істини, добра і краси, як самоочевидні, не змогли забезпечити справжнє самоздійснення людини. Ця криза призвела до необхідності осмислення нової онтології безпритульності, невпевненості, самотності, відчуження. Видатні мислителі XIX - XX ст. запропонували різні філософські варіанти потрактування буття людини у світі та буттєвого статусу І. їх об'єднавчим моментом є усвідомлення незвідності людського буття до будь-якої форми сущого, а духовного пошуку - до самосвідомості (див. Ніцше, К'єркегор, Фройд, Гайдеггер).

Лакатос, Імре (1922, Будапешт - 1974) - англ. філософ, історик науки, представник посщпозитивізму. Народився в Угорщині, брав участь в антифашистському опорі. В 1956 р. переїхав до Австрії, а потім до Великої Британії (1958), де викладав у Лондонській школі економіку. Протиставив неопозитивістським варіантам філософії науки сцієнтистської орієнтації, а також методу демаркації філософії і науки (див. Поппер) концепцію, в основі якої лежить ідея взаємодії конкуруючих науково-дослідницьких програм. їх структура включає два засадничих елементи: "жорстке ядро" та "захисний пояс". "Жорстке ядро" - відносно стабільне поєднання вихідних наукових та "метафізичних", тобто теоретико-філософських, принципів та припущень, "захисний пояс" - мінлива, динамічна сукупність допоміжних гіпотез, перегляд, уточнення і заміна яких мають зберегти "жорстке ядро" в тому разі, коли емпіричні факти науки вступають у протиріччя з науково-дослідницькою програмою. Становлення "зрілої" наукової теорії розглядається як процес заміни дослідницьких програм, які являють собою послідовність теорій, зв'язаних між собою. Неперервність у розвитку кожної програми регулюється правилами "позитивної" та "негативної" евристики. Перша формулює правила-рекомендації щодо подальших ефективних дослідницьких шляхів, друга окреслює дослідницькі шляхи, яких слід уникати. В подоланні догм філософії науки неопозитивізму результати Л.суперечливі. З одного боку,він дав більш глибоке, ніж Кун, розкриття історизму і динамізму науки, ввів у дослідницькі програми певні філософські ("метафізичні") положення як раціональні. З другого боку, реабілітація ролі філософії у Л. є частковою, оскільки філософія мислиться лише як компонент структури науки, а не як автономний і найбільш автентичний різновид філософського знання. Методологія Л. виявилася продуктивним засобом дослідження історії науки лише стосовно певних періодів її розвитку.

[br]

Осн. тв.: "Фальсифікація і методологія наукових дослідницьких програм" (1970); "Змінна логіка наукового відкриття" (1973).

Ліницький, Петро Іванович (1839, Лебедин - 1906) - укр. філософ, представник укр. духовно-академічної філософії З. акінчив Охтирське духовне училище та Харківську духовну семінарію, магістр XXII курсу (1861 - 1865) КДА, од 1865 р. - викладач філософських наук у КДА, од 1867 р. - бакалавр, од 1869 р. - доцент, од 1871 р. - екстраординарний, з 1890 р. - засл. проф. філософії КДА. Протягом майже 20 років очолював кафедру історії філософії (од 1869 р.), а од 1887 р. - кафедру логіки та метафізики. Читав курси з історії філософії, логіки, педагогіки, метафізики. Філософський спадок вченого охоплює близько 20 фундаментальних праць та велику кількість статей, що упродовж 40 років постійно друкувалися в "Трудах КДА" та в богословсько-філософському часописі "Віра і розум", виходили окремими виданнями. Дотримувався ідеалістичних поглядів, які характеризувалися різко антипозитивістською спрямованістю та витлумаченням багатьох гносеологічних проблем у дусі кантіанства. При цьому доробок Л. важко приєднати до якоїсь певної та окремої традиції, позаяк його філософія була в своїй основі поєднанням різних філософських течій та тенденцій. На відміну від Юркевича, котрий центром суб'єктивності вважав серце, Л. наголошував роль розуму, не заперечуючи при цьому і значення серця в духовному і душевному світі людини. Його позиція є помірковано-раціоналістичною, схильною до апріоризму та дедуктивізму. Високо оцінював умогляд як основну форму пізнавальної діяльності. В поглядах на суспільство піддавав нещадній критиці теорію економічного детермінізму, великого значення надавав праву власності, при цьому не заперечував здатності соціалізму гармонізувати відносини між людьми, але наполягав на здійсненні спочатку інтелектуальної революції.

[br]

Осн. тв.: "Огляд філософських вчень" (1874); "Слов'янофільство та лібералізм" (1882); "Витончена література й філософія" (1893); "Основні питання філософії: Досвід системного викладу / Підручник для духовних академій" (1901).

Лопатін, Лев Михайлович (1855, Москва - 1920) - рос. філософ. Проф. філософії Московського ун-ту (1892 - 1920), голова Московського психологічного тов-ва (1899 - 1917), редактор (1906 - 1918) ж. "Вопросьі философии и психологии". Представник неоляйбніціанства в рос. філософії. Розробив філософську систему персоналістської метафізики, в якій на підставі критичного аналізу кантівської філософії прагнув обґрунтувати необхідність і можливість метафізичного пізнання. В основі цієї системи "конкретного спіритуалізму" лежать принципи - субстанційності людського духу, причинності, що діє як закон у реальному бутті, й абсолютної причинності, що закладена в бутті ідеальному. Самовизначене за самою своєю природою суще обумовлює вільний творчий розвиток усіх субстанційних сил-монад, що тяжіють у своїй множинності до абсолютного як єдиної й останньої субстанції С. тверджуючи творчу силу духу, примат вільної творчої діяльності над необхідністю, Л. наголошував на творчій природі свідомого "Я", особливо виразній у моральнісній сфері. Розмежовуючи сфери знання і віри, філософії і релігії, вважав віру тілесною "творчою силою", позасвідомим передчуттям істини. В психології Л. - прихильник методу інтроспекції (самоспостереження).

[br]

Осн. тв.: "Психологія" (1902); "Позитивні завдання філософії". У 2 ч. (1911); "Лекції з історії нової філософії" (1914).

МОНІЗМ ( від грецьк. μόνοζ - один, єдиний) - філософський концепт, який визначає першість "одного", "єдиного" стосовно множинного (плюрального), різноманітного. Застосовується найчастіше у метафізиці, онтології, епістемології, соціальній філософії. Термін "М." увів в обіг Вольф у контексті дискусії з проблеми про співвідношення душі й тіла М. оністами він уважав тих філософів, які визнавали лише один бік цього співвідношення на противагу другому, тобто - або душу, або тіло. В історії філософії концепт М. невіддільний від плюралізму, але це не означає 1) що один із них завжди заперечує другий або його редукує; 2) що кожний із них не може бути самодостатнім. На рівні метафізики й онтології осмислення ситуації взаємного заперечення та несумірності М. і плюралізму притаманне філософії Парменіда. Виходячи із тези про тотожність буття і мислення, він стверджував, що мислення шукає в речах універсальності й тотожності, яким і є буття ("Одне", "Єдине"); чуттєвий досвід, що є мінливим, суперечливим і різноманітним, становить цілковиту видимість і, отже, небуття. У новітні часи прикладом жорсткого (редуктивного) М. є ортодоксальний марксизм, який усі процеси в природі, пізнанні й суспільних стосунках зводив до матеріального чинника. Найхарактернішою формою співвідношення М. і плюралізму в історії філософії є не стільки їх однозначне ("чисте") взаємовиключення (у межах однієї філософської концепції), як одночасне співіснування М. в одному аспекті та плюралізму - у другому. Так, у філософії Спінози М. співіснує із плюралізмом атрибутів; Ляйбніц, навпаки, був субстанційним плюралістом (визнавав множинність монад-субстанцій) та атрибутивним моністом (усі монади - це душі, тобто мають одну природу, яка є духовною). Виявом самодостатності М. є низка філософських концепцій під об'єднавчою назвою "нейтрального М." До них, зокрема, належить концепція "чистого досвіду" Джеймса та опертий на неї (частково) нейтральний М. Рассела. Останній у своїй праці "Аналіз свідомості" виходив із тези про нейтральну "речовину" (stuff), яка конституюється у фізичні або у психічні об'єкти, залежно від застосування до неї, відповідно, законів фізики чи психології. Ідея нейтрального М. (але не сам термін) присутня у концепції італ. філософа Ардиго (1828 - 1920); її також обґрунтовували - нім. філософ Риль, представники "нового реалізму" (див. реалізм новий).

НІЩО - категорія метафізики та онтології, що мислиться як небуття (несуще) і характеризується предикатами негативності, відсутності, позбавлення, заперечення тощо. Аналогія Н. з поняттям небуття чи смерті вказує на межу його логічного аналізу й безпосереднього розуміння; ознаки Н. добираються у царині відношення "буття - Н." Особливого (конститутивного) значення категорія Н. набуває у східній традиції. В даосизмі роль першооснови і завершення всього існуючого виконує поняття дао В. оно нескінченне і безіменне, форма без форми і образ без сутності, безтілесне, порожнє і нице. Завдяки дао небуття проникає усюди; все народжується у бутті, а буття з'являється з небуття. В буддизмі подібний принцип називається нірваною. Це видозмінене поняття мокші (позбавлення, звільнення), що означає зникнення, кінець, припинення існування, вічний спокій. У західній філософії проблема Н. порушується ще з Античності. Вона вже наявна у вченні Геракліта про становлення - як вираз єдності протилежностей (буття і Н.). Парменід висловлює думку, що Н. неможливо ані помислити, ані висловити В. оно виступає запереченням існування Г. оргій обстоював тезу, виражену в трьох принципах: нічого не існує; якщо дещо існує, то воно незбагненне; якщо його можна осягнути, то неможливо пояснити і виразити. Розбіжності двох попередніх позицій долає Демокрит, вбачаючи в атомах мислиму повноту буття, котра визначається через свою протилежність - порожнечу як континуум, позбавлений кількостей і якостей. В діалектиці 17латона Н. подається через категорію "іншого" - породження буттям свого інобуття. "Інше" виступає можливістю пізнання не лише буття, а й Н. Аристотель вбачав ознаки Н. в неоформленому, позбавленому сутності матеріалі - матерії С. тоїки (див. стоїцизм) пов'язували Н. з уявленням про нескінченність як безтілесну порожнечу, всередині якої міститься Космос. Епікур виражав поняттям Н. феномен смерті (позбавлення будьяких форм та ознак життя). У наданні Єдиному якостей над-буття Плотин уподібнював його Н. Він розрізняв небуття як матерію й абсолютне Н., що виступає "іншим" стосовно існуючого. Середньовічна інтерпретація співвідношення буття і небуття визначалася доктриною творення з Н. Акт творення передбачає появу світу, властивості якого нічим не обумовлені. В апофатичній теології (Філон, Климент, Ориген, ареопагітики, Максим Сповідник, Дамаскій, Палама, Еріугена, Кузанський), каббалі та містичній традиції (Екгарт, Франк, Силезій, Беме) вживання варіантів терміна "Н." (безодня, possest Ungrund (невкоріненість) стосовно Бога, через відкидання усіх його предикатів, означає, що він не є чимось серед сущого, але, як першопричина, піднімається над сущим і перебуває всюди й ніде. Входження у домени "божественного мороку" відбувається в актах мовчання та містичного переживання Н. овочасна метафізика відмовилася від тези про створення світу з Н., виходячи з положення ex nihilo nihil fit (з нічого ніщо не виникає). У Канта Н. подається як можливість і неможливість предмета або його поняття, що постають у людському розумі. Гегель називав Н. чистою безпосередністю, довершеною порожнечею з відсутністю визначень і змісту, яка дорівнює самій собі і буттю, а відмінність між ними лише абстрактна. У філософії екзистенціалізму термін "Н." тлумачиться як царина свободи і трансценденції. Таїну Н. як безодні та невідання К'єркегор називав станом, що пробуджує в людині жах і спонукає до пізнання. У Гайдеггера проблема Н. постає через спосіб самопроектування людини у майбутнє, що супроводжується зустріччю з образом смерті. Категорія Гайдеггера "буття-до-смерті" позначає можливість вирватись із повсякденності, що характеризується анонімністю існування. Бердяєв залучає поняття Н. до розгляду проблеми творчості. Остання не виходить з наявного буття, а виступає прагненням до свободи, яка у своїй можливості - бездонна і безпідставна. Вкорінення свободи лежить не в бутті, а у Н. Сартр визначає людину як істоту, що характеризується здатністю вирізняти себе з-посеред буття через Н. (neant). Націленість людської свідомості на суще здатна проявляти, нівелювати його С. відомість постає вільною умовою прояву сущого. У дуальності буттєво-небуттєвих зв'язків Н. стає не простою альтернативою буття, а його співучасником, джерелом розвитку та творчих здатностей (див. небуття).