фіктивний

матем. биекти́вный

матем.; физ. фикти́вный

1. n

1) мета, прагнення; завдання

2) військ. об'єкт

3) опт. об'єктив

4) грам. непрямий (об'єктний) відмінок

2. adj

1) об'єктивний; дійсний

2) неупереджений, безсторонній; об'єктивний

3) військ. що стосується мети

4) предметний, речовий

5) грам. що стосується додатка

6) філос. об'єктивний; реально існуючий, дійсний

* * *

1) мета, ціль, завдання; прагнення

2) вiйcьк. об'єкт ( наступу)

3) гpaм. об'єктний або непрямий відмінок

4) oпт. об'єктив

1) об'єктивний, дійсний; матеріальний

2) неупереджений

3) вiйcьк. який відноситься до цілі

4) предметний

5) жив. об'єктивний

6) мeд. об'єктивний

7) гpaм. який відноситься до доповнення

8) фiлoc. реально існуючий, дійсний; матеріальний

ДУХ - потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині діяльності. Д. характеризує самоздійснення суб'єкта, його здатність відтворювати себе у предметному світі (зокрема культури) та розпредмечувати цей світ через творчу особистість. Як єдність процесів творчого опредметнення та розпредметнення Д. виступає в об'єктивній та суб'єктивній формі С. уб'єктивний Д. - це інтегральне самовизначення людського "Я" як ідеального буття, "внутрішнього світу", мислячої самосвідомості. Суб'єктивний Д. визначається через зростання у суб'єкті "безконечної персони" (Гегель) як результату перенесення зовнішнього універсуму у внутрішній світ особистості. Об'єктивний Д., навпаки, є пов'язаним із зворотним процесом опредметнення внутрішніх станів, тобто виходу за межі ідеальності у предметне буття, з прагненням суб'єкта до самореалізації як окремого культурного світу. Об'єктивний Д. постає у вигляді інтерсуб'єктивного колективного досвіду усіх різновидів суб'єктоб'єктної взаємодії, яка притаманна історичному процесу формоутворення олюдненого буття. Саме таке буття і здатне до інтеріоризації у "внутрішнє буття" суб'єкта. Отже, суб'єктивний та об'єктивний Д. виступають в органічній єдності. Взаємопов'язаність об'єктивного та суб'єктивного у складі Д. проявляється, зокрема, в тому, що він маніфестується через рольові структури діяльності суб ' єкта та символічні витвори буття, що потребують індивідуальної розшифровки. В цьому відношенні Д. виступає трансформаційним процесом взаємопереходів суб'єктивного та об'єктивного, універсального та індивідуального, формоутворення та змістонаповнення. До атрибутів Д. належать: 1) активність як самотворча діяльність на перетині буттєвості та свідомості; 2) безконечність, тобто здатність до трансценденції, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів; здатність, що репрезентується невичерпними можливостями творчості та розуму суб'єкта; 3) свобода як самодіяльність, як необмеженість самовідтворення, виявів проективних сфер свого здійснення, шляхів затвердження своєї буттєвості; 4) абсолютність як самоцінність та властивість самовизначення своїх предикатів, як неодмінного джерела усіх форм перетворення існуючого; 5) самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу. Як філософська категорія Д. є наскрізною проблемою усієї історії філософії. У Платона, який уперше розгорнув цю проблему в систематичній формі, Д. це "світова душа", котра, будучи дотичною до істини та вічних ідей (ейдосів), об'єднує через гармонію і красу життєвий статус розуму та тілесність речей, виступає принципом саморуху. В давньогрецьк. філософії Д. трактувався не як надприродна сутність, а у складі буття і визначався чи то як "пневма" (життєва сила, або, навіть, "тонка" матерія на зразок повітря), чи як "нус" (інтелектуальне начало). Так, у ' стоїків Д. водночас і тілесний початок, і мудрість, здатність жити відповідно до Логосу світу. Тільки з Плотина починається спіритуалізація Д., яка набуває чіткого виразу у Філона Александрійського, котрий ототожнював Д. з Логосом, Софією, духовним життям. У християнстві Д. розглядався як третя іпостась Трійці ("Святий Дух"), що втілює творчу, породжуючу силу Бога-Отця і Бога-Сина. Земним місцеперебуванням цього Д. є церква та душі праведників В. ідповідним чином патристика (Августин Блаженний) та томізм (Тома Аквінськиїї) перетлумачують тезу Аристотеля про Д. як вищий інтелектуальний регістр душі. В Україні, яків інших європейських країнах, релігійне розуміння Д. розвивалось у руслі християнської антропології (Могила, Прокопович, Яворський, Туптало, Кониський та ін.). Д. розглядався як істина душі та вища цінність. Сковорода пов'язує його з "внутрішньою людиною", що має богоподібну природу, та особливим, "третім" символічним світом біблійних архетипів вічності, краси, абсолюту. Масштабне вчення про Д. втілене у системі Гегеля Д. ля нього Д. - це світовий розум, котрий в своєму діалектичному розвитку за принципом тріади (теза, антитеза, синтеза) проходить фази чистих логічних сутностей, природи (як свого інобуття) та історії і усвідомлює себе як абсолют (абсолютну ідею чи абсолютне знання). В цьому розвитку Д. визначається як "для-себе-буття" чи свобода. Вчення про Д. розвивалось Марксом. Ідучи за Гегелем, він співставляє Д. та працю як дві діалектично пов'язані протилежності, в яких праця виступає як позитивна діяльність, що оречевлюється в її результатах, а Д. - як сила негації. Останнє означає у гегелівській традиції те, що "Я" принципово не згасає в жодному результаті, а використовує його як поштовх до подальшого розвитку, тобто предметне буття є для Д. стартовою підставою, передумовою руху. Отже, "первинність" буття є тут позитивно діалектичним моментом творчої негації Д. Розуміння Д. як вільної, творчої сили, що не оречевлюється, а лише символізується у бутті, розвинуте в XX ст Б. ердяєвим. Він визначає Д. як творчість, що є подоланням небуття та втіленням свободи. В такій якості Д. виступає як смисл буття суб'єкта, що розкривається в особистісному існуванні людини. Д., за Бердяєвим, є поєднанням божественної природи з людиною. Аксіологічна позиція в розумінні Д. як найвищої цінності, що розкривається в історичному бутті, відстоювалась Дильтеєм та Віндельбандом. Проти віталістичного тлумачення Д. як інтелектуально паразитичного породження життєвого процесу, котре сковує душу (Клагес, Лессинг, Фробеніус) виступали Гартман, Шелер, Ясперс, для яких Д. маніфестує сходження суб'єкта через символ до вищих щаблів адекватного існування людини О. соблива, але соціально важлива лінія в аналізі Д. була пов'язана з проблемою духовних передумов національного життя. Історично тема національного Д. найбільш виразно формулюється Гердером, який вбачав в ньому носія базисних культурних форм нації та її мовної свідомості. Надалі проблема національного Д. розвивалась в зв'язку з філософією мови (Гумбольдт), філософією історії (Фіхте) та філософією культури (Шпенглер). В Україні проблема національного Д. розроблялась кирило-мефодіївцями (Костомаров, Куліш, Білозерський) під кутом зору народної свідомості, православ'я, укр. ідеї в контексті слов'янської культури. У складі питань державотворення аналіз національного Д. здійснювався в працях Донцова та Липинського. В культурно-історичному аспекті проблема національного Д. досліджувалась Чижевським. В сучасній літературі під поняттям національного Д. мається на увазі інтегральне виявлення духовних ресурсів ствердження нації як суб'єкта світової історії. Ці ресурси визначаються самосвідомістю народу, його світосприйняттям, віруваннями, ментальністю культури та соціальною пам'яттю традицій. Отже, проблема Д. виходить за межі чисто академічного інтересу і має значення не тільки в історико-філософському, а й світоглядно-соціальному ракурсі.

1) суб'єктивний, особистий

2) грам. підметовий, властивий підмету

* * *

1) суб'єктивний; особистий

2) гpaм. підметовий, суб'єктивний

3) фiлoc. реальний, об'єктивний; феноменальний; суб'єктивний, індивідуальний

I n

1. мета, завдання, прагнення

2. pl планові завдання

- central objective головна мета

- class-oriented objective класово-орієнтована мета

- foreign policy objectives завдання зовнішньої політики

- great objectives великі цілі

- policy objectives основні планові завдання

- political objectives політичні завдання/ цілі

- production objectives завдання з видобутку/ з виробництва

- achievement of objectives досягнення мети

- adherence to the objectives and principles of the treaty вірність цілям та принципам договору; суворе дотримання цілей та принципів договору

- to accomplish an objective досягнути/ добитись мети

- to falsify the foreign policy objectives викривляти/ фальсифікувати цілі зовнішньої політики

- to pursue for reaching objectives переслідувати далекосяжні цілі

- to realize an objective досягнути/ добитись мети

- to win an objective досягнути/ добитись мети

- with this objective in view з цією метою

II adj

1. об'єктивний, дійсний

2. безсторонній, об'єктивний

3. філос. об'єктивний, реально існуючий, дійсний

- fair and objective standard справедливий та об'єктивний критерій

- objective evidence об'єктивні дані

- objective fact об'єктивний факт

1. n

1) паперовий змій

2) орн. шуліка, сокіл, осоїд

3) розм. хижак; акула (про людину)

4) шахрай; шулер

5) пробна куля; пробний камінь

6) змійковий аеростат; аеростат загородження

7) ав., розм. літак

8) ком., розм. фіктивний вексель

9) pl верхнє летюче вітрило

10) мор. плавучий якір

2. v

1) розм. літати, ширяти

2) розм. примушувати літати, запускати (паперового змія)

3) ком. одержувати гроші за фіктивним векселем

4) ком. робити фіктивний вексель

* * *

1) паперовий змій

2) = kite-balloon

3) пробна куля, пробний камінь

4) aв.; cпeц. літак

5) зooл. шуліка, сокіл, осоїд

6) хижак, акула ( про людину); шулер, шахрай

7) кoм.; жapг. "дружній вексель"; дутий вексель; фіктивний чек; чек, який не має покриття (тж. kite check)

8) pl верхнє летуче вітрило

9) мop. плавучий якір

1) літати, ширяти ( подібно до паперового змія)

2) змушувати літати, запускати ( паперового змія)

3) різко підвищуватися, неухильно рости

4) кoм.; жapг. отримувати гроші під дутий вексель; видавати фіктивний чек

1) суб'єктивний; особистий

2) гpaм. підметовий, суб'єктивний

3) фiлoc. реальний, об'єктивний; феноменальний; суб'єктивний, індивідуальний

ІДЕАЛІЗМ - термін, який позначає у метафізиці будь-яку систему, що визначає об'єктивно існуюче принципово як дух, ідею або розум, - тобто як принцип, протилежний матерії і первинний щодо неї Н. ерідко такі системи саму матерію розглядають як прояв духа. Розрізняють дві головні форми І. - І. об'єктивний та І. суб'єктивний. У випадку схильності філософів вважати об'єктивно існуючими ідеї чи дух поза людською свідомістю йдеться про різновиди об'єктивного І., найголовнішими представниками якого вважають Платона, ІПеллінга, Гегеля та ін. У випадку ж акцентування на первинності людської свідомості йдеться про суб'єктивний І., до чільних представників якого належать Г'юм, Берклі, Мальбранш, Фіхте та ін. У крайніх формах суб'єктивний ідеалізм має тенденцію до соліпсизму, згідно з яким можна бути впевненим лише в тому, що "Я існую" Д. ля низки ідеалістичних вчень характерними є також наступні спільні риси. По-перше, визнання існування універсальних понять (також відомих як універсали). По-друге, уявлення про те, що відношення між сутностями може трансформувати самі ці сутності. По-третє, досить виразний діалектичний підхід до побудови філософської системи. По-четверте, прагнення трансцендувати категорії "тут" і "тепер". Ідеалісти намагаються визначити справжню, первинну реальність і вказати межі застосування людського розуму, який вони схильні сприймати як духовну силу, що формується протягом усієї людської історії. Досить типовим, хоча і не обов'язковим для ідеалістів є обґрунтування т. зв. онтологічного існування Бога, згідно з яким розуміння Бога як найбільш досконалої істоти обов'язково означає її реальне існування, оскільки неіснування означало б визнання певної нестачі досконалості. До найвідоміших різновидів І. належить трансцедентальний, або критичний І. Канта, згідно з яким, людський розум може зрозуміти досвід лише за допомогою специфічних загальних форм мислення, що мають апріорне походження. Абсолютний І. Гегеля є однією з найбільш досконалих і розвинутих ідеалістичних систем в історії філософії (див. абсолютний ідеалізм, Гегель). Його вплив, зокрема, позначився у XIX ст. на франц. (Бозанкет), англ. (Бредлі), америк. (Ройс) філософії. Особливе місце в розвитку І. посідає Марбурзька школа неокантіанства, представники якої (передусім оригінальний інтерпретатор Канта Коген, мислитель платонівського спрямування Наторп та видатний антрополог Кассирер) застосовували кантівський критичний метод до гуманістичних та наукових студій. Розвиток трансцедентального, об'єктивного та абсолютного ідеалізму друг. пол. XIX ст. вплинув і на укр. філософів (Новицький, Гогоцький, Юркевич, Ліницький та ін.).

1) вигаданий, видуманий; уявний

2) фіктивний

3) неправдивий, удаваний

4) узятий з роману

* * *

1) вигаданий

2) фіктивний

3) фальшивий; удаваний; дутий

4) узятий з роману

1) що робить усе лівою рукою; ліворукий

2) пристосований для лівої руки

3) зроблений лівою рукою

4) незграбний, невмілий

5) лицемірний, нещирий; сумнівний

6) морганатичний

7) незаконний; фіктивний

8) зловісний

9) тех. що рухається проти годинникової стрілки

10) з лівим ходом; що обертається наліво

11) з лівою нарізкою

* * *

1) лівою

2) ( пристосований) для лівої руки ( про інструмент); зроблений лівою рукою; незграбний

3) нещирий, лицемірний; сумнівний

4) морганатичний; незаконний; фіктивний

5) aмep.; cл. протиприродний, гомосексуальний

6) icт. який передвіщає лихе, лиховісний

7) тex. кручений проти годинникової стрілки (про мотузку, канат); з лівим ходом; лівою різзю

1. n

1) підробка

2) обман, шахрайство, містифікація, трюк

3) удавання, прикидання, симуляція

4) удавальник; симулянт

5) обманщик; шахрай; шарлатан

6) (скор. від champagne) розм. шампанське

2. adj

1) підроблений, фальшивий

2) бутафорський

3) удаваний

4) фіктивний

5) що удає (прикидається)

3. v

прикидатися, удавати; симулювати

* * *

1) підробка; обман, трюк

2) удавання, прикидання, симуляція

3) удавальник, симулянт

4) шахрай; шарлатан; ошуканець

5) cл. декоративний чохол, накидка, серветка

1) підроблений, фальшивий; бутафорський

2) удаваний

3) вiйcьк. навчальний, показний

4) фіктивний

5) який прикидається; мнимий

1) мета, ціль, завдання; прагнення

2) вiйcьк. об'єкт ( наступу)

3) гpaм. об'єктний або непрямий відмінок

4) oпт. об'єктив

1) об'єктивний, дійсний; матеріальний

2) неупереджений

3) вiйcьк. який відноситься до цілі

4) предметний

5) жив. об'єктивний

6) мeд. об'єктивний

7) гpaм. який відноситься до доповнення

8) фiлoc. реально існуючий, дійсний; матеріальний

ВІДЧУТТЯ - одна із пізнавальних здатностей у теорії пізнання, полягає в перетворенні енергії зовнішнього подразнення на факт свідомості суб'єкта завдяки безпосередній дії матеріальних об'єктів на органи чуття людини: зору, слуху, дотику, смаку, нюху. В результаті виникає суб'єктивний образ об'єктивної реальності, який є відносно правильним відбитком окремих властивостей предметів і явищ. В. соціально обумовлене і концептуально навантажене в процесі пізнання. Воно є джерелом первинних відомостей про об'єктивний світ, тому виступає початковим етапом процесу пізнання. Однак у трактуванні відношення предмета і його В. в різних варіантах теорії пізнання існують принципові розбіжності. Так, реалістичні теорії пізнання стоять на позиції незалежності об'єкта від В. Суб'єктивний ідеалізм розглядає предмет як поєднання багатьох В. і обумовлює його існування самим актом В. (Берклі, Мах). Перебільшення ролі В. у процесі набуття знань є характерним для сенсуалізму та емпіризму. Приниження або заперечення значення В. у пізнанні світу властиве раціоналізму. Психобіологічну природу В. вивчає фізіологія та психологія.

Гегель, Георг Вільгельм Фрідріх (1770, Штутгарт - 1831) - нім. філософ, створив найбільшу і найрозгалуженішу в історії філософської думки діалектико-ідеалістичну систему - як завершення західноєвропейської класичної філософії даного напряму. Цілісно вона викладена в його "Енциклопедії філософських наук" (1817), конкретніше - в численних працях, виданих прижиттєво і посмертно учнями. Вступ становить "Феноменологія духу" (1807), яку Г. називав "мандрівкою за відкриттями". Зміст цієї нової на той час науки охоплює формування індивіда, розвиток його знань від чуттєвої достовірності до філософських понять, котрий в стислому вигляді відтворює шлях історії матеріальної і духовної культури людства. Сама система поділяється на три частини: "Наука логіки", "Філософія природи" і "Філософія духу". "Наука логіки" (1812 - 1816) - теж нова наука, створена Г. Її предмет - мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття і об'єктивні визначення світу (див. діалектична логіка). В марксистській традиції найбільшого значення надається логіці Г. (через всебічну розробку в ній діалектики), в той час як в немарксистській філософії, особливо в неогегельянстві, - "Феноменології духу", ряд ідей якої (зокрема, щодо відчуження, панської і рабської свідомості) видаються співзвучними і для сучасної епохи. За Г., природа як така, не пізнана, чужа для мислення. До того ж, термін "відчуження" несе на собі відбиток християнської ідеалістичної традиції: Бог-дух творить світ, який виявляється чужим для нього внаслідок гріхопадіння. В християнстві людина повинна порвати з цим світом, щоб об'єднатися з Богом, у Г. - пізнати його, щоб відкрити в ньому всеосяжне, а отже, ідеальні основи буття. В сучасну добу тлумачення природи як відчуження мислення знайшло подальше підтвердження у взаємному відчуженні природи і людини, як наслідку планетарної, особливо технічної діяльності людства. В "Філософії природи" Г. розвинув також оригінальні ідеї про нероздільну єдність простору і часу, їхню залежність від матерії, що нагадує думки Ейнштейна (ці ідеї філософ висловив ще в 1817 р., майже за сто років до появи теорії відносності). Але порівняно з іншими працями, "Філософія природи" займає незначне місце в системі Г. Натурфілософія в нім. класичній філософії зробила неабиякий вплив на природознавство і філософію в особі Шеллінга, а не Г., за рік до смерті якого почав виходити "Курс позитивної філософії" (1830 - 1842) Конто. Центр тяжіння системи Г. - не природа, а дух Д. ух - основне поняття його вчення В. ибір цього поняття започаткований ще ранніми творами Г. з філософії релігії, налр., таким, як "Дух християнства та його доля" (1798 - 1800). Заслуга й перевага Г. полягала в тому, що для розкриття основного питання філософії він узяв якраз поняття духу, бо воно є найбільш загальним і всеохопним в опозиції до природи і матерії й містить в собі багато своїх форм: свідомість і самосвідомість, психічне почуття, розум і т. д. Різні форми духу Г. дослідив в дев'яти філософських науках, які входять до "Філософії духу". Виокремлено три види духу: суб'єктивний, або індивідуальний; об'єктивний, або суспільний; абсолютний, або всезагальний. Перший вид містить такі науки: антропологію (предмет - душа у співвіднесенні з тілом); феноменологію (свідомість і самосвідомість - співвідношення суб'єктивного і об'єктивного); психологію (духовні властивості індивіда, що розглядаються як самостійний предмет дослідження). Об'єктивний дух охоплює право, моральність (Moralitat) і систему звичаїв (Sittlichkeit). Цей вид духу відтворює всі основні аспекти суспільства. На першому місці стоїть зовнішнє, абстрактне право (за. Енгельсом, "юридичний світогляд є класичним світоглядом буржуазії"). Історія свідчить, що правовими державами стали саме буржуазні держави (феодальні і соціалістичні під це визначення не підпадають). Мораль - внутрішнє право, спосіб поведінки, опосередкований суб'єктивними чинниками: свідомістю, совістю, критичними міркуваннями. Оскільки свобода є вихідне гасло такого суспільства, моральність посідає значне місце в його житті. Головні її категорії - намір і вина, добро і совість. Нарешті, в суспільстві існує великий шар відносин, які є одночасно і внутрішньо притаманними індивідові, і зовнішніми стосовно нього: це - звичаї, традиції, природні права, закони. Системою звичаїв охоплюються три головні сфери суспільства: сім'я - місце народження і виховання людини; громадянське суспільство - система матеріальних і виробничих відносин, в якій кожен переслідує приватну мету; держава - організація, яка утворює і підтримує життя народу як цілого, оберігає його від розпаду. Держава - найвищий ступінь суспільного розвитку - і є втіленням в дійсність абстрактного права. За Г., немає народу, котрий не мав би того державного ладу, на який він заслуговує; кожен народ формується як результат своєї історії і може створити лише те, що вже є її результатом; держава не може бути створена штучно. Третій вид духу - найзагальніший, абсолютний. Його предмет і сфера дії - весь світ (тобто це світогляд). Г. вирізняє три його форми: мистецтво, релігію, філософію. В марксизмі поняття духу було замінено поняттям свідомості, внаслідок чого надто звуженим виявилось і "основне питання філософії". Нині гегелівська традиція відроджується.

[br]

Осн. тв.: "Феноменологія духу" (1807); "Наука логіки", ч. І, "Об'єктивна логіка". В 2 т. (1812, 1813); ч. II, "Суб'єктивна логіка" (1816); "Енциклопедія філософських наук" (1817); "Філософія права" (1821); "Філософія релігії". В 2 т. (1832); "Історія філософії". В 2 т. (1833, 1836); "Філософія історії" (1837).

НАЦІЯ - спільнота людей, об'єднаних низкою чинників, серед яких найважливішими є етнокультурні (див. етнос) та політико-правові. У відповідності з визначенням Сміта, Н. - це колектив людей, "що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову громадянську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів". У цьому переліку ознак не розмежовано т. зв. "об'єктивні" ознаки (ті, що піддаються спостереженню та опису - особливості поведінки, мови, політичні та правові установи тощо) та суб'єктивні ознаки (що стосуються того, як саме окремі люди усвідомлюють, почувають, уявляють свою належність до одного цілого, яке вони називають "Н."). Розглядаючи спільні об'єктивні ознаки, важливо зважати на те, чи деяка спільна ознака є власною (тобто є унікальною, властивою тільки даному колективу людей), чи цю спільну ознаку дана Н. поділяє з іншими Н. Більшості Н. властиві тільки деякі ознаки, а то й одна із набору спільних (об'єднувальних) ознак, які пов'язуються з поняттям Н. Якщо брати, з одного боку, об'єктивні ознаки (етнокультура, мова, релігія, територія, спільна історія, економіка, політико-правові установи), а з іншого - суб'єктивний чинник (усвідомлення належності людей до одного колективного цілого), то можна встановлювати роль кожного із цих чинників в тому чи іншому випадку. Що стосується європейських Н., то із чинників, які відіграли найважливішу роль у становленні Н. та відіграють найважливішу роль в об'єднанні індивідів в Н., до цих чинників слід віднести спільну територію (компактне проживання), етнічний та політико-правовий чинники. З ними так чи інакше пов'язаний суб'єктивний чинник - національна самосвідомість. У даному випадку йдеться не про роль тих чи тих чинників у виникненні Н., а про те, що об'єднує людей у Н. За умови, коли, за винятком хіба що компактного проживання на певній території, не існує ніяких спостережуваних особливостей (релігії, мови, політичних установ, які були б наслідком власної політичної традиції тощо), але існує сильно виражене усвідомлення своєї громадянської згуртованості та окремішності, можна твердити про існування політичної Н. Але це крайній випадок: переважно національна свідомість тримається завдяки наявності деяких спільних і бажано унікальних (для даного колективу людей) особливостей (або принаймні деякого унікального поєднання об'єктивних ознак, кожна із яких, взята окремо, може бути спільною в даної Н. з іншими Η.). Н., що має волю до ствердження своєї національної ідентичності, як правило, не покладається лише на суб'єктивний чинник, а прагне (іноді ціною великих зусиль) створити основу для суб'єктивного чинника у вигляді деякої об'єктивно наявної ознаки (яка б наголошувала її унікальність). В залежності від того, які з об'єднувальних чинників - етнічні чи політико-правові - відіграють провідну роль, термін "Н." набуває і відповідно передається двома термінами - "етнічна (культурна) Н." та "політична Н.".

- subjective aspect of a crime

adj грам.

ужитий як прикметник; ад'єктивний

* * *

a; грам.