розширення

АВТОНОМІЯ і ГЕТЕРОНОМІЯ ( від грецьк. αυτονομία - незалежність; ετεροζ - інший) - у найзагальнішому значенні словом "автономія" позначають наявну міру незалежності будь-якого явища від зовнішньої причинної зумовленості. Терміном "гетерономія" позначають, зовнішню зумовленість чого-небудь у будь-якому сущому. Будь-яке суще має деяку основу ("суть") своєї якісної визначеності, але ця основа або суть (внутрішнє, глибинне в явищі) може існувати тільки завдяки оточенню, яке обмежує і тим визначає кордони сущого. Проте оточення не тільки обмежує будь-яке суще в його бутті, а вплітає це суще в систему взаємодій та взаємозв'язків. У природничих науках основну увагу звертають на найважливіші умови, від яких залежить буття даного сущого; але при цьому виходять з припущення, що всі інші види взаємозв'язків у Всесвіті залишаються незмінними. Цей взаємозв'язок зовнішніх і внутрішніх причин (внутрішнього в явищі і його оточенні) властивий для всього, що існує, тому А. і Г. можна вважати категоріями онтології. Тема успадкування і мінливості (пристосування організмів до середовища) - одна з важливих тем в еволюційній біології. Кожний людський соціум володіє більшою мірою автономії, ніж будь-який біологічний. Ступінь цієї автономії визначається незалежністю, по-перше, від природного оточення, і, по-друге, від того, наскільки культура даного соціуму не підпорядкована впливові інших соціумів. У другому випадку термін "автономія" стає синонімом вислову "самобутність культурна". Можна, отже, говорити про ту чи іншу міру автономії (самобутності) етносів, націй, цивілізацій. Поняття А. і Г. застосовується також щодо окремої людини. Історичні дані свідчать, що в первісних (архаїчних) культурах переважали колективні цінності над цінністю особистої А. Поцінування А. (суверенності) особистості є передусім явищем модерного часу, яке здобуло особливо широке визнання в Зх. Європі у зв'язку з процесом демократизації. Цьому сприяло поширення філософських ідей, що перемістили в центр уваги проблему співвідношення свободи волі та зовнішньої зумовленості (детермінованості) свідомості та поведінки людини. До філософських течій XX ст., які визнають здатність людини бути суверенною особистістю і наголошують на цінності особистої А., належать: персоналізм, екзистенціалізм і ті напрями філософії людини, що закорінені в релігії протестантизму. Гетерономні тенденції виявляють позитивістські та еволюціоністські концепції; марксистське розуміння природи людини має виразний гетерономний характер. Поряд з позитивними елементами особистої А. модерне суспільство породило і певні негативні різновиди А. і Г. Індивідуалізм набув ознак "хибного індивідуалізму", коли егоцентрична етика, цілераціональність та абсолютизація технократичних підходів призвели до "атомізації суспільства" - появи індивідів, не пов'язаних між собою ніякими духовними взаєминами. До того ж, продукти діяльності людей виходять з-під їхнього контролю і, набувши автономного існування, перетворюють людей на свої власні засоби. Атомізоване суспільство породило також особливе суспільне утворення - "масу", специфіка психічних та поведінкових особливостей якої полягає в легкій навіюваності, піддатливості щодо зовнішніх впливів - з боку засобів масової інформації, ідеологій та харизматичних лідерів. Залежно від обґрунтування А. і Г. в етиці всі етичні концепції поділяють на дві групи - автономну та гетерономну етику. Найбільш виважену концепцію автономної етики у новочасній філософії обґрунтував Кант. Зароджена в надрах філософії Канта проблема інтерсуб'єктивності знайшла подальше осмислення у XX ст. - в комунікативній філософії (Апель, Габермас). Поняття А. відіграє також важливу роль у різних галузях прикладної етики - біоетиці, медичній етиці, екологічній етиці та ін. Одним із найважливіших тут є питання про межі особистої та колективної автономії. Напр., в медичній етиці проблема А. постає у випадку права людини розпоряджатися власним життям: загальновідомі дискусії етичного та правового характеру щодо самогубства, евтаназії, клонування, зміни людиною власної статі та ін. Складність проблеми в кожному з таких випадків полягає в тому, що розширення права особи вирішувати щось на власний розсуд часто зачіпає права інших осіб або ж тягне за собою негативні соціальні наслідки (хай навіть у майбутньому). Що стосується автономії культурних спільнот - таких, як етнічні спільноти та нації, то тут важливим є питання збереження та захисту культурної самобутності етносів та націй від дії руйнівних чинників гетерономного походження. Це одна із найважливіших проблем етики міжнародних та міжетнічних стосунків.

БОГОСЛОВ'Я, теологія (від грецьк. τεός - Бог і λόγος - вчення) - розроблена певною конфесією система обґрунтування і захисту свого розуміння надприродної сутності - Бога, істинності своєї догматики, канонів і богослужбової практики. Так, системи Б. різних християнських конфесій відрізняються, насамперед, комплексом дисциплін та їх цільовим призначенням. Православне Б., зокрема, включає: основне, або апологетичне, Б., покликане обґрунтувати і захищати вихідні християнські положення в суперечках з інаковіруючими і невіруючими; догматичне Б., що доводить боговстановленість та істинність догматів, включених у Нікейсько-Константинопольський символ віри; моральне, або практичне, Б., яке визначає вчинки християнина в земному житті з метою здобуття ним вічного блаженства у потойбіччі; порівняльне, або викривальне Б., спрямоване на обґрунтування переваг православ'я серед інших християнських конфесій. До православного Б. входить також патрологія, екзегетика, еклезіологія, церковна археологія. Не менш складним є католицьке і протестантське Б. Історично так склалося, що термін "Б." вживається на означення богословської теорії православ'я, а термін "теологія" - католицизму, протестантизму та ін. Термін "теологія" у близькому до названого змісту вперше використав Аристотель. Теологію як вчення про першопричину він включив до філософії. Тома Аквінський, розрізняючи істину віри та істину розуму, теологію і філософію, разом із тим вважав, що вони доповнюють одна одну. У пізніші часи християнська теологія поділилась на природну і надприродну. їх взаємозв'язок осмислюється в контексті антиномії природи і благодаті. Для теології XX ст. характерною є зміна акцентів і орієнтацій, перегляд деяких усталених догматів і принципів, розширення поля інтерпретаційної сфери.

Гелен, Арнольд (1904, Ляйпциг - 1976) - нім. філософ, представник філософської антропології. Вивчав філософію в ун-тах Кельна і Ляйпцига. Розробляв проблеми біологічної та соціологічної антропології, а також етики, яка ґрунтується на антропологічних засадах. Спираючись частково на віталізм та ідеї Ніцше, виходив із тлумачення людини як "біологічно недосконалої істоти", яка компенсує свою недосконалість соціокультурною творчістю. На підставі цієї тези розробляє теорію дії. Остання, в свою чергу, стає концептуальною основою теорії інституцій, які, за Г., генетично і функціонально послуговуються як ерзац відсутніх або деформованих інстинктів С. оціальні інститути, антропологічно орієнтована плюралістична мораль сприяють розкріпаченню людини, розгортанню її свободи за умов стабільності соціальних структур і уникнення соціальних зрушень. Наголошуючи на відносній незмінності природних передумов людського існування, Г. розглядає цей факт як аргумент на користь політики консерватизму. Він песимістично оцінює можливі наслідки розширення соціокультурної і політичної творчості людства, вбачаючи в них підставу дестабілізації існування індивіда.

[br]

Осн. тв.: "Теорія свободи волі" (1932); "Держава і філософія" (1935); "Душа в технічну епоху" (1957); "Мораль і гіпермораль" (1969).

ДЕОНТИЧНА ЛОГІКА - розділ сучасної логіки, де досліджуються міркування з деонтичними висловлюваннями. До цих висловлювань входять слова: "дозволено", "заборонено", "обов'язково". Витоки логічного підходу до аналізу деонтичних модальностей можна знайти ще в працях Ляйбніца, який у 1672 р. написав працю "Елементи природного права", де спробував визначити основні нормативні модальності та виявити логічні відношення між ними. Він вважав, що на такі поняття, як "обов'язково", "дозволено", "байдуже", "заборонено" можна перенести всі основні положення логічного вчення Аристотеля, зокрема, його погляди на відношення між традиційними (алетичними) модальностями. Саме цією працею Ляйбніца було започатковано народження нового напряму логічних досліджень, а саме Д. л. Однак ідеї нім. вченого занадто випереджали свій час, потреби тогочасної науки та можливості розвитку логіки у XVII ст. Сучасники скептично сприйняли його концепцію, не оцінивши її новизни та новаторства, що призвело зрештою до її забуття. Лише у XVIII ст. науковці знову повертаються до аналізу цієї проблематики. Так, англ. філософ Бентам висунув у своїх працях ідею логіки повеління, або логіки волі О. днак, на відміну від Ляйбніца, Бентам вважав, що його вчення повинно стати новим напрямом логічного знання, відмінним від старої аристотелівської логіки. Плани Бентама не були реалізовані, він так і не зміг системно розвинути свої ідеї, сформулювати на їх основі обґрунтовану концепцію нової логіки А. встр. учений Малі у 1926 р. побудував одну з перших логічних теорій нормативних міркувань. Свою логіку він назвав "логікою волі" і запропонував для цього напряму логічного знання назву "деонтика". Назва "Д. л." була запроваджена пізніше, незалежно від Малі, фінськ. філософом і логіком Врігтом у 1951 р В. иділяють два основні етапи становлення Д. л. На першому етапі досліджувалися, по суті, не самі норми, а висловлювання, які їх описують. На другому етапі починають досліджувати вже власне норми, створюються логічні системи, де логіка норм розглядається як розширення темпоральної логіки (т зв. деонтико-темпоральна логіка), логіки дії або взаємодії. У Д. л. розглядаються деонтичні можливі світи, ідея яких була висловлена ще Кантом. Якщо в деонтично можливому світі є певна норма, то в деяких інших деонтичних світах ця норма виконується. Тобто у деякому можливому світі конструюються певні уявлення про належне, які виконуються в іншому можливому світі, між ними встановлюється відношення досягненості. Логічні теорії, в яких досліджуються деонтичні характеристики норм, знайшли широке застосування в різних науках, зокрема в праві. Так, розуміння логічних характеристик норм, знання логічних законів, яким вони підпорядковуються, дозволяє з'ясувати логічну структуру правових норм, більш точно прояснити предмет та методи правознавства. Окрім того, побудова численних логічних теорій норм дозволила певним чином навіть обґрунтувати можливість права як теоретичної дисципліни.

ДОКАЗОВІСТЬ - найважливіша властивість правильного умовиводу, міркування; полягає в обґрунтуваності тези аргументами, внаслідок чого теза обов'язково має бути визнана істинним судженням. Д. - необхідна властивість міркувань, що приводить до розширення знань (див. доведення).

ЕВОЛЮЦІЙНА ЕПІСТЕМОЛОГІЯ - галузь досліджень пізнавального процесу як продовження еволюції живої природи та її продукту. Основоположником Е.е. вважається австр. етолог Лоренц. У практику філософських досліджень термін "Е.е." був уведений амер. психологом і методологом науки Кемпбеллом (1974). Сучасна Е.е. існує в двох варіантах. Згідно із "сильним" (уніфікаційним) варіантом еволюція наукового знання - це органічна частина єдиного еволюційного процесу, котрий включає в себе як біологічну еволюцію, так і еволюцію людської свідомості. "Слабкий" варіант був розроблений Поппером; він спирається на теоретико-біологічні уявлення про природу знання, а також концепції психо-фізіологічного моделювання когнітивних процесів. В історичний розвиток Е.е. важливий внесок зробили Тулмін, Фолмер, Пеппер, Піаже, Джилскі та ін. До кола проблем, які перебувають у центрі уваги Е.е., входять: прояснення епістемічних питань у річищі біологічної еволюції, побудова ієрархії пізнавальних процесів на різних біологічних рівнях, дослідження еволюції органів пізнання, аналіз еволюційної специфіки когнітивних і концептуальних структур. Стратегія розширення Е.е., здійснена Поппером, трансформує її в епістемологічний еволюціонізм, у контексті якого сама еволюція трактується як пізнавальний процес. Термін "пізнання" в епістемологічному еволюціонізмі Поппера означає процес розв'язання проблем методом спроб і помилок, а будь-який прогрес в органічній адаптації розглядається як зростання знання. В дослідженні проблеми історичного розвитку знання епістемологічний еволюціонізм протистоїть неопозитивізму В. ін прагне створити узагальнену теорію розвитку науки, яка б виявилася спроможною подолати обмеженості протиборчих епістемологічних позицій, зокрема тих, які виникли в результаті дискусії емпіристів і раціоналістів.

ЕТОС НАУКИ ( від грецьк. έύοζ - звичай, характер) - одне з основних понять сучасної філософії, соціології та епістемології науки. Поняття Е.н. відіграє центральну роль у тих галузях рефлексії, в яких наука осмислюється як одна з соціокультурних практик, а саме - як когнітивна практика співтовариства учених. Е.н. - це сукупність найбільш функціонально дієвих, необхідних для життєдіяльності даного наукового співтовариства цінностей, норм поведінки, морально-етичних імперативів. У ньому у своєрідній формі закріплені історичне минуле практики наукового співтовариства, особливості його соціальної організації, усталений спосіб життєдіяльності. Напр., до засадничих елементів Е. н. належать такі цінності, норми й регулятиви, як універсалізм, свідомий скептицизм, неупередженість, інтелектуальна незалежність і скромність. Докладно питання Е. н. розроблено в концепції "нормативного Е. н." амер. соціолога, історика новоєвропейської науки та одного з фундаторів структурно-функціонального аналізу в соціології Мертона. Визначаючи головну мету наукової діяльності як систематичне розширення зони достовірного знання, Б.н. доби Модерну являє собою парадигму демократичної, цивілізованої поведінки. Він синтезував у собі як пізнавальні, так і соціокультурні компоненти. Його імперативів творці науки дотримувалися не тільки тому, що вони були функціонально ефективні й плідні за результатами, а й тому, що сприймалися всіма вченими як справедливі й благородні.

Жане, П'єр (1859, Париж - 1947) - франц. лікар-психопатолог та психолог. Представник франц. емпіричної психології кін. XIX ст., яка, нагромадивши величезний клінічний матеріал, зробила спробу перейти до створення структурної картини особистості - переважно на основі самоспостереження. Особливе значення мають праці Ж. з проблем пам'яті та фіксації у ній часу. Створена ним панорама неврозів підкреслює значення драматичного дисонансу поміж нижчими ("позасвідомими") і вищими психологічними процесами. На відміну від психоаналізу, Ж. вважає психічні конфлікти не джерелом неврозів, а порушенням вищих психічних функцій. Праці Ж. мали певне значення для стрімкого розширення психологічного кругозору сучасної йому європейської літератури, а також для становлення у сучасній психологічній науці шкіл Піаже-Виготського.

ІДЕОЛОГІЇ ПОЛІТИЧНІ - сукупність взаємопов'язаних ідей, символів та переконань, призначених об'єднувати людей задля спільних політичних цілей та дій Н. а відміну від ідеологій-світоглядів (див. ідеологія), І.п. з'явилися тільки в останні століття європейської історії - у т. зв. епоху Модерну. У їхньому виникненні вирішальну роль відіграли концепції політичної філософії. Уточнення поняття "І.п." пов'язане з дискусією щодо співвідношення між течіями політичної філософії та І.п., які на них ґрунтуються. І перші, і другі, як правило, позначають одними і тими ж термінами - "лібералізм", "консерватизм", "демократичний соціалізм" ("соціал-демократизм"), "націоналізм" тощо. Відмінність полягає в тому, що політична філософія - це теоретична діяльність: політичні філософи обдумують політичні ідеї (звідси - важлива роль критичної перевірки, раціональної аргументації тощо). На противагу цьому, в І.п. більшу роль відіграють переконання; вони націлені на те, щоб спонукати людей до дії, об'єднавши їх у відповідному політичному русі. Тож хоча джерелом І.п. є ті чи ті ідеї політичної філософії, ідеологи мусять спрощувати ідеї, застосовувати символи, метафори, а то й ритуали, аби впливати не тільки на розум, а й на почуття та уяву. В І.п. більшу роль відіграють ціннісні переконання (на противагу критичній перевірці) і тому вони схильні до догматизму. Крім того, І.п. мусять пристосовуватися до психічних особливостей тих, кого прагнуть об'єднати, - до їхніх соціальних та економічних потреб, до стереотипів їхнього мислення та поведінки. Чим вищим стає рівень політичної культури суспільства, зокрема інтелектуальної культури, тим більше І.п. мусять дбати про розширення елементів політичної філософії та політичної науки. Цей постійний взаємозв'язок і взаємодія течій політичної філософії з І.п. приводять до того, що перший крок на шляху виявлення особливостей тієї чи тієї І.п. полягає у з'ясуванні ідей тієї течії політичної філософії, на якій вона ґрунтується. Другий крок полягає у дослідженні того, як застосовують ці ідеї у практиці політичного руху. Зв'язок традиційних західних І.п. з відповідними течіями політичної філософії виявляється, зокрема, у тому, що перших та других об'єднують спільні теми обговорення, як то: поняття людини; цінність та істина; суспільство та історія; держава та політика. Відмінності між різними І.п. можуть мати за підставу - відмінності у розумінні людини, те, які цінності є найважливішими та яку ієрархію цінностей пропонує дана І.п., а також - як дана І.п. розуміє суспільство, історію, державу, політику (див. лібералізм, консерватизм, націоналізм, анархізм, комунізм). Для характеристики різних І.п. суттєвим є застосування епістемологічного виміру, що допомагає встановити ставлення даної ідеології до істини, тобто встановити міру її реалізму та раціоналізму. Одні із І.п. виявляють більшу міру реалізму, інші ж більшою мірою схильні до покладання на символи й метафори, до творення міфів, утопій і т.п В. тім, критика І.п. не може бути націлена на цілковите усунення ідеалів, міфів та утопій, адже вони є неодмінними складниками будь-якої культури. Вона може стосуватися, по-перше, того, які саме ідеали, міфи та утопії підтримують чи творять І.п., по-друге, способів їх здійснення. Так, ідеал чи утопія "царства свободи" в комунізмі сам по собі не викликає заперечень: критика його утопічності (нереалістичності) ґрунтується на доведенні того, що засоби досягнення цього ідеалу, які пропонує дана ідеологія, здатні утвердити тільки щось цілком протилежне. Сказане тут про роль цінностей та ідеалів в І.п. дозволяє глибше зрозуміти природу політико-ідеологічного дискурсу в демократичному суспільстві (у тоталітарному суспільстві цей дискурс, як правило, відсутній, якщо не брати до уваги певні суперечності всередині домінуючої І.п.). З одного боку, суперечка І.п., кожна із яких надає пріоритет якійсь одній цінності як найважливішій, покликана підтримувати деяку рівновагу цінностей. З другого боку, наголошення однієї цінності як найважливішої може ставити під загрозу утвердження інших цінностей: здійснення свободи може ставити під загрозу порядок (стабільність), перебільшений наголос на порядкові може підважувати свободу і т.д. Зусилля сучасних філософів зосереджені, по-перше, на тому, аби з'ясовувати ті, часто приховані, передумови ("пресупозиції"), які лежать в основі різних ідеологічних позицій, а, по-друге, на тому, щоб сформулювати деякі принципи етики спілкування, які б забезпечили цивілізований характер політико-ідеологічних суперечок: це приводить до застосування ідей герменевтики та комунікативної філософії.

КАТЕГОРІЇ ЕСТЕТИКИ - основні поняття естетичної теорії, духовні моделі естетичної практики, естетичного освоєння світу. В К.е. як логічних формах представлено весь історичний досвід естетичного відношення до дійсності та естетичні характеристики світу культури і природи. К.е. не є нерухомими, незмінними сутностями. Вони історично змінюються і розвиваються, відображаючи етапи розвитку соціальної практики та динаміки ціннісних орієнтацій. Система категорій, як зміст естетичної теорії, є мінливою, конкретно-історичною, має культурно-регіональні та національні особливості. Розвиток та розширення категоріального апарату естетики відбувається внаслідок як розвитку естетичної та художньої практики, так і розвитку наукової рефлексії щодо них. Теоретичне поняття набуває статусу К. е., якщо воно містить в собі певну закономірність естетичної та художньої діяльності. К. е. мають певну особливість, яка полягає в тому, що вони спираються переважно на оціночний момент. Це пов'язано із антропологічною домінантою естетичної та художньої сфери культури С. учасна естетична теорія внаслідок розвитку нових напрямів дослідження та загальнофілософських методологічних засад не має жорстко визначеної та структурованої системи категорій, що ускладнює можливість остаточної визначеності відносно категоріального статусу деяких понять естетики. К.е. структуруються відносно певних напрямів естетичної теорії, які стосуються різних сфер та аспектів естетичної та художньої практики і виглядають таким чином: 1) Метакатегорії: естетичне, гармонія, міра, прекрасне, потворне, піднесене, низьке, героїчне, трагічне, комічне, іронія. 2) Категорії естетичної діяльності: естетична діяльність, мистецтво, фольклор, декоративно-прикладне мистецтво, дизайн, художнє конструювання, естетика побуту, мода, садово-паркове мистецтво. 3) Категорії естетичної свідомості: естетичні почуття, оцінки, судження, смак, ідеали, погляди та теорії. 4) Категорії гносеології мистецтва: художній образ, мімезис (художнє відображення і відтворення), поетика (художнє мислення), художня форма і художній зміст, художня ідея, художня правда, художня умовність, ідеалізація, типізація, індивідуалізація. 5) Категорії психології мистецтва: художня творчість, художнє сприйняття, катарсис, емпатія, художня здібність, талант, геній, натхнення, фантазія, свідоме, підсвідоме, творча уява, індивідуальна манера і стиль. 6) Категорії соціології мистецтва: художник, публіка, художня критика, меценатство, функції мистецтва, свобода і детермінізм художньої діяльності, соціальне замовлення, народність, національне та загальнолюдське в мистецтві, елітарне та масове мистецтво. 7) Категорії онтології та морфології мистецтва: художній твір, артефакт, види мистецтва (архітектура, скульптура, живопис, література, музика, театр, кіно тощо); роди (епос, лірика, драма, станкове або монументальне мистецтво тощо); жанри (роман, повість, оповідання, портрет, пейзаж, натюрморт тощо). 8) Категорії семіотичного та структурного аналізу мистецтва: текст, контекст, знак, композиція, сюжет, фабула, міф, художній час і простір, ритм, інтонація, метафора, символ, архетип. 9) Категорії герменевтичного аналізу мистецтва: розуміння, тлумачення, інтерпретація, художня мова, буття, гра, діалогічність, переживання, культурний контекст, герменевтичне коло. 10) Категорії історичного дослідження мистецтва: художній процес, традиція, спадкоємність, новаторство, художній канон, художня епоха, напрям, течія, школа, метод, стиль. 11) Категорії теорії естетичного виховання: естетичні здібності та потреби, методи та засоби естетичного виховання, всебічний розвиток особистості, художнє спілкування. Категоріальний апарат естетики постійно збагачується за рахунок осмислення нових художніх явищ і процесів, залучення термінів суміжних наукових дисциплін (філософії, психології, мистецтвознавства, семіотики, структуралізму, культурології тощо), які набувають специфічного естетичного змісту.

ЛОГІКА ПРЕДИКАТІВ - розділ математичної логіки, що являє собою певне розширення логіки висловлювань. На відміну від логіки висловлювань, де висловлювання розглядають як єдине ціле, в Л. п. береться до уваги їхня суб'єктнопредикативна структура.

МОРАЛЬ (лат. moralis - моральний, від mores - звичаї) - духовно-культурний механізм регуляції поведінки особистості та соціальних груп за допомогою уявлень про належне, в яких узагальнені норми, цінності, зразки поведінки, принципи ставлення до інших індивідів та соціальних груп. Специфіка моральної свідомості формується за умов розкладу родоплемінного суспільства, виникнення складної системи опосередкованих зв'язків (політичних, економічних, соціальних та ін.), що прийшла на зміну безпосередньому характеру всіх стосунків людей у традиційній общині. Поява відносної свободи вибору, потреба в ситуаційній гнучкості поведінки й стосунків, відповідно до динамічних умов життя, робили чимдалі проблематичнішими збереження, культурну трансляцію і примноження досвіду безпосередньо моральнісного ставлення людини до людини, спільноти, природи, світу. В контексті критичного осмислення реальних звичаїв людей (що свідчило про руйнацію традиційних форм моральності) складається узагальнена система уявлень про чесноти, норми поведінки, основоположні закони колективного співіснування ("не убий", "не укради" та ін.) І. деальна система належного водночас постає як моральнісне добро, найвища самоцінність, що протистоїть моральнісному злу в реальній людській життєдіяльності. В цьому ракурсі М. співвідноситься з духовно-ідеальними основами права, релігії, мистецтва, філософії. Часткове коригування внутрішнього світу людини, її вчинків, масової поведінкової практики відбувається в разі особистісного прийняття вимог і настанов М. та відповідних вольових зусиль щодо їх здійснення. Намагання досягти доброчесності й праведності засобами зовнішнього тиску, без достатньої внутрішньої мотивації, вступають у протиріччя з ціннісним аспектом морального самоствердження людини, породжують "легальні", а не "моральні" вчинки (Кант). Регулятивні можливості М. зростають у міру розширення її суб'єктного горизонту. Формування вселюдського, універсального масштабу морального світосприйняття, вихід за межі групових, етнічних, національних інтересів до обріїв людства як єдиного цілого відкриває можливості для найбільш адекватного втілення суті моральності в процесі суб'єктивного творення цінностей М, Значне духовне випередження реальних можливостей життя й універсальне бачення належного ставлення до іншої людини, суспільства, природи концентрується в М. як ідеалі. Конкретно-чуттєве втілення тих чи тих сторін сукупного морального ідеалу подибуємо в міфології, релігійних та художніх образах Р. аціонально-логічне осмислення, узагальнення і обґрунтування понять, категорій моральної свідомості відбувається в етиці (див. нормативна етика). У цих процесах закріплюється й нагромаджується зміст моральнісного добра, тоді як у реальній життєдіяльності М. нерідко обмежується відносними, конкретно-історичними обмеженими вимогами щодо втілення можливого блага. Переважання відносного над абсолютним характерне для ідеологізоваяих моральних систем, хоча за певних умов подання абсолютного тут може бути досить вагомим (напр., ідеологія Просвітництва). Водночас не є гарантовано моральнісним навіть конкретно-історичний зміст узагальнених понять моральної свідомості (гідність, честь, обов'язок, справедливість), хоча в цілому такі форми оцінки і самооцінки мають непроминальне загально-культурне значення. Найбільша міра абсолютної значущості притаманна абстрактно сформульованим моральним законам і етичним принципам. Прагматичне спустошення морально-етичних ідеалів внаслідок надання переваги відносному призводить як до духовної деградації, так і до соціальної дестабілізації. Відмова ж од відносних допоміжних, компромісних рішень в світі реальних людських відносин веде до безнадійної мрійливості або змертвілого етичного ригоризму. Наявність відносно гуманних правил є кращою для соціуму як системи, ніж відсутність будь-яких. В кінці XX ст. істотне збагачення М. відбувалося шляхом осмислення й обґрунтування моральних принципів теорією справедливості, комунікативною етикою, що запроваджують в галузь моральної рефлексії дискурсивно-консенсуальні засади.

НАДПРИРОДНЕ - у світському релігієзнавстві категорія, що виражає всезагальне і найбільш істотне в предметах релігійної віри - образах і уявленнях релігійної свідомості. Н. - гносеологічна ознака образів богів, духів, душ тощо, а також сакральних зв'язків і властивостей реальних предметів і явищ. У релігії Н. є тим, у що вірують і що явлене у культовій практиці, що є уособлюваним та наділеним рисами субстанційності; Н. справляє визначальний вплив на людину і природу. В категорії Н. виражені прикметні ознаки не лише релігійних образів та уявлень, а й загальні визначеності стихійних буттєвих станів людини, що характеризують її і з онтологічного боку. Уявлення про Н. виникають і складаються як фантастичне відображення і морально-психологічне виповнення невільних станів людського існування - процесу, за якого ілюзорне і реалістичне можуть бути включені в єдиний план мислительно-фантазійної і практичної діяльності. Відомо три основних історичних типи уявлень про Н.: чуттєвонадчуттєвий, демоністичний і теїстичний. Для першого, найдавнішого, типу характерні уявлення про зрощеність Н. з тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу та притаманність йому орудної функції; для другого - уявлення про безплотність предмета віри - духа, розширення сфер його впливу, про можливість його переселення і перевтілення; для третього - уявлення про надприродне як довершену й абсолютну особу з іманентною їй деміургічною функцією розпорядника і творця природних і суспільних явищ.

НАЦІОНАЛІЗМ УКРАЇНСЬКИЙ - деяка сукупність ідей та уявлень, в яких наголошується цінність нації. Джерела Н.у. вбачають передусім у поезії. Шевченка, де Н.у. виступає як поєднання цінності особи та нації, самобутньої культури та державної незалежності. Принципи Н.у. політичного вперше були чітко сформульовані Міхновським, потім Н.у. виступає важливим складником "популізму" (у розумінні ідеалізації простого народу як основи нації - Грушевський), консерватизму - у наголосі на еліті як носії культури і національної єдності (Липинський), а також складником деяких варіантів соціалізму та комунізму (націонал-комунізм). Внаслідок поразки Української Народної Республіки та утвердження авторитарних і диктаторських режимів у сусідніх державах (Польща, Росія) та поширення ідей інтегрального націоналізму в Зх. Європі, в 20-ті рр. в Зх. Україні виникає інтегральний націоналізм, одним із впливових ідеологів якого став Донцов. Філософськими засадами його політичної публіцистики був ірраціоналізм, волюнтаризм, елітизм. Н.у. в формулюванні Донцова не став загальноприйнятою ідеологічною доктриною націоналістичного руху 20 - 30-х рр. у Зх. Україні; крім того, він зазнавав критики (часто нищівної) і в націоналістичних колах. Більш зважені та помірковані версії Н.у. розвивали Вассиян, Сціборський та ін. Загалом Н.у. інтегральний (військовий) становив реакцію на домінування сили в міжнародних і міжнаціональних взаєминах, коли єдиним способом виживання нації могла бути тільки орієнтація на силу в протистоянні агресивним диктаторським режимам. Такою силою стала Українська повстанська армія, котра в боротьбі за незалежну Україну від 1941р. до поч. 1950 р. змушена була вести боротьбу і проти нім. фашизму, і проти рос. імперіалізму, прихованого за вивіскою СРСР. У ході цієї боротьби ідеологія Н.у. зміщувалася в бік визнання важливих елементів демократії та відмови від тенденцій ксенофобії, наявних в русі в період його формування. У післявоєнний період тільки од кін. 50-х рр. (особливо в 60-х рр.) став можливим культурний, інтелектуальний та громадський рух, який наголошував цінність нації як культурної самобутності у поєднанні із цінністю особи. Цей рух містив також більш-менш приховані, рідше - відкрито висловлені політичні вимоги (від розширення автономії до незалежності). Провідними постатями руху були Василь Симоненко, Іван Світличний, Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Василь Стус, Михайло Брайчевський, Валентин Мороз та ін. Виникли також окремі нелегальні політично спрямовані групи (група Лук'яненка-Кандиби та ін). У 70-х рр. рух поступово набуває виразного правозахисного характеру, проте він не мав єдиної ідеології і об'єднував широкий спектр орієнтацій - від прихильників "соціалізму з людським обличчям" та націонал-комунізму до "чистих" демократів і таких, які вважали здобуття державної незалежності основною метою Ф. ілософське підґрунтя руху також включало різні інтелектуальні тенденції: найбільший вплив мав екзистенціалізм, ревізіонізм, почасти аналітична філософія. З кін. 80-х та в 90-ті рр. XX ст. наголос на нації як носієві культурної самобутності та державної незалежності став важливим складником ідеології укр. націонал-демократів - широкого політичного руху, що його від кін. 80-х рр. репрезентує низка громадських організацій та партій. Ідеологія націонал-демократизму зберігає наголос на цінності нації як носія культурної ідентичності та державної незалежності, з одного боку, та гаранта прав людини, з іншого. В умовах, коли зберігається загроза культурній ідентичності українців внаслідок експансії рос. мови і культури, ідеологія укр. націонал-демократів не може її ігнорувати і, відтак, мусить поєднувати в собі громадянський та культурний аспекти. Н.у. у вузькому розумінні слова (коли політичні організації використовують термін "Н.у." як самоназву) представлений низкою організацій та партій, найвідоміші з яких ОУН, КУН та ін. В їх ідеології більшою чи меншою мірою наявні опозиції щодо лібералізму та громадянського націоналізму. Попри початковий період досліджень націоналізму в Україні до певних здобутків у цій галузі слід віднести антологію "Націоналізм" (Київ, "Смолоскип", 2000), підготовлену групою вчених з дослідження світового та укр. націоналізму на базі Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України.

НАЦІОНАЛІЗМ - спрямування політичної думки, політична ідеологія та політична практика, в центрі уваги яких знаходиться нація як ідея (або поняття) та як цінність. Різновиди Н. (типологія Н.) залежать передусім від того, як розуміють націю та її формування. Оскільки формування та утвердження нації здійснюється в конкретних суспільно-історичних обставинах, то різноманітність форм Н. є наслідком пристосування до цих обставин. В дослідженні Н. важливим є питання про співвідношення Н. з іншими напрямами політичної думки та відповідними політичними ідеологіями. Н. - як певний напрям політичної думки (певне коло ідей та проблем), як політична ідеологія та політична практика - не виступав на Заході до кін. XIX ст. в ролі окремої політичної ідеології, а був складником лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму (у XX ст. став складником комунізму). У міру дедалі чіткішого усвідомлення цими ідеологіями своїх принципів вони почали піддавати Н. критиці, що, зрештою, теж допомогло встановити відмінність між Н. та цими (іншими) ідеологіями. Іноді ідуть шляхом спрощених формулювань, стверджуючи, що Н. - це національний егоїзм, абсолютизація інтересів своєї нації за рахунок інтересів інших націй. Але такі формулювання не враховують того, що Н. може виступати і як рух за звільнення, і як виправдання певних форм насильства та гноблення (у цьому він не відрізняється від лібералізму, консерватизму, соціалізму та комунізму). Внаслідок великої різноманітності форм Н. часто твердять, що потрібно говорити не про Н. як щось єдине, а тільки про різні Н. Все ж очевидно, що попри всю різноманітність форм Н., вони містять в собі і спільні елементи. Шляхом порівняння встановлюють деякі спільні та відмінні елементи в різних версіях Н. та пропонують різного роду типології Н. Під кутом зору міжнаціональних взаємин існує поділ на експансіоністські Н. (переважно державних націй) та захисні Н. (переважно недержавних націй). В залежності від того, держава чи культура є найважливішою цінністю в Н., розрізняють політичний та культурний Н. (культурний Н. переважно розуміє державу не як самоціль, а як засіб утвердження самобутньої культури). Під кутом зору того як Н. мислить співвідношення особи та нації, розрізняють ліберальний (демократичний) Н. та інтегральний (тоталітарний) Н. Політичний рух етнічних груп та національних меншин за розширення своїх прав (іноді аж до здобуття територіальної автономії чи незалежності) позначають як "етнічний Н." або "етнорегіоналізм". Термін "етнічний Н." іноді застосовують також до державницького Н., якщо його основою є певна національна більшість ("корінний етнос", "титульна нація") та якщо він надмірно наголошує елементи своєї етнічної культури як основи громадянської консолідації. Але щодо західних націй, у бутті яких етнічний чинник відіграє традиційно важливу роль (мова, історичні традиції, політична символіка тощо), то цей термін зазвичай не застосовують, оскільки припускають, що в бутті цих націй провідну роль відіграють політико-правові засоби - т. зв. "громадянський Н."

ПОСТМОДЕРН - неологізм, який позначає: а) період європейської історії, що починається після завершення Модерну; б) особливий умонастрій, котрий нині поширений у всіх сферах людської життєдіяльності: культурі, філософії, політиці, економіці, технонауці, сфері планетарного комунікативного праксису тощо. Саме тому він став одним із ключових термінів у словнику міждисциплінарного спілкування і вживається з найрізноманітнішими епітетами ("філософський", "естетичний", "культурологічний", "політичний", "історіософський", "релігійний" та ін.). Ключову роль у формуванні цього умонастрою відіграв філософський дискурс про Модерн, що був ініційований Ніцше, Гайдеггером, Вітгенштайном, Вебером, Фуко, Ортегою-і-Гассетом. Домінантною для цього дискурсу була ідея, що доба Модерну не тільки збагатила європейську цивілізацію неминущими гуманістичними цінностями, демократичними ідеалами й геніальними прозріннями, а й посилила такі недуги цієї цивілізації, як європоцентризм, андроцентризм, технолатрія, тоталітаризм, гіпертрофований розвиток індустріального ставлення європоцивілізації до природи на шкоду всім іншим. У наш час філософський П. розвивають Деррида, Ліотар, Бодріяр, Рорті, Джеймсон, Еко, Дельоз, Левінас, Гваттарі, Гаше, Серр, Батай, Бланшо, Лаку-Лабарт. Усі вони намагаються досягти адекватного розуміння теперішньої екзистенційної ситуації, в якій опинилася європейська цивілізація. їхні філософські пошуки втілюють прагнення: ініціювати новий, тобто не-європоцентристський, погляд на становище цивілізації у породженому нею самою світі; деконструювати європоцентристські новочасові тоталітарні соціальні, економічні, політичні, науково-технічні, духовні структури; активізувати пошуки нових не-оксиденталістських моделей планетарного співтовариства націй, його прийдешніх трансформацій. Ініціатори П. шукають вирішення філософських проблем, що стосуються перспектив самозбереження посттоталітарної соціальності, - проблем, заповіданих нашій цивілізації добою Модерну. Головні ознаки П.: 1) Занепокоєність сучасних інтелектуалів глобальними негативними наслідками трьохсотрічного здійснення проекту Просвітництва (такими, як дві криваві світові війни, Голокост, нуклеаризм, планетарне отруєння ґрунту, глобальне забруднення атмосфери, світового океану, озонні дірки, потепління планетарного клімату, зростання енергоспоживання, вичерпання непоновлюваних енергоджерел, перенаселення планети, расизм, войовничий націоналізм, СНІД, загроза екоциду тощо). 2) Світоглядне розчарування у найпрекрасніших колективних сподіваннях, мріях, прагненнях, які були пробуджені величним проектом Просвітництва. 3) Іронічне ставлення інтелектуалів до будьяких проявів європоцентризму. 4) Ентропія довіри до гранднаративів Модерну (про поступальне розширення горизонтів свободи, розвиток Розуму, емансипацію праці, прискорення НТП, діалектику Духу, герменевтику смислу). 5) Девальвація ідеології фундаменталізму; зростання інтересу до розмаїтих форм виявлення плюральності, нелінійності, індетермінізму, дисенсусу і т. ін.

ПРАГМАТИКА - розділ семіотики, в якому тематизується застосуванння мови або інтерпретація знаків водночас із суб'єктом цієї інтерпретації. Поняття "мовленнєва П." було введено Моррисом і Карнапом як доповнення синтаксису та семантики мови. Моррис прагнув при цьому до універсально-семіотичної інтеграції усіх трьох дисциплін в прагматичній семіотиці. Згодом філософи та методологи науки, а також семіотики й представники соціальних наук почали розвивати концепції доповнення і навіть інтеграції синтаксису і семіотики стосовно мовленнєвої П. Останнім часом лінгвісти з метою доповнення або розширення програми об'єднання синтаксису та семантики, а також у багатьох соціально зорієнтованих концепціях соціо-психотекстової чи прагмалінгвістики почали включати до кола своїх інтересів предметну сферу мовленнєвої П. Існує також соціальна П., яка досліджує правила чи норми, що регулюють діяльність і забезпечують інтегративні процеси в групі, спільноті, суспільстві. В комунікативній теорії П. розвивається як трансцендентальна (Апель) або ідеальна (Габермас). У річищі герменевтично-лінгвістичнопрагматичного повороту П. бере за вихідний пункт філософування, а отже, і методологічний принцип - повсякденне мовне спілкування, реконструюючи у такий спосіб парадигму інтерсуб'єктивності на засадах трансцендентальної постановки питань. Це означає, що поряд з емпіричною П., мета якої полягає в осягненні актуально-типових за певних умов мовленнєвих актів (котрі у зв'язку з цим можуть бути досліджені з соціологічного, етнологічного та психологічного кутів зору), "універсальна П.", як вказує Габермас, покладає собі за мету встановити й реконструювати універсальні умови можливого взаєморозуміння або, за Апелем, систему правил, на які спирається здатність суб'єкта висловлювати речення в тій або тій ситуації. В етичному відношенні трансцендентальна П. досліджує способи застосування загальнозначущих принципів моралі щодо діяльності в певному соціокультурному контексті. Етичний вимір трансцендентальної П. полягає також у розробці методів та процедур обґрунтування етичних норм на основі дискурсу, де трансцендентальна (Апель) або ідеальна (Габермас) комунікація постає як регулятивна ідея такого обґрунтування.

ПРИВАТНІСТЬ ( від лат. privatus - той, що знаходиться у приватній власності, особистий, а також приватна особа - тобто така, що не займає державної посади) - один із доконечних принципів і критеріїв свободи; прояв індивідуалізації як вектора і закономірності соціально-культурного і цивілізаційного розвитку. П. в усіх сферах життя є підставою, формою і наслідком здобуття окремою людиною реальних можливостей існувати автономно, мати та оберігати свій суверенітет у царині прийняття рішень, формування і реалізації "Я-концепції" і власного життєвого проекту. Визнання П. ґрунтується на припущенні, що можуть (повинні) існувати інтереси, властиві окремому індивідові, які збігаються з інтересами інших індивідів (або спільнот). Наявність такого приватного інтересу спонукає людину до виокремлення із загалу, самореалізації і самоствердження. П. передбачає свідоме протистояння будьяким намаганням втрутитися ззовні і звузити (або звести нанівець) сферу індивідуальної свободи, позбавити особистість самої можливості вибору. Передумовою та осердям П. як важливої чесноти громадянського суспільства є особистісна гідність, визнання і повага особистістю гідності в собі та в інших. Значущість П. полягає в тому, що її наявність створює можливість для максимального розширення індивідуального простору свободи, вибору тих чи інших параметрів особистісної ідентичності поза будь-яким тиском. Потяг до П. (так само, як і потяг до спілкування, визнання іншими) вкорінений у самій "природі" людини, у її намаганні виокремитися з юрби, усамітнитися, залишитися осторонь зі своїми турботами і пристрастями. П. утворює потенційну можливість, що її завжди можна без перешкод використати (на відміну від самотності й покинутості). П. може тлумачитись як елемент і докорінна вимога індивідуалізму (в цьому розумінні П. протистоїть загальності і колективізму), але може набувати і самодостатності, виступаючи характеристикою будь-якого типу соціальності (той чи той рівень П. властивий абсолютній більшості відомих культур, через що його не можна тлумачити як надбання винятково західної культури). Первинні кроки до П. було зроблено вже за доби виникнення перших цивілізацій, коли з'явилася можливість відокремленого від інших існування у просторі (простір власної домівки), втаємничення тілесного (зокрема сексуального) життя, кристалізації феномена сорому тощо. П. поступово стверджує себе у тенденціях секуляризації свідомості і правового затвердження віротерпимості, прав і свобод людини. Серед важливих чинників, які сприяли становленню П. та її доктринальному оформленню, було виникнення ін-ту приватної власності та її правове закріплення, формування приватного права, поява і поширення статусу правосуб'єктності, обґрунтування демократичних концепцій громадянськості і ліберальних ідеологем свободи та ін В. ідповідно, намагання поставити суспільство під тотальний контроль (напр., задля реалізації якихось всеохоплюючих соціальних експериментів) завжди передбачали наступ на П., її обмеження, а то й зведення нанівець як джерела непередбачуваності і прояву свободи. Наявність П. дозволяє зберігати плідну множинність способів і стилів існування, протистоїть намаганням уніфікувати соціальне життя, позбавити його необхідної невичерпності і варіабельності (в т.ч. у формі мутацій і девіацій, маргінальних субкультур і ексцентричного "непотребу"). Негативний вимір П. проявляється у самоусуненні людини від участі у громадянських справах, втраті інтересу до громадянського життя (абсентизм), байдужому та споживацькому існуванні осторонь суспільства. Абсолютизована П. призводить до корупції, ерозії чеснот громадянськості і демократії, до егоїстичного аутизму (коли людина зосереджується на власній домівці, "здоровому способі життя", уникаючи будь-яких перевантажень і ризиків, що супроводжують активне громадянське життя). Експансія бюрократії в усі сфери життя, практика використання сучасних засобів стеження за поведінкою людини (у супермаркетах, готелях, офісах тощо) несуть загрозу виникнення нових форм тоталітаризму, що спонукає до свідомого й послідовного обстоювання цінності П.

САКРАЛІЗАЩЯ ( від лат. sacrum - священна річ, дія) - поняття, що відображає процес активного розширення функціонального впливу релігії, церкви на суспільство, залучення в сферу релігійного санкціювання свідомості, суспільних відносин та інститутів. В історичному контексті розвитку суспільства С. супроводжувала становлення соціуму, формування його культури. Цей процес безпосередньо залежав від об'єктивної і суб'єктивної потреби в релігійному санкціюванні, особливостей розвитку держави, від історичної ролі і місця церкви, релігії в житті конкретної країни. Нині помітною є загальна тенденція до десакралізації різних сфер життя соціуму, звуження функціонального простору дії релігії та її організації. Однак спостерігається і зворотний процес - ресакралізація, особливо в країнах постсоціалістичного простору.

САМОРЕАЛІЗАЦІЯ - процес покладання-здійснення людиною свого "Я" у світі. С. передбачає найоптимальнішудля конкретної людини взаємодію сутнісних сил, розгортання яких є мірилом людинотворчого потенціалу конкретно-історичних типів соціуму й культури. С. невіддільна від усвідомлення людиною самої себе, хоча й не вичерпується останнім, містить неусвідомлюване. Цим украй загострюється питання про ціннісні регулятиви людської С. Розширення меж діяльної С. людини, переплітаючись з її десакралізацією, втілилось у новоєвропейському ідеалові "Фавстової людини", який на сьогодні виявив як свої переваги (небувале піднесення креативного начала), так і свої межі (перспектива екологічної катастрофи). Тому в сучасній філософії дедалі більшої ваги набуває ідея "гомеостазису" людини й світу, яка зумовлює небачену досі проблематизацію процесу С. Людська життєдіяльність, С. чиниться на скрижалях суперечності між експансіонізмом та здатністю до самообмеження.