ПРИВАТНІСТЬ

ПРИВАТНІСТЬ ( від лат. privatus - той, що знаходиться у приватній власності, особистий, а також приватна особа - тобто така, що не займає державної посади) - один із доконечних принципів і критеріїв свободи; прояв індивідуалізації як вектора і закономірності соціально-культурного і цивілізаційного розвитку. П. в усіх сферах життя є підставою, формою і наслідком здобуття окремою людиною реальних можливостей існувати автономно, мати та оберігати свій суверенітет у царині прийняття рішень, формування і реалізації "Я-концепції" і власного життєвого проекту. Визнання П. ґрунтується на припущенні, що можуть (повинні) існувати інтереси, властиві окремому індивідові, які збігаються з інтересами інших індивідів (або спільнот). Наявність такого приватного інтересу спонукає людину до виокремлення із загалу, самореалізації і самоствердження. П. передбачає свідоме протистояння будьяким намаганням втрутитися ззовні і звузити (або звести нанівець) сферу індивідуальної свободи, позбавити особистість самої можливості вибору. Передумовою та осердям П. як важливої чесноти громадянського суспільства є особистісна гідність, визнання і повага особистістю гідності в собі та в інших. Значущість П. полягає в тому, що її наявність створює можливість для максимального розширення індивідуального простору свободи, вибору тих чи інших параметрів особистісної ідентичності поза будь-яким тиском. Потяг до П. (так само, як і потяг до спілкування, визнання іншими) вкорінений у самій "природі" людини, у її намаганні виокремитися з юрби, усамітнитися, залишитися осторонь зі своїми турботами і пристрастями. П. утворює потенційну можливість, що її завжди можна без перешкод використати (на відміну від самотності й покинутості). П. може тлумачитись як елемент і докорінна вимога індивідуалізму (в цьому розумінні П. протистоїть загальності і колективізму), але може набувати і самодостатності, виступаючи характеристикою будь-якого типу соціальності (той чи той рівень П. властивий абсолютній більшості відомих культур, через що його не можна тлумачити як надбання винятково західної культури). Первинні кроки до П. було зроблено вже за доби виникнення перших цивілізацій, коли з'явилася можливість відокремленого від інших існування у просторі (простір власної домівки), втаємничення тілесного (зокрема сексуального) життя, кристалізації феномена сорому тощо. П. поступово стверджує себе у тенденціях секуляризації свідомості і правового затвердження віротерпимості, прав і свобод людини. Серед важливих чинників, які сприяли становленню П. та її доктринальному оформленню, було виникнення ін-ту приватної власності та її правове закріплення, формування приватного права, поява і поширення статусу правосуб'єктності, обґрунтування демократичних концепцій громадянськості і ліберальних ідеологем свободи та ін В. ідповідно, намагання поставити суспільство під тотальний контроль (напр., задля реалізації якихось всеохоплюючих соціальних експериментів) завжди передбачали наступ на П., її обмеження, а то й зведення нанівець як джерела непередбачуваності і прояву свободи. Наявність П. дозволяє зберігати плідну множинність способів і стилів існування, протистоїть намаганням уніфікувати соціальне життя, позбавити його необхідної невичерпності і варіабельності (в т.ч. у формі мутацій і девіацій, маргінальних субкультур і ексцентричного "непотребу"). Негативний вимір П. проявляється у самоусуненні людини від участі у громадянських справах, втраті інтересу до громадянського життя (абсентизм), байдужому та споживацькому існуванні осторонь суспільства. Абсолютизована П. призводить до корупції, ерозії чеснот громадянськості і демократії, до егоїстичного аутизму (коли людина зосереджується на власній домівці, "здоровому способі життя", уникаючи будь-яких перевантажень і ризиків, що супроводжують активне громадянське життя). Експансія бюрократії в усі сфери життя, практика використання сучасних засобів стеження за поведінкою людини (у супермаркетах, готелях, офісах тощо) несуть загрозу виникнення нових форм тоталітаризму, що спонукає до свідомого й послідовного обстоювання цінності П.

ПРОГРЕС/РЕГРЕС суспільний ( від лат. progressus - рух уперед, розвиток; regressus - зворотний рух, повернення, відступ) - якісні характеристики соціального процесу, які виходять з того, що внаслідок розвитку (змін, інновацій, мутацій тощо) соціальний суб'єкт може переходити від нижчих форм свого існування до вищих, більш досконалих (прогрес, поліпшення, поступ), або ж, навпаки, втрачати набуті якості і переходити до більш примітивних форм суспільної організації (регрес, занепад, деградація) Ц. иклічна концепція соціального часу (колообіг, круговорот) поєднувала ідею П./Р. у первинному синкрезисі та обстоювала думку про неодмінну деградацію і занепад усього, що колись народжується, сягає розквіту і повертається до свого першопочатку. Ідея прогресу (включно із розумінням прогресу як мети розвитку) стає принципово можливою в межах лінійної концепції історичного часу, коли різні виміри часу набувають нових ціннісних тлумачень (якщо для традиційного суспільства минуле є безперечним взірцем і "матрицею" для репродукції усталеного досвіду, то для суспільств Модерну "моментом істини" стає сучасність і осучаснення, прогресування усіх вимірів існування соціуму, а метою, проективним взірцем - майбутнє). Визнання самої можливості прогресу залежить від запропонованих критеріїв. Якщо застосувати критерії технологічного (напр., кількість енергії, що виробляється), комунікаційного (швидкість отримання і передачі одиниць інформації, кількість учасників полілогу та ін.) чи суто гуманітарного (очікувана тривалість життя, показники народжуваності та ін.) штибу, то існування прогресу не викликає сумнівів. З іншого боку, є підстави припустити, що жодна з прогресивних тенденцій у людському суспільстві не є усталеною і довічно вкоріненою. Можна констатувати прогресивні зміни, притаманні окремим елементам або підсистемам суспільства й водночас ставити під сумнів можливість прогресу на рівні соціуму як системи в цілому.'До вироблених соціальною філософією та соціологією усталених критеріїв прогресу, які наразі можуть використовуватись у стратегіях забезпечення прогресу і блокування тенденцій регресу, належать подальші ускладнення морфології соціуму, вдосконалення соціальних відносин, вироблення і впровадження гнучких і гуманних форм соціального устрою, які дозволяють забезпечити більшу соціальну захищеність і приватність існування людини, гарантувати її безпеку і соціальний захисту Будь-які прояви і ознаки прогресу можуть бути потрактовані і як симптоми регресу. На противагу просвітницьким концепціям П./Р., які одномірно тлумачили сутність прогресу (Тюрго, Кондорсе та ін.) й однозначно протиставляли його регресу, сучасне розуміння П./Р. виходить із набагато складнішого та багатомірного взаємозв'язку, що характеризує П./Р. Сучасне філософське і наукове світорозуміння починає включати у прогрес ціну втрат, а іноді й жертв, які змушене зазнавати суспільство задля досягнення прогресу в тих чи тих сферах. Суспільство як глобальна цілісність демонструє поки що нездатність гармонізувати свій розвиток таким чином, аби досягнення прогресу одними країнами могло б спричинити позитивні впливи на інші. Зазвичай соціальний прогрес досягається через використання асиметрії і різкої нерівномірності розвитку - в обмеженій локально соціокультурній зоні, де складаються для цього сприятливі умови, в авангардних зонах прогресу, в яких досягаються гранично можливі показники креативності, продуктивності й ефективності. Ці показники стають своєрідним "еталоном прогресу" для периферії. Відбувається дифузія прогресу, запозичення й адаптація його досягнень іншими народами А. ле подібна модель поширення прогресу не може вважатися прийнятною для розуміння явищ морального прогресу, гуманізації цивілізаційного поступу. В межах прогресистської філософії можна розрізняти органічний еволюціонізм (згідно з яким прогрес відбувається поступово й закономірно і не потребує зовнішнього втручання задля свого забезпечення) та перфекціонізм різних ступенів і ґатунків (намагання вдосконалити суспільство шляхом реформ чи революцій, привести його у стан відповідності до тих чи інших умоглядних ідеалів).

ОКСИДЕНТАЛІЗМ - ОРІЄНТАЛІЗМ ( від лат. occasus - захід, oriens - схід) - найзагальніші цивілізаційні напрями; позначення дихотомії, комплементарної роз'єднаності, унікальності і взаємозумовленості (існують тільки по відношенню один до одного) культурних світів. О. - О. належать до засадничих категорій цивіліографії. Категорійна пара О. - О. розчленовує органічну цілісність, якою є людська цивілізація, де усі просторово-територіальні часові виміри є відносними. Як "Оксидент", так і "Орієнт" є дослідницькими метафорами (зручними "матрицями" для аналізу), своєрідними моделями, що завдяки протиставленню набагато полегшують систематизацію культурного досвіду. Вісь О. - О. відображає й уособлює асиметрію і різноякісність цивілізаційних типів (на відміну від дихотомії "Північ - Південь", яка фіксує суттєву різницю рівнів розвитку) І. з "Оксидентом" традиційно пов'язують європейський культурний генотип із притаманним йому індивідуалізмом і автономією особистості (приватність, права і гідність та ін.), дуалізмом світської і духовної влади, нормами римського права, принципом приватної власності, демократичними цінностями громадянськості, правової держави і конституціоналізму, нормами християнської моралі тощо. "Оксидент" - царина раціонального, логіко-центричного, математизованого знання, інтелектуальна Вітчизна науки, що сприймає універсум як інтелігібельний мега-об'єкт; ландшафт пан-економіки, де природа - майстерня індустріальної ефективності, джерело розвитку споживацького господарства; це світ екстремальних духовних пошуків, у якому сполучаються відкриття глибин людської екзистенції з такою ж глибиною безвиході і розчарувань. Зазвичай "Оксидент" уособлює динамічно-інноваційний, пошуково-експериментальний модус людської цивілізації, вектор експансії і прискорення. Метафора "Орієнт" дозволяє подивитися на Схід як на світ містики і герметизму, царину неподільної і втаємниченої синкрези, зі своєю мовою і логікою світосприйняття, де нерозчленовано співіснують естетичне і практичне, сакральне і буденне, епічне і марнотне. На відміну від перфекціоністського "Оксиденту", "Орієнт" із застереженням ставиться до спроб втручання у навколишній світ - чи то у природне довкілля, чи то в освячені традицією соціальні форми й інституції. Це - світ Традиції, плину еволюції, домінування цілого над окремим, колективного над індивідуальним. Західній експансії Схід довго намагався протиставити автаркічну замкненість. Разом з тим хвилі грандіозних міграцій і великих військових походів зі Сходу випробовували Захід на міцність, ставали для нього драматичним "моментом істини". Саме Схід врятував скарби античної філософії (яка, власне, і виникла великою мірою під впливом Сходу). Із Сходом - духовною Вітчизною великих релігій - пов'язуються надії на порятунок від духовної кризи ("антропологічної катастрофи"), яка спіткала сучасне людство. В умовах розгортання глобалізаційних процесів чіткість і визначеність крайнощів О. - О. зникає, хоч і не зводиться нанівець. "Орієнт" невпинно рухається на Захід (у прямому сенсі також - із багатомільйонними масами біженців і мігрантів), втягуючи "Оксидент" у свою орбіту. З іншого боку, Схід не може штучно протистояти перманентним "оксидентним" соціокультурним впливам. Разом з тим увесь світ "вестернізується", переживаючи оксидентні соціокультурні впливи.

АСОЦІАЦІЯ (лат. associatio - об'єднання, від associo - з'єдную) - форма об'єднання людей для співпраці заради досягнення певної спільної мети. Цілі різних А. за змістом і спрямованістю відзначаються великим розмаїттям і можуть стосуватися як загальних проблем економічного, політичного, культурного характеру, так і досить вузьких, конкретних зацікавлень незначної кількості осіб. Визначальною ознакою А., як форми соціального об'єднання, є її добровільність Б. удь-яка А. утворюється на основі доброї волі осіб, які входять до її складу. Цей факт породжує ще дві чільні ознаки А. - активну позицію її членів у досягненні об'єднувальної мети цієї А. та реальну можливість продуктивного поєднання у належних до даної А. людей певних "інтелектуальних схем", або ідей, з індивідуальними вольовими зусиллями кожної окремішної особи. А., як соціальне явище та його філософське осмислення, додають певною мірою до перспективи практичного і теоретичного подолання альтернативи комунітаризму (наголошується момент колективного, спільного стосовно індивідуального) та антикомунітаризму (вважається пріоритетним щодо спільного індивідуальне, осібне). На рівні А. ця альтернатива значно послаблюється через сприйнятливість індивідуальної волі до розумно вибудованих ідей-цілей та, зворотним чином, завдяки здатності останніх до еволютивних змін (за змістом, системою аргументів, логікою та стилістикою їх викладу) з огляду на індивідуальні очікування та зусилля конкретних членів А. Взаємодоповняльність чинників волі та розуму створює умови для того, щоб окремішні індивіди спрямовували свої зусилля на досягнення спільних цілей. У загальнофілософському аспекті А., як соціально-організаційна одиниця, є своєрідним пунктом узгодження суперечності між єдністю та різноманітністю, втіленням у соціальних стосунках динамічно-конструктивної сторони плюралізму, орієнтованого на створення осередків єднання людей на підставі вільно обраних спільних цілей. Через урізноманітнення сфер локального вибору та діяльності відбувається згуртування, а не роз'єднання людей. З точки зору соціальної та політичної філософії, інститут А. є однією з характерних прикмет демократичного суспільства. Він слугує важливим соціальним механізмом врівноваження, з одного боку, тенденції адміністративноуправлінської централізації та, з другого боку - відцентрових сил, закладених у цілях та діяльності, які базуються на приватній ініціативі. На важливість вирішення цього питання у контексті науки управління вказували у XIX ст. фундатори соціальних та політико-філософських досліджень ролі А. у суспільстві Дж. Ст М. ілль та Токвіль. Висловлені ними ідеі є актуальними для умов будь-якого демократичного суспільства, особливо в період його становлення, зокрема для сучасного укр. суспільства. Мілль відзначав, що "вільні асоціації" облаштовують "практичний бік політичного виховання вільного народу", вводять окремішного індивіда у царину близьких йому спільних інтересів, допомагають долати егоїзм, притаманний ліберальній демократії. Токвіль також наголошував, що американці боролися з індивідуалізмом, зумовленим рівністю, за допомогою свободи і в такий спосіб його здолали. Для сучасної України конструктивний потенціал має ідея взаємовпливу між громадськими та політичними А. Громадські об'єднання створюють ґрунт для політичних А., останні ж сприяють розвиткові і вдосконаленню перших. Згідно з Токвілем, участь у політичних об'єднаннях слід розглядати як безкоштовну школу, де кожний громадянин спроможний вивчити "загальну теорію створення асоціацій". В історії теорій націоналізму до проблеми А. звертався Мацціні. Він розглядав А. як засіб прогресу, обопільно колективного й індивідуального, бо світ, на його думку, перебуває у пошуках не стільки матеріальної солідарності, як моральної єдності, що може базуватися "лише на асоціації рівних і вільних людей та націй".