(оповідань)

1. n

1) розповідання казок (оповідань)

2) написання оповідань (повістей)

3) розм. брехня, вигадки

2. adj

1) оповідний, розповідний

2) розм. брехливий

* * *

1) розповідання казок, історій

2) написання оповідань, повістей

3) неправда, брехня, вигадка

1) який оповідає, який розповідає

2) брехливий

цікаві оповідання для дітей; книга цікавих оповідань

* * *

1) оповідач, розповідач

2) казкар

3) автор оповідань

4) розм. брехун, вигадник

1) розповідання казок, історій

2) написання оповідань, повістей

3) неправда, брехня, вигадка

1) який оповідає, який розповідає

2) брехливий

1) жінка-репортер, яка пише сенсаційні або жалісливі нариси

2) співробітниця журналу для жінок, яка письмово консультує читачок з особистих проблем

3) жінка-автор жалісливих оповідань

4) чутлива особа

1) автор повістей (казок)

2) літописець

* * *

1) автор оповідань, повістей, казок

2) літописець

1) збірник казок для дітей

2) збірник оповідань

1) художник-віньєтист

2) автор маленьких оповідань (літературних портретів)

* * *

1) збірка оповідань (казок для дітей)

2) роман

1) жінка-репортер, яка пише сенсаційні або жалісливі нариси

2) співробітниця журналу для жінок, яка письмово консультує читачок з особистих проблем

3) жінка-автор жалісливих оповідань

4) чутлива особа

1) автор оповідань, повістей, казок

2) літописець

1) збірник казок для дітей

2) збірник оповідань

Винниченко, Володимир Кирилович (1880, Єлисаветград, нині Кіровоград, - 1951) - укр. письменник, публіцист, політичний і державний діяч, автор етико-філософської теорії конкордизму, понад 100 оповідань, 14 романів, 23 п'єс, численних філософських і публіцистичних праць, більше 100 картин; відзначався харизмою як промовець. Навчався на юридичному ф-ті Київського ун-ту (1901-1902). Від 1903 р. займався активною революційною діяльністю. Лідер Революційної укр. партії (1901 - 1905), голова (1905), член ЦК (1907) Укр. соціал-демократичної партії, заст. голови Укр. Центральної Ради (1917), голова уряду - Генерального Секретаріату (1917); автор (або чільний співавтор) законодавчих актів УЦР, у т.ч. 4-х Універсалів О. чолював Директорію (листопад 1918 - лютий 1919). Видавав (разом із ІІІаповалом) ж. "Нова Україна" (1923 - 1925) В. ід 1925 р. - у Франції (спочатку Париж; від 1934 р. - Мужен). У роки впровадження в СРСР непу порушував питання про повернення в Україну, але безуспішно, бо був оголошений ворогом народу. Для світоглядної позиції В. характерною є тенденція до синтезу суперечливих підходів на ґрунті загальнолюдських цінностей. Був "за соціалізм, але й за вільну Україну", а відтак - речником, за його власними словами, "всебічного визволення". Прагнув примирити політику і мораль, діяти "з погляду вселюдської невмирущої правди і справедливості" З. рештою, виявився одинаком, який і в політиці, і в літературі, і в філософії торував свій власний шлях. В. - один із чільних творців укр. неореалізму. Як і Достоєвський, мучився таїною поневолення людини "звіролюдиною", власне людського в ній тваринно-хижим. Автор першої в укр. літературі соціальної утопії (роман "Сонячна машина", 1921-1924). Твори "Муженського циклу" (1934 - 1951) - це "романи ідеї", з ретельно виписаним у них етико-філософським виміром конкордизму. Як філософ і мудрець В. вважав, що людина з незапам'ятних часів (через гріхопадіння) порушила властиву їй в нормальному (щасливому) стані рівновагу й "погодження сил" та впала в дискордію, або розлад сил, а відтак - в агресієфільство К. апіталізм і державний (радянський) соціалізм, за В., є творінням хворої людини, неприйнятним для людей здорових Щ. об подолати цю хворобу, В. пропонує філософію конкордизму. Засадою її є "усуспільнення" людиною самої себе, погодженість її із собою, іншими людьми, з природою. Гносеологічно конкордизм має витоки в матеріалізмі, методологічно - у принципі примирення протилежностей та рівноваги, космічно - в ідеї єднання з природою ("сонцеїзм"), соціально - в ідеї колектократії (власність трудових колективів на фабрики, землю тощо), цивілізаційно - в ідеї "Світової Федерації" збратаного конкордизмом людства. Соціалізм, за В., це витвір класової свідомості, конкордизм - вселюдської; перший підпорядковує етику політиці, останній - політику етиці. У філософсько-ідеологічному плані - це різновид ідеології "третього шляху", спрямованої на зреалізування "вселюдської акції" просвітленого конкордизмом людства.

[br]

Осн. тв.: "Твори". У 23 т. (1928); "Політичні листи" (1920); "Революція в небезпеці!" (1920); "Щоденник. Т. 1 (1911 - 1920); Т. 2 (1921 - 1925)" (1980 - 1983); "Сонячна машина" (1989); "Відродження нації". У 3 ч. (1990); "Заповіт борцям за визволення" (1991); "Вибрані п'єси" (1991).

Петров, Віктор Платонович (псевд.: В. Бер, В. Домонтович) (1894, м. Катеринослав - 1969) - укр. письменник, літературознавець, історик філософії, археолог. Закінчив слов'яно-рос. відділення історико-філологічного ф-ту Київського ун-ту (1918). Докт. літературознавства (1930), докт. філологічних наук (1966). Керівник (від 1927 р.) Етнографічної комісії УАН, зав. сектором Ін-ту історії матеріальної культури, директор (від 1941 р.) Ін-ту укр. фольклористики АН УРСР. Проф. філософського ф-ту Укр. Вільного ун-ту (Мюнхен) і проф. богословсько-педагогічної академії УАПЦ. Від 1956 р. - в Києві: співр І. н-ту археології АН УРСР. Автор повістей, оповідань, наукових праць. Започаткував в Україні жанр "романтизованої біографії" (повісті "Романи Куліша", "Аліна і Костомаров"), автор насиченої філософськими ідеями інтелектуальної прози (повісті "Доктор Серафікус", "Без грунту", філософської притчі "Апостоли" та ін.). Для історіософських студій П. характерне прагнення осмислити ідею часу в історії, пізнати в ній "не лише рух, але й сталість, не лише часове, але й надчасове". Історія - це не каузально-поступальне творення "золотого віку", а "чергування перервності". Людство, за П., змінило у XX ст. вектор руху, повернуло від засад Ренесансу до засад Середньовіччя (нехтування раціональністю, осягнення природного як відбитку надприродного у символізмі та ін.). Праці П. про особистості і творчість Куліша і Сковороди - це перлини в дослідженні творчості Куліша і Сковороди. П. осягає Сковороду як "філософа-старця", для якого бути - це мислити, а "філософувати - це втікати з цього земного світу, визволятись од тіла". По-новому поглянув П. і на естетику Шевченка, Лесі Українки, Гоголя та ін.

[br]

Осн. тв.: "Пантелеймон Куліш у 50-ті роки. Життя, ідеологія, творчість" (1929); "Аліна й Костомаров. До історії їх життєвих взаємин" (1929); "Історіософічні етюди" (1946); "Екзистенціалізм і ми" (1946); "Провідні етапи розвитку сучасного шевченкознавства" (1947); "Українські культурні діячі УРСР - жертви більшовицького терору" (1992); "Етногенез слов'ян. Джерела, етапи розвитку і проблематика" (1972); "Домонтович В.: Проза". У 3 т. (1988); "Походження українського народу" (1992); "Особа Сковороди" (1995).

Лао-Цзи (Старий Вчитель, Старе Немовля) (бл. VI - V ст. дон. е.) - давньокит. філософ, напівлегендарний засновник даосизму. Попри те, що сучасна синологія піддає певному сумніву історичність його персони, традиційно вважається, що він був родом з повіту Ку в царстві Чу, прозивався Лі Ер (Лао Дань, Ли Бонн, Лао Лай-Цзи), служив головним архіваріусом держави Чжоу і, зустрічаючись із Конфуцієм, повчав його. За оповіддю, після нього залишився трактат "Дао Де Цзин" ("Вчення про шлях та його переваги"), що містив п'ять тисяч ієрогліфів. Вчення Л.-Ц. спирається на дао як центральну категорію. Дао не може бути ні названим, ні визначеним; виступає водночас і як плідне, жіноче начало, й разом з тим - як взірець природності (єства) для всього сущого, у тому числі й людини. Адже людина, на думку Л.-Ц., втрачає природність після народження, отримуючи знання та виконуючи різноманітні дії для задоволення своїх п'яти відчуттів Є. диним шляхом повернення до природності є слідування дао, тобто недіяння (у-вей) та відмова від знань. Повернення природності призводить адепта дао до певного стану безсмертя, коли ніщо з оточення не в змозі заподіяти йому шкоди. Соціальний лад також залежить від кожної окремої людини: заспокоївши саму себе, вона втихомирює тим самим усю Піднебесну.