(більш+раннім)

1. n

1) те, що має першорядне значення

2) амер. pl попередні вибори; голосування для висування кандидатів на виборах; попередні передвиборні збори для висування кандидатів

3) основний колір

4) геол. палеозойська ера

5) астр. планета, що обертається навколо сонця

6) ел. первинна обмотка (трансформатора)

2. adj

1) первинний, перший, первісний

2) простий; вихідний

3) початковий, елементарний

4) основний, найважливіший

5) лінгв. кореневий; головний, основний

6) біол. найпростіший

* * *

1) що-небудь, що має першорядне значення

2) cл. первинні, попередні вибори, голосування ( прихильників якої-небудь партії) для визначення кандидатів на виборах; попередні передвиборні збори для висування кандидатів ( за участю прихильників однієї партії)

3) = primary colour

4) зooл. махове перо першого порядку

5) eл. первинна обмотка ( трансформатора)

6) = primary planet

7) фiз. первинний електрон; первинна частинка

8) гeoл. палеозой, палеозойська ера

9) = primary school

1) первісний; найбільш ранній; перший

2) cпeц. первинний

3) простий, вихідний

4) початковий, елементарний

5) основний, найважливіший; головний

6) лiнгв. кореневий; основний

7) мaт. примарний

1. n

1) тяга; сіпання

2) натягування; розтягування

3) тягова сила

4) спорт. тяговий рух

5) напруження; зусилля

6) важке сходження

7) удар весла; веслування

8) стримування коня на перегонах

9) спуск курка вогнепальної зброї

10) шнурок, ручка (дзвінка тощо)

11) ковток

12) затяжка (тютюновим димом)

13) розм. перевага

14) протекція, зв'язки; блат

15) розм. привабливість, принадність

16) друк. пробний відбиток

2. v

1) тягти; натягувати

2) смикати; сіпати; витягувати, висмикувати

3) пити ковтками, смоктати

4) веслувати; іти на веслах; пливти (про човен з веслярами)

5) перевозити на човні

6) арештовувати, забирати

7) учинити облаву (напад)

8) схопити за руку злодія; спіймати на місці злочину

9) розм. поцупити, потягти

10) друк. робити відбиток

11) розтягувати, розривати

12) рвати, збирати (квіти, фрукти)

13) полоти (вручну)

14) вибирати (льон)

15) обскубувати (птицю)

16) вихопити, витягти (зброю)

17) привертати (увагу); приваблювати, мати попит; користуватися (успіхом)

18) одержувати (підтримку)

19) підтримувати (якусь сторону); уболівати (за якусь команду)

20) учинити, зробити (щось несподіване)

21) розм. одержувати (оцінку)

22) спорт. відбивати (м'яч)

* * *

1) тяга, смикання; ручка, кільце (ящика, дверцят); шнурок (дзвінка, штори)

2) cпeц. натяг, розтяг, розтягнення; сила тяги; розтягуюче зусилля, тягова сила; cпopт. тяговий рух;; тяговий пристрій; тяговий канат

3) cпopт. напруга, зусилля; важкий підйом; важка подорож

4) удар весла; черга гребти; коротка прогулянка на човні

5) стримування коня на перегонах ( щоб не допустити виграшу)

6) спуск курка вогнепальної зброї

7) ковток; затягування ( тютюновим димом)

8) перевага

9) протекція, зв'язки, блат

10) привабливість, помітність (оголошення, реклами)

11) пoлiгp. пробний відбиток

12) метал. усадкова раковина

13) тex. пневмоколісний трактор-тягач

14) cпeц. протаскування; волочіння

1) тягти

2) натягати; насувати ( pull on)

3) смикати

4) витягати, висмикувати; висувати ( pull out)

5) тягти; мати тягу

6) пити ( з жадібністю); всмоктувати; (on, at) затягуватися ( сигаретою)

7) гребти; іти, плисти на веслах; мати певну кількість весел ( про човен); працювати веслом; перевозити човном

8) рухатися, їхати (про поїзд, автомобіль); ( into) під'їжджати, підходити; ( into) зупинятися

9) cл. заарештувати, забрати; здійснити облаву, наліт; схопити за руку злодія; піймати на місці злочину

10) cл. поцупити

11) cпopт. бігти маховим кроком

12) пoлiгp. робити відбиток

13) виривати з корінням; знищувати ( pull up)

14) розтягти (м'яз, сухожилля)

15) рвати, зривати, збирати (квіти, фрукти)

16) полоти ( вручну)

17) обскубувати, обпатрувати ( дичину); вискубувати щетину або волосся

18) брати ( льон)

19) корчувати

20) натягувати ( вудила); стримувати, осаджувати (коня на перегонах; pull in)

21) cл. вихопити, витягти (револьвер, ніж)

22) розривати, роздирати (на частини; pull apart); відривати; відтягати; відтаскувати (pull away, pull back)

23) привертати ( увагу); користуватися ( успіхом)

24) ( for) підтримувати, підбадьорювати ( яку-небудь сторону); "уболівати" ( за яку-небудь команду)

25) зробити, вчинити, здійснити (що-небудь зухвале, несподіване або недозволене)

26) отримувати ( оцінку)

27) cпopт. відбивати (м'яч, посилаючи його ліворуч)

28) cл. завдавати удару не на повну силу ( бокс)

1) затримувати, утримувати

2) відступати

3) датувати більш раннім числом

4) мop. табанити

датований заднім (більш раннім) числом

1) висувати ( пропозицію)

2) перенести на більш ранній строк

3) перенести на наступну сторінку ( про рахунок)

4) = bring along l

1) ( the first) перше ( число)

2) перший, перша людина ( яка що-небудь робить)

3) початок

4) який отримав першу премію, перший приз; який отримав вищу оцінку

5) ступінь бакалавра з відзнакою першого класу ( в університетах Великої Британії)

6) мyз. найвищий голос або найвища партія (у дуеті, тріо)

7) pl товар першого ґатунку, вищої якості

8) pl; гipн. краща грудкова руда; концентрат

9) місце в першому класі ( якого-небудь транспорту)

10) = first base

11) = first speed

1) перший ( числом)

2) перший за часом, найбільш ранній; перший (з тих, що йдуть один за одним), початковий; перший, пробний; перший, основний

3) перший стрічний: перший ліпший

4) перший, попередній

5) перший, передній ( про частину чого-небудь)

6) перший, видатний, найзнаменитіший; першосортний, найкращий; перший, ведучий

7) гpaм. перший

1) спершу, спочатку

2) уперше

3) скоріше, переважно

4) першим; у першу чергу

1) передня частина ( чого-небудь); перед

2) перший, більш ранній період ( часу); початок

1) compar від low 2

2) нижчий

3) нижній

4) недавній; ( часто Lower) гeoл. нижній, більш ранній

1) спускати; опускати; опускатися, падати

2) знижувати; зменшувати

3) знижувати (голос, тон)

4) зменшувати висоту, робити нижчим

5) послабляти

6) принижувати

1) датувати заднім, більш раннім числом

2) відбутися до якого-небудь числа

1) первісний, найбільш ранній; примітивний

2) головний, основний

1) що-небудь, що має першорядне значення

2) cл. первинні, попередні вибори, голосування ( прихильників якої-небудь партії) для визначення кандидатів на виборах; попередні передвиборні збори для висування кандидатів ( за участю прихильників однієї партії)

3) = primary colour

4) зooл. махове перо першого порядку

5) eл. первинна обмотка ( трансформатора)

6) = primary planet

7) фiз. первинний електрон; первинна частинка

8) гeoл. палеозой, палеозойська ера

9) = primary school

1) первісний; найбільш ранній; перший

2) cпeц. первинний

3) простий, вихідний

4) початковий, елементарний

5) основний, найважливіший; головний

6) лiнгв. кореневий; основний

7) мaт. примарний

1) затримувати, утримувати

2) відступати

3) датувати більш раннім числом

4) мop. табанити

УТОПІЯ ( від грецьк. ονμε; σό - не, τοποζ - місце, тобто місце, якого немає) - модель вигаданого суспільства як втілення суспільного ідеалу, світоглядна форма освоєння майбутнього. Поряд з існуючими в різні історичні епохи формами освоєння майбутнього - міфом, апокаліптикою, хіліазмом, міленаризмом - У. пов'язана зі зміною світоглядної парадигми в епоху Модерну. У. отримує свою назву з одноіменного твору Мора, який вийшов в 1516 р. в Лувені. У. стали називати і більш ранні твори, найвідоміший з яких - це "Держава" Платона. Вже в самому словотворенні "У." Мора міститься можливість діаметрально протилежних його тлумачень, що вказує на складність і багатоплановість його вживання в мові Ч. асто опис соціальних процесів, до яких неможливо вжити термін "реальність", "дійсність", характеризують поняттям "У.". У такому контексті У. вживають як антипод реальності. Різні соціальні, політичні, правові теорії знаходили в ній форму для викладення програм майбутнього. У. розглядалась у співвідношенні з наукою (Енгельс), ідеологією (Маннгейм), міфом (Сорель), релігією (Бердяєв, Булгаков, Франк). У. може проявити себе у вигляді мрії, фантазії, екстраполяції, попередження, альтернативи дійсності, зразка для досягнення в майбутньому, експерименту. Вона виступає як у позитивному вигляді ("еутопія"), так і у вигляді негативної У. ("антиутопія", "дистонія"). Негативні У. - це насамперед утопії-застереження. Кордон між позитивною і негативною У. полягає в системі цінностей. Історичні реалії XX ст., що призвели до кризи оптимістичної віри в людину і її можливості, прояснюють той факт, що відродження утопічної традиції в XX ст. пов'язане з літературним жанром антиутопії та дистопії. Картини, намальовані антиутопістами, покликані виявляти не захоплення, а жах. Утопічне мислення XX ст. представлене серією видатних негативних утопій: "Ми" Зам'ятіна (1920), "О дивний новий світ" Гекслі (1932), "1984" Оруела (1949), "Механічна піанола" Воннегута (1952), "451 по Фаренгейту" Бредбері (1953) та ін. Але як негативна, так і позитивна У. мають загальні витоки, які лежать у світоглядній свідомості людини.

ЯЗИЧНИЦТВО - у християнському богослов'ї та почасти в історичній літературі - термін для означення дохристиянських і нехристиянських вірувань І. ноді як синонім Я. вживається термін "поганство". Поняттям "Я." охоплюються передусім політеїстичні вірування, хоча до його змісту входить і віра в духів, фетишів, тотемів, душ, а також первісна магія, чаклунство тощо. Історично язичницькі вірування і культ були більш ранніми формами релігійного практичнодуховного входження людини в світ і стали підґрунтям для виникнення сучасних релігій - монотеїстичних, світових. Протиставлення християнства та інших сучасних релігій язичницьким віруванням і культу значною мірою умовне. З прийняттям християнства на Русі чимало елементів давньослов'янського язичництва зрослися із ним, що призвело до т. зв. двовір'я. У видозміненому, почасти переосмисленому вигляді уявлення про місцевих богів-покровителів та залишки язичницької побутової обрядовості наразі зберігаються у православних віруваннях і культі.

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ - загальнонаціональний інтелектуальний центр, перший вищий навчальний заклад, де впродовж двох сторіч формувалася церковна та світська укр. еліта; наукова інституція, що об'єднувала тогочасний учений світ України і водночас осередок мистецтв, що притягував до себе діячів культури. Заснована 1632 р. як Києво-Могилянський колегіум (на базі злиття Київської братської школи та Лаврської школи) з ініціативи Київського митрополита Петра Могили. 1658 р., відповідно до Гадяцької угоди між Україною і Польщею, колегіум набув статусу академії. Цей статус 1670 р. було підтверджено польськ. королем Корибутом Вишневецьким і 1701 р. - рос. царем Петром І. КМА існувала до 1817 р. Значення КМА для подальшого духовного розвитку України полягає насамперед у здійсненні її інтелектуальними силами важливого за своїми наслідками культурного синтезу, метою якого було включення в українізовану греко-слов'янську духовну систему переосмислених надбань західної вченості і входжень України в європейський інтелектуальний процес як самобутньої культурної одиниці. Діяльність КМА спричинилася до зміни способу філософування в Україні (традиційне тяжіння до містичного споглядання змінилося переважною орієнтацією на схоластичний і новітній раціоналізм), до відокремлення філософії від релігії, до утвердження розуміння філософії як окремої системи теоретичних знань, що складається з раціональної, натуральної і моральної філософії Ф. ілософія КМА стала підґрунтям доби укр. бароко. Її можна було б визначити як укр. версію схоластики барокової доби, яка органічно поєднала характерні для укр. традиції ідеї з філософським змістом; синтезувала ідеї, що становили підґрунтя духовної творчості попередніх епох, з філософськими здобутками латинського Заходу, вписала в цю систему елементи таких різних філософських і світоглядних станів, як Ренесанс, Реформація, раннє Просвітництво; поряд з властивою цій філософії ретроспективністю й традиціоналізмом уможливила пошук шляхів включення елементів новітньої філософії, а також започаткувала формування ідей наукового знання. До сфери наукових інтересів вчених-могилянців входила антична спадщина (Платан, Аристотель, Плутарх, Сенека, Цицерон, Псевдо-Тален, Діоген Лаертський, Боецій), патристика (Августин, Климент Александрійський, Ориген, Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник, Василій Великий, Григорій Ниський, Григорій Назіанзин та ін.), схоластика (Петро Ломбардський, Тома Аквінський, Бонавентура, Альберт Великий, Туго Сент-Вікторський, Абеляр, Дуне Скот, оккамісти XIV ст., Раймунд Лумій, Авіценна, Аверроес, Суарес, Братиславський та ін.). З представників новітньої філософії в академії вивчали Мак'явеллі, Кардано, Галілея, Тихо де Браге, Коперника, Декарта, Ляйбніца, Вольфа, Баумайстера, Ліпсія, Греція, Спінозу, Гассенді, Ф. Бекона. Домінуюча в укр. думці неоплатонівська традиція (з характерною для неї етико-релігійною інтерпретацією смислів буття) від поч. XVII ст. доповнюється теоретично викінченою системою аристотелізму. Особливості рецепції західної філософії в лекційних курсах викладачів КМА відстежуються у доборі й інтерпретації ними філософських ідей західних мислителів, у їх тяжінні до тих філософів, які у своїх вченнях поряд з натурфілософськими питаннями чільне місце відводили з'ясуванню проблем метафізики, схилялися до концептуалізму як більш поміркованого варіанту західної середньовічної реалістичної традиції. У XVII ст. філософія КМА забезпечила належний розумовий вишкіл і повагу до теоретичної думки, підготувавши ґрунт до осмислення і подальшого розвитку (хоч і в схоластичному оформленні) новітньої філософії в Україні. Починаючи від XVIII ст. вчені-могилянці включають у свої курси системний виклад основних положень античних атомістів, а також ідей Гассенді й Ф. Бекона (хоч і дають їм негативну оцінку). Неабияку схильність вони виявляють до філософських ідей Декарта й Ляйбніца. Останні засвоювалися переважно з поширених тоді в Україні творів популяризатора й систематизатора вчення Ляйбніца Вольфа та через підручник представника вольфіанської школи Баумайстера. Не менш популярним був у КМА підручник професора Сорбонни Пурхоція, відомого як радикального послідовника Декарта. В КМА найбільш послідовним прихильником картезіанської системи був Щербацький. У дусі духовних тенденцій епохи бароко вчені-могилянці поряд з питаннями теології велику увагу приділяли логіко-гносеологічній і натурфілософській проблематиці. В галузі етики найбільша увага зосереджувалася на проблемах взаємозв'язку волі і розуму, самопізнання, сенсу життя та вибору шляху досягнення щастя. Сенс життя вбачався у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро, а досягнення щастя розглядалось як компромісне поєднання задоволень тілесних та духовних потреб людини. До останніх належав також пошук пізнання істини, себто природи і Бога. Проблему взаємозв'язку волі і розуму могилянці розв'язували, спираючись на концепцію етичного інтелектуалізму, що утверджувала пріоритет розуму над волею, його моральний вплив на волю (через надання останній різних варіантів вибору між добром і злом). КМА увійшла в історію розвитку філософії в Україні також завдяки такій яскравій постаті, як видатний укр. філософ Сковорода, який тут навчався у роки 1734 - 1735 та 1744 - 1745. У галузі політико-правової думки чільні представники і вихованці академії - Петро Могила, Сильвестр Косов, Йосиф Тризна, Мілетій Дзик, Варлаам Ясиневський, Пилип Орлик - зробили помітний внесок у розвиток державотворчих ідей. Це стосується розмірковувань Петра Могили про роль церкви в державі, про необхідність утвердження в Україні влади сильного православного володаря, "філософа на троні"; спроб в академічних інтелектуальних колах обґрунтувати божественне право Богдана Хмельницького з метою розв'язання проблеми легітимності гетьманської влади в Україні; статей "Конституції" Пилипа Орлика та політико-правових ідей його ж меморіалу під назвою "Вивід прав України". Група вчених-могилянців, що працювала на терені Росії (Прокопович, Яворський та ін.), узагальнювала і розвивала досвід рос. політичних традицій. Так, Прокопович створив рос. просвітницько-абсолютистську версію теорії природного права й суспільного договору, а Яворський та Лопатин обґрунтували концепцію розмежування світської і церковної влад, обстоювали автономію церкви.

Гегель, Георг Вільгельм Фрідріх (1770, Штутгарт - 1831) - нім. філософ, створив найбільшу і найрозгалуженішу в історії філософської думки діалектико-ідеалістичну систему - як завершення західноєвропейської класичної філософії даного напряму. Цілісно вона викладена в його "Енциклопедії філософських наук" (1817), конкретніше - в численних працях, виданих прижиттєво і посмертно учнями. Вступ становить "Феноменологія духу" (1807), яку Г. називав "мандрівкою за відкриттями". Зміст цієї нової на той час науки охоплює формування індивіда, розвиток його знань від чуттєвої достовірності до філософських понять, котрий в стислому вигляді відтворює шлях історії матеріальної і духовної культури людства. Сама система поділяється на три частини: "Наука логіки", "Філософія природи" і "Філософія духу". "Наука логіки" (1812 - 1816) - теж нова наука, створена Г. Її предмет - мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття і об'єктивні визначення світу (див. діалектична логіка). В марксистській традиції найбільшого значення надається логіці Г. (через всебічну розробку в ній діалектики), в той час як в немарксистській філософії, особливо в неогегельянстві, - "Феноменології духу", ряд ідей якої (зокрема, щодо відчуження, панської і рабської свідомості) видаються співзвучними і для сучасної епохи. За Г., природа як така, не пізнана, чужа для мислення. До того ж, термін "відчуження" несе на собі відбиток християнської ідеалістичної традиції: Бог-дух творить світ, який виявляється чужим для нього внаслідок гріхопадіння. В християнстві людина повинна порвати з цим світом, щоб об'єднатися з Богом, у Г. - пізнати його, щоб відкрити в ньому всеосяжне, а отже, ідеальні основи буття. В сучасну добу тлумачення природи як відчуження мислення знайшло подальше підтвердження у взаємному відчуженні природи і людини, як наслідку планетарної, особливо технічної діяльності людства. В "Філософії природи" Г. розвинув також оригінальні ідеї про нероздільну єдність простору і часу, їхню залежність від матерії, що нагадує думки Ейнштейна (ці ідеї філософ висловив ще в 1817 р., майже за сто років до появи теорії відносності). Але порівняно з іншими працями, "Філософія природи" займає незначне місце в системі Г. Натурфілософія в нім. класичній філософії зробила неабиякий вплив на природознавство і філософію в особі Шеллінга, а не Г., за рік до смерті якого почав виходити "Курс позитивної філософії" (1830 - 1842) Конто. Центр тяжіння системи Г. - не природа, а дух Д. ух - основне поняття його вчення В. ибір цього поняття започаткований ще ранніми творами Г. з філософії релігії, налр., таким, як "Дух християнства та його доля" (1798 - 1800). Заслуга й перевага Г. полягала в тому, що для розкриття основного питання філософії він узяв якраз поняття духу, бо воно є найбільш загальним і всеохопним в опозиції до природи і матерії й містить в собі багато своїх форм: свідомість і самосвідомість, психічне почуття, розум і т. д. Різні форми духу Г. дослідив в дев'яти філософських науках, які входять до "Філософії духу". Виокремлено три види духу: суб'єктивний, або індивідуальний; об'єктивний, або суспільний; абсолютний, або всезагальний. Перший вид містить такі науки: антропологію (предмет - душа у співвіднесенні з тілом); феноменологію (свідомість і самосвідомість - співвідношення суб'єктивного і об'єктивного); психологію (духовні властивості індивіда, що розглядаються як самостійний предмет дослідження). Об'єктивний дух охоплює право, моральність (Moralitat) і систему звичаїв (Sittlichkeit). Цей вид духу відтворює всі основні аспекти суспільства. На першому місці стоїть зовнішнє, абстрактне право (за. Енгельсом, "юридичний світогляд є класичним світоглядом буржуазії"). Історія свідчить, що правовими державами стали саме буржуазні держави (феодальні і соціалістичні під це визначення не підпадають). Мораль - внутрішнє право, спосіб поведінки, опосередкований суб'єктивними чинниками: свідомістю, совістю, критичними міркуваннями. Оскільки свобода є вихідне гасло такого суспільства, моральність посідає значне місце в його житті. Головні її категорії - намір і вина, добро і совість. Нарешті, в суспільстві існує великий шар відносин, які є одночасно і внутрішньо притаманними індивідові, і зовнішніми стосовно нього: це - звичаї, традиції, природні права, закони. Системою звичаїв охоплюються три головні сфери суспільства: сім'я - місце народження і виховання людини; громадянське суспільство - система матеріальних і виробничих відносин, в якій кожен переслідує приватну мету; держава - організація, яка утворює і підтримує життя народу як цілого, оберігає його від розпаду. Держава - найвищий ступінь суспільного розвитку - і є втіленням в дійсність абстрактного права. За Г., немає народу, котрий не мав би того державного ладу, на який він заслуговує; кожен народ формується як результат своєї історії і може створити лише те, що вже є її результатом; держава не може бути створена штучно. Третій вид духу - найзагальніший, абсолютний. Його предмет і сфера дії - весь світ (тобто це світогляд). Г. вирізняє три його форми: мистецтво, релігію, філософію. В марксизмі поняття духу було замінено поняттям свідомості, внаслідок чого надто звуженим виявилось і "основне питання філософії". Нині гегелівська традиція відроджується.

[br]

Осн. тв.: "Феноменологія духу" (1807); "Наука логіки", ч. І, "Об'єктивна логіка". В 2 т. (1812, 1813); ч. II, "Суб'єктивна логіка" (1816); "Енциклопедія філософських наук" (1817); "Філософія права" (1821); "Філософія релігії". В 2 т. (1832); "Історія філософії". В 2 т. (1833, 1836); "Філософія історії" (1837).

I ЕВОЛЮЦІЯ (лат. evolutio - розкриття, розвиток) - термін, що позначає розвиток, переважно незворотні зміни, які мають місце в живій і неживій природі, а також у соціальних системах. Е. може вести до ускладнення, диференціації, підвищення рівня організації системи (прогресивна Е.) або ж, навпаки, до пониження її рівня. Можливою є також Е. при збереженні загального рівня (або висоти) організації, напр., Е. геологічних систем, мовних. Термін "Е." найчастіше застосовується на означення розвитку біологічних об'єктів під впливом природного добору. Ранніми натуралістами Е. уявлялась як послідовність органічних форм, тобто "драбина істот", пояснення якої не виходило за межі ідей креаціонізму. Незрозумілість механізмів і рушійних сил Е. призвела до появи спекулятивних концепцій Е., найбільш завершеною серед яких була теорія Ламарка. Згідно з нею, Е. організмів - це двоєдиний процес. Один тип еволюційних змін відбувається під дією внутрішніх сил, інший - в результаті пристосування до середовища. Дарвін відмовився від ламарківської теорії безпосереднього пристосування й охарактеризував рушійну силу Е. через взаємодію спадковості, мінливості і добору. Подальший розвиток теорії Е. пов'язаний з успіхами генетики, започаткованої законами Менделя про розщеплення ознак при схрещуванні. Успіхи генетики відкрили шлях для дослідження видових популяцій. Особливе місце займає група еволюційних уявлень (від Ламарка до Спенсера), за якими на неадаптивні, незалежні від середовища, зміни накладаються адаптації, обумовлені середовищем. Стосовно соціальних систем Е. розглядається як аспект розгортання історичного процесу, який базується на поступових кількісних змінах. У цьому розумінні антиподом Е. є революція.

[br]

II див. еволюція та революція

Енгельс, Фридрих (1820, Бармен, Пруссія - 1895) - нім. мислитель, суспільний діяч, один із засновників марксизму. Син підприємця (текстильного фабриканта), він присвятив свою творчість і діяльність доведенню минущого характеру суспільства приватної власності та необхідності революційної його заміни соціалізмом (комунізмом) С. подвижник і друг Маркса. На відміну від нього Е. прийшов до ідей соціалізму переважно на ґрунті філософських міркувань (особливо теорії відчуження). Соціалістична орієнтація Е. мала витоки насамперед в політекономії і реальних суспільно-економічних колізіях (які особливо мали місце в Англії на поч. 40-х рр. XIX ст). При всій єдності поглядів Маркса й Е. між ними є певні відмінності. Головним принципом філософії Маркса був принцип практики, яку він розумів як основу всіх виявів існування людини. Відповідним принципом у Е. було "велике основне питання всієї, особливо новітньої філософії" - про відношення мислення до буття, духу до природи: про первинність чи вторинність останньої, про пізнаваність світу. З огляду на це, Маркс вважав головним недоліком усього попереднього матеріалізму споглядальність, а Е. - його механістичний, метафізичний характер та ідеалізм у розумінні історії. Це відбилося і на розумінні природи. Якщо Маркс бачить її в контексті практики, то Е. зосереджує свою увагу на природі як такій ("Діалектика природи"). Характерною рисою творчості Е. є багатоманітність його зацікавлень та наукових інтересів. Він спеціально вивчав природознавство, військову справу, житлове й селянське питання тощо і на основі цього створив відповідні концепції. Помітною є протилежність загальних тенденцій духовної еволюції двох засновників марксизму: Маркс від ранніх філософських творів перейшов до політекономії і на ній, зрештою, зупинився. Е. продовжував розробляти марксизм в усіх його відгалуженнях (напр., "Анти-Дюринг") й інтерес до філософських досліджень з часом у нього не спадав. Матеріалізм і діалектику Е. аналізував і розробляв у загальному вигляді, тоді як у Маркса вони підпорядковані конкретному предмету його досліджень. Розробити, викласти і донести до широкого читача філософію марксизму випало саме на долю Е. Він називав її по-різному: "новий матеріалізм", "сучасний матеріалізм", "матеріалістична діалектика", маючи на увазі, що "сучасний матеріалізм" є по суті діалектичним і що продовження його становить "матеріалістичне розуміння історії", або "історичний матеріалізм". Термін "діалектичний матеріалізм" запровадив Дицген. У 90-ті рр. XIX ст. Е. критично переосмислив певні аспекти історії і практики соціалізму. У вступі до праці Маркса "Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р." (1895) він оцінив свої і Маркса очікування близької революції як ілюзію, а способи боротьби, котрі тоді застосовувалися, - як застарілі; звернув увагу на новий для того часу, але ефективний засіб трансформації суспільства - всезагальне виборче право. Е.-вчений помітив і вказав на можливий перехід від насильницьких до мирних, парламентських способів боротьби. В праці "До критики соціал-демократичної програми 1891 р." Е. дійшов висновку, що в розвинутих країнах: Франції, Англії, Америці (але не в "деспотичній" Німеччині) можливе мирне "вростання" старого суспільства в соціалізм (втім, це "вростання" зберігало революційний зміст - заміну приватної власності суспільною). Е. - видатний прогнозист соціальних явищ. Майже за 20 років наперед (у 1895 р.) він передбачив настання доби світових війн. Але найбільш вражаючим є передбачення ним революції в Росії. Е. припускав, що почнеться вона в Петербурзі, буде здійснена невеликим гуртом людей, надасть поштовху до розвалу усієї системи і вивільнить такі руйнівні сили, які потім неможливо буде приборкати; але згодом люди, котрі здійснять революцію, переконаються в тому, що вони вчинили те, чого самі не знали й не хотіли. Е., слідом за Гегелем, називав такий перебіг подій "іронією історії".

[br]

Осн. тв.: "Становище робітничого класу в Англії" (1845); "Анти-Дюринг" (1878); "Походження сім'ї, приватної власності і держави" (1884); "Діалектика природи" (напис. 1873 - 1883 рр., опубл. 1925 р.); "Людвіг Фоєрбах і кінець класичної німецької філософії" (1886).