власно

ПРИВЛАСНЕННЯ - процес соціального формування, вдосконалення та відтворення суб'єктами життєдіяльності відносин власності (належності, володіння, розпорядження, користування). Здійснюється шляхом оволодіння і володіння соціальними суб'єктами об'єктом власності, набуття ними відповідних статусів власника і невласника та закріплення останніх у системі цінностей соціального престижу, у нормах права, моралі, звичаях, традиціях, стосунках влади. Детермінується - потребами самоствердження людських індивидів, їх груп у соціумі, спільноті, спільності, суспільстві з метою здобутися на визнання, престиж, славу, гідність, авторитет, соціальну індивідуальність; також способами його здійснення (влада, гроші, праця, підприємництво, гра, утриманство, спадщина та ін.). П. - антипод відчуження. Як атрибут людської життєдіяльності, П. виражає прагнення суб'єктів життєдіяльності до контролю над результатами своєї творчості, опредметнення власних сутнісних сил. Призначення П. полягає в стимулюванні цілісного освоєння людиною навколишнього світу, у наданні самій життєдіяльності людини осмисленого, а не лише доцільного характеру. У структурі форм людської життєдіяльності П. утворює реальні підстави для виникнення, утвердження та вдосконалення підприємництва. Завдяки П. здійснюються людські сподівання, а їхня чинність набуває статусу об'єктивності, унаочнюється. П. - це вміння людини надавати предметам соціальної реальності відповідної власної, персональної, індивідуалізованої форми Р. азом з тим у процесі П. суб'єкти життєдіяльності здобувають можливість піднестися над рівнем власного егоїзму з метою визначення "мого", "власного", "свого", "нашого", а також "чужого", "їхнього", "нічийного". У привласненні виражається спроможність людей (як окремих індивідів, так і соціальних груп, а також націй, народів, держави) до формотворчої діяльності, уміння дати раду результатам власної перетворювальної життєдіяльності, тобто не тільки володіти ними, а й нести за них відповідальність Я. к процес соціального формування, П. сприяє наданню соціальним зв'язкам і відносинам власної адекватної форми.

Прокопович, Теофан (1681, Київ - 1736) - укр. мислитель, богослов, церковний діяч. При хрещенні був названий Єлисеєм, справжнє прізвище, ймовірно, Церейський. Згодом узяв прізвище свого дядька - Теофана Прокоповича, професора і ректора КМА. Навчався в КМА, потім упродовж трьох років студіював у колегії св. Атанасія у Римі. Навчався також в ун-тах Швейцарії і Німеччини, зокрема в Йєні, Галле, Альтдорфі. Повернувшись на батьківщину, понад десять років був проф. і ректором КМА, викладав поетику, риторику, філософію, математику, теологію. На вимогу царя Петра І П. проти власної волі змушений був переїхати до Петербурга. Він підтримує освітні реформи Петра, створює перший проект Академії наук, очолює літературно-громадський гурток, який одержав назву "вченої дружини", пише низку публіцистичних і філософсько-богословських творів. Іноземні вчені вважали його найосвіченішою людиною тогочасної Росії, доробок якої позначився на багатьох напрямах розвитку її культури і науки. Мислитель вважав, що Бог як предвічна мудрість і вседосконалий розум існував до буття світу і є його першопричина і творець. Разом із тим, на думку П., повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, у яких він з необхідністю існує і які він рухає. Ядром учення П. про світобудову є поняття природного (фізичного) тіла, яке він розглядає як субстанцію, що складається з матерії і форми. Матерія при цьому розглядалась як спільний і єдиний субстрат природних тіл, джерело їхньої кількісної визначеності, а форма - як основа їхньої якісної різноманітності. П. наполягав на активності матерії як компонента субстанції, котра знаходиться в постійному русі, що є універсальним і являє собою "мовби якесь загальне життя всього світу". На роздумах мислителя про матерію позначився розвиток природознавства, який схилив його до двох висновків: по-перше, на відміну кір Аристотеля, він твердив, що матерія єдина й однорідна в усіх природних тілах: це стосується неба і землі, живого і неживого, вона змінює лише форму, переходячи від одного тіла до іншого; по-друге, створена на початку світу Богом матерія не може далі ні народжуватися, ні знищуватися, ні збільшуватися, ні зменшуватися. Заперечуючи атомістичне вчення, П. вважав, що матеріальний всесвіт складається з найдрібніших корпускул, які є подільними до безмежності, але й найменша частинка тіла не втрачає своєї матеріальності і не може бути зведена до матеріальної точки. Він не погоджувався з думкою, що матерія не має власного існування, а отримує його від форми, і наполягав на нероздільності сутності й існування в природних тілах. Простір і час, як вважав мислитель, невіддільні від рухомого тіла. Високо оцінюючи розум людини, П. приділяв значну увагу вивченню логічних операцій, методів доведення й аргументації. Істина перестає бути для нього чимось заздалегідь даним у Біблії, а розуміється як процес набуття і нарощування людством нового знання. П. визначає істинне знання, прагнучи розширити межі самобутності наукової істини, як корисне і практично значуще. Суттєве місце в творах П. відведено проблемі людини та моралі. Ідеї, що він розвивав, були спрямовані проти середньовічних концепцій у цій галузі, сприяли формуванню нових етичних норм і уявлень. У своїх творах П. виходив із ідеї про те, що основою історичного поступу, сили держави, добробуту громадян є освіта, поширення наук, мистецтв і ремесел. Тому верховним носієм державної влади, на його думку, може бути лише просвічений володар, "філософ на троні". Центральне місце в філософському вченні П. належить теорії держави і права. Створений ним перший в Росії варіант теорії просвіченого абсолютизму був наслідком застосування теорій природного права і суспільної угоди до осмислення реалій історії рос. державності і її нагальних потреб у петровську добу. Він сприяв утвердженню пріоритету світського начала, науки, розуму, що спиралися на авторитет сильної і просвіченої державної влади; протидіяв намаганням боярської і церковної опозиції виступити проти петровських реформ; захищав демократичну за своєю сутністю ідею спільного блага - "всенародної користі". Створена П. теорія просвіченого абсолютизму мала чимало спільного з ученнями ранньобуржуазних теоретиків держави і права: Ліпсія, Греція, Гоббса, Пуфендорфа. При її опрацюванні мислитель використовував не лише доробок західних вчень, а й осмислення державотворчих ідей, особливо пов'язаних з теорією природного права, наявній в укр. філософській і суспільно-політичній думці вже від друг, пол. XVI ст. Але запропонована П. теорія була непридатною для умов України, де не було власної монархічної традиції, а, сприяючи централізації Росії, слугувала придушенню тут автономістичних і самостійницьких прагнень у сфері державотворення. В поглядах П. відобразився перехід від філософських ідей, що ґрунтувалися на ідеях східної патристики і західної схоластики, до формування філософських концепцій Нового часу.

[br]

Осн. тв.: "Мистецтво риторики" (рукопис, 1706); "Правда волі монаршої у призначенні спадкоємця своєї держави" (1726); "Духовний регламент" (1823).

1) (з кимсь, із чимсь) with; and

2) ( звідкись) from; ( зсередини) out of

3) ( з певного часу) from; ( про минуле) since; ( про майбутнє) beginning with; ( про тривалість) in; ( про дні) on; ( про години) at

4) ( при позначенні матеріалу) of; in; out of

5) ( з певної причини) for, out of, of, from, in, with, through

6) ( на підставі) by, with; ( згідно з) according to

7) (при позначенні сфери діяльності, галузі науки тощо) on, in, at

8) ( з допомогою чогось) with

9) ( при позначенні способу виконання дії) by, on

10) ( одночасно) with

11) ( після) after

12) (при позначенні особи, предмета, які є зразком для відтворення) from

13) (щодо, що стосується) as regards; with

14)

eng: special reserves, provisions

deu: Rückstellungen pl

створювані з власної ініціативи підприємств забезпечення (резерви) для відшкодування майбутніх витрат, збитків, зобов’язань, величина яких є невизначеною. У складі забезпечень наступних витрат і платежів (розділ 2 пасиву балансу) відображаються нараховані у звітному періоді майбутні витрати і платежі, величина яких може бути визначена тільки на основі прогнозних оцінок, а також залишки коштів цільового фінансування і цільових надходжень.

АБСОЛЮТНА ІДЕЯ - засадниче поняття в філософії Гегеля, яке має декілька значень: 1) як завершальна ланка логічного процесу - єдність "ідеї пізнання" (теоретичної ідеї) та "ідеї блага" (практичної ідеї); і в цьому розумінні воно має раціональний зміст, оскільки поєднання теорії і практики дає найбільш досконале і повне (абсолютне) знання; 2) як синтез гранично загальних, а тому абсолютних протилежностей - мислення і буття, суб'єктивного і об'єктивного; 3) як основа всієї існуючої дійсності, всього світу, природи і людини; це значення відбиває ідеалістичний аспект вчення Гегеля; 4) як зміст абсолютного знання, або розуму, які становлять сутність абсолютного духу. В усіх значеннях присутня основна риса ідеї - поняття, що має бути реалізованим і є основою того, що реалізується. Система логіки є реалізацією А.і. як основи, що відкривається в її завершенні, бо, згідно з Гегелем, наступне - основа попереднього, а остання ланка логічного - основа всієї системи категорій. Природа постає як втілення і відчуження А.і. Розвиток духу є усвідомленням і пізнанням А.і. як підстави всього існуючого і своєї власної сутності.

АВТЕНТИЧНІСТЬ ( від грецьк. αόδεντικόζ - справжній) - відповідність власній природі. Термін широко вживається у сучасній філософській антропології та філософії культури. А. означає таке буття особистості чи культурної спільноти особистостей, що характеризується єдністю сутності та існування. А. та її усвідомлення є передумовою розвитку своєрідності як окремої особистості, так і певної (напр., національної) культури. А. може бути замкненою та відкритою. Замкнена А. тяжіє до ізоляціонізму, відокремленості від іншого та інших, нарцисизму. Відкрита А. - така характеристика особистості чи культури, яка означає прагнення з'єднатися з іншим при збереженні власної своєрідності.

АВТОНОМІЯ і ГЕТЕРОНОМІЯ ( від грецьк. αυτονομία - незалежність; ετεροζ - інший) - у найзагальнішому значенні словом "автономія" позначають наявну міру незалежності будь-якого явища від зовнішньої причинної зумовленості. Терміном "гетерономія" позначають, зовнішню зумовленість чого-небудь у будь-якому сущому. Будь-яке суще має деяку основу ("суть") своєї якісної визначеності, але ця основа або суть (внутрішнє, глибинне в явищі) може існувати тільки завдяки оточенню, яке обмежує і тим визначає кордони сущого. Проте оточення не тільки обмежує будь-яке суще в його бутті, а вплітає це суще в систему взаємодій та взаємозв'язків. У природничих науках основну увагу звертають на найважливіші умови, від яких залежить буття даного сущого; але при цьому виходять з припущення, що всі інші види взаємозв'язків у Всесвіті залишаються незмінними. Цей взаємозв'язок зовнішніх і внутрішніх причин (внутрішнього в явищі і його оточенні) властивий для всього, що існує, тому А. і Г. можна вважати категоріями онтології. Тема успадкування і мінливості (пристосування організмів до середовища) - одна з важливих тем в еволюційній біології. Кожний людський соціум володіє більшою мірою автономії, ніж будь-який біологічний. Ступінь цієї автономії визначається незалежністю, по-перше, від природного оточення, і, по-друге, від того, наскільки культура даного соціуму не підпорядкована впливові інших соціумів. У другому випадку термін "автономія" стає синонімом вислову "самобутність культурна". Можна, отже, говорити про ту чи іншу міру автономії (самобутності) етносів, націй, цивілізацій. Поняття А. і Г. застосовується також щодо окремої людини. Історичні дані свідчать, що в первісних (архаїчних) культурах переважали колективні цінності над цінністю особистої А. Поцінування А. (суверенності) особистості є передусім явищем модерного часу, яке здобуло особливо широке визнання в Зх. Європі у зв'язку з процесом демократизації. Цьому сприяло поширення філософських ідей, що перемістили в центр уваги проблему співвідношення свободи волі та зовнішньої зумовленості (детермінованості) свідомості та поведінки людини. До філософських течій XX ст., які визнають здатність людини бути суверенною особистістю і наголошують на цінності особистої А., належать: персоналізм, екзистенціалізм і ті напрями філософії людини, що закорінені в релігії протестантизму. Гетерономні тенденції виявляють позитивістські та еволюціоністські концепції; марксистське розуміння природи людини має виразний гетерономний характер. Поряд з позитивними елементами особистої А. модерне суспільство породило і певні негативні різновиди А. і Г. Індивідуалізм набув ознак "хибного індивідуалізму", коли егоцентрична етика, цілераціональність та абсолютизація технократичних підходів призвели до "атомізації суспільства" - появи індивідів, не пов'язаних між собою ніякими духовними взаєминами. До того ж, продукти діяльності людей виходять з-під їхнього контролю і, набувши автономного існування, перетворюють людей на свої власні засоби. Атомізоване суспільство породило також особливе суспільне утворення - "масу", специфіка психічних та поведінкових особливостей якої полягає в легкій навіюваності, піддатливості щодо зовнішніх впливів - з боку засобів масової інформації, ідеологій та харизматичних лідерів. Залежно від обґрунтування А. і Г. в етиці всі етичні концепції поділяють на дві групи - автономну та гетерономну етику. Найбільш виважену концепцію автономної етики у новочасній філософії обґрунтував Кант. Зароджена в надрах філософії Канта проблема інтерсуб'єктивності знайшла подальше осмислення у XX ст. - в комунікативній філософії (Апель, Габермас). Поняття А. відіграє також важливу роль у різних галузях прикладної етики - біоетиці, медичній етиці, екологічній етиці та ін. Одним із найважливіших тут є питання про межі особистої та колективної автономії. Напр., в медичній етиці проблема А. постає у випадку права людини розпоряджатися власним життям: загальновідомі дискусії етичного та правового характеру щодо самогубства, евтаназії, клонування, зміни людиною власної статі та ін. Складність проблеми в кожному з таких випадків полягає в тому, що розширення права особи вирішувати щось на власний розсуд часто зачіпає права інших осіб або ж тягне за собою негативні соціальні наслідки (хай навіть у майбутньому). Що стосується автономії культурних спільнот - таких, як етнічні спільноти та нації, то тут важливим є питання збереження та захисту культурної самобутності етносів та націй від дії руйнівних чинників гетерономного походження. Це одна із найважливіших проблем етики міжнародних та міжетнічних стосунків.

АГІОГРАФІЯ ( від грецьк.бсуи^ - святий, γράφω - пишу) - література житій святих; жанр духовної біографії людей, по смерті канонізованих церквою, тобто офіційно віднесених нею до лику святих. Адресувалися житія, зазвичай, найширшому колу читачів, котрим мали явити певний моральний взірець, що втілював основні християнські ідеали в їх конкретно-історичному сприйнятті. Специфіку філософського змісту А. можна вбачати в тому, що релігійно-світоглядні настанови й положення теоретичного богослов'я втілюються тут у смислових вимірах індивідуального життєвого шляху людської особистості. Відтак філософічність А. полягає не стільки в прямій репрезентації тих або тих ідей, скільки в морально-духовній категоризації буття, запроваджуваній самим життєвим чином святого. Появу житійної літератури у Київській Русі - спочатку перекладної візантійської, а згодом і власної - датують здебільшого серед. XI ст. Основні пам'ятки А. Києво-руської доби - житія святих князів-страстотерпців Бориса і Гліба, Києво-Печерський патерик - не лише відбивали особливості давньоруської християнської духовності, а й через свою популярність значною мірою сприяли їх утвердженню в свідомості багатьох поколінь. До визначних пізніших пам'яток А., укладених укр. авторами, відносяться 4-томні "Четьї-Мінеї" св. Димитрія Ростовського.

Больцано, Бернард (1781, Прага - 1848) - чеськ. філософ, математик, теолог. Його філософія є оригінальним синтезом платонівського вчення про "істини в собі" та атомістичного вчення про діалектику простих субстанцій, які безупинно взаємодіють і змінюють одна одну. Творчо розвиваючи ідеї Ляйбніца, Б. обстоював об'єктивність актуально нескінченного, розрізняючи при цьому два типи існування об'єктивного. Перший тип - це реальне існування, тобто існування "безпосередньо даного"; другий тип - це нереальне, але можливе існування, існування "у собі", наявне буття. Існування нескінченних множин Б. розумів як їхнє "буттювання" серед речей не реальних, а тільки таких, що мнсляться. Концепція науковчення Б. включає аналітичний огляд традиційних логічних вчень, критику психологізму в логіці, оригінальну концепцію дедуктивної логіки. Запропонувавши своє розуміння критерію логічної точності міркувань, Б. поширив цей критерій на всю ділянку досліджень основ математичного аналізу. Б. вперше в історії математики проаналізував свої знамениті приклади взаємооднозначної відповідності між елементами нескінченної множини й елементами її власної підмножини. Б. - попередник Кантора, творця теорії нескінченних множин. В етико-соціальних дослідженнях Б. розвивав ідеї рівності та суспільного прогресу, утверджував принцип загального блага як найвищого морального принципу.

[br]

Осн. тв.: "Книжечка про найкращу державу" (1831); "Науковчення" (1837); "Парадокси нескінченного" (1851).

Вассиян, Юліан Іванович (1894, с. Колоденце, Галичина - 1953) - укр. філософ, ідеолог укр. націоналізму. Закінчив філософський ф-т Львівського ун-ту (1914). Філософськими студіями займався в "таємному укр. ун-ті" у Львові (1922 - 1924), продовжив їх у Празькому ун-ті та Укр. вищому педагогічному ін-ті (Прага). Докт. філософських наук. Активний учасник укр. націоналістичного руху: делегат І (1927, Берлін) і II (Прага, 1928) конференцій та І Конгресу (Відень, 1929 р.) укр. націоналістів. Філософ християнсько-антропологічного напряму В. бачав у хліборобстві не лише господарський, а й метафізичний акт "зустрічі неба і землі", в селянстві - головного генератора життєвої енергії, "основну категорію суспільного ладу" і "єдине джерело високої культури". Вищі цінності В. - Бог, нація, духоцентрована людина (така, що самовизнається й самостверджується зсередини себе). Теоретик повороту від зовнішньої до "самобутньої внутрішньої першооснови" власної душі В. ній "усе - ідея, закон і дорога". Один з теоретиків демократичного й інтегрального націоналізму. Наукова спадщина досі не вивчена належним чином і не опублікована у повному обсязі ("Релігія"; "Християнство"; "Месіянізм" вибраного народу"; "Буття - повиннність"; "До філософії природи та історії"; "Історія як дефініція"; "Історія і людина"; "Грецький світогляд").

[br]

Осн. тв.: "Одиниця і суспільність" (1957); "Суспільно-філософські нариси" (1972).