фіхте

див. Фіхте, Йоган Готліб

див. Фіхте, Йоган Готліб

Фіхте, Йоган Готліб (1762, Раменау - 1814) - нім. філософ, суспільний діяч Н. авчався в ун-тах Ієни і Ляйпцига (1780 - 1790). Творчість Ф. поділяється на два періоди - до 1800 р. і після цього року. В перший період він створив систему суб'єктивного ідеалізму, викладену в "Основах загального науковчення" (1794). Вихідним поняттям філософії Ф. є суб'єкт, "Я". Кантівську річ у собі він відкидає, тому об'єкт, "не-Я", намагається вивести з "Я". Останнє стає суперечливим поєднанням багатьох протилежностей - як причина і наслідок, субстанція і акциденція, взаємодія і незалежна діяльність, а в цілому і саме "Я" також містить у собі свою протилежність - "не-Я". Відносно "Я" і "не-Я" Ф. формулює основний закон свого вчення: без суб'єкта немає об'єкта; без об'єкта немає суб'єкта. Головна проблема у Ф. така: чому об'єкт, породжуваний суб'єктом, протистоїть останньому як щось незалежне? Це відбувається завдяки продуктивній уяві. Саме вона - основна пізнавальна здатність - творить об'єкт, але діє несвідомо, тому останній і здається суб'єкту незалежним від нього. Виникає завдання подолати цю видимість, довести тотожність "Я" і "не-Я". Ф. підходить до цього через поєднання перелічених протилежностей, котре стає у нього постійним способом, або прийомом, мислення, що він його назвав синтетичним прийомом або методом; завдяки цьому Ф. зробив значний внесок в теорію діалектики. Розроблене таким чином поняття суб'єкта як носія активного, творчого начала робить науковчення Ф. і загальною теорією діяльності, головним принципом якої є "діло - дія" (Tathandlung). Положення цієї теорії він застосував до більш конкретних розділів свого вчення: антропології, філософії історії та ін. В них він розкриває свою вимогу: "Діяти! Діяти! - ось наше призначення" Л. юдина від природи лінива й інертна на взірець матерії, з якої вона походить Л. інощі - виток усіх пороків. Якомога більше насолоджуватися і якомога менше давати - це і є завдання зіпсованої натури. Немає для людини спасіння доти, доки ця природна схильність не буде подолана і людина не знайде в діяльності радощів і насолод. Тому призначення людини Ф. вбачав у творенні культури - навичок для підкорення природи і для вдосконалення суспільних стосунків, підвищення гуманності. Ідеал усього історичного розвитку - свобода, побудова суспільного життя як морально-художнього цілого. Вирішальним фактором, здатним на це, він вважав розум З. відси випливала і роль вчених: вони повинні бути носіями найвищої моральності і гуманності, сприяти їх поглибленню і поширенню серед людей. Консолідацію зусиль громадян для досягнення такого ідеалу здійснює держава, котра історично минуща: кінцева мета її - зробити себе зайвою. Ф. не займався спеціальним дослідженням природи, але приділяв багато уваги аналізу суспільної історії, вага якої зростала з часом. Одним із чинників усього була боротьба з наполеонівською навалою, в якій він брав участь своїми науковими творами, лекціями тощо. Наслідком стало поступове послаблення його суб'єктивно-ідеалістичної позиції. В теоретичній сфері тут позначилися нерозв'язні суперечності його науковчення - неможливість логікою думки усунути речі в собі і взагалі об'єктивний світ. Тому пізній Ф. переосмислив свій світогляд, і його система переросла у пантеїзм релігійно-моральнісного типу.

[br]

Осн. тв.: "Про поняття науковчення або так званої філософії" (1794); "Основи загального науковчення" (1794); "Про призначення вченого" (1794); "Призначення людини" (1800); "Основні риси сучасної епохи" (1805); "Промови до німецької нації" (1808).

НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ - складова частина західноєвропейської філософії Нового часу, в яку входять, крім нім., також англ., франц., нідерланд. філософії. Засновником англ. класичної філософії є Бекон, франц. - Декарт, нідерланд. - Спінова. Рівна їм велика постать у Німеччині з'являється лише після Тридцятирічної війни у друг, пол. XVII ст. в особі Ляйбніца. Термін "класична філософія" має подвійний зміст. По-перше, це - філософія розуму, свідомості і самосвідомості, пізнання В. она виникає з Декарта і Бекона і завершується вченням Гегеля. В такому широкому розумінні Н.к.ф. поділяється на чотири періоди: 1) філософські пошуки в межах Реформації і містики Н. айбільш видатною фігурою тут є Беме; 2) засвоєння беконівського емпіризму, картезіанства, спінозизму і матеріалізму, філософії права Греція і Гоббса, а також початок вироблення власної думки (Юнгій, Штурм, Пуфендорф, Вольф та ін., XVII ст.); 3) період нім. просвітництва XVIII ст., на який припадає і поява основних творів Ляйбніца та його учнів, котрі згуртувалися навколо Вольфа і утворили школу, яка відіграла основну роль в нім. просвітництві; 4) філософська думка від Канта до Фоєрбаха. По друге, "класична філософія" означає зразкова. Таким у нім. історії є переважно четвертий період - починаючи "з Канта". Поділ історії філософії на філософію до Канта і од Канта проведено Віндельбандом, Гартманом і продовжено в марксизмі. Основну рису цього періоду становлять різноманітні варіанти діалектичного світорозуміння, заснованого на поєднанні фундаментальних протилежностей. Потяг до такого синтезу помітний і в попередній думці. Найбільш характерним у Беме є його діалектика в тлумаченні Бога, природи, людини. Головні зусилля Ляйбніца були спрямовані на примирення і узгодження конкуруючих ідей і концепцій: раціоналізму і сенсуалізму, апріорного та апостеріорного, телеології і механіцизму, аж до об'єднання церков різних конфесій та численних нім. князівств в одну державу. Потяг до синтезу стає всеохопним у четвертий період, який і визначає всі основні особливості Н.к.ф. Саме тепер діалектика як така була усвідомлена і піддана всебічному аналізу, розробці і критиці. Головні його представники: Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах. Н.к.ф. має цілий спектр загальних властивостей Н. а першому місці - установка на розум і як об'єкт пізнання, і як пізнавальну здатність. Такими є Кантові "Критики" чистого і практичного розуму, відповідні дві основні частини "Науковчення" Фіхте та "Системи трансцендентального ідеалізму" Шеллінга, всі великі твори Гегеля ("Феноменологія духу", "Логіка", "Енциклопедія філософських наук"), в яких розум постає або у своїй власній формі, або ж як сутність духу. Головна функція розуму регулятивна: подати знання у вигляді системи. Всі філософи від Канта до Гегеля свідомо будують свої вчення як системи. Це важлива відмінність від попередників. Коли в останніх і знаходимо системи, напр., "Етику" Спінози чи "Систему природи" Гольбаха, спосіб береться або з іншої науки, або ж ототожнюється з повнотою висвітлення матеріалу з певних проблем. Для побудови системи потрібен певний метод. У Канта загалом це метод трансцендентальний, в який входять декілька складових.Усе вчення, викладене в трьох "Критиках", базується на "системі найвищих здібностей душі": пізнавальна, почуття задоволення і незадоволення, бажання. "Критика чистого розуму" в цілому структурується трьома питаннями: Як можлива чиста математика? Як можливе теоретичне природознавство? Як можлива метафізика як наука? На перший відповідає "трансцендентальна естетика": апріорні простір і час обумовлюють геометрію та арифметику. Можливість другого покладається таблицею апріорних понять розсудку - категорій. Цілісність метафізики утворюється системою суперечностей: антиномій, паралогізмів, ідеалу чистого розуму. Аналогічно відбувається структурація інших творів Канта. Фіхте назвав свій метод синтетичним, бо він полягає у поєднанні парних категорій - суб'єкта й об'єкта, причини і наслідку, субстанції й акциденції завдяки їх кількісній подільності, і в певній послідовності самих пар. Новий варіант діалектичного способу мислення знаходимо у Шеллінга: суть його в переході однієї крайності в іншу. Найбільш розвинутим є метод Гегеля, який він спеціально дослідив у "Передмові" до "Феноменології духу", в "Науці логіки", "Історії філософії". Завдяки цьому врешті-решт було відкрито перший специфічно філософський метод, відмінний від математичних та емпіричних методів знання Н. аслідком великої уваги до методології дослідження і викладу стала висока теоретичність, проблемність і проблематичність даних вчень, через які вони справили надзвичайний вплив на сучасність і майбутнє. Висновком було і таке явище, як піднесення філософії над спеціальнонауковим знанням, погляд на неї як на взірець для інших його галузей, тлумачення філософії як науки наук. Таке становище виникає тоді, коли певна наука досягає помітних успіхів в збагаченні своїх змісту і форми. Так було з математикою, на яку свого часу із заздрістю дивилися філософи і вважали за благо користуватися її досягненнями; з науками досвідними, методи яких переймали у XVII - XVin ст. Як на зворотний приклад можна послатися на Евкліда: метод побудови його "Начал" був запозичений із творів Аристотеля - з логіки і метафізики. З цим пов'язана і така риса розглядуваних вчень, як перевага загального над одиничним, цілісного над окремим. Системним вважалося не лише філософське знання, а й сама природа і суспільство. Особа поставала моментом чи елементом суспільно-державної тотальності. Така установка особливо притаманна концепціям Гегеля Н. арешті, з усього наведеного випливає переважно ідеалістичний зміст філософії даного періоду. У Канта маємо певне поєднання суб'єктивного ідеалізму з елементами матеріалізму. Фіхте у першому варіанті "Науковчення" - суб'єктивний ідеаліст у чистому вигляді. Поступово його система переросла у пантеїзм релігійно-моральнісного ґатунку. Шеллінг подолав суб'єктивний ідеалізм, додавши до нього натурфілософію як другу філософську перінонауку, а потім - через "філософію тотожності". Він перший в історії думки усвідомив обмеженість і матеріалізму, й ідеалізму, намагався стати на більш загальну точку зору, яку він, як і згодом Гегель, називав абсолютним ідеалізмом. Тільки Фоєрбах був у другий період творчості (од 1839 р.) послідовним матеріалістом.Всі зазначені загальні риси Н.к.ф. були сконцентровані в творах Гегеля, які і стали предметом дружньої і всебічної критики з боку різних опонентів. Шопенгауер протиставив розуму волю, пізній Шеллінг "негативній філософії" розуму - "позитивну філософію" релігійного типу, Конт філософській метафізиці - позитивні науки, Фоєрбах ідеалізму - матеріалізм, Маркс теоретичній спекуляції - практику, а К'єркегор захищав занедбану особу. Всі разом відкидають системність, більшість - діалектику. Такий суцільний напад свідчив про перехід до нової, післякласичної доби філософування. Останнє мало і свої переваги, але і недоліки в культурно-світоглядному відношенні. Цим пояснюється відродження й оновлення, переробка Н.к.ф. в XIX - XX ст.

1) Personengruppe a) Zivilbereich охра́на, охра́нники b) aufziehende Wache заступа́ющий <иду́щий на сме́ну> карау́л. die Wachen einziehen снима́ть снять часовы́х c) hist стра́жа, стра́жники

2) Militärwesen Personengruppe eingeteilt карау́л. aufgezogen карау́льные <часовы́е>

3) Nautik Personengruppe ва́хта, ва́хтенные. aufziehende Wache заступа́ющая <иду́щая на сме́ну> ва́хта. die Wachen einziehen снима́ть снять ва́хту

4) Einzelpers a) Zivilbereich охра́нник. weibl охра́нница b) Polizist постово́й adj c) hist стра́жник d) am Krankenbett дежу́рный. weibl сиде́лка

5) Militärwesen Einzelpers eingeteilt карау́льный. aufgezogen часово́й adj

6) Nautik Einzelpers ва́хтенный

7) Wachdienst дежу́рство. auf Wache a) zur Wache eingeteilt в карау́ле b) Wache stehend на часа́х c) Wache stehen im Zivilbereich дежу́рить, карау́лить. delim подежу́рить, покарау́лить. bei jdm./etw. Wache halten стоя́ть в карау́ле у кого́-н. чего́-н. Wache haben <halten, schieben>, auf Wache sein < stehen> стоя́ть на часа́х <в карау́ле>, нести́ карау́л <карау́льную слу́жбу>. Wache halten best. Zeit hindurch простоя́ть pf на часа́х <в карау́ле>. bei einem Kranken Wache halten дежу́рить [umg сиде́ть] у посте́ли больно́го. die ganze Nacht hindurch Wache halten bei Kranken продежу́рить pf всю ночь

8) Militärwesen карау́льная слу́жба, карау́л

9) Nautik ва́хта. auf Wache на ва́хте. Wache haben <halten, schieben>, auf Wache sein < stehen> стоя́ть на ва́хте, нести́ ва́хту. Wache halten best. Zeit hindurch простоя́ть pf на ва́хте

10) Raum a) Zivilbereich помеще́ние охра́ны. umg вахтёрка b) Polizei: Schilderhaus постова́я бу́дка. Revier (полице́йский) уча́сток. jdn. auf die Wache bringen приводи́ть /-вести́ <доставля́ть/-ста́вить > кого́-н. в (полице́йский) уча́сток. jdn. auffordern, mit auf die < zur> Wache zu kommen проси́ть по- кого́-н. пройти́ в (полице́йский) уча́сток

11) Militärwesen Raum карау́льное помеще́ние. umg карау́лка

1. воен. карау́л; охра́на; мор. ва́хта

(auf) Wá che sté hen^*

1) стоя́ть на посту́ [на часа́х, на ва́хте]

2) карау́лить, быть на стра́же

Wá che schí eben^* разг. — стоя́ть на часа́х [на ва́хте]

2. стра́жа; охра́нник, охра́нница; карау́льный; часово́й, ва́хтенный

3. дежу́рный; (ночна́я) сиде́лка

4. (полице́йский) уча́сток

5. см. Wachlokal

- ашлап алу

1) шлихтова́ть, отшлихто́вывать/отшлихтова́ть (пряжу, ниточные мотки); запа́ривать/запа́рить обл.; выде́рживать (вы́держать, продержа́ть) в шли́хте (запа́рке, раство́ре-запа́рке); обраба́тывать/обрабо́тать шли́хтой (в шли́хте) || шлихтова́ние, шлихто́вка; запа́ривание, запа́рка || шлихтова́льный, запа́рочный, запа́рный, запарно́й

2) запа́ривать/запа́рить (заготовки для гнутья ободьев, полозьев, дуг), распа́ривать/распа́рить; обраба́тывать (обрабо́тать, изгота́вливать/изгото́вить) запа́риванием (распа́риванием) || запа́ривание, запа́рка, распа́ривание, распа́рка

•

- ашлап бетерү

сущ.; в разн. знач.

сущ.; воен.

ва́хт||а

мор. vaĉo;

стоя́ть на \вахтае vaĉi;

♦ \вахта ми́ра pacvaĉo.

* * *

* * *

* * *

1) gener. velada

2) navy. cuarto, guardia

* * *

1) мор. quart m

2) перен.

3) ( помещение) loge f de gardien

* * *

1) gener. faction, poste de garde

2) navy. bordée, quart (4 часа, прежде - 6 часов)

3) botan. ményanthe

Wache f =, -n воен. карау́л; охра́на; мор. ва́хта

die Wache ablösen сменя́ть карау́л

Wache haben [halten] нести́ карау́льную слу́жбу; мор. нести́ ва́хту

Wache schieben воен. жарг. стоя́ть на часа́х [на ва́хте]

auf Wache в карау́ле; мор. на ва́хте

auf Wache ziehen, die Wache beziehen заступа́ть в карау́л; мор. заступа́ть на ва́хту

von der Wache abziehen сменя́ться с карау́ла

Wache f =, -n постово́й, часово́й; стра́жа

Wache f =, -n карау́льное помеще́ние, бу́дка

Wache f =, -n (полице́йский) уча́сток

АНТИТЕЗА ( від ΓρβΗΒΚ.άντιθεσιζ - протиставлення) - 1) У логіці - судження, яке суперечить тезі. А. є необхідною складовою частиною непрямого доведення. 2) В нім. класичній філософії - другий ступінь визначення думки, зміст якого становить категорія, протилежна вихідній, протиставлена їй (буття - небуття, необхідність - випадковість, явище - сутність та ін.). А. дослідив Фіхте в понятті тріади, завершальною ланкою якої був синтез протилежних понять Ф. іхте належить ідея антитетичного методу - методу протиставлення. Самостійного значення цей метод набуває у тих мислителів (або в певний період їхнього розвитку), в яких домінуючою є критика попередніх вчень. Така антитетика характерна для критичної філософії Канта, особливо його вчення про антиномії, кожна з яких складається з двох положень - тези і А., але відсутній їхній синтез; для Фоєрбаха - в період, коли він розгорнув систематичну критику ідеалізму Гегеля, для деяких ранніх творів Маркса. Позитивна А. переносить акцент на синтез, поєднання протилежностей, негативна ж веде до відкидання однієї з них.

Євшан, Микола (Федюшка, Микола Останович) (1889 - 1919) - літературний критик, автор низки праць, в яких ґрунтовно висвітлені проблеми філософії та естетики т. зв. раннього укр. модернізму, оновлення укр. національної культури. Спираючись на ідеї Фіхте, Ніцше, Гюйо, Є. надавав вирішального значення у творчому процесі діяльно-вольовому началу - непересічній індивідуальності (на кшталт ніцшеанської надлюдини), котра здатна вибудувати споріднену з релігійним світом естетичну реальність, де долається прірва між життям та ідеалом. Така культурна реальність має стати питомим середовищем, в якому формується "культурно-національний тип, тип національного героя" - мобілізуючий центр "свідомого українства". В гострій полеміці з просвітянством і народництвом традиційного українофільства друг. пол. XIX - поч. XX ст. Є. обстоював принципи функціональної повноцінності і самобутності укр. культури, але наголошував на її відкритості до європейських впливів. Є. досліджував творчість Шевченка як поета і мислителя. Разом з однодумцями з ж. "Українська хата" Є. пропагував твори Лесі Українки, Коцюбинського, Винниченка, інших письменників-новаторів, яких не приймала "народницька критика". Переклав укр. мовою "Промови до німецької нації" Фіхте.

[br]

Осн. тв.: "Під прапором мистецтва" (1910); "Тарас Шевченко" (1913); "Проблема творчості" // Сучасність. - 1996. - № 3 - 4 ; "Національне виховання" // Україна. - 1991. - № 9.

ІСТОРІЯ ДІАЛЕКТИКИ - складова частина історії філософії. Найбільш розвинутою і цілком свідомою І.д. постає в європейській історії філософії. Діалектика відображає рухливий, динамічний спосіб життя. Тому навіть в Європі в застійні Середні віки вона відсутня і характеризує лише античність і Новий час Р. озвиток діалектики визначається розвитком філософії взагалі. Основних етапів останньої три: на першому переважає філософія пізнання, свідомості, розуму В. ін триває від античності до класичної нім. філософії включно. Відтоді починається другий етап - зближення духа з дійсністю, практичною позитивною діяльністю, на основі чого виникають позитивізм, марксизм, філософія життя В. 20-ті рр. XX ст. починається третій етап - філософії людини (філософська антропологія, екзистенціалізм, персоналізм тощо). На першому етапі бачимо дві всесвітньо-історичні форми діалектики - давньогрецьк. і нім. класичну. В першій наявні три її форми: стихійна натурфілософська діалектика (Геракліт, Піфагор, Емпедокл). Це - діалектика становлення, або діалектика мінливого, плинного світу явищ. Крайнім її виразом є релятивізм Кратила. Друга форма - діалектика як пошук істини засобом "питань - відповідей", маєвтика, діалог, звідки походить і сам термін "діалектика" (Сократ, сократичні діалоги Платона). Третя форма - логічна, або категоріальна діалектика як пізнання сутності речей (Платон, Аристотель, неоплатоніки Прокл, Порфирій, Ямвліх) Н. айбільш загальні здобутки античної діалектики - розкриття структури процесу становлення, єдності протилежностей, тріадичної будови світу. Перехідною є діалектика епохи Відродження (Кузанський, Бруно). Основний принцип тут - збіг протилежностей конечного і безконечного, мінімуму і максимуму (coinsidentia oppositorum). Цей принцип виник завдяки осмисленню досягнень математики, астрономії у поєднанні з протилежностями релігійного світогляду і з усвідомленням єдності земного і небесного світів. Специфіка нім. класичної філософії - в побудові систем діалектики, а не лише окремих ідей чи принципів, як було у попередників. Діалектика Канта викладена в його "Критиці чистого розуму" і концентрується у вченні про антиномії, суперечності, які позначають межі людського пізнання. Його діалектика негативна, це не теорія пізнання, а скоріше теорія незнання, його обмеженості. Позитивну діалектику розробив Фіхте в "Основах загального науковчення". Діалектика Фіхте - система суб'єкт-об'єктних відношень, одночасно пізнавальних і діяльнісних. Загальний зміст суб'єкта і об'єкта втілений у протилежних категоріях, об'єднання яких здійснюється за допомогою "синтетичного методу". Зовнішня форма методу подається структурою "тезис-антитезис-синтез". Поєднання змісту протилежних категорій робиться завдяки їх кількісній подільності. Шеллінг відкрив нову форму їх поєднання - взаємоперетворення протилежностей. Це був новий принцип діалектики, але загальної системи її він не створив. У філософії природи Шеллінг сформулював "всезагальний принцип полярності", а в філософії історії - діалектику свободи і необхідності, розбіжність цілей і результатів людської діяльності. Найбільш масштабна і глибока система діалектики втілена в "Науці логіки" Гегеля. Діалектика Гегеля - це філософська логіка, або система категорій, побудована діалектичним методом. Основні з них - буття, сутність, поняття. Рух категорій здійснюється від абстрактних до конкретних і виражає основні щаблі пізнання. Тому у вченні Гегеля має місце принцип єдності діалектики, логіки і теорії пізнання. Свою логіку Гегель будував як узагальнення всієї історії європейської філософії і на цій підставі розробив принцип співпадання історичного і логічного. Діалектика Гегеля завершує і нім. класичну, і всю попередню філософію, тобто весь етап філософії пізнання. На другому етапі наявні декілька різновидів діалектики: діалектика марксизму з основною ідеєю про непримиренність, антагонізм протилежніх класів, з яких один знищується в ході революції; цей принцип переглянутий "реформізмом" (Бернштейн, Каутський та ін.) і замінений принципом співробітництва класів в еволюції суспільства; ленінізм, який посилив в теорії і на практиці силу і гостроту антагонізму, спрямувавши його, в особі держави, проти всіх класів, усього народу. В практично-духовній сфері значною є діалектика К'єркегора, вчення про несумісність протилежних стадій життя особистості: естетичної (чуттєвої) і моральної та релігійної, по яких здійснюється сходження духовного світу людини. Звідси принцип діалектики К'єркегора "або-або" ("Entweder-oder" - один з основних його творів). Практично-духовний зміст має і трагічна діалектика Ліберта - про остаточну нерозв'язність антиномії існуючого і належного (ідеалу) в історичному процесі. Навпаки, в "діалектиці відмінностей" Кроче обмежує саме поняття протилежності, як різновид поняття відмінності. В межах "філософії людини" помітними є три концепції діалектики: екзистенціальна діалектика Сартра; негативна діалектика Горкгаймера і Адорно. Найновіша її форма розробляється в останні роки в межах філософії ноосфери. Її ядро складають глобальні протиріччя, а основна проблема - проблема існування людини на землі.

Новаліс (справжнє ім'я Фридрих фон Харденберг) (1772, Відерштедт, побл М. ансфельда - 1801) - нім. поет-романтик. Навчався в Ієні, Ляйпцигу, Віттенберзі. Філософський світогляд Н. як одного із чільних представників ранньоромантичного руху склався під впливом Гете, Шиллера, Фіхте, Шеллінга. Критично і, зрештою, негативно ставився до раціоналізму доби Просвітництва, віддаючи перевагу версії ідеалізму у дусі Фіхте й Шеллінга. Н. був переконаний, що примирення протилежностей можливе лише через ототожнення спасіння і ніщо, внаслідок чого здійснюється відкриття нескінченної реальності. На порозі цього відкриття стоїть поет, його снага (завдяки вивільненню власної уяви із тенет фрагментизованого механістичного світу) осягнути власне "Я" й у такий спосіб - глибини буття. Важливим засобом поетичного мислення вважав афоризм.

[br]

Осн. тв.: "Учні в Саїсі" (1798); "Гімни Ночі" (1800); "Генрих Офтердингер" (1876).

ПРИНЦИПОВА КООРДИНАЦІЯ - одне з основних положень вчення Авенаріуса про співвідносний зв'язок, нерозривну єдність "Я" і "не-Я", "Я" і середовища, тобто суб'єкта і об'єкта; адже їх ми завжди знаходимо разом. "Я" називається центральним членом координації, середовище - протичленом. Дане положення - варіація "закону свідомості" Фіхте: "Без суб'єкта немає об'єкта; без об'єкта немає суб'єкта". В свою чергу, це частковий випадок загального принципу діалектики: протилежності невіддільні одна від одної; без позитивного не існує негативного, без єдності - множини, без явища - сутності, без суб'єкта - об'єкта і т.д. Наведений закон має два тлумачення: матеріалістичне та ідеалістичне. З точки зору матеріалізму, об'єкт - це фрагмент дійсності, або річ, на яку спрямована пізнавальна або практична діяльність, а носієм її є суб'єкт. Якщо діяльність зникає, річ перестає бути об'єктом, але не зникає взагалі, а стає річчю в собі. Остання й відмежовує матеріалізм від ідеалізму. Ідеалізм вважає, що суб'єкт породжує не лише визначення об'єкта-речі як такої, що сприймає діяльність, а й увесь його зміст та склад, його субстанцію. Тому тут і саме протистояння об'єкта і суб'єкта породжується останнім. "Закон свідомості" Фіхте чи Авенаріуса без визнання речі-в-собі (яка може існувати поза свідомістю) є основним принципом суб'єктивно-ідеалістичної діалектики.

Шеллінг, Фридрих Вільгельм Йозеф (1775, Леонберг - 1854) - нім. філософ, представник класичної нім. філософії. В 1790 р. вчився в Тюбінгенському теологічному ін-ті разом з Гельдерліном і Гегелем. У 1798 - 1803 рр. - проф. в Ієні, з 1806 р. - в Мюнхені; у 1820 - 1826 рр. - проф. Ерлагенського, з 1827 р. - Мюнхенського, з 1841 р. - Берлінського ун-тів. В філософії Ш. виокремлюють кілька періодів: натурфілософський (од серед. 1790-х рр.), трансцендентальний, або естетичний, ідеалізм (1800 - 1801 рр.), "філософія тотожності" (до 1804 р.), філософія свободи (до 1813 р.), "позитивна філософія", або "філософія міфології та одкровення" (до 1854 р.). Значний вплив на Ш. справив Фіхте. Ш. розглядав природу як цілеспрямоване ціле, форму або вияв позасвідомого життя розуму Р. озвиток абсолютного розуму відбувається спочатку у вигляді еволюції природного світу від неорганічної природи до органічної, а потім розкривається в історії людського духу. Проблема співвідношення свідомих і позасвідомих форм життя абсолютного розуму - одна з чільних на всіх етапах його творчості. Для аналізу природних процесів Ш. використовує діалектичний метод Фіхте, намагаючись виявити паралелізм, що існує між різними рівнями розвитку природи і ступенями розвитку людської свідомості. Природне тіло Ш. розглядав як продукт взаємозв'язку протилежно спрямованих сил (напр., позитивних і негативних зарядів тощо). Виступав з критикою механіцизму, доводячи, що всі природні форми можуть бути пояснені за допомогою принципу цілеспрямованості. В натурфілософії Ш. прослідковується традиція неоплатонізму, особливо у праці "Про світову душу" (1798). "Я" людини, що, за Ш., є проявом абсолютного розуму, проходить у своєму розвиткові наступні форми діяльності: відчуття, споглядання, уявлення, судження і, нарешті, досягає рівня, де усвідомлює себе самостійним і самодіяльним, тобто стає практичним "Я", або волею. У філософії Ш. естетичне постає як гармонійна рівновага свідомої та позасвідомої діяльності, як тотожність природи та свободи, чуттєвих та моральних основ. Отож, філософія мистецтва для Ш. - це своєрідний органон філософії та її завершення. В філософії тотожності Ш. великої ваги надавав інтелектуальній інтуїції, яка є формою самоспоглядання абсолюту. Як тотожність суб'єктивного і об'єктивного абсолют є точкою "байдужості", ніщо, в якій закладена можливість будь-якого визначення. Реалізація потенцій абсолюту - це і є Всесвіт. Ш. порушив питання - як і чому відбувається народження світу із абсолюту, яке виходить за межі філософії тотожності. Він стверджував, що походження світу не можна пояснити раціонально: це - ірраціональний первинний факт, закорінений не в розумі, а у волі із властивою їй свободою. Історія людства - важливий етап цілеспрямованого розвитку абсолюту, метою якого є не тільки поєднання людства із абсолютом, але і єдність самого абсолюту. Цієї мети неможливо досягнути остаточно, її потрібно сприймати як регулятивну ідею.

[br]

Осн. тв.: "Про світову душу" (1798); "Система трансцендентального ідеалізму" (1800); "Філософія мистецтва" (1802 - 1803); "Філософія і релігія" (1804); "Філософські дослідження про сутність людської свободи" (1809).

hatch [hætʃ] n

1) люк; решётка, кры́шка лю́ка;

а) мор. под па́лубой;

б) не на ва́хте, не на дежу́рстве;

в) в заточе́нии;

г) в беде́;

д) уме́рший, погребённый

2) гидр. затво́р; шлюз, шлюзова́я ка́мера

hatch [hætʃ]

1. n

1) выведе́ние ( цыплят)

2) вы́водок

2. v

1) вылупля́ться из яйца́ ( часто hatch out)

2) выси́живать ( цыплят); наси́живать ( яйца)

3) выводи́ть ( цыплят) иску́сственно

4) рожда́ться, выводи́ться ( о личинках)

5) замышля́ть, та́йно подгота́вливать; обду́мывать, вына́шивать ( идею, план и т.п.; тж. hatch up)

hatch [hætʃ]

1. n штрих, штрихо́вка ( на схеме, рисунке)

2. v штрихова́ть; гравирова́ть

yacht [jɒt]

1. n я́хта

2. v пла́вать, ходи́ть на я́хте