у+протиставлення

I n

1. контраст, різниця, протилежність

2. протиставлення, зіставлення

- profound contrast глибока різниця

- to form a contrast контрастувати

- to offer a contrast контрастувати

- to present a contrast контрастувати

- in contrast with smth. у порівнянні з, на противагу чомусь

II v

1. протиставляти, зіставляти

2. контрастувати

- to contrast sharply with smth. контрастувати з чимсь, різко суперечити чомусь

 с

 1. протиставлення;

 2. протистояння

АБСУРД ( від лат. absurdus - немилозвучний, недоречний, безглуздий, недоладний) - смисловий антипод понять логічної обґрунтованості, раціональної осмисленості або дії, сумірності зі змістом вихідних принципів (аксіом, постулатів тощо) тої чи тої теоретичної системи або певної історичної парадигми системи знань і вірувань в цілому. Такий смисл має термін А. в логічному методі "зведення до A." (reductio ad absurdum); близькими до цього є і т. зв. "божевільні ідеї" (Бор) теоретичного природознавства, звернення до яких вивело класичну науку XVIII - XIX ст. з глибокої кризи на поч. XX ст. На противагу повсякденним уявленням про А. як звичайну нісенітницю, науковий підхід допускає раціональну осмисленість абсурдного твердження (у даній теоретичній системі) в межах іншої, відмінної від цієї системи. У світовій філософській традиції поняття А. використовувалося тими її представниками, які тяжіли до ірраціоналізму: Тертулліаном (теза: "Вірю, тому що абсурдно"), К'єркегором (протиставлення універсалізмові спекулятивної філософії ірраціональної унікальності індивідуальної віри), Шестовим ("ненависть до розуму" - місологія), Сартром (А. як характеристика "зовнішнього", "випадкового"), Камю ("Абсурду філософія") та ін.

Августин, Аврелій (354, Тагаста - 430) - християнський теолог, філософ, представник західної патристики. А. систематизував християнське віровчення, використовуючи принципи неоплатонізму. Філософська позиція А. теоцентрична, проблема Бога є засадничою щодо усіх інших проблем. Природно-людський світ створений Богом, залежить від його всемогутньої волі. Протиставлення Бога і природи конкретизується А. у проблему вічності і часу: вічність є атрибутом Бога, а час - його творінням. Час осмислюється через минуле, теперішнє і майбутнє, де минуле і майбутнє осягаються через теперішнє. Людина, перебуваючи у плинному світі і сама змінюючись, має постійно пам'ятати про вічність і прагнути до неї. Душа людини визначається А. як нематеріальна, розумна, безсмертна сутність, що має початок, але не може мати кінця. Основні функції душі: мислення, пам'ять, надія, воля, управління тілом. Визначальною є воля, тому і віра повинна домінувати над розумом. А. висунув гасло: "Віруй, щоб розуміти!". Для обґрунтування пріоритету віри він розрізняє знання та мудрість. Знання навчає користуватися речами, мудрість орієнтує на вічність, духовні об'єкти, осягнення добра і зла. Людина повинна підкоряти знання мудрості, бо вищою її метою є спасіння душі, служіння добру. Важливим досягненням А. було створення філософії історії, осмислення з християнської точки зору єдності людської історії. Історія розглядається як боротьба "двох Градів": "Граду Божого" - церкви та Божих обранців і "Граду земного" - світської держави, яку А. називає "організацією розбійників". Розуміючи людину як "внутрішню людину", як життя її душі, А. намагається осмислити її через історичність, "часовість". Історичність та психологізм в розумінні людини, динамізму її становлення і розвитку були значними нововведеннями А., порівняно з Античністю. Для Середньовіччя А. був незаперечним авторитетом в питаннях теології та філософії

Башляр, Гастон (1884, Бар-сюр-Обе - 1962) - франц. філософ, методолог науки, автор концепції "інтегрального раціоналізму". Б. намагався філософськи осмислити методологічні пошуки сучасного йому природознавства і побудувати нову епістемологію, яка б враховувала перехід від класичного етапу розвитку науки до некласичного, супроводжуваного розширенням сфери діалектики. Відкидаючи метафізичне протиставлення раціонального ("чистого розуму") та емпіричного ("чистого досвіду", "чистої матерії"), теорії та практики, Б. виходив із визнання їх постійної взаємодії (концепція "раціоналістичного матеріалізму"), внаслідок якої відбувається практичне втілення раціонально-теоретичних моделей науки. Процес формування науки як системи знань охоплює три етапи. Перший - донауковий (панування чистого емпіризму); другий - науковий (виникнення раціонального абстрактного мислення); третій - етап некласичної науки, якому притаманна відмова від утвердження будь-якої остаточної істини, відкритість до експериментальних спростувань, і разом з тим синтезуюча творча здатність до абстрактних узагальнень. "Інтегральному раціоналізму" Б. властиві наскрізна діалектичність та специфічний прикладний аспект. Завдяки останньому наука дедалі більше перетворюється на "феноменотехніку". В діалектиці розрізняються три її різновиди - внутрішня, зовнішня та "накладання" однієї на іншу. В естетичній концепції Б. найважливіше місце посідає уява, як "функція ірреального", що відкриває шлях до вічного і неповторного.

[br]

Осн. тв.: "Новітній науковий дух" (1934); "Прикладний раціоналізм" (1949); "Раціоналістська заангажованість" (1972).

ВЗАЄМОДІЯ - філософська категорія, яка відображає особливий тип відношення між об'єктами, при якому кожний з об'єктів діє (впливає) на інші об'єкти, приводячи до їх зміни, і водночас зазнає дії (впливу) з боку кожного з цих об'єктів, що, в свою чергу, зумовлює зміну його стану. Дія кожного об'єкта на інший об'єкт зумовлена як власною активністю об'єкта, виявом його динаміки, так і реакцією об'єкта на дію інших об'єктів ("відгук" або "обернена дія") Ф. ундаментальне значення категорії В. для філософії і наукового пізнання зумовлене тим, що вся людська діяльність у реальному світі, практика, саме наше існування і відчуття його реальності (неілюзорності) ґрунтуються на різноманітних, передусім предметних В., які людина здійснює і використовує як засіб пізнання, знаряддя дії, спосіб організації буття. Спілкування, праця, володарювання, любов, гра є різними способами В. людини із світом та з іншими людьми. В історії філософії і науки категорія "В." набула істотного значення вже в Античності, передусім в космологічних концепціях (вчення Емпедокла, атомістика Демокрита й Епікура тощо). Однією з перших концепцій В. було вчення Геракліта про протилежності і боротьбу між ними. В філософії і природознавстві Нового часу провідне місце посідає ідея механічної В., що визначається законами механіки Ньютона. Поряд із цим виникли філософські вчення, що прагнули подолати механіцизм і спиралися на більш глибоке розуміння В. (монадологія Ляйбніца, натурфілософія ІПеллінга і Гегеля). Гегель підкреслив діалектичний характер В., відносність протиставлення активного і пасивного компонентів, причини і наслідку в процесі В. Поєднання гегелівської ідеї про фундаментальну роль протиріччя в світовому процесі із розумінням протиріччя як "взаємодії протилежностей" (Енгельс) привело до тлумачення В. як джерела саморуху і розвитку Н. аука XX ст. виявила широкий спектр різних типів В., які мають істотно немеханічний характер. У сучасній науці категорія "В." набула статусу одного з кардинальних принципів опису і пояснення явищ, задаючи парадигму побудови наукових теорій і наукової картини світу. (Напр., чотири фундаментальних типи В. у фізиці визначають багатоманітність усіх відомих фізичних явищ.) Це стосується не лише природознавства, а й соціогуманітарних наук. Поняття "соціальна В." і відповідна "парадигма взаємообміну" є центральними для низки соціологічних теорій XX ст. Особливого значення набуває мовно-комунікативна В., комунікація як засаднича в усіх видах соціальної В. і суспільного буття в цілому (комунікативна філософія Апеля, Габермаса, Риделя та ін.).

Вишенський, Іван (імовірно, 1550, Судова Вишня, біля Перемишля - між 1621 - 1633) - укр. письменник-полеміст, філософ. Вірогідно походив із міщан або дрібної шляхти. Освіту здобув при Перемишльській єпископії. Співробітничав з Острозьким культурно-освітнім осередком, Львівським братством. В. - представник містико-аскетичного напряму в укр. філософській думці кін. XVI - поч. XVII ст., який був орієнтований на греко-візантійські і давньоруські духовні цінності. Його творчість засвідчує вплив ісихастських та ранньохристиянських ідей із помітним реформаційним забарвленням. Підґрунтям поглядів В. на проблеми пізнання, моралі, права, мови, освіти слугувала загальнофілософська концепція співвідношення Бога, світу і людини. Проблему такого співвідношення він розв'язував, виходячи з ідеї несумірності Бога і світу, протиставлення трансцендентного світу як світу істини і добра, створеного Богом із нічого, нестабільному, тимчасовому, гріховному світу зла, де панують жорстокість, свавілля, неправда, підступ, зрада й насильство. Сенс людського життя В. вбачав у набутті людиною найвищого рівня духовності, перевтілення її у "внутрішню" людину шляхом входження у містичний стан "обоження". Все це досягається, на думку В., через самозаглиблення, самопізнання, моральне вдосконалення, інтеріоризацію християнських істин, здійснення життя в істині, що, у свою чергу, передбачало цілковите самозречення, відмову від усього мирського, в т.ч. від рідних і близьких, постійний самопримус, приречення себе на добровільні злидні й поневіряння, повне усамітнення у монастирських стінах тощо. Велике значення у цьому процесі В. надавав власним зусиллям людини, що свідчить про його опертя на концепцію людського самовладдя як одну з провідних концепцій греко-візантійської і давньоукр. думки. Вплив Реформації позначився на формуванні уявлень В. про церкву не як про надособистісну силу, а союз віруючих, на обстоюванні ним ідеї всесвященства і прикликання священиків мирянами, яка, проте, поєднувалася у нього з традиційною для православ'я вимогою випробовування пастиря чернечим життям. В. - прихильник плекання старослов'янської мови як мови православної релігії, як книжної мови предків, що найбільш адекватно виражала сутність здобутих через "внутрішній" духовний розум божественних істин; водночас він шанував і "просту" староукр. народну мову, активно використовував її у своїй творчості.

[br]

Осн. тв.: "Книжка"; "Краткословньш ответ Петру Скарге"; "Послание Домникии"; "Зачапок мудрого латьінина з глупнм русином"; "Послание львовскому братству"; "Послание Йову Княгиницкому"; "Позорище мисленное".

Віталій з Дубна (кін. XVI - поч. XVII ст.) - укр. релігійний мислитель А. втор одного із найвизначніших творів вітчизняної культури, спричинених піднесенням релігійного і духовного життя в період Відродження та Реформації в Європі. В. із позицій ортодоксального православ'я розвивав ранньохристиянські ідеї протиставлення світів духовного та матеріального, двонатурності людини, а також концепції свободи волі людини, її спасіння та ін.

[br]

Осн. тв.: "Діоптра, тобто дзеркало або певне зображення життя людського в світі"; "Єв'є" (1612).

ДЕДУКЦІЯ (лат. deductio, від deduco - відводжу, виводжу) - у традиційній логіці перехід від загального до окремого; одна з форм умовиводу, при якій на основі загального правила логічним шляхом з одних положень, як істинних, з необхідністю виводиться нове істинне положення. Логічною підставою дедуктивного висновку є аксіома: "Все, що стверджується або заперечується відносно якогось класу предметів у цілому, стверджується або заперечується відносно окремих предметів цього класу". Дедуктивні умовиводи бувають категоричними, умовними і розділювальними. Д. має також значення методу дослідження. При цьому методі окреме пізнається на основі знання загальної закономірності О. собливо широкого значення дедуктивний метод набув при побудові наукових теорій. Різновидом дедуктивного методу є аксіоматичний метод. Теорію Д. вперше створив Аристотель. Для філософів XVII - XVIII ст. характерне протиставлення Д. індукції. У сучасній логіці Д. розуміється як формальний засіб, який забезпечує виведення істинних висновків із істинних засновків.

ДІАЛОГ ( від грецьк. διάλογοζ - розмова, бесіда) - в античній філософії метод знаходження істини за допомогою певних питань і методичного знаходження на них відповідей (Сократ, Платон). У сучасній філософії Д. - універсальна форма відношення "Я - Ти" як спосіб дослідження сутності людини та визначення її реального призначення у житті. Філософія Д., започаткована у XIX ст. працями Фоєрбаха та Гумбольдта, сучасного рівня розвитку досягає у працях Бубера, Бахтина, Левінаса та ін. Визначальним для філософії Д. є відмова від принципу тотальності (оскільки останній не в змозі виразити істинну сутність буття людини) та пошук "третього шляху" між нездійсненним ідеалом об'єктивності і картезіанським зведенням індивідуальності до богорівного, але беззмістовного "Я", не пов'язаного з іншими. На думку діалогістів, існування людини завжди є "співбуттям" з іншими людьми. Істина про людину може бути досягнута на шляху аналізу зустрічі, як місця, де людина постає у відмінному від інших вимірі - діалогічному. Дослідження сутності Д. відбувається у різних напрямах: виявлення форм та вимірів Д., розроблення категоріального апарату Д. тощо. Так, Бубер досліджує проблему Д. у трьох вимірах: між людиною та людиною, між людиною та світом і між людиною та Богом (Бог тут виступає як вічне "Ти", де перетинаються всі лінії відношень людини). Послідовник Бубера Левінас, зберігаючи релігійне забарвлення Д., розглядає його як універсальну умову людського буття, розрізняючи в діалогічному просторі антропологічний, психологічний та соціальний аспекти, а також залучаючи нове поняття - асиметрії діалогічних стосунків. На відміну від Бубера, який Д. з Богом тлумачить як засіб порятунку від самотності, Бахтин можливість подолання самотності вбачає у спілкуванні з іншою людиною, у якому долається монологічність самого буття, а мова досягає своєї довершеності, оскільки оформлене у мові слово зустрічає відповідь. Існують різні думки стосовно евристичних можливостей Д. у природничо-науковому пізнанні, аж до заперечення діалогічного характеру наукового пізнання. Зокрема, Бахтин, ґрунтуючись на сформульованій ще у культурі Нового часу тезі про істинне знання як таке, що абсолютно виключає суб'єктивний фактор, розрізняє гуманітарне та природничо-наукове знання за ознакою діалогічності гуманітарного та монологічності природничо-наукового. Сучасна методологія наукового пізнання вносить кардинальні зміни у розуміння науки як специфічної форми діяльності людського духу, згідно з якими наука постає як певна сукупність різних дискурсивних практик, які пропонують різні, іноді суперечливі моделі світу, що мають однакові права на істину, в зв'язку з чим ідея Д. у природничо-науковому пізнанні набуває евристичної значущості. Д. у природничих науках реалізується на різних рівнях і у різних площинах: 1) На рівні практичного відношення до світу, на якому Д. роздвоюється на відношення "Я - Воно" та відношення "Я - Ти". Відома дилема - чи відноситись до природи як до майстерні ("Воно"), чи як до храму ("Ти"), - вирішується при цьому не у формі протиставлення "або - або", а у формі синтезу "і - і". 2) На рівні пізнавального відношення в природознавстві предметом дослідження є не природа сама по собі, а природа в тій мірі, в якій вона підлягає людському запиту. Тому і в науковому пізнанні людина зустрічає іншу людину, а, отже, вступає в Д. Д. як місце зустрічі людських свідомостей реалізується: 1) на рівні зіткнення наукового і ненаукового способів мислення; 2) на рівні зіткнення різних наукових способів пояснення реальності, які притаманні різним культурам; 3) на рівні зіткнення різних наукових уявлень у межах однієї науки чи культури. Д. може відбуватись у реальній формі, тобто як спілкування "Я" з іншим, реальним "Ти", або у формі внутрішнього Д., у якому "Я" самого творця протистоять його різні проекції, усвідомлювані як "Ти". Переведені у внутрішній Д. різні рівні і проекції Д. дозволяють розглянути об'єкт дослідження з різноманітних точок зору і виробити з урахуванням усіх логічних та пізнавальних заперечень нову, оригінальну концепцію.

ДУАЛІЗМ ( від лат. dualis - подвійний) - філософська позиція, що виходить із визнання подвійності (двоїстості, бінарності) субстанцій, або першоначал світу (духа і матерії); рівнів пізнання (напр., трансцендентального та емпіричного), морально-етичних начал (добра і зла). Термін "Д." увів нім. філософ Вольф для позначення метафізичної протилежності духовного і матеріального. Ранньою формою онтологічного Д., що ґрунтується на визнанні двоїстого характеру субстанцій, є метафізичний Д. Платона, згідно з яким лише ідеям притаманне істинне існування. Від нього радикально відрізняється хибне, недосконале існування людства, яке можна порівняти з перебуванням людини в печері, де вона в змозі осягнути лише тіні об'єктів на її стінах. У філософській метафізиці Платона окреслено також дуалістичне співвідношення добра і зла, бо істинний світ ідей ототожнюється з добром, а недосконалий, хибний - із злом. Онтологічний Д. субстанцій виразно представлений у філософському вченні Декарта (протиставлення субстанції, яка мислить res cogitans, та субстанції тілесної res extensa). Одним із виявів революції у філософії, яку здійснив Кант, є перенесення ним Д. із метафізичного ґрунту на ґносеолоґічний. Для його філософії характерним є не дуалістичний поділ субстанцій, а Д. формального і матеріального, трансцендентального й емпіричного, аналітичного і синтезуючого елементів досвіду. Кроком до подолання цього Д. у філософії Канта є введення ним синтетичних апріорних суджень. У різних релігійних вченнях і концепціях Д. виявляється у протиставленні надприродного, трансцендентного, горішнього - долішньому, природному, що піддається чуттєвому, земному сприйняттю. Формою Д. є також абсолютне розмежування добра і зла (парсизм, неоконфуціанство, маніхейство, павлікіанство, богомільство та ін.).

ЕТНОС, етнічність - спільнота, в якій люди об'єднані вірою у спільне походження та наявністю культурної єдності - мови, звичаїв, міфів, епосу і т.п. (див. етнокультура). Підставою віри у спільне походження можуть бути як деякі реальні, так і уявні обставини: найчастіше ця віра ґрунтується на уявних обставинах, тобто на міфі про спільне походження. Так, вірі у кровну спорідненість рідко коли відповідають реальні обставини, як правило, ці обставини є уявними. Поняття "Е." поєднує в собі об'єктивний складник - культурну спільність із суб'єктивним - етнічною самосвідомістю. Етнічна самосвідомість - це усвідомлення індивідом своєї належності до даної спільноти як чогось відмінного від інших спільнот. Вона, отже, містить у собі, по-перше, елемент протиставлення іншим спільнотам (ми - вони, свої - чужі) і, по-друге, хоча б деяке уявлення про основу своєї єдності. Ознаки, які спільнота використовує для того, щоб відрізнити себе від інших, можуть бути різної природи - антропологічні (фізичні), ознаки побуту чи поведінки, мова, вірування, звичаї тощо. Слово "Е." грецьк. походження - у найдавніших своїх застосуваннях (напр., у Гомера) цим словом позначали не тільки окремі групи людей, а й деякі скупчення тварин (напр., рої комах або пташині зграї). З певного часу словом "Е." греки стали називати негрецькі племена. Цю традицію запозичили римляни, які також вживали це слово на означення культурно віддалених племен, зокрема варварів. Із прийняттям християнства словом "Е." стали називати нехристиян, язичників. Під час та після виникнення європейських націй в Європі стали застосовувати слова, похідні від лат. populus (народ), або ж слово "нація" (див. нація). Хоча у формуванні європейських націй етнічний чинник відігравав важливу роль, це упродовж тривалого часу залишалося поза увагою (бо націю розуміли передусім як політичне утворення). Оскільки слово "Е." несло в собі занижені чи негативні смислові відтінки, то на Заході (особливо в англомовних країнах) його стали вживати тільки щодо етнічних груп. Сучасний англ. дослідник Сміт виокремлює такі найважливіші ознаки етнічної ідентичності: 1) групова власна назва; 2) міф про спільних предків; 3) спільна історична пам'ять; 4) один або більше диференційованих елементів спільної культури; 5) зв'язок із конкретним "рідним краєм"; 6) почуття солідарності у значної частини населення. Чим більшою мірою даному населенню властиві ці атрибути (і чим більше цих атрибутів властиві населенню), тим більше воно відповідає ідеальному типу етнічної спільноти. Етнічні нації - особливе етнічне утворення: в його виникненні етнічний чинник відіграє дуже важливу роль, але доконче у сполученні з іншими чинниками, як-от: професійна культура, ідеологія, політика та право. Термін "етнічність" в сучасній філософії та етнології застосовують на означення абстрактного поняття, з допомогою якого мислять дещо найсуттєвіше і необхідно наявне в будь-якому Е.

ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКЕ - поняття філософської антропології та філософії культури, яке окреслює те спільне, що є притаманним для будь-якого представника людського роду. У сучасному світі поняття "3". має передусім морально-ціннісне навантаження, тому невипадковим є словосполучення "загальнолюдські цінності". Це морально-ціннісні норми, які уможливлюють плідну комунікацію представників будь-яких рас, націй та етносів. У цьому плані цікавою є думка Апеля про необхідність та умови "макроетики" - системи моральнісних цінностей та норм, які могли б бути спільними для людей, що належать до різних культур та ментальностей. Поняттю З., як правило, протиставляється поняття національного. Таке теоретичне протиставлення виражає реальну колізію З. та національного, головною причиною якої є бажання тієї чи іншої нації видати свої інтереси та цінності за З. Шляхом до розв'язання колізії З. та національного є розуміння З. як вільної комунікації націй та етнічних груп на основі взаємної толерантності. З. в моралі не слід розглядати як щось навічно "запрограмоване" у поступі моралі, а навпаки - як таке ядро моральності, що є тотожним З. на кожному етапі людської історії і водночас - результатом тривалого історичного формування, постійного збагачення змісту і смислових значень людської моральності. Склад компонентів З. включає сукупність багатоманітних норм і цінностей та інших елементів різного рівня і характеру: висхідні фундаментальні норми людського співжиття (співчуття, доброзичливість, підтримка слабких, ввічливість та ін.); заповіді-заборони - не вбивати, не красти, не чинити перелюбу, не говорити неправди, не бажати власності іншого, а також вимоги вищого рівня - любити ближнього, бути здатним до самопожертви; цінності, що визначають гуманістичну міру й абсолютну межу людської діяльності (право на життя, ідея свободи, самоцінність людської індивідуальності); психолого-антропологічні передумови моральних переживань і свідомості (сором, докори совісті, відповідальність); логічну структуру самої моральної свідомості; моральний досвід, що постійно збагачується через успіхи і трагедії діянь людини. Ціннісне ставлення до світу спонукає людину до дії, до творчості, до зміни існуючої реальності. У зв'язку з цим загальнолюдські моральні цінності виступають як ідеали, цілі діяльності, як критерії людських вчинків. Це набуває особливого значення за сучасних умов, коли світ стає дедалі більше взаємопов'язаним і мораль починає набувати значення всезагального регулятора людських стосунків. У цих умовах реальна інтернаціоналізація і глобалізація життя і культури людства надзвичайно актуалізує проблему осмислення й оволодіння своїми і "чужими" моральними та іншими цінностями.

Іларіон Київський (? - бл. 1053) - укр. мислитель XI ст., один з Ярославових книжників, перший митрополит з русів. Започаткував теологічні і філософські засади християнства Київського. Осердям теоретичної спадщини І. К. є православний неортодоксальний теїзм, в якому онтологічні уявлення богослова й філософа склалися на перетині візантійської і київської традицій. І. К., виходячи за межі християнського протиставлення земного і горнього, пом'якшував розмежування тіла і духа, розглядав буття як єдність матеріальної і духовної основ. У поглядах на історію це означало ствердження повноцінності земних життєвих чинників, гармонізацію їх з морально-ціннісними орієнтирами людини, поєднання Божого позачасового плану з сучасністю, служіння істині та соціальній справедливості як благодаті. І. К. обстоював погляд на універсальний і цілісний характер історії як втіленого буття і руху все нових "мов" (народів) від старозавітного "Закону" до благодатного християнського стану. Відходячи від принципу фіналізму, І. К. висловив думку щодо наскрізного зв'язку часів, вростання минулого в сучасне та втілення в ньому майбутнього. В язичництві свого народу він вбачав не лише "ідольський морок", а й благородство пращурів, яких чують у всіх чотирьох кінцях землі. Розвивав ідею рівності та рівноправності народів. Онтологічні та історіософські уявлення І. К. поєднані з психологічними та морально-етичними проблемами. Зокрема, мислитель акцентував увагу на ідеї розвитку моралі й неминучості переходу від жорсткого регламентування поведінки людини до вільного вибору нею моральних норм.

[br]

Осн. тв.: "Слово про Закон і Благодать" (між 1037 і 1050 рр.); "Молитва до Бога від усієї землі нашої", "Сповідання віри".

ІНДИВІД ( від лат. individuum -неподільне) - у Цицерона лат. переклад грецьк. поняття "атом". У класичній метафізичній традиції - позначення одиничного, на відміну від сукупності, маси К. лючове поняття філософії Ляйбніца, сполучене з поняттям монади. Надалі - позначення окремого буття, живої істоти, окремої людини, на відміну від колективу, соціальної групи, суспільства в цілому. Протиставлення І. і суспільства утворює вихідний пункт концепцій індивідуалізму. В онтології тлумачиться як одиничне, неподільне, неповторне буття і спирається на принцип індивідуацїі.

ІРРАЦІОНАЛЬНЕ - категорія, яка фіксує, насамперед, обмеженість та відносність протиставлення світу "сутностей" (Ding-an-sich) світові явищ, що покладено в основу раціоналістично-аналітичної традиції та логіко-абстрактної систематики пізнавального світовідношення С. аме по собі І., як об'єктивно зумовлений вимір світовідношення, що ґрунтується на певній цілісності й нероздільності думки та буття, не є тотожним ірраціоналізмові - філософсько-світоглядній течії, яка тяжіє до максимального звуження спроможності розуму у процесі пізнання та до тлумачення наукового мислення як такого, що не здатне осягнути визначальні характеристики реальності. Категорія І. лише засвідчує необхідність визнання моменту певної незалежності світових подій, процесів, явищ життя, психіки, історії тощо від об'єктивно детермінованих законів. Виявлення факту та послідовне й тривале відстоювання ідеї безпосередньої цілісності людського буття в історії культури та процесі нагромадження духовного досвіду, зрештою, визначають і особливості методологічних вимог до процесу осягнення дійсності, які охоплюють: акцентування моменту безпосередності у процесі пізнання (на відміну від опосередкованого, дискурсивного характеру логічного мислення); значущість прямого і безпосереднього шляху досягнення істини, повнота якої забезпечується різними позараціональними видами духовної діяльності (воля, емоції, інтуїція, містичне осяяння, уява, інстинкт, підсвідоме й позасвідоме тощо).

КОНФЛІКТ ( від лат. confliktus - зіткнення) - в соціальній теорії - зіткнення інтересів, мотивів, тенденцій, суб'єктів суспільного життя. В межах системи як певної цілісності елементи (складові частини) знаходяться в К. з іншими елементами системи за умови, що "відкрите виявлення" інтересів, мотивів, цілей одних елементів системи з необхідністю активізує дії протилежних інтересів, мотивів системи. Зародження К. можливе лише тоді, коли в межах цілісної системи на одному рівні знаходяться неідентичні в своїх виявах елементи; відповідно К. визначається як певна об'єктивація взаємодії неідентичних елементів. Проблему К. як універсального явища суспільного життя визначив Зиммель. К. необхідно відрізняти від антагонізму С. итуація суспільного та особистісного К. не набуває форм взаємовиключного протиставлення елементів системи, як це відбувається в ситуації антагонізму; антагонізм, у свою чергу, можливий як форма співіснування внутрішньосуперечливих тенденцій. Динаміка розвитку К. відбувається або в напрямі до утиску одного з його суб'єктів, або поступової саморуйнації системи. Можливе також повільне "згасання" К., що створює ситуацію взаємодоповнюваності тенденцій, інтересів, мотивів і т.п. Тема К. у практичній психології окреслена Фройдом через боротьбу сил та мотивів. На основі психоаналітичного витлумачення К. (як витіснення бажань, мотивів і т.п.) в психології розглядається процес виникнення неврозів. К. як проблема комунікації веде до пристосування як своєрідної "реакції захисту"; таким чином постає проблема раціонального усвідомлення та можливості подолання особистісних форм К.

КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ - сукупність генетично спорідненого розмаїття культурних форм європейського світу IV - XIII ст., засадничим для яких є християнський світогляд. У широкому сенсі до К.с., крім європейської, можна віднести й інші за витоками, генетично розпорошені східні культури, поєднані як тими самими часовими рамками, так і спільністю або подібністю світоглядних архетипів. До архетипів К.с. належать: протиставлення духовного й тілесного, форми та втілення з віднесенням перших до позитивного оцінкового полюсу; домінанта загального над індивідуальним (яка в деяких локальних культурах - у Європі в романський період, у Сасанідському Ірані, у Кушанській Індії тощо - обертається на естетизацію масивності й гігантоманію); морально-етична конструкція простору й часу за принципової відмови від реалістичних зображувальних прийомів і засобів. Істотною відмінністю між європейською та східними К. с. є не лише збереження на європейських культурних обширах успадкованого з часів Античності архетипу значущості індивідного, а й моральної легітимації його у християнстві. Натомість східні культури за всієї відмінності їх між собою спільні в проведенні принципу цілковитого панування загального й позбавленні індивідуальності права на значущість.

КУЛЬТУРА ( від лат. culture - обробіток, розвиток, виховання, освіта, шанування) - 1) Історично вихідне значення - обробіток і догляд за землею. 2) Догляд, поліпшення, ушляхетнювання тілесно-душевно-духовних сил, схильностей і здібностей людини, а отже - і ступінь їх розвитку; відповідно розрізняють К. тіла, К. душі і духовну К. (вже од Цицерона йдеться про філософію як К. духу). 3) Сукупність способів і прийомів організації, реалізації та поступу людської життєдіяльності, способів людського буття. 4) Сукупність матеріальних і духовних надбань на певному історичному рівні розвитку суспільства і людини, які втілені в результатах продуктивної діяльності. 5) Локалізоване у просторі та часі соціально-історичне утворення, що специфікується або за історичними типами, або за етнічними, континентальними чи регіональними характеристиками суспільства. В найширшому значенні, зафіксованому ще Віко, К. - це те, що твориться людиною, на відміну від того, що твориться природою. Од XVIII ст. започатковується як розбіжність між К. натуралістичною (коли її витоки вбачаються в незайманій природі людини) та ідеалістичною (К. - це, головним чином, досягнення довершеного морального стану), так і протиставлення К. (як осердя духовних цінностей, зусиль, пов'язаних з внутрішнім вдосконаленням особи) - цивілізації (як чомусь зовнішньому щодо людини, спрямованому на покращення соціального устрою, еволюційний континуальний розвиток суспільства на засадах "розуму" до інтегрального універсалізму). З друг. пол. XIX ст. формується некласичний підхід до К., утверджується ідея її дисконтинуальності (Данилевський, Шпенглер, Тойнбі, Нортроп, Шубарт), відбувається онтологічний поворот в розумінні К. (філософія життя, феноменологія, екзистенцій лізм, антропологія філософська), В результаті планетарний культурно-історичний процес постає вже не як монолітноєдина лінія неухильного сходження, а як поліцентричне і багатолінійне утворення, як сукупність співіснуючих і наступних одна щодо одної К. монадної природи. К. розглядається не лише як певний спосіб і взірець життя, а передусім як особлива реальність, буттєвий вимір унікальності існування різномасштабних індивідів історії - осіб, племен, спільнот, націй, цивілізацій, суспільств тощо. За такого - позбавленого просвітницьких ілюзій, сповненого переживанням історичних екстремумів, трагізмів і втрат - розуміння К. принципово інакше постає співвідношення К. і цивілізації. К. розглядається як синонім локальної цивілізації (напр., у Тойнбі), або ж цивілізація - як пізній етап існування К. - етап її творчого і водночас виснажливого плодоношення (Данилевський), а чи застигання і вмирання (Шпенглер). Нині поряд з традиційними проблемами культурології - про співвідношення природи та К., сутність К., зв'язок К. між собою та з цивілізацією тощо дедалі актуальнішими стають проблеми онтології К., безконфліктного діалогу К., співвідношення масової та елітарної К., соціального і культурного поступу, загальнолюдського, особливого і унікального в розвитку К., К. та контркультури тощо Р. озглядаючи екзистенційно-антропологічні підвалини К., можна визначити її як процес та результат об'єктивації особистісної основи людини задля досягнення внутрішньо-духовної комунікації. К. постає як символічно-комунікативне оформлення особистості у стихії часу. При цьому К. може бути прив'язана до свого часу, а може виходити за його межі, у той екзистенційно-антропологічний простір, що з'єднує різні часи. Такий вихід є виявленням геніальності у К.; у сприйнятті й творенні К. він є результатом граничного напруження людини, її граничного буття. При цьому в К. відбувається зняття граничного напруження, яке виявляється в станах туги, жаху, відчаю, катарсичного переживання.