ІРРАЦІОНАЛЬНЕ

ІРРАЦІОНАЛЬНЕ - категорія, яка фіксує, насамперед, обмеженість та відносність протиставлення світу "сутностей" (Ding-an-sich) світові явищ, що покладено в основу раціоналістично-аналітичної традиції та логіко-абстрактної систематики пізнавального світовідношення С. аме по собі І., як об'єктивно зумовлений вимір світовідношення, що ґрунтується на певній цілісності й нероздільності думки та буття, не є тотожним ірраціоналізмові - філософсько-світоглядній течії, яка тяжіє до максимального звуження спроможності розуму у процесі пізнання та до тлумачення наукового мислення як такого, що не здатне осягнути визначальні характеристики реальності. Категорія І. лише засвідчує необхідність визнання моменту певної незалежності світових подій, процесів, явищ життя, психіки, історії тощо від об'єктивно детермінованих законів. Виявлення факту та послідовне й тривале відстоювання ідеї безпосередньої цілісності людського буття в історії культури та процесі нагромадження духовного досвіду, зрештою, визначають і особливості методологічних вимог до процесу осягнення дійсності, які охоплюють: акцентування моменту безпосередності у процесі пізнання (на відміну від опосередкованого, дискурсивного характеру логічного мислення); значущість прямого і безпосереднього шляху досягнення істини, повнота якої забезпечується різними позараціональними видами духовної діяльності (воля, емоції, інтуїція, містичне осяяння, уява, інстинкт, підсвідоме й позасвідоме тощо).

1. n

1) нерозумна істота; людина, позбавлена здорового глузду; недоумкуватий

2) мат. ірраціональне число

2. adj

1) нерозумний, нераціональний

2) нелогічний; що суперечить здоровому глузду

3) мат. ірраціональний

* * *

1) нерозумна істота; людина, позбавлена здорового глузду; недоумкуватий

2) мaт. ірраціональне число

1) нерозумний

2) мaт. ірраціональний

1. n

1) мат. ірраціональне число

2) фон. глухий звук

2. adj

1) мат. ірраціональний

2) фон. глухий

* * *

1) мaт. ірраціональний

2) фон. глухий

3) таємничий, незбагненний

ТРАГІЧНЕ - категорія філософії і естетики, яка характеризує нерозв'язний конфлікт, що виникає в процесі людської діяльності та супроводжується стражданням і непоправною втратою життєвих цінностей. На відміну від печального і страхітливого, Т. обумовлене не випадковими зовнішніми силами, а внутрішньою природою явища. Т. передбачає вільний акт діяльності людини, її свідомий вибір, в результаті якого реалізується згубна для особистості неминуча необхідність. Трагічний діючий герой кидає виклик долі, усвідомлюючи, що він може призвести до поразки. Т. завжди розглядається в суспільно-історичному контексті, який зумовлює його структуру і художню форму. В Античну епоху внаслідок нерозвиненості особистісного начала Т. постає у вигляді року, або долі, як безособової сили, панівної в природі і суспільстві. Взірцем розуміння Т. в давньогрецьк. філософії слугує філософія Аристотеля, яка розглядає Т. як невіддільний момент вчення про буття В. ихід вічного розуму - нусу - за сферу вічного, де панує щастя або стан блаженності та безневинності, у сферу минущого і плинного, де починається життя з його нещастями, виною, злочинами і розплатою, супроводжується трагічним потрясінням людини від скоєного злочину, яке здійснюється через "жах" і "співчуття" і веде до катарсису (очищення). Виділення категорії "Т." і її філософське осмислення здійснюється в нім. класичній естетиці. Кант і Шіллер вбачали джерело Т. в конфлікті між чуттєвою та моральною природою людини Ш. еллінг сутністю Т. вважав боротьбу в суб'єкті свободи і необхідності, які одночасно постають як переможці і переможені. Гегель, який створив цілісну теорію Т., вбачає його сутність в самороздвоєнні субстанції як сфери волі та звершення. Стверджуючи розумність волі та осмисленість трагічного конфлікту, Гегель, як і нім. класична філософія загалом, дотримується раціоналістичної концепції Т., згідно з якою джерелом Т. є суб'єкт та його внутрішній світ. На відміну від Гегеля, ірраціоналістична філософія ІПопенгауера і Ніцше вбачають сутність Т. у відсутності будь-якого смислу в бутті, яке споконвічно є безформним, хаотичним, ірраціональним. В XX ст. ірраціональне тлумачення Т. як "трагічного почуття існування" стає домінуючим у філософії екзистенціалізму (Ясперс, Бубер, Гайдеггер).

1) нерозумна істота; людина, позбавлена здорового глузду; недоумкуватий

2) мaт. ірраціональне число

1) нерозумний

2) мaт. ірраціональний

АПОЛЛОНІВСЬКЕ та ДІОНІСІЙСЬКЕ - терміни філософії культури Ніцше. Вперше використовуються у праці "Народження трагедії з духу музики" (1872). А. та Д. є виразом двох типів культури та принципів буття, що їх несуть у собі постаті Аполлона та Діоніса. Аполлонівське начало - сонячне, раціональне, цілеспрямоване та врівноважене. На відміну від нього, діонісійське - темне, ірраціональне, неврівноважено-оргіастичне та хаотичне. Ніцше вважав, що європейська культура надмірно захопилася алоллонівським, втрачаючи життєве поривання, яке несе діонісійське. Він закликав до пробудження діонісійського імпульсу європейського світу. Саме це, на його думку, може привести до появи "надлюдини". Поділ людського буття на А. та Д. є продовженням опозиції "класичне - романтичне", яка була окреслена у романтизмі. Поняття А. та Д. мали значний вплив на розвиток філософії культури XX ст. - особливо в її екзистенційному та персоналістичному виявах.

Кістяківський, Богдан Олександрович (1868, Київ - 1920) - укр. філософ, правознавець, публіцист. Дійсний член Української Академії наук (1919), декан юридичного ф-ту Київського ун-ту (1919). Вивчав історію під керівництвом Антоновича, соціологію та філософію - у Зіммеля та Віндельбанда. Вважав себе учнем Драгоманова, брав участь в укр. соціалістичному русі (т. зв. "драгоманівці"), діяч конституційно-демократичного рос. та укр. рухів. Головна філософська проблема - з'ясування загальних принципів створення системи наукових знань про суспільство. На початковому етапі своїх наукових студій виходив з розуміння суспільства як колективного цілого, тобто єдності "індивідностей" (індивідуальних буттів), яку називав генетичним поняттям, на відміну від метафізичних понять "духа" чи "необхідності"; вважав індивідуальність витоком суспільного розвитку. Надалі це уявлення зазнало коректив ("Соціальні науки і право", 1916): розвиток пояснюється як взаємодія суспільного та індивідуального начал, історична реальність визначається певною відповідністю між рівнем розвитку культури суспільства та окремих "індивідностей" (груп, класів, націй), а характер епохи - змістом суспільної свідомості, притаманним їй способом переживання ідей. Основою свідомої діяльності людини К. вважав принцип належнісного: у суспільстві, на відміну від природи, відбувається перетворення необхідного на належне завдяки діям людей, які керуються усвідомленням свого обов'язку; сама ж необхідність здійснюється як індивідуальний збіг обставин, що визначається культурними цінностями - нормами (логічними, етичними та естетичними), що їх досліджує наукова філософія. Суб'єктом суспільної діяльності є культурна спільнота. Роль інтелектуалів полягає у тому, щоб надати "культурного вияву" тим цінностям, якими вони керуються. Протиставляв два стилі мислення - генетичний (критичний) та метафізичний. Перший ґрунтується на доповняльності методів, множинності, плюралізмі теоретичного пояснення, включає дослідження статистичних імовірностей. Обстоював ідею плюралізму і доповняльності теорій (зокрема у галузі правознавства), оцінював філософію як критику понять, що допомагає обмежити теоретичні узагальнення, подолати їх метафізичність і вияснити зміст тих логічних норм, якими керується дослідження.

[br]

Осн. тв.: "На захист науково-філософського ідеалізму" (1906); "Реальність об'єктивного права" (1910); " Раціональне та ірраціональне у праві" (1911); "Проблема і завдання соціально-наукового пізнання" (1912); "М.П. Драгоманов і питання про самостійну українську культуру" (1912); "Держава і особистість" (1916).

МАТЕРІЯ (лат. materia - речовина) - категорія для означення об'єктивної реальності, незалежного від свідомості буття; в історії філософії ця категорія мала різний зміст. Початкові неоднозначні уявлення про М. як речовину (вода, повітря, вогонь і т.п.), що є підвалиною різноманіття плинного світу сущого, привели до питання - чи існує М. взагалі і якщо існує, то як самостійна сутність поза одиничними речами чи лише як можливість останніх. Платон вводить уявлення про безформне середовище, яке пізніше назвали "М." (hyle). Сам Платон використовував для його позначення різні терміни: "сприймаючий першопочаток", "годувальниця", "мати" В. ін розрізняв незриму, позбавлену форми, ірраціональну первинну М., як чисте становлення, і вторинну - чуттєво оформлену, рухому і плинну. Чиста ідея - первинна (чиста) М.; вторинна (чуттєво-плинна) М. - така структура платонівського світонородження, де ідея є дещо раціональне і вільне, а М. - випадкове і тому необхідне й неминуче ("Тимей"). Пізніше Плотин зазначав, що потреба у понятті М. з'являється лише там, де відбувається процес виникнення одного явища з іншого. Значну увагу проблемі М. приділяв Августин. М. у нього є суцільною невизначеністю: вона одночасно і "ніщо" і "дещо", "є" й "не є", повна відсутність форми і спроможність приймати різні форми. Антиномічний характер М., за Августином, обумовлює й антиномічність уявлень про неї: треба погодитися з тим, що її впізнаєш, не розуміючи, що де таке. Зрештою, Августин вважав М. створеною Богом. У новий час М. ототожнювалася з механічним субстратом (Гольбах, Гельвецій та ін.), саморухомою сутністю (Толанд, Спіноза). Берклі виступав з критикою поняття М. на тій підставі, що людське сприйняття здатне дати уявлення про окремі речі, але не про загальний їх речовинний субстрат. Якісно новий аспект у розуміння М. вніс марксизм, який, виходячи з матеріалістичного розуміння історії, звернув увагу на нередукованістьМ. до природних, зокрема фізичних явищ і речей. Енгельс заперечував існування "М. як такої" поза конкретними її проявами, розглядав М. як суперечливу, рухому єдність усього сущого. Ленін піддав критиці спроби інтерпретувати відкриття у фізиці на межі XIX - XX ст. як доказ можливості "зникнення М." Він визначав М. як категорію для позначення об'єктивної реальності, котра "дана у відчуттях", відбивається ними, але існує незалежно від них. З'ясування сутності М. відбувалося в історії філософії та науки при розгляді окремих питань: М. і субстанція; М. і свідомість (дух); М. і рух; М., простір і час; види і форми руху М. та ін. Матеріалісти ототожнювали М. з об'єктивною і самодостатньою дійсністю, субстанцією, універсумом, буттям, ідеалісти розглядали її переважно як субстрат, неістинну, минущу буттєвість, яка не має самостійного значення поза певним ідеальним чинником або відіграє негативну роль пасивного опору позитивним духовним інтенціям. XX ст. пов'язане, з одного боку, з намаганням редуктивного матеріалізму звести психічні процеси до фізичних і функціональнокібернетичних, з другого - з критикою редукціонізму, зокрема фізикалізму, і розробкою уявлень про структурно-емерджентну природу М. (критичний реалізм Селларса та ін.). Пробудження в останні десятиліття XX ст. інтересу до нестійких і нерівноважних процесів у природничих науках (синергетика, теорія катастроф та ін.), яке спостерігається і в сфері суспільного життя (проблеми геополітичних ризиків і загальноцивілізаційної динаміки, бурхливий розвиток конфліктології, стратегії перехідних процесів і кризових станів і т.д.) висуває на чільне місце питання трансформацій, межовості матеріальних процесів і, одночасно, проблему збереження їх самоідентичності. У цьому вимірі М. постає як "повнота", у якій відсутні абсолютно стійкі і незмінні утворення (речі, структури, рівні, відношення), актуальне перебуває у єдності з потенційним, а їх взаємоперетворення постає як перманентний процес оновлення дійсності; отож М. виступає як тотальність, або єдність, яка, розгортаючись у собі, залишається собі тотожною. Зазначений підхід набув розвитку в постнекласичній методології. У той же час для філософії XX ст. характерним є розчинення категорії М. в категорії буття або інших поняттях, призначення яких - зняти опозиції психологічного і фізичного, духу і М., суб'єкта й об'єкта, ідеї і речі ("нейтральні елементи досвіду" Шаха, "ціле" Сметса, "царина сутності" Сантаяни, "Бог" Тилліха, "думка про-" Гуссерля, "дике Буття" Мерло-Понті тощо).

Нібур, Рейнголд (1892, Райт-Сіті, Міссурі - 1971) - амер. філософ, теолог З. акінчив Єльський ун-т, пастор у Детройті (1915 - 1928); проф. теології у Нью-Йорку (від 1928 р.). Релігійно-філософські інтереси Н. перебували у річищі протестантської теології, її неоортодоксального варіанта. До засадничих теолого-філософських тез концепції Н. належать: розуміння Бога як "цілковито Іншого"; визнання первородного гріха як головної причини "падіння людини" (її духовної і моральної деградації) Е. гоїзм та людська гординя - найвиразніші прикмети цього падіння. Трагедія людини, згідно з Н., полягає у тому, що вона у змозі відчути й усвідомити необхідність власного самовдосконалення і, разом з тим, вона неспроможна це здійснити. Людська свобода, з одного боку, містить відповідальність по відношенню до Бога, з другого - вона обтяжена елементом "демонізму" (зла, гріховності), який, зрештою, унеможливлює моральний поступ людства. Політичні і соціально-філософські погляди Н. на початку його діяльності були під впливом ідеології марксизму та соціалістичних ідей. Відмовившись від них остаточно вже напоч. 20-х рр. XX ст., Н. став на позиції християнського "ліберального реалізму", однією з чільних ідей якого було визнання ірраціональної природи людини та можливості її спрямування у раціональне русло. Для Н. характерне песимістичне ставлення до процесів внутрішніх (на рівні "серця") трансформацій людини, тому центр ваги у своїх сподіваннях на суспільно-духовний поступ він переносив на інституціональні зміни.

[br]

Осн. тв.: "Інтерпретація християнської етики" (1935); "Природа і доля людини". У 2 т. (1941 - 1943); "Віра й історія" (1949); "Християнський реалізм і політичні проблеми" (1953); "Моральна людина та аморальне суспільство" (1992).

СТРУКТУРАЛІЗМ у ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ - науковий напрям, представлений постатями Леві-Строса, Лакана, Фуко, Дерриди, Варта. Стверджує рівноцінність будь-яких культур та їхню генетичну спорідненість, зростання зі спільного, загальнолюдського фундамента. Структуралізм виникає як реакція на екзистенціалізм, що проголошував онтологічну самодостатність особистості і, на противагу раціоналістичній філософії, виходив з принципу вищості екзистенції (існування) над есенцією (сутністю), одиничного над загальним. Структуралістська філософія повертається в цьому відношенні до раціоналістичних засад, вдаючись до пошуку закономірностей, з яких зростає проголошена екзистенціалізмом абсолютна свобода особистості. У своїх пошуках структуралізм спирається на тезу про єдність людської природи, наявність єдиної, структурно організованої основи позасвідомого, закладеної у найфундаментальніших і найдавніших шарах почуттєво-ірраціональної сфери людського. Для дослідження цієї сфери структуралізм звертається до аналізу впорядкованих систем правил у побудовах будьяких форм життєдіяльності, виявлення їхніх інваріантних структур. При цьому розглядає ці форми як своєрідну мову, якою промовляє і завдяки якій об'єктивується наше підсвідоме. Людське буття постає як особлива артикуляція буття, ритміка якого структурована специфічним (культурним) чином і суголосна природній, докультурній архітектоніці світобудови. Звідси посилена увага структуралістської філософії як до мовних побудов, так і до архаїчних культур, в яких культурне буття людини ще максимально інтегроване в природне. Саме в архаїчних, "примітивних" культурах структуралізм намагається віднайти об'єктивні закономірності існування людського, позаяк первісні його прояви видають ту глибинну раціональність ("надраціональність"), в якій ще відсутній поділ на власне раціональне (розумове) та почуттєве.