типізація

техн. типиза́ция

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИЙ ТИП - запроваджене Данилевським поняття для позначення локалізованих в історичному часі та просторі великих соціокультурних формувань, що в своїй сукупності утворюють всесвітню історію. У своєму розвитку кожен з основних К.-і.т. звершує своє життєве коло, пройшовши три періоди: етнографічний, державотворчий, цивілізаційний. Етнографічний, найтриваліший, період - це час трансформування етносу в суб'єкт культурно-історичної творчості, формування його неповторного духовного характеру, збирання ресурсів і сил для майбутньої конструктивної історичної діяльності; державотворчий - період становлення властивої відповідному К.-і.т. державності, конституювання етносу як нації і закладання основ самосвідомості народу (народів), що є суб'єктом даного К.-і.т.; цивілізаційний період - стадія досягнення й існування К.-і.т. як цивілізації, відносно короткий і бурхливий час розкриття начал, закладених в особливостях духовного габітусу народів, що утворюють певний К.-і.т., під впливом своєрідних зовнішніх умов і разом з тим - період розтрати, хай і корисної, творчої і результативної. У сучасній історичній науці поняття К.-і.т. увійшло в досить широкий вжиток і використовується в дослідженнях своєрідності та взаємодій локальних історичних культур і цивілізацій, хоч і без тих завищених оцінок (зокрема, щодо слов'янського К.-і.т.), з яким було пов'язане його запровадження.

САМОРЕАЛІЗАЦІЯ - процес покладання-здійснення людиною свого "Я" у світі. С. передбачає найоптимальнішудля конкретної людини взаємодію сутнісних сил, розгортання яких є мірилом людинотворчого потенціалу конкретно-історичних типів соціуму й культури. С. невіддільна від усвідомлення людиною самої себе, хоча й не вичерпується останнім, містить неусвідомлюване. Цим украй загострюється питання про ціннісні регулятиви людської С. Розширення меж діяльної С. людини, переплітаючись з її десакралізацією, втілилось у новоєвропейському ідеалові "Фавстової людини", який на сьогодні виявив як свої переваги (небувале піднесення креативного начала), так і свої межі (перспектива екологічної катастрофи). Тому в сучасній філософії дедалі більшої ваги набуває ідея "гомеостазису" людини й світу, яка зумовлює небачену досі проблематизацію процесу С. Людська життєдіяльність, С. чиниться на скрижалях суперечності між експансіонізмом та здатністю до самообмеження.

ОРГАНІЗАЦІЯ ( від франц. organisation) - форма усталеного взаємозв'язку елементів системи відповідно до законів її існування; процес або стан упорядкування, будова, тип функціювання системи тощо. Елемент системи в О. розглядається переважно з боку його функціювання О. сновними характеристиками О. є упорядкування і спрямованість упорядкування. Для О. системи необхідне оптимальне, з точки зору її особливостей, упорядкування співвідношень функціонального типу. Невірним є ототожнення понять "О." і "система". В сучасній науці великого значення набуло поняття "рівень О. системи", який є показником ступеня її розвитку. Пошуки об'єктивного критерія рівня О. системи є актуальним завданням науки. Біологічні науки, напр., розробляють цей критерій на основі вивчення діалектики цілісності та диференційованості, притаманних системі. Для сучасного етапу науки характерними є спроби встановити кількісний критерій ступеня О. системи за допомогою понять термодинаміки та теорії інформації, створити єдину теорію систем тощо. Дедалі більшого значення набуває завдання вивчення соціальної О., особливо у зв'язку з практичною необхідністю досліджувати закономірності управління соціальними процесами.

БАРОКО ( від італ. Ьагоссо - вибагливий, химерний) - творчо синтетичний напрям європейської культури, що виник між епохами Ренесансу та Просвітництва і характеризується тяжінням до збуреного світозображення, заглибленим баченням конфліктності і парадоксальності буття, драматичним розкриттям життя як арени дії антагоністичних сил, граничною динамізацією та символізацією реальності.З'явившисьв Італії у XVI ст., Б. набуває різноманітної, іноді протилежної орієнтації у різних регіонах. У католицьких країнах Європи Б. пов'язується з контрреформацією та придворним, аристократичним мистецтвом, із його схильністю до маньєризму та алегоричної символіки. У протестантських країнах та слов'янському світі Б., співіснуючи з "високим стилем" елітарної культури, виявляє патріотичні тенденції, спирається у своїх витоках на лютеранські спільноти або православні братства та козацькі кола, живиться духом національних рухів, оспівує новий тип героя, що відповідає всестановості цих рухів, використовує процеси фольклоризації мистецьких жанрів та (деінде) десакралізації культури. Розвиток Б. в Україні збігається з часом існування Гетьманської держави, дух якої виявляється в уславленні військових подвигів, лицарських чеснот, святої жертви, звершень духу, перемоги життя над смертю. Відповідно, проблематика ілюзорності буття, його трагічності, що притаманна Б., в укр. культурі зміщується у бік героїко-стоїчної тематики, типізації протистояння силам небуття і навіть загрози пекла. Героїчним символом барокової епохи в Україні стає образ воїнавершника, а означенням буття - образ саду як символу "квітучого світу" та його мудрості. Інтенсивно розвивається в цей час гімнографія, музичне потвердження урочистих подій. Розвиток Б. виявляється чутливим до національних умов різних європейських країн. Відповідно до національних особливостей можна констатувати віртуозність та гедоністичністьітал. Б., драматизмісп., містицизм нім., романтизм франц., метафізичність англ. і, нарешті, героїко-стоїчний дух укр. Б. Проте в Україні Б. не було "чистим" стилем, або чітко визначеним культурним напрямом. За концепцією Чижевського, воно було культурним виразом цілої епохи, в якій барокова свідомість запліднювала навіть відмінні від Б. напрями.

ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ МЕТОД - сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дозволяють установити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, виявити їхню генетичну спорідненість (зв'язок за походженням); різновид історичного методу (див. історизм). Як систематично розроблений метод сформувався в XIX ст. у порівняльному мовознавстві (Гумбольдт, Гримм, Востоков), етнографії (Морган, Тайлор) П. ізніше його почали широко застосовувати в різних сферах природничого і суспільного знання: анатомії, антропології, геології, історії, соціології тощо. В соціології застосування П.-і.м. пов'язане з ідеями Конта, Спенсера, Дюркгейма Л. огічною основою П.-і.м. є зіставлення і порівняння об'єктів дослідження і встановлення ознак схожості та відмінності між ними. За характером схожості порівняння поділяють на історико-генетичні, історико-типологічні, де схожість є результатом закономірностей, притаманних самим об'єктам, і порівняння, де схожість є наслідком взаємовпливу явищ. На цій основі виділяють два види П.-і.м.: порівняльно-типологічний, що розкриває схожість генетично не пов'язаних об'єктів, і власне П.-і.м., що фіксує схожість між явищами як свідчення спільності їхнього походження, а розходження між ними - як показник їхнього різного походження. Успіхів було досягнуто переважно в аналізі генетичних зв'язків та явищ взаємовпливу на основі історико-генетичних порівнянь Д. ля застосування історико-типологічних порівнянь необхідно було виділити теоретичні принципи типізації суспільних явищ. В сучасній філософії нема єдиного погляду на цю проблему, бо спроби циклічного розгляду історичного процесу чи пошуки його синхронних зрізів (Шпенглер, Тойнбі) не позбавлені схематизму. В сучасній соціології наявна тенденція поєднання П.-і.м. із структурно-функціональним аналізом. Зберігає своє значення і Марксове вчення про суспільно-економічні формації, яке стало основою типізації стадій суспільних процесів. Нині П.-і.м. застосовують у порівняльних дослідженнях культур і цивілізацій, при порівнюванні різних соціальних інститутів (сім'я, виховання тощо). Разом із тим робляться спроби переосмислити методологію порівняльно-історичного дослідження, збагатити П новими засобами.

МЕТОД ( від грецьк. μέυοδοζ - шлях дослідження, теорія, вчення) - систематизований спосіб досягнення теоретичного чи практичного результату, розв'язання проблем чи одержання нової інформації на основі певник регулятивних принципів пізнання та дії, усвідомлення специфіки досліджуваної предметної галузі і законів функціювання її об'єктів. М. окреслює та втілює шлях до істини, напрями ефективної діяльності, що ведуть до реалізації поставлених цілей, задає регулятиви та нормативні настанови пізнавального процесу. М. включає стандартні та однозначні правила (процедури), що забезпечують достовірність знання, яке формується. Такими правилами у математиці виступають, зокрема, алгоритми розв'язання задач; в природознавстві - настанови, що пов'язані з операціями вимірювання, емпіричної інтерпретації; в мистецтві - правила типізації, символізації, ідеалізації; в філософії - умови категоріального синтезу, ціннісно-нормативних оцінок тощо. Правила дії (операції, процедури) у своїх часткових специфікаціях можуть характеризувати не М., а методику. Прикладом тут може бути методика простої, випадкової та серійної вибірки при масових соціологічних опитуваннях. М. відрізняється від методики та техніки тим, що окрім технічної, процедурної частини включає також їх теоретичне усвідомлення та особливі пізнавальні принципи (напр., принцип системності, аналітичності, єдності якісних та кількісних характеристик, історизму чи презумпції осмисленості тощо). М. знаходиться в єдності з певного теорією чи теоріями. З боку цієї єдності М. виступає як методологічний підхід (напр., квантово-механічний чи програмно-цільовий). Але і сама теорія може розширюватись (Гегель) у М. Це пов'язано з тим, що теоретичні принципи М. мають ідейно-пізнавальне значення, а усвідомлення закономірностей, що розкриваються теорією, може бути перекладене у правила дії. Так, теорія імовірностей стає М. статистичного аналізу інформації. М. поділяють на всезагальні (типу діалектики, аналітичного, символіко-алегоричного підходів), особливі (на зразок логіко-дедуктивних, синергетичних чи алгебраїчних підходів) та специфічні (типу контент-аналізу в соціології чи парамагнітного резонансу в фізиці). Манера застосування певного М., прийоми його занурення в конкретний матеріал, порядок використання фундаментальних понять, його методологічні обробки утворюють стиль мислення. Єдність М. та стилю мислення становить методологічну свідомість певної галузі пізнання, або т. зв. "канон і органон" мислення,

КАТЕГОРІЇ ЕСТЕТИКИ - основні поняття естетичної теорії, духовні моделі естетичної практики, естетичного освоєння світу. В К.е. як логічних формах представлено весь історичний досвід естетичного відношення до дійсності та естетичні характеристики світу культури і природи. К.е. не є нерухомими, незмінними сутностями. Вони історично змінюються і розвиваються, відображаючи етапи розвитку соціальної практики та динаміки ціннісних орієнтацій. Система категорій, як зміст естетичної теорії, є мінливою, конкретно-історичною, має культурно-регіональні та національні особливості. Розвиток та розширення категоріального апарату естетики відбувається внаслідок як розвитку естетичної та художньої практики, так і розвитку наукової рефлексії щодо них. Теоретичне поняття набуває статусу К. е., якщо воно містить в собі певну закономірність естетичної та художньої діяльності. К. е. мають певну особливість, яка полягає в тому, що вони спираються переважно на оціночний момент. Це пов'язано із антропологічною домінантою естетичної та художньої сфери культури С. учасна естетична теорія внаслідок розвитку нових напрямів дослідження та загальнофілософських методологічних засад не має жорстко визначеної та структурованої системи категорій, що ускладнює можливість остаточної визначеності відносно категоріального статусу деяких понять естетики. К.е. структуруються відносно певних напрямів естетичної теорії, які стосуються різних сфер та аспектів естетичної та художньої практики і виглядають таким чином: 1) Метакатегорії: естетичне, гармонія, міра, прекрасне, потворне, піднесене, низьке, героїчне, трагічне, комічне, іронія. 2) Категорії естетичної діяльності: естетична діяльність, мистецтво, фольклор, декоративно-прикладне мистецтво, дизайн, художнє конструювання, естетика побуту, мода, садово-паркове мистецтво. 3) Категорії естетичної свідомості: естетичні почуття, оцінки, судження, смак, ідеали, погляди та теорії. 4) Категорії гносеології мистецтва: художній образ, мімезис (художнє відображення і відтворення), поетика (художнє мислення), художня форма і художній зміст, художня ідея, художня правда, художня умовність, ідеалізація, типізація, індивідуалізація. 5) Категорії психології мистецтва: художня творчість, художнє сприйняття, катарсис, емпатія, художня здібність, талант, геній, натхнення, фантазія, свідоме, підсвідоме, творча уява, індивідуальна манера і стиль. 6) Категорії соціології мистецтва: художник, публіка, художня критика, меценатство, функції мистецтва, свобода і детермінізм художньої діяльності, соціальне замовлення, народність, національне та загальнолюдське в мистецтві, елітарне та масове мистецтво. 7) Категорії онтології та морфології мистецтва: художній твір, артефакт, види мистецтва (архітектура, скульптура, живопис, література, музика, театр, кіно тощо); роди (епос, лірика, драма, станкове або монументальне мистецтво тощо); жанри (роман, повість, оповідання, портрет, пейзаж, натюрморт тощо). 8) Категорії семіотичного та структурного аналізу мистецтва: текст, контекст, знак, композиція, сюжет, фабула, міф, художній час і простір, ритм, інтонація, метафора, символ, архетип. 9) Категорії герменевтичного аналізу мистецтва: розуміння, тлумачення, інтерпретація, художня мова, буття, гра, діалогічність, переживання, культурний контекст, герменевтичне коло. 10) Категорії історичного дослідження мистецтва: художній процес, традиція, спадкоємність, новаторство, художній канон, художня епоха, напрям, течія, школа, метод, стиль. 11) Категорії теорії естетичного виховання: естетичні здібності та потреби, методи та засоби естетичного виховання, всебічний розвиток особистості, художнє спілкування. Категоріальний апарат естетики постійно збагачується за рахунок осмислення нових художніх явищ і процесів, залучення термінів суміжних наукових дисциплін (філософії, психології, мистецтвознавства, семіотики, структуралізму, культурології тощо), які набувають специфічного естетичного змісту.

МИСЛЕННЯ - інформаційна діяльність, що набула якості опосередкованого, узагальненого пізнання, яке за допомогою абстрагування, міркувань (зіставлень пізнавальних образів та логічного виведення думок) і типізації даних про світ явищ розкриває їх необхідні зв'язки, закономірності, тенденції розвитку. М. виходить за межі емпіричного споглядання, ідеально відтворює процеси буття в їх необхідності та потенційності, що дозволяє формулювати закони. М. пов'язане з моделюванням можливих ситуацій і тому здатне до планування дій та передбачення їх наслідків. Процес М. визначається низкою логічних операцій. Такими операціями є: порівняння пізнаваних об'єктів (наочно даних чи уявлюваних, ідеалізованих); аналіз і синтез даних; абстрагування істотних ознак об'єктів від їхніх другорядних рис і від самих об'єктів; узагальнення, класифікація та ін. Мислительні операції здійснюються за допомогою мови та мовних знаків, які є засобом акумуляції, формалізації та трансляції інформації. М. відзначається специфічним апаратом форм і методів функціювання. Вихідною формою процесу М. є судження. Його зміст розкривається через побудову умовиводів і здійснюється шляхом зіставлення різних суджень. У ході цього зіставлення, оперуючи наявними знаннями, знаходять у них за певними правилами висновку нові сторони та відношення. Синтезом суджень про певний об'єкт є поняття, яке в теоретичних системах знання стає формою розвитку ідеї. М. полягає в постійних переходах від окремого до загального, від конкретного до абстрактного і навпаки. Усвідомлення цих переходів досягається особливими методами М., зокрема різними дедуктивними та індуктивними прийомами пізнання (див. дедукція, індукція). В методологічному ракурсі М. визначається категоріями як засобами створення понять про поняття, щаблями освоєння думкою істотного, загального і необхідного в явищах дійсності, засобами мислимої її реконструкції В. ідповідно до розкриття в історії пізнання різних категоріальних схем розуміння світу М. характеризується певними стилями (див. стиль мислення). Генетично і за переважним використанням умоглядних чи практичних дій у мислительному процесі виділяють конкретно-дійове і теоретичне М. За характером побудови мислительних актів, формами Їхнього здійснення та завданнями розрізняють також М. образно-спрямоване й абстрактне. М. вивчають різні науки - від формальної логіки і лінгвістики до нейрокібернетики, фізіології і психології. Оскільки М. відтворює певні процеси дійсності і має в ній відповідні аналогові явища, деякі з цих процесів можна використовувати для кібернетичного моделювання мислительних актів. Ці моделі інформаційно-технологічних моментів думки називають "машинним М.", бо вони здійснюються на технічних системах, тобто побудованих людиною "органах людського мозку". Проте М., як матеріально зумовлене суспільне явище, є не автономним, формальним процесом думки, а теоретичним компонентом практичного освоєння світу, і його не можна розглядати окремо від людської діяльності в цілому. Тому "машинне М." не є М. у повному розумінні. В процесі М. специфічно проявляється активність суб'єкта, який теоретично засвоює світ у перспективі його перетворення в предмет цілеспрямованої діяльності. Генеза цієї діяльності становить водночас історію розвитку М. Зародки мислительної діяльності у формі елементарного, наочно-дійового, "моторного" М. властиві вже вищим ссавцям. Проте якісно нове, людське М. виникає і формується з розвитком суспільної праці і мовного спілкування людей. Спочатку М. безпосередньо впліталося в практичну діяльність. Згодом на основі генералізації дій людини, об'єднання нею об'єктів у певні класи за спільністю їхнього практичного використання та символічного позначення у мові формуються ідеальні предмети діяльності і специфічні операції над ними. Практична дія трансформується у розумову дію, закріплюється внутрішнім, духовним досвідом людей. Природне за історичними передумовами М. є суспільно зумовленим процесом пізнання людиною світу.

 ж типізація

ІНСТРУМЕНТАЛІЗМ - ключова методологічна настанова ряду впливових філософських течій: прагматизму, позитивізму, структуралізму, критичного раціоналізму, постструктуралізму, постмодернізму і т.ін. Головні представники І. - Джеймс, Дьюї, Хук, Mid, Тафтс, Рорті. В центрі їх уваги - аналіз не гносеологічного відношення "суб'єкт - об'єкт", а поведінкового "організм - середовище" З. гідно з І., організм для полегшення орієнтації в навколишньому середовищі намагається вилучити з нього елементи хаотичної невизначеності, плинності, нестабільності. Найважливіший орган організму - інтелект - виробляє (стихійно або навмисно) логічні поняття, концептуальні каркаси, теорії, наукові дисципліни і використовує їх як засоби упорядкування, типізації навколишнього середовища з метою здійснення за їх допомогою прогнозів, передбачень, пророцтв (але не як репрезентантів об'єктивної реальності самої по собі). Інтерпретуючи світ як грандіозну мережу локальних просторово-часових ситуацій, співвіднесених з організмом, І. розглядає інтелект людини як орган пристосування до умов середовища, які змінюються. Він заперечує класичне поняття істини як адекватного відображення об'єктивного світу і використовує замість нього функціоналістське її тлумачення: істина - це властивість людської діяльності, яка забезпечує успіх у конкретній ситуації. Універсально-загальні категорії мислення в І. тлумачаться або як узвичаєні норми інтелектуальної поведінки, котрі стихійно склалися, або як випадкові винаходи теоретиків.

ДЕМОКРАТІЯ - тип держави або політичної системи управління, що ґрунтується на принципі народовладдя. Поняття "Д." змінювалося історично; у сучасних політичних концепціях його тлумачення також мають значні відмінності. Ці відмінності зазвичай пов'язані з відповіддю на два чільні питання: а) що позначають словом "народ"?; б) у який спосіб "народ" здійснює самоврядування? Вперше термін "Д." був уведений в обіг в Афінах у V ст. до н. е. Словом "народ" ("demos") тоді позначали частину дорослого населення міста-держави (поліса), яке мало право брати безпосередню участь в обговоренні питань, що стосувалися життя міста-держави (цієї участі були позбавлені раби, жінки та люди, що у будь-якому поколінні переселилися у місто-державу). Розмежування на загальні (суспільні, політичні) питання і такі, у розв'язанні яких особа має діяти, виходячи з особистого рішення, стало однією з важливих ознак демократії. Розуміння Д. як безпосередньої участі громадян у розв'язанні спільних справ (а це вимагало, щоб територія держави була невеликою) є характерним для Руссо. Одначе поява в Європі національної держави супроводжувалася тим, що поняття народу стало поняттям нації, а великі територіальні розміри новочасних держав зробили неможливою безпосередню участь великого загалу людей в управлінні. Внаслідок цих змін Д. набуває ознак "представницької". Цей новий тип Д. став предметом аналізу та різноманітних оцінок - позитивних, скептичних та різко негативних. На противагу переважно оптимістичній оцінці представницької Д. в ліберальній політико-філософській традиції, консервативна традиція наголошувала на таких її вадах, як індивідуалізм, утилітаризм, просвітницький конструктивізм (див. консерватизм). Різко негативна оцінка Д. була притаманна соціальній філософії марксизму, який вважав будь-яку державу знаряддям класового гноблення Н. егативно оцінювали представницьку Д. також прихильники анархізму, оскільки вважали, що за фасадом такої Д. приховане всевладдя бюрократичного централізму. Скептична оцінка представницької Д. характерна також для елітарних концепцій. Прихильники цих концепцій вважають, що вибір представників народу контролюється елітою або елітами - політичними, військовими, економічними, культурними тощо (див. еліта). Починаючи з серед. XIX ст. на Заході почав установлюватися сучасний тип Д., засад ничими прикметами якого є інституційний та ідеологічний плюралізм (вільне змагання різних політичних ідеологій). Суть інституційного плюралізму полягає у фактичному існуванні та узаконенні різноманітних асоціацій та автономних організацій. До останніх, окрім політичних (політичні партії, лобістські групи та інші групи тиску, незалежні центри політичного аналізу та політичної інформації тощо) належать також профспілки, автономні освітні, культурні, гуманітарні та ін. організаційні утворення. Той факт, що інститут представницької Д. різко зменшив число громадян, здатних брати безпосередню участь у виробленні та прийнятті політичних рішень, спонукав до появи ідеї (та відповідної практики), відомої під назвою "Д. участі". Суть цього різновиду Д. полягає в орієнтації на те, щоб якомога більше рішень, в тім числі політичних, приймалося не централізовано (на верхніх щаблях державної влади), а внизу, на рівні місцевих та інших організацій; практика "Д. участі" включає також проведення різного роду опитувань та референдумів. Поняття "Д. участі" близьке до поняття т. зв. "прямої Д.", для якої характерними є акції "прямої дії" (страйки, вияви громадянської непокори тощо). Одним із напрямів поглиблення Д. деякі політичні філософи вважають "економічну Д.": збільшення участі працівників в управлінні підприємствами. Проте, як показав досвід (зокрема в колишній комуністичній Югославії), збільшення такої участі зазвичай не сприяє економічній ефективності. Історія розвитку суспільства засвідчує, що Д. сама по собі не є ідеальним засобом, що розв'язує всі проблеми (соціальні, політичні, управлінські та ін.). Вона доконечно потребує існування відповідних культурних, економічних та соціальних передумов. Це було відомо ще Аристотелю, який у "Політиці" показав, що наслідки демократичного управління залежать від того, з якою саме Д. в кожному окремому випадку ми маємо справу. Сучасна Д. спроможна виявляти свої переваги за відповідного рівня загальної культури суспільства, відносно високого рівня добробуту та наявності широкого середнього класу. Вона передбачає високий рівень здатності людей до самоконтролю, виконання своїх громадянських обов'язків, до розумного поєднання індивідуальних та групових інтересів з інтересами інших людей та суспільних верств, отже, зрештою, до забезпечення спільного добробуту. Цими здатностями повинні насамперед володіти представники політичної еліти. Якщо ця умова не зреалізована, то Д. може зазнавати змін або у бік бюрократичної централізації або диктатури В. ірогідність такого повороту зростає в міру того, як Д. перетворюється на прикриття безвладдя та хаосу. Чим менше люди здатні до самоконтролю, тим більшої ваги набуває зовнішній контроль над їхньою поведінкою. Це фундаментальний закон суспільного життя О. тже, міра свободи в сучасних суспільствах прямо залежить від того, наскільки самі люди шанують моральні та правові цінності. Сучасна укр. Д. також має серйозні вади, найглибшою причиною яких є стан масової свідомості, успадкований від комуністичного минулого. Саме це дозволило колишній комуністичній номенклатурі зберегти впливові позиції в економічних та владних структурах, що призвело до формування посткомуністичної неономенклатури і, як наслідок цього, до гіпертрофії бюрократичних структур та регламентацій.