ДЕМОКРАТІЯ

ДЕМОКРАТІЯ - тип держави або політичної системи управління, що ґрунтується на принципі народовладдя. Поняття "Д." змінювалося історично; у сучасних політичних концепціях його тлумачення також мають значні відмінності. Ці відмінності зазвичай пов'язані з відповіддю на два чільні питання: а) що позначають словом "народ"?; б) у який спосіб "народ" здійснює самоврядування? Вперше термін "Д." був уведений в обіг в Афінах у V ст. до н. е. Словом "народ" ("demos") тоді позначали частину дорослого населення міста-держави (поліса), яке мало право брати безпосередню участь в обговоренні питань, що стосувалися життя міста-держави (цієї участі були позбавлені раби, жінки та люди, що у будь-якому поколінні переселилися у місто-державу). Розмежування на загальні (суспільні, політичні) питання і такі, у розв'язанні яких особа має діяти, виходячи з особистого рішення, стало однією з важливих ознак демократії. Розуміння Д. як безпосередньої участі громадян у розв'язанні спільних справ (а це вимагало, щоб територія держави була невеликою) є характерним для Руссо. Одначе поява в Європі національної держави супроводжувалася тим, що поняття народу стало поняттям нації, а великі територіальні розміри новочасних держав зробили неможливою безпосередню участь великого загалу людей в управлінні. Внаслідок цих змін Д. набуває ознак "представницької". Цей новий тип Д. став предметом аналізу та різноманітних оцінок - позитивних, скептичних та різко негативних. На противагу переважно оптимістичній оцінці представницької Д. в ліберальній політико-філософській традиції, консервативна традиція наголошувала на таких її вадах, як індивідуалізм, утилітаризм, просвітницький конструктивізм (див. консерватизм). Різко негативна оцінка Д. була притаманна соціальній філософії марксизму, який вважав будь-яку державу знаряддям класового гноблення Н. егативно оцінювали представницьку Д. також прихильники анархізму, оскільки вважали, що за фасадом такої Д. приховане всевладдя бюрократичного централізму. Скептична оцінка представницької Д. характерна також для елітарних концепцій. Прихильники цих концепцій вважають, що вибір представників народу контролюється елітою або елітами - політичними, військовими, економічними, культурними тощо (див. еліта). Починаючи з серед. XIX ст. на Заході почав установлюватися сучасний тип Д., засад ничими прикметами якого є інституційний та ідеологічний плюралізм (вільне змагання різних політичних ідеологій). Суть інституційного плюралізму полягає у фактичному існуванні та узаконенні різноманітних асоціацій та автономних організацій. До останніх, окрім політичних (політичні партії, лобістські групи та інші групи тиску, незалежні центри політичного аналізу та політичної інформації тощо) належать також профспілки, автономні освітні, культурні, гуманітарні та ін. організаційні утворення. Той факт, що інститут представницької Д. різко зменшив число громадян, здатних брати безпосередню участь у виробленні та прийнятті політичних рішень, спонукав до появи ідеї (та відповідної практики), відомої під назвою "Д. участі". Суть цього різновиду Д. полягає в орієнтації на те, щоб якомога більше рішень, в тім числі політичних, приймалося не централізовано (на верхніх щаблях державної влади), а внизу, на рівні місцевих та інших організацій; практика "Д. участі" включає також проведення різного роду опитувань та референдумів. Поняття "Д. участі" близьке до поняття т. зв. "прямої Д.", для якої характерними є акції "прямої дії" (страйки, вияви громадянської непокори тощо). Одним із напрямів поглиблення Д. деякі політичні філософи вважають "економічну Д.": збільшення участі працівників в управлінні підприємствами. Проте, як показав досвід (зокрема в колишній комуністичній Югославії), збільшення такої участі зазвичай не сприяє економічній ефективності. Історія розвитку суспільства засвідчує, що Д. сама по собі не є ідеальним засобом, що розв'язує всі проблеми (соціальні, політичні, управлінські та ін.). Вона доконечно потребує існування відповідних культурних, економічних та соціальних передумов. Це було відомо ще Аристотелю, який у "Політиці" показав, що наслідки демократичного управління залежать від того, з якою саме Д. в кожному окремому випадку ми маємо справу. Сучасна Д. спроможна виявляти свої переваги за відповідного рівня загальної культури суспільства, відносно високого рівня добробуту та наявності широкого середнього класу. Вона передбачає високий рівень здатності людей до самоконтролю, виконання своїх громадянських обов'язків, до розумного поєднання індивідуальних та групових інтересів з інтересами інших людей та суспільних верств, отже, зрештою, до забезпечення спільного добробуту. Цими здатностями повинні насамперед володіти представники політичної еліти. Якщо ця умова не зреалізована, то Д. може зазнавати змін або у бік бюрократичної централізації або диктатури В. ірогідність такого повороту зростає в міру того, як Д. перетворюється на прикриття безвладдя та хаосу. Чим менше люди здатні до самоконтролю, тим більшої ваги набуває зовнішній контроль над їхньою поведінкою. Це фундаментальний закон суспільного життя О. тже, міра свободи в сучасних суспільствах прямо залежить від того, наскільки самі люди шанують моральні та правові цінності. Сучасна укр. Д. також має серйозні вади, найглибшою причиною яких є стан масової свідомості, успадкований від комуністичного минулого. Саме це дозволило колишній комуністичній номенклатурі зберегти впливові позиції в економічних та владних структурах, що призвело до формування посткомуністичної неономенклатури і, як наслідок цього, до гіпертрофії бюрократичних структур та регламентацій.

-тка

1) демократ, -тка, прихильник, -ниця народньої влади;

2) народолюбець (р. -бця), -ниця, -бка.

* * *

ПЛЮРАЛІСТИЧНА ДЕМОКРАТІЯ - форма демократичного устрою (див. демократія), за якого домінуюча тенденція облаштування суспільного життя (соціального, політичного, морального) ґрунтується на плюралізмі. Особливістю суспільно-політичної практики П.д. є те, що вона зумовлена процесами взаємодії та протиборства чинників плюралістичної структури суспільства - різних гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової), партій, суб'єктів підприємництва (від малих підприємств до великих корпорацій) та господарювання, засобів масової інформації, громадських об'єднань, асоціацій, окремих особистостей та ін. В умовах зрілої П.д. ці процеси, зрештою, спрямовані на узгодження або збалансування різноманітних ціннісних орієнтацій та практичних інтересів з метою забезпечення інтеграції суспільства на засадах збереження (що не виключає оновлення і змінюваності) самої соціальної інституції плюралізму. Для розуміння суті П.д. важливим є усвідомлення двох застережень. По-перше, П.д. - це не "дикий плюралізм" (вислів Бернстейна), тобто не хаотичне нагромадження конкуруючих поміж собою самодостатніх одиниць (чинників, агентів) плюралістичного простору суспільства і, по-друге, П.д. принципово не може бути безпосереднім результатом впровадження "згори" певних монопольних (нехай найретельніше розроблених) державних планів чи дій, хоча на рівні допоміжного й регулятивного чинника державне втручання може відіграти позитивну роль М. іра збалансування плюралістичної фрагментації та економічної й політичної інтеграції - одна з найскладніших та фундаментальних проблем політичної й соціальної філософії, а також економіки Щ. е у XVIII ст. Верк вказував на "делікатність" проблеми узгодження "громадського розуму", уособлюваного управлінськими функціями держави, та можливістю щонайменшого його втручання у простір вільного самоздійснення індивіда. Цю ж проблему порушив у XX ст. видатний англ. економіст Кейнс (1883 - 1946), аналізуючи ймовірні "форми управління всередині демократії". Висновки Кейнса про важливе регулятивне значення в умовах демократії процесів соціалізації (див. соціалізм) великих капіталістичних корпорацій (що повинні нейтралізувати й замінити втручання централізованого державного управління в суспільно-економічне життя) суттєві для теоретичного й практичного з'ясування проблем сучасної П.д. на зламі XX та XXI століть. Вони підтверджують тенденцію, характерну для П.д., стосовно необхідності постійного збалансування процесів соціально-політичної інтеграції та фрагментації, а також зосередження цих процесів у просторі вказаних вище чинників плюралістичної структури суспільства. У здійсненні П.д. одна з провідних ролей відводиться соціальними філософами XX ст. ідеальним спонукам - моральним орієнтаціям не тільки індивідів, а й партій, соціальних груп, управлінських структур та ін. (Берлін, Бернстейн, Вільямс, Дагостино, Крик, Ліндсей, Речер та ін.). В осмисленні цих орієнтацій, зокрема в обґрунтуванні морального виправдання опозиції, важливе значення відведено принципу етичного плюралізму. На думку Дагостино, основні риси цього принципу - неповнота (не існує єдиної послідовної політики, що може вважатися цілком довершеною); комплементарність (взаємодоповняльність різних політичних уявлень про справедливість, напр., як наслідку економічного зростання та розподільної справедливості); несумісність (відсутність єдино правильного способу оцінки моральної вагомості різних взаємодоповняльних факторів); доступність (налаштованість на визнання моральної переконливості позиції іншого). Принцип етичного плюралізму відкриває простір для визнання моральними і дій опозиції, і дій влади (але не як остаточного присуду).

демократ

демократія

демократ

демократія

- Democrat

демократія; народоправство.

* * *

Токвіль, Алексис (1805, Верней - 1859) - франц. історик, соціальний філософ, політичний діяч. Закінчив ф-т права у Парижі (1830). У 1831 р. разом із Бомоном розпочав свою славенту подорож до США з метою вивчення реформ в управлінні в'язницями. Невдовзі зацікавленість Т. як правника у пенітенціарній справі переросла у глибокий інтерес до суспільно-політичних процесів, становлення амер. демократії. Результатом реалізації цього інтересу стало фундаментальне дослідження "Демократія в Америці", що зажило слави у наступні десятиліття і століття класичного здобутку у галузі вивчення проблеми демократії. Філософські погляди Т. концентруються навколо ідеї свободи, адже справжня і єдина чеснота, за Т., - це та, що заснована на свободі. Але любов до свободи, наголошував він, не вичерпується ненавистю до рабства чи тягою до матеріального добробуту. Крім того, вона не пов'язана з прагненням до привілейованого соціального статусу С. вобода - самодостатня, є сама по собі благом, за яке слід боротися неухильно, незважаючи на будь-які перешкоди й небезпеки. За Т., створений для рабства той, хто шукає в свободі щось, окрім неї самої. Із сім'ї переконаних роялістів, аристократ за походженням і вихованням, Т., з одного боку, відкидав елітаризм і був переконаний в історичній приреченості класичних форм монархічного та аристократичного ладу, традиційних форм індивідуалізму. З іншого боку, дійшовши висновку, що час привілеїв аристократії пройшов і настає епоха суспільств, атрибутивною рисою яких є соціальна рівність, Т. свідомо виступив ідеологом демократи'. Водночас він бачив небезпеку встановлення демократи й соціальної рівності ціною знеособлення людини, перетворення її на елемент "більшості". Крім того, Т. застерігав проти створення за демократичного ладу умов, коли встановлюється всевладдя "більшості" та поширюється свавілля державних службовців. Противагою цим тенденціям слугують характерні для демократії свобода слова й преси, формування різноманітних асоціацій та політичних об'єднань. Пошук шляхів і засобів оптимізації співвідношення свободи і рівності (чи нерівності), держави і суспільства загалом, політичної системи та окремої людини становить лейтмотив всіх політичних роздумів Т.

[br]

Осн. тв.: "Демократія в Америці" (1835).

1) демократ

2) (D.) амер. член демократичної партії, демократ

3) амер. легкий відкритий екіпаж

* * *

1) демократ

2) aмep. ( Democrat) демократ, член демократичної партії

3) aмep. легкий відкритий екіпаж

НАЦІОНАЛІЗМ УКРАЇНСЬКИЙ - деяка сукупність ідей та уявлень, в яких наголошується цінність нації. Джерела Н.у. вбачають передусім у поезії. Шевченка, де Н.у. виступає як поєднання цінності особи та нації, самобутньої культури та державної незалежності. Принципи Н.у. політичного вперше були чітко сформульовані Міхновським, потім Н.у. виступає важливим складником "популізму" (у розумінні ідеалізації простого народу як основи нації - Грушевський), консерватизму - у наголосі на еліті як носії культури і національної єдності (Липинський), а також складником деяких варіантів соціалізму та комунізму (націонал-комунізм). Внаслідок поразки Української Народної Республіки та утвердження авторитарних і диктаторських режимів у сусідніх державах (Польща, Росія) та поширення ідей інтегрального націоналізму в Зх. Європі, в 20-ті рр. в Зх. Україні виникає інтегральний націоналізм, одним із впливових ідеологів якого став Донцов. Філософськими засадами його політичної публіцистики був ірраціоналізм, волюнтаризм, елітизм. Н.у. в формулюванні Донцова не став загальноприйнятою ідеологічною доктриною націоналістичного руху 20 - 30-х рр. у Зх. Україні; крім того, він зазнавав критики (часто нищівної) і в націоналістичних колах. Більш зважені та помірковані версії Н.у. розвивали Вассиян, Сціборський та ін. Загалом Н.у. інтегральний (військовий) становив реакцію на домінування сили в міжнародних і міжнаціональних взаєминах, коли єдиним способом виживання нації могла бути тільки орієнтація на силу в протистоянні агресивним диктаторським режимам. Такою силою стала Українська повстанська армія, котра в боротьбі за незалежну Україну від 1941р. до поч. 1950 р. змушена була вести боротьбу і проти нім. фашизму, і проти рос. імперіалізму, прихованого за вивіскою СРСР. У ході цієї боротьби ідеологія Н.у. зміщувалася в бік визнання важливих елементів демократії та відмови від тенденцій ксенофобії, наявних в русі в період його формування. У післявоєнний період тільки од кін. 50-х рр. (особливо в 60-х рр.) став можливим культурний, інтелектуальний та громадський рух, який наголошував цінність нації як культурної самобутності у поєднанні із цінністю особи. Цей рух містив також більш-менш приховані, рідше - відкрито висловлені політичні вимоги (від розширення автономії до незалежності). Провідними постатями руху були Василь Симоненко, Іван Світличний, Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Василь Стус, Михайло Брайчевський, Валентин Мороз та ін. Виникли також окремі нелегальні політично спрямовані групи (група Лук'яненка-Кандиби та ін). У 70-х рр. рух поступово набуває виразного правозахисного характеру, проте він не мав єдиної ідеології і об'єднував широкий спектр орієнтацій - від прихильників "соціалізму з людським обличчям" та націонал-комунізму до "чистих" демократів і таких, які вважали здобуття державної незалежності основною метою Ф. ілософське підґрунтя руху також включало різні інтелектуальні тенденції: найбільший вплив мав екзистенціалізм, ревізіонізм, почасти аналітична філософія. З кін. 80-х та в 90-ті рр. XX ст. наголос на нації як носієві культурної самобутності та державної незалежності став важливим складником ідеології укр. націонал-демократів - широкого політичного руху, що його від кін. 80-х рр. репрезентує низка громадських організацій та партій. Ідеологія націонал-демократизму зберігає наголос на цінності нації як носія культурної ідентичності та державної незалежності, з одного боку, та гаранта прав людини, з іншого. В умовах, коли зберігається загроза культурній ідентичності українців внаслідок експансії рос. мови і культури, ідеологія укр. націонал-демократів не може її ігнорувати і, відтак, мусить поєднувати в собі громадянський та культурний аспекти. Н.у. у вузькому розумінні слова (коли політичні організації використовують термін "Н.у." як самоназву) представлений низкою організацій та партій, найвідоміші з яких ОУН, КУН та ін. В їх ідеології більшою чи меншою мірою наявні опозиції щодо лібералізму та громадянського націоналізму. Попри початковий період досліджень націоналізму в Україні до певних здобутків у цій галузі слід віднести антологію "Націоналізм" (Київ, "Смолоскип", 2000), підготовлену групою вчених з дослідження світового та укр. націоналізму на базі Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України.

1. демократія

2. демократизм

3. демократична держава

4. D. амер. Демократична партія, політика Демократичної партії

- genuine democracy справжня демократія

- inner-party democracy внутрішньопартійна демократія

- participatory democracy спільні дії організованої групи осіб (політичні походи, сидячі страйки, масові демонстрації, США)

Свінціцький, Володимир Миколайович (1937, м. Сатанів) - укр. філософ. Закінчив ЛНУ ім. І. Франка (1959). Захистив докт. дис. (1971); проф. (1972). Директор Міжнародного ін-ту демократії (від 2000 р.), зав. кафедрою філософії Київського національного економічного ун-ту Міністерства освіти і науки України. Коло філософських інтересів: філософія науки, соціальна філософія (проблеми формування відкритого суспільства і розвитку демократії у пострадянських країнах).

[br]

Осн. тв.: "Кібернетика, мислення, життя", у співавт. (1964); "Місто сьогодні і завтра", у співавт. (1987); "Інституції виконавчої влади в Україні: сучасний стан та перспективи демократизації", у співавт. (1995); "Українська демократія у контексті глобалізації·" (2001) та ін.