спокійний

მშვიდი, აუღელვებელი; წყნარი

выгодны

супакой

yuvaş

КВІЄТИЗМ ( від лат. quietus - спокійний, безтурботний) - релігійно-містичне та етичне вчення, що виникло в кінці XVII ст. в рамках католицизму; сповідувало опозиційні настрої щодо папства та ворожість до єзуїтів. Ідеї К. були розвинуті ісп. священиком Моліносом (1628 - 1696) у праці "Духовний керівник" ("Guida spirituale"), виданій у Римі в 1675 р., дещо пізніше - франц. єпископом Фенелоном у його "Поясненнях до настанов святих", що були опубліковані у 1697 р. Для К. характерне містично-споглядальне відношення до світу, пасивність, спокій душі, повне підкорення божественній волі, байдужість до добра і зла, до пекла та раю. Вчення К. спрямоване на те, щоб "продати або вбити" власну індивідуальну волю і таким чином відкрити шлях для душі бути повністю поглинутою любов'ю до Бога. В 1685 р. Молінос був засуджений; 68 положень К. були визнані єрессю. Послідовницею Моліноса у Франції була також Гюйон(1648 - 1717), яка за єресь була на п'ять років ув'язнена до Бастилії, потім звільнена за умови перебування під наглядом у маєтку її сина, що став центром паломництва послідовників К. у Європі. Елементи К. притаманні частково лютеранському пієтизмові XVIII ст.

1) (тихий, спокійний) calm, still

2) ( зручний) comfortable, cosy, snug

1) peace

2) ( спокійний) peaceful; ( миролюбний) pacific, peaceable, placid

1) ( неголосний) quiet, still; ( безшумний) silent, noiseless; ( про звук) soft; ( про голос) low; ( про струмок) languid, sluggish

2) ( спокійний) calm, quiet; ( лагідний) peaceful, gentle; (про погоду тж.) mild

3) ( повільний) slow

1. yavaş; sessiz; yuvaş (тихий, спокійний)

2. qıntavlı (зручний)

Кузанський, Ніколай (справжнє прізв. Кребс) (1401, Куза на Мозелі - 1464) - нім. філософ, теолог, вчений. Навчався у Гейдельберзькому, Падуанському і Кельнському ун-тах. Од 1448 р. кардинал римо-католицької церкви, відомий релігійний діяч. Займався також дослідженнями у галузі математики, астрономії, географії тощо. Філософія К. формувалася на межі Середньовіччя і доби Гуманізму, зазнала впливу античного і християнського доробку, філософії піфагореїзму, платонізму, неоплатонізму і аристотелізму як античної, так і християнської доби. Як у християнського філософа, Бог у центрі уваги К., проте не стільки сам по собі - нескінченність, недоступна для пізнання, - скільки у співвідношенні зі створеним ним світом. Якщо Бог у К. - це "абсолютний максимум", то світ - це "відносний максимум" О. станній не має якогось визначеного центру та просторових меж; планета Земля також не є певним чином локалізована і помірно рухається у безмежжі простору. У розумінні Бога К. яскраво виявився один із провідних принципів його філософії - принцип збігу протилежностей (лат. coincidentia oppositorum), а саме: Бог є трансцендентним щодо світу (універсуму) й одночасно іманентним, присутнім у кожній його частині, нехай щонайменшій. Нескінченність у К. постає як Вічність, або максимальна присутність, тобто Безначальний початок - Бог-Отець. Вічність, як прояв нескінченності, фіксує рівність самій собі. Проте "Рівність" уже покладає "своє інше" Отця, тобто Бога-Сина. їхню єдність символізує Святий Дух. Апофатична нескінченність перетворюється на продуктивну Божественність Трійці Д. ля конкретизації думки - яким чином світ залучається до буття, К. важливі два принципи: 1) обмеження "абсолютного максимуму"; 2) розгортання Бога у світ і згортання, або повернення усіх речей у Божественне лоно. Розгортання є початком розмежування максимуму і мінімуму, які в Абсолюті втратили свій сенс, але у скінченному світі його отримують. Так єдність розгортається у кількість; спокій - у рух; вічність - у час; тотожність - у відмінність; рівність - у нерівність тощо. Людина, за К., - це мікрокосм, подібний до макрокосму, в якому здійснюється єдність божественного і природного. Назва основного твору "De docta ignorantia" ("Про вчене незнання") розкриває основну пізнавальну ідею творчості К., яка полягає назагал у тому, що найвища мудрість - це визнання власної пізнавальної неспроможності. Проте це не відмова від раціоналізму, а його відкриття на рівні металогіки. Зіставлення можливостей скінченного розуму веде від об'єкта до об'єкта, встановлюючи їх подібність, але воно нездатне цілковито відтворити картину світобудови, тому зупиняється перед нескінченністю (розум так наближається до істини, як вписаний багатокутник до кола). Те, що несила осягнути "розуму", здолає "інтелект", що підносить людину до божественного рівня - інтелектуального споглядання, в якому ототожнюються протилежності. Цьому має відповідати стан людської душі: віра керує розумом, а розум поширює віру; інтелектуальне пізнання є розгортанням віри.

[br]

Осн. тв.: "Про вчене незнання" (1440); "Про втаємниченого Бога" (1444); "Апологія вченого незнання" (1449); "Візія Бога" (1453); "Про злагоду віри" (1453) та ін.

Шопенгауер, Артур (1788, Данциг - 1860) - нім. філософ. Студіював філософію в Геттингенському й Берлінському ун-тах. Першими вчителями Ш. були Вольф, Фіхте, Шляєрмахер. Його перша (й основна) праця "Світ як воля та уявлення", що вийшла друком у 1819 р., а також лекційний курс (1820), присвячений новій (волюнтаристській) метафізиці, не мали успіху. Визнання філософського здобутку Ш. поступово почало утверджуватися лише після 1850 р. Ш. був першим із західних філософів, хто звернув увагу на релігійне й філософське вчення буддизму. Найвидатнішими філософами вважав Канта і Платона Ч. ільна ідея філософії Ш. - світ є моїм уявленням - має витоки у розрізненні Кантом світу феноменів (явищ) та ноуменів (речей у собі), але феноменалізм ІП. суттєво інший, ніж у Канта. Він апелює не до трансцендентальних умов пізнання предмета взагалі, а до властивостей інтелекту, які накладають відбиток на світ явищ, що є поспіль світом ілюзій, або "майя" (санскр. - магія, чари). Головне завдання пізнання, за Ш., полягає у тому, щоб відрізнити первинне й головне від другорядного і похідного. З'ясувати це завдання можливо, лише пробившись крізь утворену явищами зовнішню "завісу омани" до своєї власної внутрішньої суті шляхом безпосереднього її переживання. Тоді оприявниться істина, що первинною і справді реальною у кожній людині й у всьому світі є Воля. Отже, за Ш., внутрішньою сутністю світу є Воля, а її зовнішньою оболонкою - нескінченна й мінлива сукупність явищ. Світова Воля є "волею до життя", а носієм її - орієнтований на себе та на панування над іншими елемент загальної сукупності розмежованих поміж собою одиничних воль. Первень сліпої волі залягає в глибинах кожної речі й творіння; особливо виразно його дія виявляється в людині - через породження й безнастанне відтворення почуття тривоги, неспокою, невдоволення й ворожнечі, а також страху (передовсім смерті). Отже, життя - це стан непроминального розчарування й песимізму. Завдяки цій ідеї етика Ш. та історії філософії здобулася на назву "етики песимізму". Порятунок від усепоглинного песимізму, за Ш., можливий лише через естетичне споглядання або моральний чинник співчуття. Серед усіх мистецтв найвищим є музика, яка найсильніше пробуджує почуття звільнення від тягаря волі, оскільки почуття страждання й радості досягають тут найвищого рівня всезагальності. Останній крок заперечення осібної людської волі як чинника страждання Ш. вбачає у нірвані - стані спокою внаслідок поборювання волі до життя (але не через самогубство, а поступовий рух до занурення у спокій на обраному кожним життєвому шляху).

[br]

Осн. тв.: "Про чотири первні принципу достатньої підстави" (1813); "Світ як Воля та уявлення" (1819); "Про Волю у природі" (1836); "Дві засадничі проблеми етики" (1841).