про+якість

ОСОБИСТІСТЬ - аспект внутрішнього світу людини, що характеризується унікальністю та відкритістю; реалізується в самопізнанні та самотворенні людини та об'єктивується в артефактах культури. О. відрізняється від індивіда тим, що в своїх актуалізованих проявах є трансцендентною по відношенню до умов соціального життя, тоді як індивід постає частиною роду і виду (біологічний атом) та суспільства (соціальний атом) Р. азом із тим у деяких психологічних школах XX ст., передусім соціоцентричних, О. витлумачується як соціальна маска індивідуальності. Проблема О. є центральною для персоналізму, у межах якого вона визнається первинною творчою реальністю та найвищою духовною цінністю. Засновник франц. персоналізму Муньє вважає О. єдиною реальністю, яку ми пізнаємо та одночасно створюємо зсередини, живою активністю самотворчості, комунікації. Бердяєв, розгортаючи традицію слов'янського персоналізму, зазначає, що О. не народжується, а твориться Богом: О. є Божа ідея та Божий задум, цілісність та єдність, яка має безумовну та вічну цінність. Фройд, по суті, ототожнює поняття "О." і "психіка." В результаті він структурує О.-психіку, виділяючи три основних її компоненти: "Я", "Воно" та "Над-Я". "Я" співвідноситься зі свідомістю, "Воно" - з підсвідомістю, "Над-Я" - це та частина особистості людини, що контролює діяльність "Я" і оберігає його від панування "Воно". Говорячи про "Воно", Фройд тлумачить його як найбільш давню (первинну) структуру особистості. "Воно-підсвідоме" знаходиться в боротьбі з "Я" як пізнішою структурою, постійно продукуючи асоціальні бажання. "Над-Я" виступає тим цензором особистості, що у формі совісті придушує і приборкує стихію "Воно". На відміну від Фройда, Юнг ототожнює поняття "О." та "душа" В. ін описує О. за допомогою понять: "Я", "персона", "тінь", "аніма", "анімус". При цьому Юнг розділяє "О." і "самість", вважаючи останню більш глибинною реальністю, яка включає несвідоме. Велике значення проблемі О. надають представники "гуманістичної психології". Так, Маслоу визначає особистість як здатність людини до самоактуалізації В. ін розуміє самоактуалізацію не просто як стихійне зростання, а як самопізнання, саморефлексію, що ведуть до плідної самотворчості. Самоактуалізація О. - це вміння злитися зі своєю внутрішньою природою, вибрати свою мотивацію до життя, здатність постійно розгортати свої потенції.

СОФІЙНІСТЬ ( від грецьк. σοφία - майстерність, знання, мудрість) - термін, що в християнській філософії вживається для характеристики світу як наслідку взаємопроникнення трансцендентного й іманентного, Божого й тварного. Ґрунтується на образі Софії, яка в юдаїстських та християнських релігійних уявленнях є уособленням мудрості Бога. Софія - це світ у Бозі, світова душа, світ як зібрання Божих ідей, смислів, задумів О. браз Софії є одним із виявів загальнолюдського архетипу пластичної гармонізуючої мудрості, що панує над людьми й опікується ними. Термін "С." виник у Давній Греції. Гомер в "Іліаді" пов'язує його з образом богині мудрості Афіни Паллади. Як абстрактне, умоглядне поняття "Божа мудрість" осмислюється Платоном. Категорійний її аналіз здійснює Аристотель. Поняття С. розглядають Демокрит, Філолай, Прокл та інші еллінські мислителі. В старозаповітній традиції розробка образу Софії пов'язана з ім'ям царя Соломона - автора філософських книг Старого Завіту (Книги Премудрості та Книги Приповістей), де Софія уособлюється як дівствене породження Бога, тотожне йому. Коли щодо Творця вона є "дзеркало слави Божої", то стосовно світу вона - будівниця світу, стіни якого захищають від безмежного хаосу. В новозавітній традиції подальший розвиток тенденції до уособлення Софії зближує її з ликом Ісуса Христа - Логоса, як олюдненого втілення другої іпостасі Трійці, що є, за апостолом Павлом, "Божою силою і Божою премудрістю". На латинському Заході концепція мудрості розробляється від Бонавентури до ТомиАквінського, згідно з яким, вища мудрість, дарована Святим Духом, являє вершину ієрархії пізнавальних здатностей, що перевищує інтелектуальні здібності будь-якої людини. В подальшому ідеї С. розробляються нім. містиками (Сузо, Беме), романтиками (Новаліс) І. нтенсивної розробки С. набуває у візантійській традиції, що спиралась на ідеї, обґрунтовані в працях Оригена, Афанасія Александрійського, Григорія Ниського, Максима Сповідника. Суттєвий внесок у східнохристиянське розуміння Софії зроблено Псевдо-Діонісієм Ареопагітом. Він обґрунтовував необхідність додати до визначення Божої Премудрості трансцендуючий префікс "пре" (у старослов. перекладі). Тим самим мудрість людська й горня Премудрість були чітко усвідомлені у своїй співвіднесеності. Ця традиція відіграла визначальну роль в давньоруській культурі. Християнізацію Русі у "Слові про Закон і Благодать" Іларіон описує як прихід Премудрості Божої. Через популярне на Русі "Житіє Костянтина - Кирила Філософа" в давньоруській традиції утверджується ідея союзу людини з мудрістю, духовного одруження на Премудрості Божій. На цьому ґрунтується розуміння філософії як "любові до мудрості", що передбачає не лише пізнання істини, а буття в істині, розбудову, упорядкування, "мудрісне" життя. Бачення світу ґрунтується на ідеї єдності Творця, творіння й тварі, осмисленого буття як книги Премудрості. Особистісне втілення Софії поступово зближується з образом Богоматері як лона Христа, як першого храму Премудрості. Це знайшло відображення в ідейно-художній програмі Ярослава Мудрого, втіленій у символіці центрального храму Києва - Софійському соборі й подальшій іконографічній традиції, що поєднує теми С. з богородичними сюжетами, вшануванням Оранти, подвигу вічного тримання рук перед Богом на захист грішного людства (таким є зображення Богоматері в алтарі Софії Київської). Тема С. розробляється в "Ізборнику Святослава 1073 р.", у творіннях Іларіона, Кирила Туровського та ін. Передусім Софія сприймається як знак етичного порядку Космосу, ціннісно-розумної впорядкованості буття, що являє духовну альтернативу невпорядкованому Хаосу як втіленню зла. Ідея С. світу зумовлює не лише етичне, а й естетичне спрямування вітчизняної філософської думки. Образ Софії неодмінно виступає сповненим високої духовної краси. Творення світу Богом сприймається як художній акт. І робить його таким Софія, що є "художницею", втіленням принципу краси в Бозі. В подальшій історії укр. філософської думки ідея С. розробляється полемістами (Вишенський, Баранович та ін.). До неї звертаються Петро Могила, Туптало, Кониський. Відображена вона у творах Сковороди, Юркевича. В XIX ст. проблема С. спеціально розроблялася представниками рос. філософії (В. Соловйов, Флоренський, Булгаков, Є.Трубецькой та ін.).

ДУХОВНІСТЬ - категорія людського буття, що виражає його здатність до творення культури та самотворення. Прояснення природи людського буття через категорії "дух" та "Д." означає, що людина може не тільки пізнавати та відображувати навколишній світ, а й творити його. Творчі можливості людини як духовної істоти говорять про те, що окрім мислення вона має ще й вольове відношення до реальності. Дух як взаємодія мислительно-споглядальних та вольових процесів постійно об'єктивується в артефактах, створюючи світ культури. Д. постає як інтеґральна категорія, що виражає теоретико-пізнавальну, художньо-творчу та морально-аксіологічну активність людини. У християнській антропології Д. є виразом вищого моральнісного спрямування людського буття до Бога. Для Бердяєва головним атрибутом духовності є свобода, що споріднює людське та божественне і виявляється в творенні не лише об'єктів культури, а й власного життя. Креативно-трансцендуючий характер Д. дає підставу О. Лосеву трактувати її як міфотворення. В сучасній укр. філософії обрії Д. окреслюються через екзистенціали "віра, надія, любов" (Шинкарук, Кримський), що вияскравлює духовність як онтологічне осердя людини. Категорії "Д." у людському бутті певною мірою протистоїть категорія "душевність", яка виражає спрямованість людини передусім не до трансцендентного, а до ближнього, здатність до конкретно вираженої любові та співчуття. Цю різницю Д. та душевності укр. мова окреслює у контраверзі "духовна людина" - "душевна людина".

ЦІННІСТЬ - термін, що позначає належне та бажане, на відміну від реального, дійсного. Першим кроком до розуміння природи Ц. було усвідомлення того, що з'ясування поняття реальності та істини не дає відповіді на питання - що таке Ц. Істина відповідає на питання - якою є реальність, Ц. відповідає на питання - що є, бажаним або яким щось повинно бути В. ідкриття неможливості вивести Ц. з опису того, що існує (і навпаки), належить англ. філософу Г'юму і стало відомим під назвою "закон Г'юма". Ця різниця між істиною і Ц. набула статусу як проблеми "фактичного - ціннісного". У філософії XX ст. робилися і робляться спроби подолати прірву, яка роз'єднує світ емпіричної реальності і світ Ц. Деякі із сучасних філософів не схильні вважати, що ця прірва є абсолютною. До кінця XIX ст. Ц. розглядали в контексті метафізики, теології або епістемології - тобто природа Ц. не вважалась особливою, а тому філософи не потребували особливого терміна для позначення Ц. XX ст. успадкувало дві основні групи концепцій стосовно пояснення природи Ц. - об'єктивістську та суб'єктивістську Л. інію об'єктивістського розуміння Ц. започаткував Платон: він розумів ідею добра як таку, що в принципі не відрізняється від інших ідей, а, отже, не відрізняється і від істини; винятковість цієї ідеї полягала в тому, що, з погляду Платона, вона увінчує ієрархію всіх інших ідей. У середньовічній томістській теології Ц. вважалися ідеями, які Бог привніс у світ внаслідок акту творення світу та через явлення Христа - зокрема через Божий Заповіт. На противагу античній та середньовічній філософії, в новочасній філософії утвердилося переважно суб'єктивістське розуміння Ц.: у відповідності з цим поглядом Ц. належать до психічних об'єктів - їх джерелом є наші бажання, інтереси, почуття, ставлення. Ця лінія розуміння природи Ц. включає цілу низку видатних філософів Нового часу та поч. XX ст.: Гоббс, Спіноза, Ляйбніц, філософи-утилітаристи, Майнонг, Перрі, логічні позитивісти (Рассел,Айєр), Стівенсон. Усі ці філософи запропонували дещо відмінні варіанти суб'єктивістського розуміння Ц.: джерелом Ц. є бажання і задоволення (утилітаристи), інтереси (Перрі); Ц. є прихованими веліннями або командами (Рассел), джерелом Ц. є почуття (т. зв. емотивізм - Айєр, Стівенсон). До суб'єктивістського розуміння Ц. схилялися також прихильники прагматизму: серед них особливо важливий внесок у теорію Ц. зробив Дьюї. Суб'єктивістська концепція Ц. містить в собі загрозу релятивізму та нігілізму. Початки об'єктивістського розуміння Ц. знаходять у нім. філософа Лотце, а у XX ст. найвідомішими його речниками є Шелер та Гартман А. ле передусім критика емпіричного реалізму, позитивізму та психологізму з боку Гуссерля значною мірою підважила переконливість суб'єктивістської концепції цінностей. Це стало підставою для розвитку об'єктивістської концепції Ц., найвідомішим речником якої на засадах феноменологічного підходу став Шелер В. ін виходив з того, що послідовна теорія Ц. може бути тільки апріорною: бо на основі того, що люди цінують, не можна обґрунтувати, що ж варте поцінування (люди часто цінують те, що не варте поцінування). Але крайня форма інтуїтивізму та апріоризму, і яку маємо в Шелера, на сьогодні зазнала серйозної критики. У філософії кін. XX ст. суперечка двох названих підходів до проблеми Ц. існує у вигляді певних тенденцій. Більшість сучасних філософів у поясненні природи Ц. прагнуть поєднати позитивні елементи обох підходів - як суб'єктивістського, так і об'єктивістського. Ц., за висловом Фрондізі, є результатом напруги між об'єктивним та суб'єктивним. Ця складність цінностей, поєднання в них різнорідних елементів спонукала Фрондізі пояснювати природу Ц. на основі поняття гештальту. Пояснюючи природу Ц., наголошують на різниці між Ц. та її носієм. Носій Ц. - це деяка основа, яка "тримає" на собі Ц., або субстрат, в якому вона втілена. Носієм Ц. може бути не тільки щось матеріальне (скажімо, тканина і фарби у живопису), а також психіка чи інтелект (напр., почуття краси, любові, ідеї, поняття, розуміння). Поняття добра, справедливості, законності і т. д. є ціннісно навантаженими ідеями або поняттями, носієм Ц. у даному разі є розум, інтелект. Переважно Ц. поділяють на дві великі групи: "нижчі", або "матеріальні" Ц. (те, що задовольняє біологічні потреби) і вищі, або духовні Ц. Цьому поділу відповідає поділ на інструментальні або зовнішні Ц. (ті, що є засобом для утвердження інших Ц.) і самодостатні або, інакше, внутрішні Ц. Духовні Ц. є переважно внутрішніми, самодостатніми. Інструментальні (зовнішні) Ц. є засобами для утвердження інших Ц. Самодостатні Ц. володіють більшою мірою ознаками об'єктивних Ц.: їхнє буття як Ц. не залежить від того, цінуємо ми їх чи ні - від яких іде "заклик" шанувати та захищати їх; якщо не чують цього заклику, то наслідком цього є духовна деградація людей. За змістом духовні Ц. поділяють на релігійні, моральні, естетичні, політичні, правові та ін. Відповідно говорять про моральний, політичний та правовий нігілізм. Існує також поділ Ц. на індивідуальні, колективні (партикулярні) та універсальні. Універсальні або, інакше, вселюдські Ц. - це ті, що прийняті (чи мають перспективу бути прийнятими) різними народами, культурами, націями, цивілізаціями (напр., права людини). Ц. партикулярні - це Ц. даного суспільства, самобутньої культури, нації, цивілізації. Зрозуміло, що універсальні Ц. існують як включені в контекст кожної із культур, націй чи цивілізацій. Однією із проблем є дослідження співвідношення та взаємопов'язаності між різними Ц. Ц. містять у собі спонукальний складник. Отож саме тому вони відіграють важливу роль у перетворенні реальності, що виконують роль підстави для дії: спрямовуючи індивідуальну і колективну дії, вони забезпечують граничні (останні) підстави для дії та діяльності. Ц. відіграють провідну роль в об'єднанні індивідів для спільних, колективних дій; є важливими у забезпеченні основи для єднання людей у нації, цивілізації чи навіть людства, оскільки це передбачає наявність деяких базових спільних Ц.

ДІЯЛЬНІСТЬ - форма активності, що характеризує здатність людини чи пов'язаних з нею систем бути причиною змін у бутті. Ці зміни можуть стосуватися речового та енергетичного статусу об'єктів або їх інформаційного потенціалу. Д. притаманні - трансформація зовнішнього у внутрішнє, єдність опредметнення та розпредметнення певних смислів, що задають параметри її здійснення. Для людської Д. характерний вибір можливостей та відповідно - прийняття рішень. Д. здійснює перманентну трансформацію суб'єктивного в об'єктивне та навпаки. Ця трансформація виявляє особливості людського духу, який, зрештою, і створює потенціал Д. Духовний потенціал Д., її смислонаповнення реалізується у певних нормах, цінностях та цілях. У тих випадках, коли Д. набуває героїчного пафосу й сягає рівня самопожертви (в ім'я людських цілей чи релігійних абсолютів), виникають т. зв. "безконечні цілі" (Гегель), або вічні ідеали, внаслідок чого цілепокладання перетворюється в маніфестацію духу, в смислозатвердження людини. Д., яка виходить за межі власної імітації чи спонтанної активності, тобто орієнтована на результат, характеризується цілепокладанням та цілереалізацією. Д., яка охоплює і цілепокладання, і самоімітацію (як у деяких ситуаціях гри) та широку сферу смислотворчості, зветься життєдіяльністю. Її різновидами є праця, гра, самодіяльність за мірками свободи. Загальний знаменник цих різновидів становить творчість. Усвідомлення особливостей Д. може, з методологічного боку, виступати як особливий діяльнісний підхід, що долає колізію об'єктивного та суб'єктивного, ідеального та матеріального, характеризується цільовими програмами функціювання. Вчення про Д. як актуалізацію можливого було закладено Аристотелем. В систематичній формі концепція Д. представлена в нім. класичній філософії, зокрема в працях Фіхте та Гегеля, котрі розглядали Д. як єдність теорії та практики. її подальша розробка пов'язана з працями Маркса та марксистських шкіл, які акцентували значення суспільної Д. та визначальну роль праці.

ПОЗАСВІДОМІСТЬ - психічна реальність, що протистоїть свідомості, існує за її межами і може бути представлена у свідомості (повністю або частково) і не представлена в ній. П. - центральна категорія в усіх напрямах та школах психоаналізу. У європейській філософії концепція П. вперше чітко була сформульована Ляйбніцем у "Монадології". Ляйбніц трактував П. як найнижчу форму душевного життя, середовище, яке оточує усвідомлені уявлення, Кант пов'язує П. з інтуїцією та апріорним синтезом як вищою формою чуттєвого пізнання. Романтизм вбачає у П. універсальне джерело творчості і створює своєрідний культ П. Для Шопенгауера П. виявляється передусім як воля до життя. Фройд розробляє фундаментальну теорію П. і визначає її як метапсихологію. Основу її складає вчення про динамічну взаємодію П. ("Воно"), свідомості ("Я" або "Его") та "Супер-Его" ("Над-Я"). Якщо свідомість формується під впливом соціального середовища, то П. дана людині від народження. Для Фройда П. та свідомость знаходяться у постійному конфлікті, адже імпульси П. постійно "атакують" свідомість, а "принцип реальності" не дає можливості втілити їх у життя. Цей конфлікт розв'язується або через витіснення - повернення позасвідомих імпульсів у своє джерело, або через сублімацію - символічне вираження імпульсів П. у формі артефактів культури. У вченні Фройда "Супер-Его" ("Над-Я") - це своєрідна сфера П., яка контролює дії свідомості і генетично пов'язана з образом одного з батьків. Юнг створює теорію колективної П., вузловими центрами якої є архетипи колективної П. У психосинтезі, актуалізуючому психоаналізі та андрогін-аналізі розрізняються поняття "П.", "підсвідоме" ("підсвідомість") та "надсвідоме" ("надсвідомість"). Підсвідоме трактується як "нижче П." - та її частина, в якій знаходяться психічні травми та комплекси, надсвідоме осмислюється як "вище П." - сфера зрілої особистості, яка творчо розкриває свої глибинні можливості. Слід розрізняти поняття "П." та "несвідоме". Останнє означає стан деактуалізованої, інфантильної свідомості і має морально-оціночне забарвлення ("несвідомий вчинок"), тоді як поняття П. - морально амбівалентне ("позасвідомий вчинок"). На відміну від "несвідомого", поняття "неусвідомлене" виражає прихований стан П. по відношенню до свідомості.

МОРАЛЬНА САМОСВІДОМІСТЬ - моральне усвідомлення людиною самої себе як особистості і свого місця в суспільстві Л. юдина - єдина істота, яка чітко усвідомлює власне існування. Маючи таку здатність, як самосвідомість, вона віднаходить своє "Я", котре стає центром її життєвого світу в цілому; зрештою, вона досягає розуміння, що це "Я" є іншим, ніж уся навколишня природа. Осібність переживання своєї "іншості" вимагає соціокультурного об'єднання з іншими людьми, отже, веде до спілкування, або ширше - комунікації. Самосвідомі людські індивіди не можуть жити поза спілкою з іншими людьми - ні практично, ані духовно. Універсальним засобом розвитку самосвідомості і спілкування виступає мораль. Мораль майже завжди пов'язана з елементами самообмеження в ім'я інтересів інших людей. Починаючи від доби Античності, мораль усвідомлювалася як спосіб панування людини над собою, як покажчик того, наскільки людина є відповідальною за себе, за свої вчинки. Вихід людини на рівень відповідальності завжди пов'язаний з розвитком М.с. М.с. має емоційно-чуттєвий і раціональний рівні. Емоційночуттєве начало пов'язане з природністю індивіда, його вітальною силою, здатністю утверджувати себе як одиничну істоту; воно завжди суб'єктивне, пристрасне, вибіркове. Раціональний рівень втілює здатність людини до вірних, об'єктивних, виважених суджень про світ, включає переконання, котрі виражаються в поняттях гідності і честі, обов'язку і совісті. Під впливом раціонального начала М.с. відбувається розвиток моральних почуттів честі, гідності, обов'язку, совісті і т.д. Отже, М.с. - специфічна форма моральної свідомості, котра не просто обернена на людину як її носія, а виступає саморегулятивним чинником, самооцінювальним інструментом людського існування.

1) (за місцем, тж.) nearness, closeness, proximity

2) ( про спорідненість) propinquity

3) ( про інтимні стосунки) intimacy

1) ( про причини) validity

2) ( про вигляд) reliability, solidity, firmness, soundness, sedateness; pretentiousness; ( пихатість) importance; pompousness; ( поважний вигляд) pomposity

ОБ'ЄКТИВНІСТЬ - термін, що позначає відношення незалежності від суб'єкта, від суб'єктивного чинника. Доцільно розрізняти такі форми вияву 0.: онтологічну, гносеологічну, методологічну, професійну (певні види практичної діяльності, де суб'єкт реалізує ціннісне відношення). 1) В загальному випадку онтологічна О. - те, чому суб'єкт надає статусу дійсної (істинної) реальності, розглядає як "дійсно" (справді) існуюче, як деяке "суще", достовірний елемент своєї картини світу, тієї дійсності, що є для нього предметом пізнання, рефлексії або на яку спрямовано його практичну (життєву) діяльність. Онтологічна О. протиставляється всьому, що, за переконанням суб'єкта, лише "здається існуючим", що існує лише в думці, в уяві, в гадці, є лише витвором свідомості або має характер ілюзії. Розрізнення між онтологічною О. і тим, що належить до сфери "чистої суб'єктивності", неоднозначне, відносне, залежить від рівня і характеру його знань, ціннісних уподобань, від тих проблем, що їх вирішує суб'єкт, та від критеріїв "дійсно існуючого", які він схвалює. 2) В гносеологічному аспекті О. розкривається як визначальна риса людського знання, як характеристика істини, достовірних законів і теорій. Гносеологічну О. вбачають у тому, що зміст пізнання зумовлений предметом пізнання; не залежить від волі і бажання суб'єкта. Принцип гносеологічної О. стверджує, що у формі істини має місце збіг, узгодження мислення (думки) з тією дійсністю, яка є об'єктом пізнання і яка існує незалежно від пізнання ("класичне" поняття істини). Принцип гносеологічної О. утворює антитезу інструменталізму та релятивізму. 3) В методологічному аспекті О. виступає як принцип (норма) науково-пізнавальної діяльності, що виражає вимогу інтерсуб'єктивності опису наукового. О. як норма наукового дослідження означає настанову дотримання суб'єктом основних принципів науковості, зокрема вимоги доказовості й аргументованості наукових ідей, гіпотез, теорій. 4) О. як норма (принцип) професійної етики діє в тих сферах діяльності, де суб'єкт має справу з проблемними (альтернативними) ситуаціями, що стосуються оцінки людей та їхніх дій, відповідності їхньої поведінки певним нормам та вимогам. Йдеться про функції судді, арбітра, прокурора, адвоката, критика, експерта, тренера, вчителя, керівника, представника влади, члена вченої ради, конкурсної комісії і т.ін. Професійна О. означає здатність суб'єкта реалізувати у своїй професійній діяльності інтерсуб'єктивну позицію, тобто таку, що не залежить від його (або чиїхось) уподобань, емоцій, упередженої гадки, а визначена лише суттю, логікою справи і знаходиться у повній відповідності з суспільно інституалізованими нормами та стандартами (типу правових чи моральних норм). Порушення О. як норми професійної етики може набувати кримінального характеру, але зазвичай воно є проявом професійної некомпетентності.

СОЛІДАРНІСТЬ - один із принципів соціальної етики, який полягає у переконанні, що між людьми не існує непримиренно протилежних інтересів. Деякі форми соціального утопізму абсолютизують С. (мрії про побудову своєрідного "суспільства-організму", де С. має відігравати роль головного конститутивного принципу). Природна основа й онтологічна передумова С. полягає у соціабельності - глибинно притаманній властивості взаємодопомоги і кооперації, яка характеризує переважну більшість соціальних організмів. Принцип С. передбачає узгоджену спільну дію людей задля вирішення соціальних проблем, зростання відносин довіри між людьми, формування і свідоме підтримування партнерства і консенсусу. Найвищі прояви С. - альтруїзм, життя заради інших, самопожертва (коли центром етичного космосу для людини є благо інших, існування і добробут спільноти). Реалістичний погляд на С. вбачає в ній необхідну умову існування спільноти. Навіть природна і соціальна нерівність людей та розходження їхніх інтересів не заважає солідарному пошуку прийнятних засобів співіснування. Зараз С. є необхідною умовою формування прийнятних стратегій розвитку (див. розвитку стійкого концепція).

1) literacy

2) ( про написане) grammatical correctness

3) ( обізнаність) competence, skilfulness; амер. skillfulness

1) ( досяжність) accessibility

2) ( для розуміння) simplicity, intelligibility

3) ( цін) moderateness

4) ( про людину) approachability; affability

1) passableness, passability, practicability

2) ( про транспортні засоби) maneuverability, cross-country ability

3) мед. (кишок, каналу) permeability

1) poorness, indigence; poverty, scarcity, scantiness, meanness; ( про житло) squalor

2) ( обмеженість) mediocrity