принаймні

ყოველ შემთხვევაში; სულ მცირე

eñ azdan

ПОЛІТОЛОГІЯ, політична наука - у сучасному розумінні терміном "П." (політична наука) позначають цілу сукупність різних галузей дослідження та різних теорій, спрямованих на пізнання політики. Розгалуженість на розділи та науки є причиною того, що часто говорять не про одну політичну науку, а про політичні науки. До найважливіших політичних наук належать: політична історія, політична соціологія, політична психологія, політична економія (економіка), політична географія, політична демографія, політична антропологія та компаративні політичні дослідження О. крім того, до основних розділів П. сьогодні відносять особливі ділянки дослідження: політичні установи, політичну поведінку, державне адміністрування, міжнародні відносини. Назвою "П." сьогодні об'єднують різноманітні політичні дослідження, які відрізняються не тільки предметно, а й теоретично та методологічно. Термін "політична наука" був уведений у слововжиток, аби протиставити позитивну науку про політику політичній філософії. До політичної науки у період її становлення ставили такі самі вимоги, як і до природничих наук: її узагальнення повинні ґрунтуватися на фактах (бути індуктивними); П. повинна бути здатною здійснювати передбачення, які можна підтверджувати (спростовувати) з допомогою фактів; П. повинна бути ціннісно-нейтральною ("об'єктивною", "позаідеологічною"). У 50 - 60-ті рр. XX ст. методологічною основою політичної науки став біхевіоризм. Хоча біхевіоризм виник у 20-ті рр. XX ст. у США як напрям емпіричної психології (Вотсон, Скінер), але у 50 - 60-ті рр. методи біхевіоризму були застосовані у П.; у такий спосіб прагнули подолати переважання психологічних, моральних та формально-правових підходів. Біхевіоризм відіграв корисну роль у підвищенні уваги до поведінки, зокрема до поведінки груп, у різних ситуаціях, підвищив роль емпіричних методів у П. - в тім числі застосування кількісних, математичних методів. Але позитивістська обмеженість біхевіоризму призвела у П. до втрати її методологічної цілісності та до появи цілої серії різних методологій та теорій - теорії груп, системного та структурно-функціонального аналізу, теорії прийняття рішень, теорії раціонального вибору, теорії ігор, економетрики тощо. Безсумнівно, сьогодні існують безперечні підстави вважати, що П. існує, принаймні, як певна дисципліна. Мається на увазі певний інтелектуальний рух, кооперація людей, які називають себе політичними науковцями; ця кооперація ґрунтується на визнанні певних критеріїв професійності та етичних норм, прийнятих у науковій діяльності. Ці норми знаходять своє реальне втілення у наявності певного простору спілкування, в існуванні комунікативної спільноти: існує велика кількість періодичних видань, проводяться круглі столи, конференції, конгреси, в тім числі на міжнародному рівні. Важливу роль у координації цього руху та в його самоусвідомленні відіграє Міжнародна асоціація політичних науковців (IPSA - International Political Science Association). П. є предметом викладання, і в цьому розумінні вона теж є дисципліною. Потреби викладання підштовхують науковців до визначення хоча б у загальних рисах її структури та змісту. Одначе існування П. як дисципліни ще не означає, що вона є чимось цілісним у методологічному та теоретичному відношенні З. аперечення ідеї єдності методу (методологічної єдності суспільних наук) стало важливою додатковою обставиною, яка привела до змін у розумінні того, що слід вважати теорією в суспільних науках З. окрема, визнання того, що у суспільних науках не можна нехтувати інтенціональністю (тобто інтересами, уявленнями, ціннісними орієнтаціями, які мотивують будь-який вчинок), спричинилося до підвищення ролі герменевтичних методів у суспільних науках. Серед тих позицій, які визнають можливість політичної науки як такої, можна виокремити принаймні три найважливіші. Першу обстоюють ті науковці, які намагаються забезпечити методологічну єдність політичної науки, пропонуючи певний варіант теорії, що, з їхнього погляду, здатна виконувати роль об'єднувальної парадигми для П. Одначе домінування тих чи тих парадигм переважно означене часовими та географічними межами. Визнання цього безперечного факту привело до утвердження позиції плюралізму, коли вислів "політичні науки" вважають висловомпарасолькою, який позначає тільки деяку сукупність різних методів та теорій. Таку позицію, зокрема, можуть розвивати в руслі філософії деконструктивізму К. райній формі плюралізму методологій та теорій протистоїть поміркованіша та більш виправдана позиція. Її суть полягає в погляді на різні методології та теорії як на взаємодоповнювальні (її також визначають як "синергетичну" різних методологій та теорій).

1) ( принаймні) just

2)

Зизаній (Кукіль), Стефан Іванович (серед. XVI ст., с. Потеличі, Львівщина - 1600) - укр. релігійний і культурний діяч, один з ідеологів суспільно-політичної діяльності братств Н. ародився в сім'ї міщанина Івана Куколя. На зразок європейських гуманістів взяв собі як псевдонім грецьк. варіант свого прізвища - Зизаній. У житті та діяльності З. чітко окреслюються два періоди - львівський (до кінця 1592 р.) та віденський (1593 - 1600). З. - активний діяч укр. братського руху, член львівського Успенського братства, все його життя тісно пов'язане з педагогічно-освітньою і проповідницькою діяльністю. З. відомий як автор принаймні чотирьох полемічних друкованих видань ("Катехізис" (1595); "Лист Ієремїї патріархи Константинопольського напоминальний..." (1596), додатків до підручника свого брата Лаврентія Зизанія "Наука ку читанню і розумєню писма словенского..." - "Изложеніє о православной вірі", "О вчловеченіи Господни" та "О знаменіи Крестном"; "Казане святого Кирила, патріарха єрусалимського о антихристі і знаках єго, з розширенієм наукі против єресей розних" (1596). Перші дві книги не дійшли до нашого часу, фрагменти з них ми зустрічаємо у працях опонентів 3 Р. елігійна та світоглядна доктрини З., сформульовані у його працях, характеризуються самобутністю і відмінністю від догматів як католицької, так і православної церков. Зокрема, це схильність до тридеїзму, обстоювання погляду про невідокремлюваність душі від тіла, про її смертність тощо. Чільне місце у його працях відведено есхатологічній проблематиці. Хіліастичні мотиви у З. тісно переплетені з соціальними поглядами. За всієї зовнішньої містичності вчення З. виходило за рамки релігійної проблематики, мало яскраво виражений демократичний і реформаційний зміст. Про це свідчить обстоювання ним принципу соборності, згідно з яким не верховні пастирі, а віруючі миряни повинні контролювати священиків, брати участь в управлінні церквою й мати право голосу у справах віри.

ЛОГІЧНЕ ПРОТИРІЧЧЯ - наявність двох висловлювань, з яких одне є запереченням іншого. Те, що стверджується в одному з них, заперечується в іншому. Л.п. має місце тільки за тих умов, коли твердження і заперечення є здійсненними стосовно одного й того ж об'єкта, у той же самий час і в одному й тому ж відношенні (Аристотель, "Метафізика"). У формальних системах формула вважається Л.п., коли в системі породжується її заперечення. З семантичної точки зору, Л.п. є формула певної логічної системи, яка хибна у всіх моделях цієї системи. Щодо множини висловлювань кажуть, що вона є суперечливою, якщо принаймні одне з її висловлювань має значення ''хибне". Суперечливість множини висловлювань є запереченням її несуперечності (див. несуперечність).

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ - вислів, що позначає: а) важливу для суспільства ідею будь-якого змісту, щодо якої існує згода більшості громадян, або принаймні таку, що здатна одержати підтримку більшості громадян; в обох випадках цю ідею вважають такою, що сприяє громадянському єднанню; 6) ідею нації; в) особливості національної свідомості, що знаходять свій вияв в уявленнях про національний ідеал, призначення нації, її місію, мету, мрію тощо. Значення вислову "Н.і." залежить від того, як розуміють націю - тобто, які із об'єднувальних чинників (економічні, правові, політичні, культурні, релігійні) вважають суттєвими стосовно саме даної нації. Учасники дискусій щодо того, що має означати Н.і., часто у принципі не можуть дійти згоди, позаяк значення цього вислову береться у відриві від поняття нації, яке є тут під ставовим, оскільки спирається на довготривалу інтелектуальну традицію з'ясування його змісту. Зокрема, якщо висловом "Н.і." позначають будь-яку ідею, здатну об'єднати громадян даної держави, то таку ідею можуть розуміти і так, що її здійснення аж ніяк не означатиме утвердження даної нації. Це маємо у випадку, коли Н.і. зводять до досягнення відповідного рівня добробуту, соціальної справедливості, правової демократії тощо, оскільки ці цілі не обов'язково передбачають утвердження культурної самобутності (яка є суттєвою ознакою будь-якої нації). Вислів "Н.і." переважно використовують в публіцистичному та політичному мовленні; у наукових дослідженнях націй та етносів його іноді використовують для позначення особливостей національної свідомості в її свідомому формулюванні - як ідеї нації, національного ідеалу або міфу, призначення нації тощо.

НАЦІЯ - спільнота людей, об'єднаних низкою чинників, серед яких найважливішими є етнокультурні (див. етнос) та політико-правові. У відповідності з визначенням Сміта, Н. - це колектив людей, "що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову громадянську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів". У цьому переліку ознак не розмежовано т. зв. "об'єктивні" ознаки (ті, що піддаються спостереженню та опису - особливості поведінки, мови, політичні та правові установи тощо) та суб'єктивні ознаки (що стосуються того, як саме окремі люди усвідомлюють, почувають, уявляють свою належність до одного цілого, яке вони називають "Н."). Розглядаючи спільні об'єктивні ознаки, важливо зважати на те, чи деяка спільна ознака є власною (тобто є унікальною, властивою тільки даному колективу людей), чи цю спільну ознаку дана Н. поділяє з іншими Н. Більшості Н. властиві тільки деякі ознаки, а то й одна із набору спільних (об'єднувальних) ознак, які пов'язуються з поняттям Н. Якщо брати, з одного боку, об'єктивні ознаки (етнокультура, мова, релігія, територія, спільна історія, економіка, політико-правові установи), а з іншого - суб'єктивний чинник (усвідомлення належності людей до одного колективного цілого), то можна встановлювати роль кожного із цих чинників в тому чи іншому випадку. Що стосується європейських Н., то із чинників, які відіграли найважливішу роль у становленні Н. та відіграють найважливішу роль в об'єднанні індивідів в Н., до цих чинників слід віднести спільну територію (компактне проживання), етнічний та політико-правовий чинники. З ними так чи інакше пов'язаний суб'єктивний чинник - національна самосвідомість. У даному випадку йдеться не про роль тих чи тих чинників у виникненні Н., а про те, що об'єднує людей у Н. За умови, коли, за винятком хіба що компактного проживання на певній території, не існує ніяких спостережуваних особливостей (релігії, мови, політичних установ, які були б наслідком власної політичної традиції тощо), але існує сильно виражене усвідомлення своєї громадянської згуртованості та окремішності, можна твердити про існування політичної Н. Але це крайній випадок: переважно національна свідомість тримається завдяки наявності деяких спільних і бажано унікальних (для даного колективу людей) особливостей (або принаймні деякого унікального поєднання об'єктивних ознак, кожна із яких, взята окремо, може бути спільною в даної Н. з іншими Η.). Н., що має волю до ствердження своєї національної ідентичності, як правило, не покладається лише на суб'єктивний чинник, а прагне (іноді ціною великих зусиль) створити основу для суб'єктивного чинника у вигляді деякої об'єктивно наявної ознаки (яка б наголошувала її унікальність). В залежності від того, які з об'єднувальних чинників - етнічні чи політико-правові - відіграють провідну роль, термін "Н." набуває і відповідно передається двома термінами - "етнічна (культурна) Н." та "політична Н.".

НЕСУПЕРЕЧНІСТЬ - властивість системи висловлювань, яка полягає в тому, що з неї не виводиться протиріччя. Формальною ознакою Н. системи висловлювань є те, що кожне висловлювання цієї системи можна довести її засобами. Для тих систем, які містять у собі операцію заперечення, Н. виражається твердженням відсутності в системі такого висловлювання, що доведеним є як саме це висловлювання, так і його заперечення. Вимога Н. є обов'язковою для наукових теорій. Вони не повинні одночасно містити в собі доведення чогось і його спростування. Одним із засобів доведення Н. формальної системи є побудова для неї певної моделі: формальна система є несуперечливою, якщо існує модель, у якій є істинними всі теореми цієї системи. Особливе значення має Н. множини висловлювань, яка розглядається як засновки для виводу. Множина висловлювань є несуперечливою, якщо існує для неї принаймні одна модель (істинна інтерпретація для всіх її висловлювань). Формальні системи можуть містити в собі протиріччя. В т. зв. паранесуперечливих логіках вивчаються засоби побудови числень, в яких із протиріччя не виводиться будь-яке висловлювання.

ПОСТМОДЕРНІЗМ - термін для позначення ідеології мистецтва, що почало формуватися в 60 - 70-ті рр. XX ст. під впливом кризових явищ, притаманних авангардизмові того періоду. П. у мистецтві знаменував насамперед відмову від меж стилістичної жанрової визначеності, поєднання матеріалу гетерогенних культурних традицій, синтез "високого" і "вульгарного", визнання рівноправності усіх напрямів. З часом П. набував рис загальнокультурного явища, оскільки його ідеї знаходили прибічників у найрізноманітніших сферах культури. Перша спроба застосувати поняття П. до характеристики філософії належить Ліотару ("Постмодерний стан", 1979) А. ле вона не стала успішною, оскільки супроводжувалася низкою неузгодженостей, насамперед історико-філософських Я. кщо в мистецтві П., як правило, означає відштовхування від традицій художнього авангарду, котрий має досить чіткі хронологічні межі, то в філософії так і не вдалося дійти згоди стосовно того, що розуміти під "модерном", "епохою модерну" Н. апр., Вельш налічує принаймні шість варіантів розуміння цього поняття сучасними філософами. Така невизначеність призводить до неефективності поняття П., оскільки префікс "пост-" містить неоднозначні хронологічні імплікації. Зрештою, певна некоректність поняття "філософський П." (постмодерн) була визнана самим Ліотаром у працях кінця 80-х рр. XX ст. Для позначення плюралістичних орієнтацій сучасної філософії більш придатним є термін "постструктуралізм", котрий часто вживається як синонім філософського П.

ПРОТИЛЕЖНОСТІ - визначеності, які виключають, проте й обумовлюють, і доповнюють одна одну. їхніми різновидами є сукупність полярних категорій, таких як буття і небуття, сутність і явище, форма і зміст тощо. П. - спеціальний предмет дослідження філософії взагалі й діалектики зокрема - як її складової частини. П. - відмінності, що доведені до крайньої межі, найбільш узагальнені (загальне якраз і вивчає філософія) В. ідмінностей завжди багато, бо кожну властивість можна порівнювати і співвідносити з багатьма іншими, а П. - завжди лише дві. Так, кольорів з відтінками безліч, а до П. належать лише світло і темрява. До того ж, філософія вивчає не будь-які П., а П. як "суттєві відмінності" (Гегель), що відбивають фундаментальні властивості світу і буття людини, їхні сутнісні риси. Дійсність суперечлива, складна і містить в собі як позитивне, так і негативне. В той же час існує певна асиметричність П., принаймні тих, що визначають основні цінності людського життя і відповідні атрибути світу. Так, до загальнолюдських цінностей відносяться істина, добро, краса, свобода і т. ін., а не їхні антиподи. П. відрізняються у формальній логіці і діалектиці.

РЕГІОНАЛІЗМ - соціальна тенденція; сучасна суспільно-політична, ідеологічна течія. Поширення Р. пов'язане, з одного боку, із тиском глобалізаторських впливів (коли регіон стає одним із найважливіших чинників опору уніфікації транснаціонального економізму і масової культури), а з іншого - із природним зростанням статусу і значення регіонів в умовах децентралізації, лібералізації і загального послаблення ролі (принаймні, втрати монопольного і виняткового становища) держави у політичному, економічному і духовному житті. Р. - віддзеркалення постійно триваючих і закономірних універсальних процесів емансипації, автономізації і суверенізації соціальних суб'єктів - від окремої людини до спільнот (термін "Р." стосується спільноти регіонально-територіального характеру). Р. має як свої доктринальні витоки і аксіологічні вподобання, так і прагматичні причини (прагматична лінія регіональних угруповань). Локальність реальної дії засвідчує її значні переваги перед всеохопною марністю утопій (серед західних прихильників Р. побутує вислів - "маленьке є чудовим"). Р. ґрунтується також на усвідомленні і поцінуванні регіональних соціокультурних особливостей. Реалістичний Р. є необхідним доповненням, противагою і розвитком політики, яка здійснюється на національному, загальнодержавному рівні. Виважене здійснення регіональної політики є додатковим джерелом стійкості і стабільності загальнонаціональної внутрішньої політики. В той же час надання надмірного значення, абсолютизація постулатів Р. може створювати передумови для сепаратизму, протиставлення партикулярних інтересів регіонів інтересам держави в цілому, що створює обопільну загрозу і для держави і для регіонів.

РІЧ В СОБІ, речі в собі - термін філософії Канта, котрий має і ширше, загальнофілософське значення. Структура його досить складна. Насамперед він позначає предмети, які не мають до нас жодного відношення, існують самі по собі. Діючи на суб'єкта, вони породжують відчуття, але останні зовсім не схожі на Р. в с. Оскільки відчуття становлять матеріал пізнання, Р. в с. непізнавані, трансцендентні. Проте, за Кантом, їх можна принаймні мислити як реальні: інакше ми прийшли б до абсурдного твердження, що нібито явища (впорядковані відчуття) існують без того, що з'являється. Кант вважав Р. в с. причиною явищ. Але причина, як і інші категорії, апріорна і може прикладатися лише до досвіду. Тому Р. в с. наскрізь суперечлива, і Якобі зробив рішучий висновок: без Р. в с. не можна увійти в систему Канта, а з нею не можна в ній залишитися. Поряд з пізнавальним, теоретичним відношенням до Р. в с. Кант дослідив також ставлення до них практичного розуму. Тут виявилися головними такі Р. в с., як Бог, свобода волі, безсмертя душі В. цій площині їх буття стверджується вірою, а виразом його є постулати практичного розуму. В матеріалістичний філософії такої прірви між Р. в с. і явищами не визнається: останні постають як прояв перших, відмінність між ними не якісна, а кількісна; об'єктивні властивості Р. в с. поступово входять у пізнання, розкриваються в ньому, стають речами для нас. За такого підходу не надається належної ваги якісній відмінності двох компонентів реальності.

СИМЕТРІЯ ( від грецьк. συμμετρία - співрозмірність, гармонія) - властивість незмінюваності (інваріантності) деяких сторін, форм, конфігурацій, процесів, явищ, відношень матеріальних об'єктів, законів природи відносно певних операцій, напр., С. математичних груп перетворення. Протягом усієї історії людства С., як теорія, метод і методологія, відігравала важливу роль у науці, техніці, образотворчому мистецтві, архітектурі, музиці, танцях, літературі та інших видах інтелектуальної діяльності всіх цивілізацій. За висловом Вейля, за допомогою цієї ідеї людина намагається осягнути й створити порядок, красу і досконалість. Класична (геометрична) теорія С. XIX ст. уточнила інтуїтивне уявлення про С. як гармонію пропорцій. Її поняття та ідеальні форми, абстраговані від декоративних орнаментів та геометричних форм кристалів, набули строгої математичної форми. Од тих часів в характеристиці С. залишилися такі наріжні поняття, як "візерунок" та "мотив" Ш. ироке застосування С. як теорії й методу коріниться в тому, що С. будь-якого об'єкта можна описати як у термінах його елементів С., так і в термінах операцій С. Важлива роль С. обумовлена взаємозв'язком причини й наслідку. С. ефекту свідчить про закономірний характер (принаймні регулярність) першопричини явища або структури системи. Операції С. мають особливе значення саме як причини, оскільки викликані ними ефекти можна передбачити, і сама С. при цьому стає цінним об'єктом дослідження. Принцип С. П'єра Кюрі проголошує, що елементи С. (як і дисиметрії) причин повинні виявлятись у породжених ними ефектах, хоча обернене є несправедливим (ефекти можуть бути більш симетричними, аніж причини). Така дуальність причини і наслідку веде до двох різних вихідних точок дослідження С. Рішучим кроком у напрямі до сучасної теорії С. було відкриття багатоманітних візерунків та операцій т. зв. "кольорової" С. (під "кольором" можуть розумітися будь-які негеометричні атрибути об'єктів). Поєднання класичної теорії С. з нетрадиційною мовою "кольорової" С. виявилося надзвичайно плідним у науці. Узагальнені С. дали ключ до розуміння та уніфікації багатьох законів фізики, хімії, біології та інших наук. Методологічний статус С. визначається перш за все тим, що вона стала багатовимірною системою відображення глибинних сторін світу, математично точною мовою, яка узгоджується з найбільш фундаментальними науковими теоріями і через це часом абстрактна й складна, але разом із тим і достатньо наочна, щоб при розгляді навіть далеких від буденного сприйняття сторін світу можна було вдатися до звичайної людської уяви.

ТОЛЕРАНТНІСТЬ ( від лат. tolerantia - терпимість) - термін, що ним позначають доброзичливе або принаймні стримане ставлення до індивідуальних та групових відмінностей (релігійних, етнічних, культурних, цивілізаційних). Світоглядною основою Т. є поцінування різноманітності - природної, індивідуальної, суспільної, культурної. Межі допустимої Т. залежать від соціальних норм, що діють в даному суспільстві (і, отже, в своїй основі мають культурне походження); однак в межах діючих соціальних норм можливі більш толерантні і менш толерантні варіанти особистої та групової поведінки. Зокрема, окремі особи чи групи осіб можуть виступати ініціаторами перегляду таких звичаїв та норм, які вони оцінюють як жорстокі (нетолерантні). Тема толерантності у європейській філософській традиції започаткована найбільшою мірою стоїками; далі вона знайшла своє продовження у Ціцерона як civilitas (доброзичливість, люб'язність, цивілізованість) - цим словом він позначав важливу ознаку громадянина. У період Середньовіччя абсолютизація віри за рахунок розуму стала джерелом релігійної нетерпимості. Наслідком цього стали релігійні війни та нетерпиме ставлення до таких поглядів та наукових відкрить, які суперечили християнському віровченню. У період Просвітництва тема толерантності стає центральною темою політичної філософії (Локк): модерне громадянське суспільство формувалося на основі долання нетерпимості до поглядів, ідей та вірувань. Але абсолютизація розуму та наукового пізнання як основи толерантності містила приховану тенденцію перетворення цього розуму (у його певній інтерпретації) на вкрай нетерпимий та агресивний. Досить тут вказати на фанатичний атеїзм, представлений у своїх крайніх формах рос. комунізмом (більшовизмом). В сучасній Україні тема толерантності, зокрема межі толерантності, є важливою в контексті ідеологічного плюралізму та міжетнічних і міжнаціональних стосунків. У філософії однією із перспективних концепцій, яка пропонує основу для толерантного розв'язання різного роду конфліктів (в тім числі щодо цінностей), є комунікативна філософія.

Тьонніс, Фердинанд (1855, Ріп, побл О. лденсворта-1936) - нім. соціолог, історик філософії, один із фундаторів соціології в Німеччині, один із засновників Нім. соціологічного тов-ва та його президент (1909 - 1933). Од 1909 р. - екстраординарний проф., а з 1913 р. до своєї вимушеної відставки нацистами в 1933 р. - ординарний проф. Нільського ун-ту. Т., зазнавши значного впливу філософії Гоббса, Шопенгауера, Гартмана та Маркса, здійснює одну з перших спроб побудувати систему "чистих" категорій соціології, які б уможливлювали дослідження суспільства та його змін. У найвідомішій своїй праці "Gemeinschaft und Gesellschaft" він вперше виокремлює відповідну понятійну пару форм соціальності - спільноту (Gemeinschaft) та суспільство (Gesellschaft), які до нього вживалися здебільшого як синоніми, і перетворює їх на фундаментальні поняття нім. соціології, принаймні на етапі становлення її як теоретичної дисципліни С. пільнотою позначаються соціальні відносини, які формуються органічно й ґрунтуються на довірі, пов'язаній з інтеграцією "самості" в безпосередні стосунки (родина, громада) на основі спільних цінностей, а суспільство визначається раціональними відносинами, пов'язаними з міркуваннями корисності (інтересами), які регулюються формально-правовими категоріями (гроші, договір тощо). Т. вважає, що в підґрунті відповідних форм соціального зв'язку міститься воля, яка своєю чергою поділяється на два типи. Перший тип волі, що конституює спільноту, пов'язаний з емоційними, афективними потягами і називається сутнісною, інстинктивною волею; другий тип, завдяки якому конституюється суспільство, визначається раціональною, або "вибірковою", волею, яка характеризує свободне самовизначення індивіда. В історичному поступі відносини спільноти поступаються відносинам суспільства, чим позначається процес переходу від традиційного до модерного суспільства. Такий підхід дістав подальшого розвитку в відповідній дихотомії понять: "оспільнотнення" (Vergemeinschaftung) та "осуспільнення" (Vergesellschaftung) Вебера, "механічної" та "органічної" солідарності Дюркгейма, "системної" та "соціальної" інтеграції Габермаса, якими описується процес модернізації західного суспільства.

[br]

Осн. тв.: "Спільнота та суспільство" (1887); "Критика громадської думки" (1922); "Поступ та соціальний розвиток: Концепції філософії історії" (1926).