правомірність

ВЛАСНІСТЬ - максимально можливе розпоряджання предметами різного роду, встановлене звичаєвим чи писаним правом. Суб'єктами В. можуть бути окремі індивіди чи колективи; відповідно розрізняють індивідуальну (приватну і суспільну) та колективну В. Індивіди можуть виступати співвласниками, і таку форму В. відрізняють від колективної В., оскільки суб'єктом колективної В. є певний колектив, взятий у цілому. Об'єктами В. можуть бути природні та штучні об'єкти, включаючи ідеї, задуми, проекти, різного роду інформацію ("інтелектуальна В."). У деяких суспільствах у минулому узаконеними об'єктами В. були люди (рабовласництво), в наш час рабовласництво існує лише в прихованій формі (de facto, а не de jure). Інститут В., що його встановлює звичаєве чи писане право (включаючи поєднання обох), передбачає певні способи набуття права В., використання цього права та способи відмови від В.: переведення В. в статус нічийної, передачі права В. іншій особі (продаж, дарування тощо). Особливості інституту В. залежать від типу суспільства, вони змінюються також історично. З В., як правило, пов'язаний рівень добробуту, суспільне становище, влада, рівень свободи, повага (престиж) і т. д. Тому форми В. та норми, які регламентують право В., перебувають у центрі уваги політичної філософії. Різні концепції політичної філософії та відповідні політичні ідеології відрізняються тим, який інститут В. вони вважають прийнятним О. скільки центральним у політичній філософії є поняття "справедливість", то найчастіше право В. розглядається під кутом зору забезпечення бажаного рівня соціальної справедливості. Виникнення сучасного суспільства і ринкової економіки було наслідком того, що інститут В. став ґрунтуватися на праві В., у відповідності з яким відчуження В. виключається. Основна аргументація на користь права В. полягає в тому, що воно забезпечує більший рівень незалежності людини (її свободи), а також розв'язує економічну ініціативу, забезпечуючи тим самим високі темпи економічного зростання.

I СМИСЛ - 1) Особливий зміст, яким людина наділяє прояви своєї життєдіяльності, предмети та явища об'єктивного світу в процесі його духовно-практичного освоєння, і внаслідок цього надає їм певного значення в системі людської культури, в ієрархії суспільних цінностей Х. арактеризуючи суспільні властивості речей, С. наголошує їх місце у житті людини, вказує на їхнє суспільно-історичне призначення. В цьому розумінні говорять про С. буття, С. праці, С. життя тощо. В ідеалістичній філософії, зокрема екзистенціалізмі, С. часто набирає містичного значення. 2) Характеристика виразів природних, спеціальних наукових і штучних мов, яка визначає правомірність вживання цих виразів у межах даної конкретної мови. Напр., у межах мови квантової механіки правомірний вираз: "Електрон має імпульс", але неправомірний: "Електрон має руки". Тому перше висловлювання має С. (є смисловим), а друге не має С. (є неосмисленим, безглуздим). Критерієм осмисленості виразів служать закони функціювання мов, зокрема для природної мови - правила граматики. Слід відрізняти неосмислений вислів від хибного. Ця осмисленість виявляється в тому, що хибне висловлювання є осмисленим і його заперечення дає істинне висловлювання, а заперечення безглуздого - завжди дає безглуздий вислів; 3) одна з ознак імені, що характеризує його зміст. У цьому розумінні С. називають усе, що можна зрозуміти, коли поняття засвоєне. В математичній логіці більш спеціалізованим поняттям С. є концепт.

[br]

II див. значення і смисл

МЕТОДОЛОГІЯ НАУКИ - один з основних розділів методології; складна і структурована самостійна теоретична дисципліна, яка вивчає весь комплекс явищ, що відносяться до інструментальної сфери науки та наукової діяльності, їх осмислення та функціювання. М.н. досліджує сукупність пізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об'єктивні характеристики та властивості науки і наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманні об'єктивно істинних наукових знань, а також нагромаджені емпіричні уявлення про них. На цій основі М.н. виробляє принципи, норми, правила, які організують і спрямовують пізнавальну діяльність на досягнення нових наукових результатів. Важливо відрізнити М.н. від методологічної свідомості дослідників. Якщо методологічна свідомість являє собою сукупність уявлень вчених про мету, стандарти та критерії науковості, якими вони керуються і які складаються безпосередньо в науковій практиці; якщо вона є системою різного рівня і глибини уявлень про те, що і як роблять чи мають робити вчені, пізнаючи реальний світ, то М.н. являє собою концептуальну обробку методологічної свідомості, засобів та результатів конкретних наук, застосовуючи для цього інструментарій, вироблений філософією, математикою, логікою, психологією, семіотикою тощо. Вона є систематичною концептуальною реконструкцією методологічної свідомості на основі базових принципів, які відбивають наукову практику в її закономірностях і необхідних формах. М.н. вивчає закономірний і оптимальний зв'язок наукового результату і засобів його досягнення, з'ясовує сутність пізнавального інструментарію і межі його продуктивного застосування, ефективність та відповідність задачі, що має бути розв'язана, визначає його порівняльну пізнавальну цінність. Оскільки деякі способи та прийоми отримання нових знань використовуються стихійно, неусвідомлено, а тому неявно, то М.н. не обмежується розглядом лише методологічної свідомості, а піддає методологічному аналізові результативну сферу науки - наукове знання, в якому згасла наукова діяльність і в якому відбиті не тільки об'єкт, а й спосіб його пізнання. Тому сучасна М.н. вивчає широке поле наукового знання, його структуру, організацію, різноманітні моделі, форми систематизації та об'єктивної репрезентації. Методологічні дослідження охоплюють динаміку та розвиток наукового знання, його історичні, логічні та функціональні типи, форми спадкоємності, концептуальні та формальні реконструкції відповідно до критеріїв наукової раціональності, здійснюють аналіз мови науки, аналізують на всіх рівнях понятійний каркас науки та її окремих дисциплін, з'ясовують засади розгортання наукового знання в систему і виробляють загальні принципи його обґрунтування, формулюють стандарти раціональності теоретичних побудов. Особливу цікавість для М.н. становлять наукові теорії, їх виникнення, будова, розвиток, процеси реконструкції та формалізації, відношення до реальності та інших форм знання. Методологічному аналізові піддаються проблеми істинності тверджень теорії та їх раціонального доказу, характеру вихідних положень та правомірності базових абстракцій, прийнятності онтологічних допущень та об'єктивних інтерпретацій тощо. Тут проблеми М.н. тісно переплітаються з проблемами гносеології, філософії науки і логіки науки. На відміну від них, М.н. зосереджує свою увагу на тих аспектах науки і наукового знання, які можуть бути трансформовані в засоби посилення пізнавальних здатностей суб'єкта, піднесення оптимізації та ефективності наукової праці. М.н. має на меті розробити нормативи, схеми та парадигми, скласти приписи та своєрідні рецепти для наукового мислення та дослідження. Тому в прикладному аспекті М.н. є нормативною дисципліною. Тут відбувається зворотний вплив М.н. на методологічну свідомість. Методологічне знання та методологічні конструкції, сформовані М.н., стають тільки тоді працюючими, коли вони включаються в пізнавальний процес через їх засвоєння дослідником і перетворення їх у факти методологічної свідомості. Це є окремий випадок взаємодії теорії і практики С. пектр застосування методологічного знання досить широкий - від створення методик розв'язання окремих дослідницьких задач до розробки крупномасштабних наукових проектів і програм, що визначають стратегію розвитку науки на довгостроковий період. Необхідність у методологічному дослідженні з'являється тоді, коли в науці складається ситуація вибору, для здійснення якого наявний теоретичний та емпіричний матеріал є недостатнім. Тоді виникає потреба звернутися до нагромадженого наукового досвіду і його узагальнень. Сучасна М.н. являє собою достатньо розгалужену систему наукового знання, що містить у собі як філософські, так і спеціальнонаукові аспекти. Виділяють міждисциплінарні методологічні системи, які покликані розробляти загальнонауковий концептуальний і інструментальний апарат для розв'язання споріднених проблем в багатьох природничих та соціогуманітарних науках. У сучасній науці найбільш розвиненими серед них і в свою чергу внутрішньоструктурованими є методологія дедуктивних наук, системно-структурна методологія, методологія обґрунтування, еволюційна методологія, антропна методологія тощо; вони знайшли широке застосування в практиці наукових досліджень. М.н. виділилась в самостійну дисципліну в кінці XIX ст., коли центром методологічного дослідження стала наукова теорія. Вагомий внесок в розвиток М.н. зробили Франк, Рассел, Вайтгед, представники Віденського гуртка, Карнап, Тарський, Гільберт, Брауер, Лакатос, Кун, Фоєрабенд, Поппер та ін. Зараз обґрунтовується думка про необхідність альтернативного підходу в М.н. На відміну від попереднього, стандартного підходу, який розглядає наукове знання переважно у вигляді системи взаємопов'язаних мовних виразів, новий намагається здійснити методологічний аналіз неформальних структур та утворень, що стоять за мовними виразами.

АВТОРИТЕТ ( від лат. autoritas - влада, вплив) - одна з основних форм здійснення влади, яка базується на загальному визнанні впливу будь-якої особи, організації, ідеї або норми. А. здійснює керівництво, контроль і узгодження дій людей, тому він є однією з форм соціального порядку. В історії філософії, починаючи з Гоббса, проблема А. виступала у вигляді дилеми: "свобода" - "А." Останній тлумачився як А. верховної влади або "суверенний А.", спроможний захистити суспільство від безладу та "війни всіх проти всіх". У подальшому ця дилема розмежувалася на дві тенденції: авторитаризм з властивим йому нав'язуванням безумовної віри в непогрішимість носія А. і сліпого йому підпорядкування та нігілізм, спрямований на заперечення будь-якого А. в ім'я "абсолютної свободи особи". Соціальна філософія XX ст. вбачає особливість А. в його легітимності, завдяки якій дії А. сприймаються виконавцем як законні і правомірні. Вебер запропонував формальну типологію А., яка включає: 1) традицію; 2) раціонально обґрунтовану законність (легальність); 3) харизму. Ця типологія утворює загальне теоретичне підґрунтя для різноманітних тлумачень А. в сучасній соціальній філософії та соціології.

ДОГМАТИЗМ - методологічна позиція (спосіб мислення і відповідний спосіб дій) суб'єкта, який послідовно дотримується в пізнанні, переконаннях та способі життя застарілих поглядів (ідей, теорій, норм та правил), незважаючи на зміну ситуації, нові умови буття чи критику своєї позиції (як вияву консерватизму, шаблонності мислення). Вразливість позиції Д. полягає в її неефективності, невиправданості, недоцільності при зміні (іноді багаторазовій) життєвих ситуацій, коли дотримання старих поглядів заважає вирішувати нагальні теоретичні і практичні проблеми. В історії філософії термін "Д." мав різний смисл В. античній філософії скептики (Піррон, Зенон) називали догматиками тих, хто вважав можливими достовірні, незаперечні висловлювання про речі. Фр. Бекон протиставляв емпіризм і Д., розуміючи під останнім спекулятивно-умоглядний, авторитарно-схоластичний спосіб мислення, який нехтує досвідом і створює псевдонаукові, апологетичні щодо церковних авторитетів системи. Кант під Д. розумів спосіб філософування, який, спираючись на певні поняття, ідеї і категорії, приймав їх як щось безсумнівне, "само собою зрозуміле", без спроби критичного аналізу походження, правомірності і обґрунтованості цих понять та ідей. Гегель під Д. розумів метод мислення "розсудкової метафізики", яка дотримується однобічних розсудкових визначень, розглядаючи їх "непорушними і істинними в їхній відокремленості". В XX ст. термін "Д." набув негативного сенсу, стосуючись не лише оцінки методологічних орієнтацій суб'єкта, а й його політичної, ідеологічної, економічної, соціокультурної діяльності, коли людина діє лише відповідно до звичних, фетишизованих програм, а результати своєї діяльності ставить поза будь-яким сумнівом, абсолютизуючи їх цінність. Поняття Д. визначає стан духовного життя в т. зв. "традиційних суспільствах" чи ідеологічні процеси в тоталітарних державах сучасності. Д. характеризує також ідейні течії традиціоналізму та консерватизму. В умовах сучасного плюралістичного світу, з його тенденцією до постійних інновацій та модернізацією форм життя й культури, домінування Д. в інтелектуальному житті суспільства веде до його консервації і стагнації, блокує можливості соціального розвитку В. одночас реальною є небезпека звинувачення в Д. будь-якої тенденції зберегти стабільність певних культурних цінностей, традицій поведінки і мислення тощо. Д. протистоїть критицизму і скептицизму, які є цінними і необхідними формами духовного життя, але беззастережне поширення яких є такою ж загрозою для культури, як і панування необмеженого або фанатичного Д.

Пуфендорф, Симюель (1632, Хемніц, Саксонія - 1694) - нім. юрист, філософ О. світу отримав у Ляйпцигу та Ієні; викладав філософію права та історію у Гайдельберзі й ун-ті м. Лунд (Швеція). Заслуги П. як історика були високо поціновані у Швеції, де йому було присвоєно звання Королівського історика Швеції. У 1688 р. він також здобув статус Історика та члена таємної ради Бранденбурга. Творчість П. дає підстави вважати його "батьком німецького Просвітництва" (за визначенням Едуарда Вінтера). Спираючись на твори Гроція і Гоббса, П. розробив власну теорію соціальної угоди. На відміну від Гоббса, який характеризував первісні природні стосунки між людьми як стан війни усіх проти всіх, П. вважав, що ці стосунки спираються хоч і на хисткий, але мир, який необхідно зміцнити й оперти на раціонально обґрунтовану угоду. Важливою ідеєю у творах П. було тлумачення держави як морального індивіда, чия воля складається із суми індивідуальних воль громадян. Ця ідея П. була до деякої міри передбаченням концепції "загальної волі", розробленої пізніше Руссо. Донедавна маловідомим аспектом творчості П. (дослідженим Нічик) була його зацікавленість історією України XVII ст. ("Вступ до європейської історії", "Історія Карла X Густава" та ін.). Увагу П. привернули історичні події, пов'язані з формуванням запорізького козацтва, його участю у повстанні укр. народу проти польськ. панування та у приєднанні України до Росії (останнє, на його думку, змінило співвідношення сил у Сх. Європі). П. також ретельно вивчив і проаналізував державно-політичну та військову діяльність Хмельницького в останні роки життя, його союзницькі стосунки з Карлом X у війні Швеції і Трансильванії проти Польщі у 1656 - 1657 рр. Твори П. зажили в Україні значної популярності. Вихованці КМА їх перекладали, активно до них зверталися (зокрема Прокопович у своїх державно-політичних трактатах), так само як і укр. історики та літописці (Величко, Граб'янка, Бужинський).

[br]

Осн. тв.: "Основи загального права" (1660); "Про природне право та нації" (1672); "Про обов'язки людини і громадянина за природним правом" (1673); "Про стосунки між церквою і державою" (1687).