почуття

ЦІННІСТЬ - термін, що позначає належне та бажане, на відміну від реального, дійсного. Першим кроком до розуміння природи Ц. було усвідомлення того, що з'ясування поняття реальності та істини не дає відповіді на питання - що таке Ц. Істина відповідає на питання - якою є реальність, Ц. відповідає на питання - що є, бажаним або яким щось повинно бути В. ідкриття неможливості вивести Ц. з опису того, що існує (і навпаки), належить англ. філософу Г'юму і стало відомим під назвою "закон Г'юма". Ця різниця між істиною і Ц. набула статусу як проблеми "фактичного - ціннісного". У філософії XX ст. робилися і робляться спроби подолати прірву, яка роз'єднує світ емпіричної реальності і світ Ц. Деякі із сучасних філософів не схильні вважати, що ця прірва є абсолютною. До кінця XIX ст. Ц. розглядали в контексті метафізики, теології або епістемології - тобто природа Ц. не вважалась особливою, а тому філософи не потребували особливого терміна для позначення Ц. XX ст. успадкувало дві основні групи концепцій стосовно пояснення природи Ц. - об'єктивістську та суб'єктивістську Л. інію об'єктивістського розуміння Ц. започаткував Платон: він розумів ідею добра як таку, що в принципі не відрізняється від інших ідей, а, отже, не відрізняється і від істини; винятковість цієї ідеї полягала в тому, що, з погляду Платона, вона увінчує ієрархію всіх інших ідей. У середньовічній томістській теології Ц. вважалися ідеями, які Бог привніс у світ внаслідок акту творення світу та через явлення Христа - зокрема через Божий Заповіт. На противагу античній та середньовічній філософії, в новочасній філософії утвердилося переважно суб'єктивістське розуміння Ц.: у відповідності з цим поглядом Ц. належать до психічних об'єктів - їх джерелом є наші бажання, інтереси, почуття, ставлення. Ця лінія розуміння природи Ц. включає цілу низку видатних філософів Нового часу та поч. XX ст.: Гоббс, Спіноза, Ляйбніц, філософи-утилітаристи, Майнонг, Перрі, логічні позитивісти (Рассел,Айєр), Стівенсон. Усі ці філософи запропонували дещо відмінні варіанти суб'єктивістського розуміння Ц.: джерелом Ц. є бажання і задоволення (утилітаристи), інтереси (Перрі); Ц. є прихованими веліннями або командами (Рассел), джерелом Ц. є почуття (т. зв. емотивізм - Айєр, Стівенсон). До суб'єктивістського розуміння Ц. схилялися також прихильники прагматизму: серед них особливо важливий внесок у теорію Ц. зробив Дьюї. Суб'єктивістська концепція Ц. містить в собі загрозу релятивізму та нігілізму. Початки об'єктивістського розуміння Ц. знаходять у нім. філософа Лотце, а у XX ст. найвідомішими його речниками є Шелер та Гартман А. ле передусім критика емпіричного реалізму, позитивізму та психологізму з боку Гуссерля значною мірою підважила переконливість суб'єктивістської концепції цінностей. Це стало підставою для розвитку об'єктивістської концепції Ц., найвідомішим речником якої на засадах феноменологічного підходу став Шелер В. ін виходив з того, що послідовна теорія Ц. може бути тільки апріорною: бо на основі того, що люди цінують, не можна обґрунтувати, що ж варте поцінування (люди часто цінують те, що не варте поцінування). Але крайня форма інтуїтивізму та апріоризму, і яку маємо в Шелера, на сьогодні зазнала серйозної критики. У філософії кін. XX ст. суперечка двох названих підходів до проблеми Ц. існує у вигляді певних тенденцій. Більшість сучасних філософів у поясненні природи Ц. прагнуть поєднати позитивні елементи обох підходів - як суб'єктивістського, так і об'єктивістського. Ц., за висловом Фрондізі, є результатом напруги між об'єктивним та суб'єктивним. Ця складність цінностей, поєднання в них різнорідних елементів спонукала Фрондізі пояснювати природу Ц. на основі поняття гештальту. Пояснюючи природу Ц., наголошують на різниці між Ц. та її носієм. Носій Ц. - це деяка основа, яка "тримає" на собі Ц., або субстрат, в якому вона втілена. Носієм Ц. може бути не тільки щось матеріальне (скажімо, тканина і фарби у живопису), а також психіка чи інтелект (напр., почуття краси, любові, ідеї, поняття, розуміння). Поняття добра, справедливості, законності і т. д. є ціннісно навантаженими ідеями або поняттями, носієм Ц. у даному разі є розум, інтелект. Переважно Ц. поділяють на дві великі групи: "нижчі", або "матеріальні" Ц. (те, що задовольняє біологічні потреби) і вищі, або духовні Ц. Цьому поділу відповідає поділ на інструментальні або зовнішні Ц. (ті, що є засобом для утвердження інших Ц.) і самодостатні або, інакше, внутрішні Ц. Духовні Ц. є переважно внутрішніми, самодостатніми. Інструментальні (зовнішні) Ц. є засобами для утвердження інших Ц. Самодостатні Ц. володіють більшою мірою ознаками об'єктивних Ц.: їхнє буття як Ц. не залежить від того, цінуємо ми їх чи ні - від яких іде "заклик" шанувати та захищати їх; якщо не чують цього заклику, то наслідком цього є духовна деградація людей. За змістом духовні Ц. поділяють на релігійні, моральні, естетичні, політичні, правові та ін. Відповідно говорять про моральний, політичний та правовий нігілізм. Існує також поділ Ц. на індивідуальні, колективні (партикулярні) та універсальні. Універсальні або, інакше, вселюдські Ц. - це ті, що прийняті (чи мають перспективу бути прийнятими) різними народами, культурами, націями, цивілізаціями (напр., права людини). Ц. партикулярні - це Ц. даного суспільства, самобутньої культури, нації, цивілізації. Зрозуміло, що універсальні Ц. існують як включені в контекст кожної із культур, націй чи цивілізацій. Однією із проблем є дослідження співвідношення та взаємопов'язаності між різними Ц. Ц. містять у собі спонукальний складник. Отож саме тому вони відіграють важливу роль у перетворенні реальності, що виконують роль підстави для дії: спрямовуючи індивідуальну і колективну дії, вони забезпечують граничні (останні) підстави для дії та діяльності. Ц. відіграють провідну роль в об'єднанні індивідів для спільних, колективних дій; є важливими у забезпеченні основи для єднання людей у нації, цивілізації чи навіть людства, оскільки це передбачає наявність деяких базових спільних Ц.

Шефтсбері (Ентоні Ешлі Купер) (1671, Лондон - 1713) - англ. філософ. Був обраний до англ. Парламенту, згодом - член Палати лордів. Філософські погляди сформувалися під значним впливом Локка; з останнім його пов'язували тісні службові стосунки (від 1667 р. упродовж багатьох років Локк був секретарем графа Ш.). В історію філософії Ш. увійшов як засновник теорії морального почуття. Згідно з нею, людина спроможна розрізнити добро і зло, правильне і хибне лише завдяки притаманному їй особливому моральному почуттю, що виявляється на кшталт своєрідної почуттєвої реакдії-відповіді на те, що відбувається у світі. Відчування чесноти уподібнюється почуттю прекрасного в мистецтві. Краса - це різновид гармонії. Почуття гармонії найвиразніше виявляється у музиці та відчутті пропорційності в архітектурі. Ш. - філософський опонент Гоббса, особливо його тези про "війну усіх проти всіх", заснованій на докорінному егоїзмі людської природи. На противагу Гоббсу, Ш. наголошував на природній схильності людини до милосердя та прагненні обстоювати загальне добро та суспільні інтереси. Звідси випливало, що мораль не потребує якихось надприродних санкцій; згідно з Ш., ні мораль не залежить від релігії, ані релігія від моралі. Втім, Ш. не був схильний до атеїстичних висновків і вважав Бога втіленням універсального милосердя, доконечним джерелом морального почуття, притаманного людині.

[br]

Осн. тв.: "Про особливості людей, звичаїв, думок, плинність часу". У 3 т. (1711).

Шопенгауер, Артур (1788, Данциг - 1860) - нім. філософ. Студіював філософію в Геттингенському й Берлінському ун-тах. Першими вчителями Ш. були Вольф, Фіхте, Шляєрмахер. Його перша (й основна) праця "Світ як воля та уявлення", що вийшла друком у 1819 р., а також лекційний курс (1820), присвячений новій (волюнтаристській) метафізиці, не мали успіху. Визнання філософського здобутку Ш. поступово почало утверджуватися лише після 1850 р. Ш. був першим із західних філософів, хто звернув увагу на релігійне й філософське вчення буддизму. Найвидатнішими філософами вважав Канта і Платона Ч. ільна ідея філософії Ш. - світ є моїм уявленням - має витоки у розрізненні Кантом світу феноменів (явищ) та ноуменів (речей у собі), але феноменалізм ІП. суттєво інший, ніж у Канта. Він апелює не до трансцендентальних умов пізнання предмета взагалі, а до властивостей інтелекту, які накладають відбиток на світ явищ, що є поспіль світом ілюзій, або "майя" (санскр. - магія, чари). Головне завдання пізнання, за Ш., полягає у тому, щоб відрізнити первинне й головне від другорядного і похідного. З'ясувати це завдання можливо, лише пробившись крізь утворену явищами зовнішню "завісу омани" до своєї власної внутрішньої суті шляхом безпосереднього її переживання. Тоді оприявниться істина, що первинною і справді реальною у кожній людині й у всьому світі є Воля. Отже, за Ш., внутрішньою сутністю світу є Воля, а її зовнішньою оболонкою - нескінченна й мінлива сукупність явищ. Світова Воля є "волею до життя", а носієм її - орієнтований на себе та на панування над іншими елемент загальної сукупності розмежованих поміж собою одиничних воль. Первень сліпої волі залягає в глибинах кожної речі й творіння; особливо виразно його дія виявляється в людині - через породження й безнастанне відтворення почуття тривоги, неспокою, невдоволення й ворожнечі, а також страху (передовсім смерті). Отже, життя - це стан непроминального розчарування й песимізму. Завдяки цій ідеї етика Ш. та історії філософії здобулася на назву "етики песимізму". Порятунок від усепоглинного песимізму, за Ш., можливий лише через естетичне споглядання або моральний чинник співчуття. Серед усіх мистецтв найвищим є музика, яка найсильніше пробуджує почуття звільнення від тягаря волі, оскільки почуття страждання й радості досягають тут найвищого рівня всезагальності. Останній крок заперечення осібної людської волі як чинника страждання Ш. вбачає у нірвані - стані спокою внаслідок поборювання волі до життя (але не через самогубство, а поступовий рух до занурення у спокій на обраному кожним життєвому шляху).

[br]

Осн. тв.: "Про чотири первні принципу достатньої підстави" (1813); "Світ як Воля та уявлення" (1819); "Про Волю у природі" (1836); "Дві засадничі проблеми етики" (1841).

Гоббс, Томас (1588, Вестпорт - 1679) - англ. філософ, політичний теоретик О. світу отримав в Оксфордському ун-ті Н. а формування теоретичних поглядів Г. значний вплив справили філософські й наукознавчі вчення Бекона, Галілея, Декарта, Гассенді та ін. Політична теорія Г. відбивала тогочасні політичні події в Англії (революція 1642 - 1646 рр., Довгий парламент, диктатура Кромвеля, Реставрація Стюартів та ін.) та особисту участь мислителя у суспільно-політичних процесах, що відбувалися як в Англії, так і в континентальній Європі (Г. понад 11 років проживав у Франції). Філософська концепція Г. розгортається через послідовний аналіз спочатку природи тіла назагал, потім людини і завершується політико-філософською доктриною. Причинність - головний закон, якому підлягають відношення між тілами. Механічний рух, що передається через контакт одного природного тіла з іншим, - яскравий приклад дії закону причинності. Дух або думка - це "нематеріальна матерія", тому з точки зору закону причинності є суперечністю вже у вихідних поняттях. Чільною метою філософії, згідно з Г., стає опанування новим знанням та методологією дослідження, які спроможні кардинально змінити предмет пізнання. Основа теоретичного знання - це чуттєвий досвід людини О. б'єктові чуттєвого сприйняття не притаманні ніякі субстанційні властивості, окрім протяжності. Сприйняття людиною будь-якого матеріального тіла спирається насамперед на показники її органів почуття. Пам'ять і уява - це лише оманливі почуття, або "фантазми" Д. іяльність людини також підлягає законові причинності і в цьому сенсі вона не є вільною, хоча Г. і визнавав свободу людини, порівнюючи її з вільним впадінням ріки у море. У лінгвістичній концепції Г. слову надається значення мітки, знака, імені певного, досвідно означеного тіла. Подібний підхід Г. реалізує і в теорії моралі, яка в свою чергу визначає основоположні принципи політичної філософії. У природному стані люди керуються винятково егоїстичними інтересами, діючи за принципом "війна всіх проти всіх". Для того, щоб уникнути стану постійного розбрату, люди йдуть на укладання контракту (договору). Громадянське суспільство, яке утворюється в результаті договору, має істотні переваги перед природним станом міжлюдських стосунків. Головною з них є спроможність передати владу абсолютному суверенові (монархові), який забезпечує мир та право людини на життя. Якщо право на життя не гарантується належним чином, то людська спільнота може і повинна укласти новий договір.

[br]

Осн. тв.: "Людська природа, або засадничі елементи політики" (1650); "Складові закону, моралі та політики" (1650); "Левіафан" (1651); "Зауваження стосовно свободи, необхідності та випадковості" (1656); "Про людину" (1658).

Декарт, Рене (1596, Лає, Турень - 1650) - франц. філософ, математик і природознавець, основоположник європейського класичного раціоналізму. Виступаючи, як і Бекон, з програмою переосмислення попередньої традиції філософування, Д., на відміну від нього, спирався не на досвід та емпіричні спостереження, а на розум, мислення й самосвідомість. Наголошуючи на ідеї єдності наук, Д. вважав, що автентичним засобом її осмислення є філософія, фундамент якої становить метафізика. Найочевиднішим і водночас достовірним твердженням, яке може слугувати за наріжний камінь єдиної системи наук є, за Д., теза "мислю, отже існую". Слідом за Августином Д. наполягав на тому, що можна піддати сумніву все, окрім існування того, хто сумнівається. Означений принцип поєднує платонівське переконання в онтологічній домінанті умоосяжного стосовно чуттєвого і сформоване в надрах християнської традиції загострене відчуття високої значущості особистісного начала. Істинність і дієвість принципу самосвідомості як основоположного принципу філософування забезпечується Богом, який надав людині природне світло розуму. Через основоположне, найвірогідніше судження нам, за Д., даний також первинний, достеменно безпосередній предмет пізнання, яким є мисляча субстанція. Інша ж, матеріальна, субстанція виявляється суб'єктом пізнання вже опосередковано. При цьому матеріальна субстанція, на відміну від мислячої, як непротяжної й тому неподільної, характеризується рухом і величиною, тобто протяжністю (має ширину, глибину і довжину, а, отже, - поділяється на частини й може набувати окреслень фігури). Означені якості Д. вважав такими, що справді існують, тобто первинними, тоді як запах, смак, твердість, світло, тепло - вторинними, наслідком впливу первинних якостей на людське тіло. Інструментом людського пізнання є метод, основні правила якого такі: 1) розпочинати з простого і очевидного; 2) поділяти кожний складний об'єкт (чи проблему), що підлягають вивченню, на прості частини; 3) розташовувати свої думки в певному порядку, не допускаючи жодних прогалин, щоб зберегти безперервність у ланцюгу умовиводів; 4) вважати істинними тільки такі положення, які є чіткими й виразними і ні в кого не викликають сумнівів. Зразком методу для Д. є математика, а засадничими його характеристиками—числення і порядок. Тварини в системі Д. це унітарні автомати, людина ж роздвоюється на тіло (яке також тлумачиться як автомат) і розумну душу (почуття і уява в ній є лише модусами розуму). Уможлививши подолання телеології, такий підхід поставив, однак, Д. перед проблемою зв'язку в людині духовного й тілесного начал. В духовному житті пильну увагу Д. привертали проблеми моралі, які він також розглядав з послідовно раціоналістичних позицій. Основне покликання моралі полягає, за Д., в тому, щоб забезпечити панування розуму над стихійною деспотією волі й почуттів шляхом підпорядкування останніх звичаєвим нормам та законам країни. Прояснені світлом розуму, почуття та воля перестають спонукати до гріха, який тлумачиться Д. з ухилом у гносеологізм, - як омана, що зумовлюює недобрі вчинки. Роль ідей Д. в подальшому розвитку філософської класики виявилась, зокрема, у їхньому впливові - на формування оказіоналізму, вчення Спінози, логіки Пор-Рояля та низки концепцій європейського Просвітництва. По-новому, але не менш продуктивно, ці ідеї використовуються й на сучасному, некласичному етапі поступу філософської думки, зокрема, у межах феноменологічного напряму (Гуссерль), нео- і постпозитивізму (Поппер), "натуральної" філософії Мамардашвілі тощо.

[br]

Осн. тв.: "Міркування про метод" (1637); "Геометрія" (1937); "Метафізичні роздуми" (1641); "Основи філософії" (1644); "Пристрасті душі" (1649).

ЕГОЇЗМ ( від лат. ego - я) - любов до себе. Е. - етичний принцип, протилежний альтруїзму; згідно з ним поведінка людини визначається, насамперед, інтересами її власного "Я". Виникнення Е. в просторі культури обумовлюється соціальною трансформацією природного інстинкту самозбереження. Усвідомлення цінності власного "Я" є необхідною умовою становлення людської особистості, а також важливим елементом суспільного життя: без почуття та усвідомлення власної цінності неможливе почуття та усвідомлення цінності іншої людини. Поза принципом Е. неможлива самореалізація особистості, прагнення до вдосконалення. Проте його абсолютизація може призвести й до морально негативних наслідків, коли "Я" та життя іншої людини розглядаються лише як засоби для реалізації цілей суб'єкта, що дотримується принципу Е. Як етичний принцип Е. обґрунтовується у філософії Просвітництва - Спіновою у Нідерландах, Гоббсом та Мандевілем в Англії, Гельвеціем та Гольбахом - у Франції. Останній є засновником "розумного Е.", який був розвинутий іншими представниками франц. Просвітництва. Кант негативно ставився до принципу Е., вважаючи моральним егоїстом того, хто всі зусилля зосереджує на собі. В XIX ст. принцип Е. був розвинутий насамперед в концепціях Штирнера та Ніциіе. У XX ст. розмаїття етичних напрямів обумовлює й різне ставлення до проблеми Е. - від позитивного обґрунтування Фройдом до його спростування Муром. Фромм вважав, що Е. не тільки не є синонімом любові до себе, а, навпаки, становить її діаметральну протилежність на тій підставі, що він заперечує любов взагалі.

ЕМОТИВІЗМ ( від англ. emotive - той,що викликає емоції, збуджує) - один із чинників метаетики. Розрізняють радикальний Е. (Айєр, Рассел) та поміркований Е. (Стивенеон). Виходячи із загальних засад етичної версії логічного емпіризму, Е. вважає, що лише такі етичні висловлювання мають сенс, які можуть перевірятися емпірично або ж є тавтологією логічних висловлювань. Такі моральні поняття, як "добро", "правильне", "вірне" розглядаються лише як ціннісні вирази, зміст яких не можна звести до ознак емпіричних предметів, а отже, їх неможливо зафіксувати у вигляді дескриптивних значень. Е. вбачає значення етичного висловлювання у тому, що почуття промовця, яке набуло мовного виразу, може привести, а може і не привести до появи у слухача автентичного змісту зазначеного почуття. Тобто етичні поняття мають лише емотивні значення, які можуть використовуватися як відповідники емоційних почуттів або індивідуальних емоційних уявлень.

МЕТАЕТИКА - напрям етики, що сформувався у річищі сучасної аналітичної філософії; різновид дискурсу щодо змісту етичних висловлювань та аргументації. М. залишає поза увагою мотивацію етичного вчинку, тим самим пориваючи із традицією формальної етики як складової практичної філософії. За допомогою аналітичних засобів вона прагне дослідити логіку та мову моралі, що становлять певний метарівень моралі. М. як теорія значень включає ряд положень: натуралізм у визначенні"добра" як такого, що "може приносити якомога більше задоволення"; інтуїціонізм (Мур), що стверджує: "добро" є неемпіричною простою властивістю, яка не підлягає логічному аналізові і визначенню; емотивізм (Айєр, Рассел, Стивенсон), який вбачає значення етичного висловлювання у тому, що почуття того, хто промовляє, втілене у мовному виразі, приводить (або не приводить) до появи у слухача цього-таки почуття. Теорія обґрунтування М. містить моралістичні положення, які набувають певного значення, коли стають логічним консеквентом (Гейєр). За визначенням, положення М. мають бути нормативно нейтральними, беззмістовними висловлюваннями щодо "доброго" та "поганого". Між моральними судженнями встановлюються відношення адекватного тематизування, що вказує на наявність ясних критеріїв моральної аргументації.

Мечніков, Ілля Ілліч (1845, Харків - 1916) - рос. біолог, філософ. Закінчив Харківський ун-т. Працював у Петербурзькому та Новоросійському ун-тах, а також у Парижі разом з Пастером. Лауреат Нобелівської премії. Як філософ, звертався до проблем філософської антропології та частково до соціальної проблематики. Критикував спіритуалізм Бергсона і метафізику Джемса, стверджуючи, що тільки наукові методи можуть наблизити до пізнання буття. Особливу увагу приділяв проблемам старіння, смерті, "дисгармоній" людської природи ("Етюди про природу людини", "Етюди оптимізму"). На противагу цілковитій впокореності перед лицем смерті М. розробляє концепцію ортобіозу, розглядаючи смерть як природне завершення життєвого циклу. М. вводить поняття інстинкту (почуття) життя, який є основою ставлення людини до себе, до здоров'я, до життя в цілому. Він показав, що поступове розкриття душевних здібностей людини, розуміння нею сенсу життя не збігається із розвитком інстинкту життя, тобто існує суперечність між соціальною та біологічною зрілістю, що й є головною життєвою дисгармонією. Завдяки успіхам науки людське життя можна продовжити до 100 - 120 - 145 років. При цьому має змінитись і стан старості - замість патологічно-хворобливої вона стає фізіологічною, здорового; задоволене почуття життя нейтралізує страх смерті. В своїй етиці М. відмежовувався від суто біологічного розуміння людського життя як такого, що не відбиває всієї його сутності та специфіки. Осягнути сутність життя можливо лише за допомогою таких понять, як щастя, справедливість, знання, творчість. Тому важливим складником концепції ортобіозу є "етика душі і тіла", що обґрунтовує їхню гармонійну взаємодію, оперту на здоровий спосіб життя.

[br]

Осн. тв.: "Сорок років пошуків раціонального світогляду" (1913) та ін.

ПІДНЕСЕНЕ - естетична метакатегорія, яка характеризує естетичну цінність речей та явищ, опанованих людиною не практично, а духовно. Зазвичай ідеться про речі та явища як природного, так і суспільного походження, які переважають могутність і сили людини і вимагають від неї надзвичайних, граничних зусиль. Почуття П. виникає за умов духовно уявного, морального подолання якихось значних, грізних сил природи або суспільних явищ, неспівмірних із силою, енергією та фізичними можливостями людини. Якщо у відношенні до прекрасного людина практично вільна, то у відношенні до П. свобода має лише духовний, моральний характер. Духовне подолання непідвладних людині явищ створює особливий стан естетичного переживання, яке породжує почуття захоплення та радості, усвідомлення безмежних можливостей людини.

1) ( про стихійні сили) stormy, violent, roaring; (про море тж.) rough, heavy; (про погоду тж.) squally

2) ( палкий - про почуття) stormy, violent, wild; boisterous, tempestuous

3) ( швидкий) rapid; energetic

1) ( який має велику вагу) heavy

2) ( який вимагає великих зусиль) hard, difficult, arduous

3) (серйозний, тяжкий) serious, grave

4) ( про соціально-економічні фактори) heavy, hard

5) (про мову, стиль) heavy, ponderous, unwieldy, overloaded

6) ( неприємний - про запах)

7) (тяжкий, болісний - про почуття) painful, distressing

8) (про людину, характер) difficult

9) (великий, масивний) solid; massive

10) ( позбав-ленний легкості) slow

11) (значний за ступенем, силою прояву) heavy, severe

1) ( обопільність) mutuality, reciprocity

2) ( взаємне почуття) reciprocal feeling

1) ( воду) to pour, to pour out, to empty ( out)

2) мет. ( з металу) to mould, to cast, to found

3) ( про почуття) to give vent (to)

1) to bring up, to rear

2) ( давати освіту) to educate; ( підготовляти) to train

3) (про нахил, почуття) to foster, to cultivate

1) (комусь, на) to answer, to reply, to respond, to rejoin; ( заперечувати) to return; ( гостро) to retort

2) ( нести відповідальність) to answer ( for), to be answerable (accountable, responsible) ( for); to be liable to, to be charged with