почуття

Кант, Іммануїл (1724, Кенігсберг, нині Калінінград - 1804) - нім. філософ. Видатне місце К. в історії світової філософської думки визначається насамперед тим, що він осмислив і узагальнив основні проблеми філософії взагалі і особливо Нового часу, подав їх у вигляді співвідношень: чуттєвість і мислення, розсудок і розум, річ у собі і явище, апріорне й апостеріорне, свобода і причинність, пізнаваність світу та її межі Г. оловна риса його вчення - проблемність і проблематичність. К. по суті зібрав класичні нерозв'язані проблеми і зробив спробу їх самостійного осмислення. Під таким кутом зору його філософія стала своєрідною системою проблем, а оскільки в його підходах до їхнього розв'язання виявилося багато суперечливого і, отже, проблемного, то його вчення в цілому стало першою ланкою нім. класичної філософи, яка прямо чи опосередковано вирішувала низку фундаментальних філософських проблем. Тому К. підставово вважають засновником нім. класичної філософії. Еволюція поглядів К. охоплює три періоди. Перший із них - докритичний, коли він займався багатьма питаннями природознавства і філософії. Найважливіші досягнення цього періоду: розробка космогонічної гіпотези і підхід до критичної філософії (в дис. "Про форму і принципи чуттєвосприйманого і умопізнаваного світу", 1770). В другий, критичний, період увага К. була зосереджена на трьох головних проблемах: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що можу сподіватися? На перше питання відповідь дала "Критика чистого розуму" (1781), на друге - "Критика практичного розуму" (1788), на третє - "Релігія в межах тільки розуму" (1793). "Критика здібності судження" (1790) мала за мету поєднати трансцендентальне і трансцендентне через естетику і телеологію. В 1793 р. намітився третій період еволюції К.— антропологічний (з листа до Штейдліна від 4 травня 1793 р.) і коло питань розширилося. Це було наслідком того, що К. розрізняв два поняття філософії: шкільне і таке, що охоплює все життя людини, всю сукупність її відношень до світу і суспільства. В "Логіці" (1800) К. до вищезазначених проблем додає четверту: Що таке людина? У цей період К. вважає, що на перше питання відповідає метафізика, на друге - мораль, на третє - релігія і на четверте - антропологія. Але по суті все це можна було б звести до антропології, бо три перших питання відносяться до останнього. Можливість такого віднесення у К. ґрунтується на тому, що сутність людини він вбачав у її душі, а всі без винятку здібності останньої зводяться до трьох: пізнавальної, почуття задоволення і незадоволення, бажання. К. наполягав, що друга і третя з них не вичерпуються першою. Система філософії К. є зображенням такої "системи всіх здібностей людської душі", в якій вони знаходяться в певній субординації, а знання підпорядковане вищим цілям людського існування. Саме тому К. і обмежив знання, щоб дати місце вірі, бо саме в сфері моралі і релігії зосереджуються кінцеві цілі життя. Але слід додати, що обмеження знання вірою є і зворотне обмеження віри, бо при цьому виокремлюється сфера досвіду, яка їй непідвладна, і відносно самостійна сфера моралі Ц. і обмеження загалом мають таку структуру: існують речі в собі, вони впливають на чуттєвість і викликають почуття, які, однак, не мають нічого спільного з речами в собі. Почуття впорядковуються формами споглядання - простором і часом, котрі мають апріорний характер (див. апостеріорі і апріорі). Таке поєднання породжує явища як предмет пізнання С. аме пізнання - синтез явищ і мислення та його форм - категорій, які також апріорні. Сукупністю такого знання є досвід, а мисленням, в даному застосуванні, - розсудок (див. розсудок і розум) Ч. уттєвість і розсудок передують досвіду, обумовлюють його, становлять трансцендентальні умови пізнання. За межами їх залишаються речі в собі: вони трансцендентні, непізнаванні. Але розсудок прагне осягнути і їх і перелітає по той бік досвіду, внаслідок чого перетворюється на чистий розум, тобто такий, що не поєднується з чуттєвими даними. Спроби такого осягнення породжують суперечності, яких К. виділяє три групи: антиномії, паралогізми, ідеал чистого розуму. Недолік теоретичного розуму долає практичний, моральний, який формулює основний закон - категоричний імператив - у його різних формах. Цей закон виражає свободу волі, її незалежність від чуттєвого світу, в якому живе людина. Щоб спонукати її виконувати закон і підтримати в такому виконанні, необхідні опори, підстави, які К. назвав постулатами; існують Бог, свобода волі, безсмертя душі - так відбувається перехід у сферу релігії. Предмети постулатів - це найважливіші для життя речі в собі. їх буття стверджується не знанням, а вірою. Таким чином теоретичний розум внаслідок своєї обмеженості переходить в практичний, а останній - в релігію, яка виконує також обмежену, але дуже важливу роль: моральний закон випливає не з неї, а тільки підтримується нею. Ця її обмеженість очевидна з загальної формули К., котра знайшла свій відбиток в одній із головних його праць "Релігія в межах тільки розуму". Всі види розуму і віра в сукупності становлять сутність людини, а вся система К. - антропологію.

[br]

Осн. тв.: "Загальна природна історія і теорія неба" (1755); "Критика чистого розуму" (1781); "Пролегомени..."(1783); "Критика практичного розуму" (1788); "Критика здатності суджень" (1790); "Антропологія з прагматичної точки зору" (1798)та ін.

КОМІЧНЕ ( від грецьк. κομικόζ - смішний) - метакатегорія естетики, яка відображає конфлікт суспільно значимої форми в поведінці і діях людини з нікчемністю соціального і морального змісту цієї дії, що не загрожує суспільним цінностям і долається через сміх. Предметом К. є, як правило, несуттєві, хибні або уявні цінності, нікчемність яких усвідомлюється в процесі розв'язання комічного конфлікту. К. передбачає розвинуте почуття гумору, яке вважається інтелектуальним почуттям і свідчить про гнучкість розуму. К. є продуктом розвинутої людської культури, здатністю поглянути на себе збоку, піднятися над буденністю. К., як і трагічне, пов'язане із свободою людини, впевненістю її в безумовній можливості піднятися над собою, над власними інтересами. Гегель вважав, що загальне підґрунтя К. - це світ, в якому людина як суб'єкт зробила себе повним господарем того, що є значущим для неї; це світ, цілі якого руйнують самі себе своєю несуттєвістю. Суперечність між значущістю форми і нікчемністю змісту, що вгадується критично спрямованим розумом, створює комічність колізії. Почуття гумору, як і будь-яке інше естетичне почуття, не дається людині від народження, воно розвивається разом із особистістю і стає показником динамічної пружності людського розуму і фантазії. За визначенням Канта, гумор у позитивному» значенні є здатність, талант людини без усяких на те підстав набувати доброго настрою (коли про все судять не так, як звичайно, а навіть навпаки, проте дотримуючись певних принципів розуму) М. аркс пов'язує К., як і трагічне, з діалектикою історичного процесу, де К. характеризує певні фазиси світової історії. Якщо причиною трагічного є незнання, помилка, то головним джерелом К. є облуда, свідоме чи несвідоме наслідування дійсно героїчних зразків З. відси виникає самопародія, театралізація, переодягання в історичні костюми. К. найчастіше пов'язується із ситуацією, коли самі по собі незначнії неважливі цілі здійснюються з надто поважним виглядом та зі значними приготуваннями. Але якщо людина і не досягає в цьому випадку своєї мети, то нічого й не втрачає, позаяк вона бажала чогось справді незначного, що не впливає на її життя. Комічною є ситуація, коли індивід бере на себе вирішення якихось надзвичайних завдань, але абсолютно не здатний до цього. Комічні ситуації створюються і через випадкові обставини, збіг протилежних інтересів і характерів С. міх є необхідним елементом К., завдяки якому відбувається розв'язання самої колізії, а водночас і душевна розрядка глядача, слухача, читача від напруги співпереживання. Джерело К. - це не тільки підміна змісту, значення, а й порушення міри, створення ілюзії. Тому сміх супроводжує викриття нікчемності, що претендує на якусь значущість, сміх зміцнює гідність людини. К. є різноманітним, має різні ступені і форми вираження, такі, зокрема, як гумор, іронія, сатира, сарказм. Усі вони є знаряддям подолання вад у людині та в соціальних процесах, руйнації хибних ілюзій людини про себе, засобом ствердження ідеалу через заперечення старого, того, що віджило.

ОБОВ'ЯЗОК - одна з основних категорій етики і моральної свідомості; моральне зобов'язання окремого індивіда, групи осіб, класу, народу та ін., що постає для них як конкретне практичне завдання. О. - внутрішня настанова людини чинити у відповідності до певних моральних норм і цінностей, що існують у суспільстві; така позитивна ціннісна орієнтація, котра не може здійснюватися без елементу самопримусу, вольового зусилля. Тому виконання О. передбачає наявність свободи волі. Дія, здійснювана під зовнішнім примусом або в результаті насильства, не має етичного значення М. оральний О. необхідно відрізняти від різноманітних суспільних вимог - виробничих, громадських та ін. (професійний О., військовий О. тощо). О. моральний орієнтований на цінність особистості, безумовну повагу до людської гідності, утвердження гуманності. Саме ця відмінність емпіричних, морально-санкціонованих суспільних вимог і власне морального О. особистості інколи породжує внутрішній конфлікт, вирішити який може лише сама людина як відповідальний суб'єкт свого морального вибору. В історії етики і моралі тлумачення природи і походження 0. - одна з найскладніших проблем. Основа і джерело О. пов'язувались з тим чи іншим розумінням моральної необхідності і вбачались: у Божих заповідях, апріорному моральному законі (категоричному імперативі), космічних законах, людській природі, прагненні людини до насолоди або щастя, суспільних настановах та ін. На розуміння морального О. суттєвий вплив справляла також відповідь на питання про те, хто або що визначає, зрештою, його зміст: Бог, "Божественний розум" (неопротестантизм, неотомізм), суспільство (соціально-апробативні теорії), совість (Фіхте), моральне почуття (теорія морального почуття) тощо. Питання про межі 0. також тлумачиться неоднозначно. Так, представники деонтологічного інтуїтивізму вважали важливим для виконання 0. лише саму дію, а не мотиви, якими керується людина. Представники теорії морального добра, навпаки, вирішальне значення надають характерові мотиву. Як духовно-моральний феномен суспільного життя О. має конкретно-історичний характер. Кожна епоха, соціальна група, релігійна чи етнічна спільнота мають своє уявлення про О., яке складається в рамках тієї чи іншої культури з притаманними їй цінностями. Загальні моральні вимоги здатне виробляти лише суспільство у цілому на основі колективного історичного досвіду людей. Вирішення проблеми морального О. стосовно тієї чи іншої конкретної ситуації - особиста справа окремої людини. Кожна людина повинна не лише усвідомлювати об'єктивний зміст О., а й нести відповідальність перед своєю совістю, в якій, у кінцевому підсумку, зосереджується онтологічний аспект її моральних зобов'язань. О. передбачає як усвідомлення мотивів поведінки, так і опертя на моральні почуття. Усвідомлення 0. допомагає людині подолати розрив між тим, що є, і тим, що повинно бути; тому виконання О. може бути пов'язане із запереченням певних моральних норм і цінностей. Кардинальні зміни у світогляді сучасної людини спричинюють появу протилежних етико-філософських висновків стосовно умов її нинішнього буття взагалі і проблеми морального О. зокрема. Такими є, з одного боку, переконання багатьох сучасних філософів щодо принципової неможливості формування універсальних основ морального О., з іншого - активний пошук його нових засад, що включають імперативи такої діяльності, яка не була б руйнівною для можливостей життя в майбутньому (Йонас), забезпечувала б виживання людського роду як "реальної комунікативної спільноти" (Апель).

ПАТРІОТИЗМ ( від грецьк. πάτριά - вітчизна) - любов до батьківщини, відповідальність за її долю і готовність служити її інтересам, а в разі потреби самовіддано боронити здобутки свого народу; соціально-політичний і моральний принцип, що в загальній формі виражає вищеназвані почуття та емоційні стани. П. як соціально-психологічне почуття має широку гаму проявів: від гордості за досягнення Вітчизни (в науці, економічній діяльності, спорті і т.д.), поваги до історичного минулого, дбайливого ставлення до народної пам'яті, збереження та опанування національними і культурними традиціями до гіркоти переживань за невдачі і втрати рідної країни, страждань через її біди. Як почуття П. зароджується в стародавні часи у формі прихильності до певної місцевості, своєї спільноти, звичного складу життя. Це відчуття тісного зв'язку із "своїми" інституалізується через ритуали та обряди ініціації (напр., обряд братання), шлюбні та сімейні відносини. З виникненням і розвитком феномена держави П., втрачаючи інституціональний характер, наповнюється духовним змістом, набуває політичного сенсу. Останній пов'язаний із вимогою самовіддано й мужньо захищати Вітчизну, відстоювати її інтереси Б. ільше того, як зазначає Горацій, "радісно й почесно вмерти за вітчизну". В умовах життя суспільних систем з жорстким домінуванням інтересів панівних груп, за авторитарних форм управління державою принцип П. зазнає впливу офіційної ідеології, внаслідок чого часто набуває спотворених форм потрактування: любов до Вітчизни зводиться до відданості існуючій державно-політичній системі. Відповідно бажаним "для Батьківщини" врешті-решт виявляється те, що відповідає вузькокорпоративним інтересам правлячої еліти. Історія залишила не один приклад того, як кланові, станові чи класові інтереси сприймалися важливішими за інтереси Вітчизни. Тим більшої народної шани та пам'яті заслуговують ті історичні діячі, котрі змогли подолати бар'єри вузькостанових інтересів і піднятися до осягнення загальнолюдського змісту. "Любов до батьківщини, - зазначив Наполеон І, - найперше достоїнство цивілізованої людини". В умовах розвитку капіталізму, формування націй, утворення національних держав П. стає невід'ємною рисою суспільної свідомості, яскравим проявом зв'язку індивіда та суспільства, одним із критеріїв оцінки громадянина. Морального сенсу П. надає те, що він є однією з форм супідрядності особистих і суспільних інтересів, ефективним засобом переведення загальнолюдських цінностей на рівень індивідуальної свідомості. До цих цінностей належить і повага до історії та сьогодення народів інших країн, представників інших націй та національних меншин у межах однієї держави. П., виростаючи з єдиного кореня, протистоїть у цьому психології національної виключності, упередженості та недовір'я до людей "іншої крові". Добре охарактеризував людину-патріота Сантаяна: "Ногами людина повинна врости в землю своєї Вітчизни, але очі її нехай оглядають увесь світ". Особливої важливості цей аспект патріотичної свідомості набуває в час, коли людство переступило поріг III тис. і несе з собою низку глобальних проблем (загроза екологічної катастрофи, реальність епідемії СНІДу та ін.), що потребують для свого вирішення спільних зусиль, сприяння кожної людини внескові своєї країни у справу збереження життя на планеті Земля.