повністю

Скворцов, Іван Михайлович (1795, с С. титково Нижньогородської губ. - 1863) - укр. богослов і філософ. Закінчив Нижньогородську семінарію і Санкт-Петербурзьку духовну академію. Од 1817р.-в КДА. Викладав фізику, математику, увесь цикл філософських наук. Перший проф. філософії поновленої академії, зав. кафедрою історії церкви та канонічного права, викладач богослов'я, а од 1850 р. - ще й логіки та психології в Київському ун-ті (1835 - 1859). З класу С. вийшли майже всі філософи Київської школи. Священик (1820), протоієрей (1849) Києво-Софійського собору. Од 1859 р. «повністю віддається священству Р. едактор "Киевских епархиальньїх ведомостей" (1861). Автор богословських книг, релігійних публікацій, статей з історії філософії, посмертно оприлюднених (1869) лекційних "Нотаток з моральної філософії". С. - останній проф. академії, який ще викладав якийсь час вольфіанство і один з перших серед тих, хто закладав у Києві підвалини нового філософського мислення. Поповнив бібліотеку академії творами Канта, Фіхте та ін., захищав філософію й водночас опонував їй. Взагалі не прихилявся до жодного з філософів. Його зразками для наслідування були отці церкви - богослови, але й, за переконаннями С., філософи, речники одкровення (Євангелія), друзі розуму. Вітав "християнське вживання філософії" і не приймав філософського витлумачення, зокрема Кантом, релігії "в межах одного розуму" В. важав, що філософія була і залишається любов'ю (прагненням) до істини, але в жодному разі не самою істиною, яку треба шукати в Новому Заповіті, у Христа. С. знав і викладав різні філософії, але вчив однієї - "філософії Ісуса".

ФОРМАЛІЗАЦІЯ (від лат. formalis - складений за формою) у математичній логіці - метод подання змістової теорії як числення. Ф. полягає в заміні всіх змістових тверджень відповідними їм послідовностями символів або формулами; у виявленні і перебудові структури теорії, внаслідок чого теорія набуває вигляду ланцюга формул, де кожна наступна логічно випливає з однієї або кількох попередніх (див. аксіоматичний метод, логістичний метод). Ф. використовують у математиці, логіці і в тих науках, рівень розвитку яких дає змогу застосовувати математичний апарат. Ф. як засіб пізнання має велике значення, зокрема, прокладає шлях "кібернетизації" знання та мислення - передачі машинам певної сторони інтелектуальної діяльності людини (див. штучний інтелект). Успіхи формалізації привели до перебільшення її пізнавальної ролі, особливо логічним позитивізмом. Проте, як виявилося, повністю можна формалізувати лише певні фрагменти змістових теорій, а не теорію в цілому.

Фреге, Готлоб (1848, Веймар - 1925) - нім. логік, філософ, математик. Закінчив Ієнський ун-т (1869); у 1879 - 1918 рр. - проф. математики цього ун-ту Н. аукові дослідження Ф. тісно пов'язані з його логістичною доктриною ("логіцизмом"). Ф. дійшов висновку, що подолати кризу в математиці, яка зиникла наприкін. XIX ст., можливо шляхом зведення математичного знання до логічного. На його думку, існує невелика кількість законів чистого мислення, з яких можна вивести всі істини арифметики Д. ля обґрунтування своєї точки зору він запропонував метод формалізації дедуктивних систем. Ф. заклав підвалини теорії математичного доведення, вперше здійснив дедуктивно-аксіоматичну побудову першопорядкової логіки предикатів за допомогою формалізованої мови, провів чітке розрізнення між її синтаксисом та семантикою, формалізував значну частину арифметики натуральних чисел. Ф. запровадив науковий обіг поняття "істиннісне значення" та "логічна функція", провів розрізнення властивостей та відношень як відповідно одномісних, так і багатомісних функцій, дав визначення відношення належності елемента класу і включення класу до класу, вперше став використовувати квантори. Ф. є засновником тієї частини логічної семантики, де розглядаються відношення між предметами та смисловими значеннями мовних виразів та відношення іменування. Надбанням Ф. є також широке використання принципу абстракції і детальний аналіз взаємозв'язків між предметами, властивостями та відношеннями. Намагаючись реалізувати логістичну доктрину, Ф. повністю подолав психологізм у логіці. Піддав критиці перший том "Філософії арифметики" (1894) Гуссерля, після чого той змінив свою точку зору і став послідовним антипсихологістом. Результати, досягнуті Ф. в царині логіки, мали значний вплив на розвиток філософської думки в цілому В. они сприяли формуванню нового концептуального підходу до аналізу різноманітної проблематики, який у подальшому став основою сучасної аналітичної філософії.

[br]

Осн. тв.: "Шрифт понять" (1879); "Основи арифметики. Логіко-математичне поняття числа" (1884); "Основні закони арифметики, виведені відповідно до шрифту понять". У 2 т. (1893, 1903).

Шпет, Густав Густавович (1879, Київ - 1940) - рос. філософ, психолог, мистецтвознавець, перекладач. Закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту (1905). 31907 р. проживав у Москві, приват-доцент (1910), а в 1918 - 1921 рр. - проф. Московського ун-ту. У 1920 р. організував перший у Росії кабінет етнічної психології. В 1923 - 1928 рр. - віце-президент Рос. академії художніх наук, директор Ін-ту наукової філософії Ф. ілософські погляди зазнали значного впливу феноменології Гуссерля. Концепція Ш. присвячена пошукам першопочатків буття, які він називав "смислами", "ейдосами", "ідеями". Згідно з теорією Ш., дійсність не просто "дається" в досвіді, вона "задана", а віднайти η зміст можна шляхом розкриття інтуїтивних актів людського розуму. Інтуїцію Ш. трактував у дусі раціоналізму Декарта, Спінози і Ляйбніца: інтуїтивне "узріння сутності" можна повністю виразити засобами дискурсивних логічних визначень; розум спершу бачить сутність (смисл) так само безпосередньо, як безпосередньо сприймаються чуттєво дані речі О. посередкування є моментом похідним, це - опис, доведення, інтерпретація. У творі "Внутрішня форма слова" (1927) викладена філософія мови як основа філософії культури, передбачено ряд ідей, актуальних у подальшому розвитку філософії, особливо у герменевтиці як у вченні про тлумачення текстів. Знав понад 17 мов. Багато уваги приділяв перекладу і коментарям творів світової, головним чином, англ. літератури (ІПекспіра, Байрона, Діккенса). Здійснив переклад "Феноменології духа" Гегеля, який було опубліковано в 1959 р. У1935 р. був безпідставно арештований, а в 1938 р. (точна дата не встановлена) розстрілянии»

[br]

Осн. тв.: "Явище і смисл" (1914); "Філософська спадщина П.Д. Юркевича" (1915); "Історія як проблема логіки" (1916); "Свідомість і її власник" (1916); "Нарис розвитку російської філософії" (1922 - 1923); "Внутрішня форма слова" (1927); "Вступ в етнічну психологію" (1927).

Парменід із Елея (бл. 540/515, Пд. Італія - після 480 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, засновник елейської школи. Написав для рідного міста закони, що виявилися дуже вдалими. До занять філософією навернутий піфагорійцем Амінієм, але розвиває мотиви Ксенофана (у котрого також навчався). Своє філософське вчення виклав у поемі "Про суще (природу)" (назва пізніша), від якої збереглося близько 160 віршів і, зокрема, вступ. Сюжет поеми: юнак, який жадає знання, зустрічає богиню Справедливості (Правди) - Дике. Вона розповідає йому про два шляхи: шлях знання, на якому отримуєш достеменну істину про суще, і шлях гадки (опінії), на якому можливі лише вірогідні уявлення, що ніколи не є достовірними. Як і інші досократики, П. вирішує проблему достеменно існуючого, справжнього буття А. ле, на відміну від них, рішення знаходить не у конкретних субстанціях (Воді, Повітрі, Вогні тощо). П. порушує питання про достеменне буття, яким воно є за власними визначеностями. Його вчення містить те, що засвідчує сама думка (логос), котра мислить буття. П. є зачинателем строгого мислення, цілковито умоглядної метафізики, яка виводить свої положення із самої думки. Отримане таким чином вчення П. про істинно суще можна звести до п'яти головних положень: 1) Лише буття існує, небуття немає. Це висновок з аналізу двох можливостей мислення, що відкриваються на першому шляху, визначеному Дике. Одна можливість, яку обирає П., - з необхідністю є буття. Друга - з необхідністю є небуття, її П. відкидає: адже те, чого немає, не можна ані пізнати, ані висловити. У свою чергу, заперечити реальність буття не можна, не знаючи його, а це передбачає його як існуюче. 2) Буття у своїй достеменності є Єдине, одне, тобто таке, що всюди дорівнює собі і охоплює все існуюче. Відтак Все є одне, Єдине. 3) Властивості Єдиного протилежні якостям, що їх мають чуттєві речі у світі Множинного Є. дине не виникло, не зникне, перебуває вічно (нескінченне), цілокупне, нерухоме, незмінне, гомогенне, не має порожнин (тобто не містить у собі небуття). П. уподібнює його довершено круглій Кулі, кожна точка якої рівновіддалена від центра. Цією метафорою виражається собірівність, безперервність, суцільність та рівноякісність буття (Єдиного). 4) Думка і буття є одне й те саме: мислення підтверджує суще у його буттєвості, а що виявило свою немислимість, не може існувати. На цій підставі спростовується як достовірність свідчень, так і припущення реальності небуття. Умоглядне мислення (логос) отримує значення критерію, яким засвідчується саме буття - суще у його достеменності. 5) Існують два шляхи пізнання: шлях знання, на якому буття постає як Єдине; шлях гадки (грецьк. "докса"), що представляє світ як Множинний і відповідає чуттєвому досвіду. Дане фундаментальне розмежування - умоглядно достовірного знання, з одного боку, і оманливого чуттєвого досвіду, що акумулюється у гадці (опінії), з іншого, - в різноманітних формах відтворюється у західній філософській традиції аж до сьогодення і становить засадничий принцип мислення у її межах. Однак IL, у повній відповідності до ксенофанівської настанови, не відкидає шлях опінії. Після викладу вчення про Єдине (достеменне буття) він подає розлоге вчення про генезис світу чуттєвих речей (Множинного). Всі речі виникають з двох елементів - вогню (активного) і землі (пасивного). Космогонія - це лише вірогідне знання, але воно теж необхідне, відповідаючи природі видимих речей. Учень П. Зенон Елейський сформулював низку аргументів, якими доводить істинність вчення П. про Єдине на противагу свідченням почуттів (див. Зенон Елейський, Елейська школа, досократики). Осн. тв.: "Про суще".

1) readiness; ( стан готовності) preparedness

2) (бажання, воля) willingness, readiness, disposition

en\ \ semikffled steel

ОБ'ЄКТИВНІСТЬ - термін, що позначає відношення незалежності від суб'єкта, від суб'єктивного чинника. Доцільно розрізняти такі форми вияву 0.: онтологічну, гносеологічну, методологічну, професійну (певні види практичної діяльності, де суб'єкт реалізує ціннісне відношення). 1) В загальному випадку онтологічна О. - те, чому суб'єкт надає статусу дійсної (істинної) реальності, розглядає як "дійсно" (справді) існуюче, як деяке "суще", достовірний елемент своєї картини світу, тієї дійсності, що є для нього предметом пізнання, рефлексії або на яку спрямовано його практичну (життєву) діяльність. Онтологічна О. протиставляється всьому, що, за переконанням суб'єкта, лише "здається існуючим", що існує лише в думці, в уяві, в гадці, є лише витвором свідомості або має характер ілюзії. Розрізнення між онтологічною О. і тим, що належить до сфери "чистої суб'єктивності", неоднозначне, відносне, залежить від рівня і характеру його знань, ціннісних уподобань, від тих проблем, що їх вирішує суб'єкт, та від критеріїв "дійсно існуючого", які він схвалює. 2) В гносеологічному аспекті О. розкривається як визначальна риса людського знання, як характеристика істини, достовірних законів і теорій. Гносеологічну О. вбачають у тому, що зміст пізнання зумовлений предметом пізнання; не залежить від волі і бажання суб'єкта. Принцип гносеологічної О. стверджує, що у формі істини має місце збіг, узгодження мислення (думки) з тією дійсністю, яка є об'єктом пізнання і яка існує незалежно від пізнання ("класичне" поняття істини). Принцип гносеологічної О. утворює антитезу інструменталізму та релятивізму. 3) В методологічному аспекті О. виступає як принцип (норма) науково-пізнавальної діяльності, що виражає вимогу інтерсуб'єктивності опису наукового. О. як норма наукового дослідження означає настанову дотримання суб'єктом основних принципів науковості, зокрема вимоги доказовості й аргументованості наукових ідей, гіпотез, теорій. 4) О. як норма (принцип) професійної етики діє в тих сферах діяльності, де суб'єкт має справу з проблемними (альтернативними) ситуаціями, що стосуються оцінки людей та їхніх дій, відповідності їхньої поведінки певним нормам та вимогам. Йдеться про функції судді, арбітра, прокурора, адвоката, критика, експерта, тренера, вчителя, керівника, представника влади, члена вченої ради, конкурсної комісії і т.ін. Професійна О. означає здатність суб'єкта реалізувати у своїй професійній діяльності інтерсуб'єктивну позицію, тобто таку, що не залежить від його (або чиїхось) уподобань, емоцій, упередженої гадки, а визначена лише суттю, логікою справи і знаходиться у повній відповідності з суспільно інституалізованими нормами та стандартами (типу правових чи моральних норм). Порушення О. як норми професійної етики може набувати кримінального характеру, але зазвичай воно є проявом професійної некомпетентності.

ПРЕДИКАЦІЯ - співвіднесення змісту висловлювання з дійсністю; віднесення змісту предиката до змісту суб'єкта. Поняття П. зустрічається вже в античних логіках, де воно розглядалося не стільки в плані акту, скільки у вигляді десяти аристотелівських категорій (предикаментів), а згодом - у вигляді п'яти типів предикатів (предикабілій) у Порфирія. У середньовічній схоластичній логіці сформувалося поняття П. як акту пізнання (apprehensio complex, або complexio - з'єднання, складання), на відміну від поняття П. як акту простого вбачання речі (apprehensio simplex). "З'єднання" відображує те, що у зовнішньому світі виступає сполученим і не може бути репрезентоване простим поняттям. У цій логіці були детально розроблені такі види П., як деномінативна, пряма, сутнісна, формальна, природна та інтелектуальна. їх пізніше використає Пірс у своїй праці "Дослідження з логіки" (1883). Учення схоластів знайшли продовження й розвиток і в логічній системі Рассела. За Расселом, "речі" іменуються окремими словами, а "події" не можуть бути взагалі поіменовані, вони виражаються особливою мовною формою - пропозицією, тобто П. Якщо схоластами в цілому П. розумілася тільки як ствердження або заперечення ознаки (предиката) відносно субстанції (суб'єкта) за формулами "S є Р" і "S не є Р", то сучасна логіка виділяє три основних види предикації: 1) множина включається в множину (d); 2) елемент включається в множину (є); 3) встановлюється еквівалентність (s), тобто П. зводиться до значення зв'язки "бути". У вузькому розумінні тільки ці операції називаються в логіці П. У ширшому сенсі в поняття "П." включаються багатомісні предикатні відношення типу "бути родичем", "бути знайомим з...", "знаходитися південніше від...", "бути ближче до.., ніж до..."іт.п., які повніше розкривають функції П. у природних мовах.