повністю

en\ \ [lang name="English"]hydrophilicity, hydrophily

en\ \ hole

en\ \ order energy

en\ \ cellular precipitation

en\ \ immersed corrosion

en\ \ [lang name="English"]magnetic transformation point, Curie temperature

en\ \ [lang name="English"]M_f temperature, martesite finish temperature

en\ \ partially alloyed powder

Бозанкет, Бернард (1848, Олтвік - 1923) - англ. філософ. Після нетривалої викладацької роботи в Оксфорді повністю зосередився на філософських дослідженнях. Філософські ідеї Б. формувалися насамперед під впливом Гегеля. їх подальший розвиток відбувався на засадах абсолютного ідеалізму, певного мірою вже розроблених Трином і Бредлі З. окрема, введена останнім відмінність між абстрактними і конкретними універсаліями була детально обґрунтована у контексті співвідношення загальних законів, характерних для мови науки, та спільнотами індивідів, які і є конкретними універсаліями. Згідно з Б., індивід є лише частково конкретним і реальним. Ця частковість спонукає його до підпорядкування справжній повноті конкретності і реальності, втіленій у спільноті (особливо у державі) і, зрештою, в абсолюті. В оцінці соціальних і моральних стосунків домінантною є ідея про недосконалість і зло як наслідок і вияв часткового й обмеженого, що зникають, прилучаючись до цілого. Краса - це вияв конкретних універсалій в уяві.

[br]

Осн. тв.: "Логіка, або морфологія знання". У 2 т. (1888); "Історія естетики" (1892); "Філософська теорія держави" (1899); "Цінність і призначення індивіда" (1913) та ін.

Гайдеггер, Мартин (1889, Мескірх - 1976) - нім. філософ, творчість якого мала вирішальний вплив на формування сучасної філософської герменевтики, екзистенціалізму, антропології, філософії мови, постструктуралізму та психоаналізу. На формування самобутності мислення Г. справила вплив філософська творчість Арцстотеля, Ніцше, Гуссерля, Дильтея, Шелера, Ясперса; поезія Гельдерліна, Рильке. У 1916 р. - початок викладання у Фрайбурзькому ун-ті; од 1918 р. Г. - асистент Гуссерля, 1923 р. - екстраординарний проф. Марбурзького ун-ту,· од 1929 р. - керівник кафедри філософії Фрайбурзького ун-ту (після Гуссерля); в 1933 - 1934 рр. - ректор цього ун-ту. В останні роки жив усамітнено, неподалік од Фрайбурга, в горах, лише зрідка спускаючись донизу, щоб прочитати в ун-ті лекцію. У творчості Г. можна умовно вирізнити два періоди: "ранній" та "пізній". їх розділяє доповідь "Про сутність істини" (1930). "Ранній" Г. ще перебуває в межах традиційної філософії, зокрема, його головний та незавершений твір "Буття і Час" (1927) залишається в концептуальних межах ідей його вчителя Гуссерля про феноменологічну реформацію філософії. Філософія тлумачиться Г. як універсальна феноменологічна онтологія, що має за мету тематизацію розмаїття видів буття сущого, спосіб осягнення їх єдності у понятті Буття (як такого) у межах єдиного трансцендентального горизонту (Часу). Дослідження Буття і Часу отримало назву "фундаментальної онтології". Якщо будь-яке онтологічне дослідження має справу з буттєвими структурами сущого, то у випадку із введеним Г. поняттям Dasein ("буття тут") воно набуває характеру аналітики (розчленувально-вирізняльного опису) екзистенційності (цілісності рівновихідних буттєвих структур - екзистенціалів). Фундаментальна онтологія як екзистенційна аналітика стає можливою лише на підставі того імпліцитного розуміння Буття, яким завжди наділений Dasein. За Г., екзистенційна аналітика як тематичне осягнення буттєвих структур Dasein має герменевтичний характер. Феноменологічна специфіка твору Г. "Буття і Час" полягає в тому, що на відміну від Гуссерля, Г. розширює феноменальне поле до позитивного аналізу "прихованості" (наявного у повсякденному бутті Dasein). Феноменологічна дескрипція наповнюється сенсом тлумачення (герменевтики). Метою герменевтики Dasein стає не лише аналітичне виокремлення і феноменологічний опис буттєвих структур (екзистенціалів) цього сущого, а й експлікація горизонту, в термінах якого відбувається такий опис. Горизонтом (смислом) буттєвих структур Dasein для Г. є часовість як наслідок феноменологічного аналізу "буття-до-смерті", притаманного цьому сущому. Часовий характер буття Dasein розкривається в специфічному екзистенціалі історичності. Наступними кроками мали бути - феноменологічний аналіз вкоріненості Часу в часовості Dasein та темпоральна (часово детермінована) експлікація різних видів буття сущого в межах проекту філософії як універсальної онтології. Проте на поч. 30-х рр. у творчості Г. відбулася суттєва переорієнтація. Суть її полягала у відмові від онтологічного концепту "Буття і Час" і намірі (вперше після Парменіда) осмислити Буття без будь-якої опори на суще О. днак така радикалізація підходів до розрізнення буття і сущого в мисленні "пізнього" Г. привела радше до трансформації, а не відмови від головних інтенцій "раннього" періоду. Філософські наміри Г. трансформувалися в проект "подолання метафізики". Історія метафізики постає як історія "забуття Буття", прогресія мисленевої зосередженості на сущому (від "ідей" Платана до "цінностей" Ніцше), в процесі чого універсум сущого повністю перетворюється у потенційну предметність людської маніпуляції. Справжнє мислення, на думку "пізнього" Г., має осмислювати саме Буття, яке визначає різні види Буття сущого, а не лише один із них. Якщо в "Бутті і Часі" Буття мислиться статично, як горизонтна єдність різних видів буття сущого, то у "пізнього" Г. Буття перетворюється на Подію, яка в стримуючому від виявлення себе посиланні ("епохе") визначає той спосіб буття сущого, який відкривається людині. Зміщуються акценти у відношенні між людиною та Буттям: в "Бутті і Часі" відкритість Буття конституюється екзистенціалами Dasein, у "пізнього" Г. характер відкритості Буття людини залежить від певного історичного "посилання" самого Буття (Події). Буття розкриває себе в історичній динаміці таких "посилань". Творчість "пізнього" Г. підсумовується концептом "історичність Буття". Відповідно зазнає трансформації і спосіб осягнення Буття: якщо у "раннього" Г. мова йде про темпоральні характеристики різних видів буття сущого та похідних від них буттєвих структур, то "пізній" Г. говорить про поетичне мовлення як ту сферу, в якій для кожного покоління оприявнюються сліди доленосного "епохе" Буття. Тому, прислухаючись до мови поетів, ми саме в ній можемо віднайти справжній шлях до Буття.

[br]

Осн. тв.: "Буття і Час" (1927); "Що таке метафізика" (1929); "Кант і проблема метафізики" (1929); "Гельдерлін та суть поезії" (1936); "Вступ до метафізики" (1953); "Ніцше". У 2 т. (1961); "Феноменологія і теологія" (1970).

Гільберт, Давід (1862, Велау, поблизу Кенігсберга - 1943) - нім. математик і логік. Навчався у Кенігсберзькому ун-ті, після закінчення якого захистив докт. дис. (1884). Проф. Кенігсберзького та Геттингенського ун-тів. У 1899 р. були опубліковані знамениті лекції Г. "Основи геометрії", в яких геометрія Евкліда вперше була представлена у вигляді строго побудованої аксіоматичної теорії. Г. належить фундаментальна програма обґрунтування математики, яка в основному була ним сформульована до 1922 р. і детально потому розгорнута у двох томах "Основ математики". Головним об'єктом дослідження в цій праці є математичне доведення. Г. мав намір здійснити свою програму в два етапи. На першому етапі уся математика мала бути повністю формалізована, тобто представлена у вигляді формальної системи, із аксіом якої можна було б вивести основи математичного знання. Другий етап стосувався обґрунтування несуперечливості цієї формальної системи. Математичні доведення Г. пропонував досліджувати за допомогою засобів метаматематики, наполягаючи при цьому на фінітності її методів. Хоча теореми Геделя про неповноту та несуперечливість показали принципову нездійсненність задумів Г., проте вся подальша робота логіків та математиків над логічними основами математичного знання спиралася на вчення Г. про метаматематику. Розробляючи її проблематику, Г. та його послідовники зробили великий внесок в становлення сучасної логіки, зокрема, класичної логіки висловлювань та логіки предикатів.

[br]

Осн. тв.: "Основи геометрії" (1899); "Головні особливості теоретичної логіки" (1928); "Основи математики", у співавт. В 2 т. (1934, 1939) та ін.

ДОПОВНЯЛЬНОСТІ КОНЦЕПЦІЯ - концепція опису, розвинута на основі принципу доповняльності Бора, яка розроблялась копенгагенською школою фізиків у зв'язку з побудовою та інтерпретацією квантової механіки, але згодом набула загальнометодологічної форми, а саме: в процесі пізнання відтворення цілісності явища потребує застосування симетрично доповняльних класів понять, кожен з яких придатний для однозначного опису явища лише в своїх специфічних умовах. Доповняльні описи, зберігаючи основні принципи побудови науки, звільняли місце для формулювання нових квантових законів, несумісних з старими законами класичної фізики. Принциповим у трактовці Д.к. є філософське розуміння суперечливих (симетрично доповняльних) сторін явищ або як повністю роз'єднаних, взаємовиключних, що веде до зовні рядоположних еквівалентних описів, або ж як внутрішньо, об'єктивно поєднаних. Д.к. встановлює і характеризує зв'язок між тими даними, які одержані за різних умов досліду і можуть бути наочно витлумачені лише на основі взаємовиключних по відношенню одне до одного уявлень. Крім фізики, є інші численні галузі людської практики, де тільки вся сукупність симетрично доповняльних явищ вичерпує властивості об'єкта. Йдеться не про якийсь неповний опис, довільне висмикування різних елементів реальності, а про раціональне проведення розрізнення між істотно відмінними експериметальними установками й процесами вимірювання. Тут з кожною постановкою досліду пов'язана відмова від іншого аспекту опису явищ, які разом є доповняльними один до одного. Д.к. є узагальненням старого ідеалу причинності, який не враховував, що поведінка об'єкта може залежати від способів його спостереження.

ЕВДЕМОНІЗМ ( від грецьк. ευδαιμονία - щастя, блаженство) - етичний принцип, згідно з яким щастя є основною і кінцевою метою людських прагнень, критерієм моральної діяльності. Теза софіста Протпагора, що людина - це міра усіх речей, була тим поштовхом, який пізніше спричинився до появи етики Е. Безпосередньо ж передумовою Е. була критика софістів Сократом та його ідея внутрішньої свободи людини. Особливість Е. як етичного принципу в тому, що він не ототожнює повністю поняття щастя і насолоди, як це робить гедонізм. Не відкидаючи положення про зв'язок цих понять, Е. розглядає щастя не лише як індивідуальну насолоду, а й як здатність отримувати її на основі досконалого облаштування внутрішнього світу людини та її стосунків з іншими. Щасливою і доброчесною є така людина, яка спроможна гармонійно розвиватися і таким чином приносити насолоду не лише собі, а й іншим людям. В етиці Аристотеля щастя - це особливий вид самореалізації у розумно спрямованій діяльності, що супроводжується насолодою. Представниками Е. можна також вважати Сократа й Епікура в Античності; Тому Аквінського у Середньовіччі; Локка, Г'юма, Мандевіля, Фоєрбаха у Новий час. Соціальний Е. вбачає мету людських прагнень у здобутті "найбільшого щастя для найбільшої кількості людей" (Бейтам) і в цьому наближається до утилітаризму.

ЕМАНСИПАЦІЯ ( від лат. ешапсіро - звільняю від опіки) - виражена у різноманітних формах тенденція соціального розвитку, яка репрезентує звільнення людей від тих чи інших форм несвободи, дискримінації, гноблення. У найбільш універсальному вигляді можна вважати, що Е. репрезентує звільнення людини від "культури залежності" як такої, створення (в ідеалі) для людей непідневільних умов існування, коли вони можуть повною мірою визначати своє життя на власний розсуд. Формою реалізації потенцій Е. є творення альтернатив, які надавали б людині можливість самовизначення, вибору. Рівень Е. може слугувати мірилом (хоч і не самодостатнім) для оцінки розвиненості суспільств. Традиційні суспільства демонструють стабільність за умов мінімального потенціалу Е. (примусова соціальність). Сучасні лібералізовані суспільства є у певному сенсі тереном емансипаторських експериментів і дослідів. їхня стабільність менша, але тут окремий індивід має принципову можливість реалізовувати власний життєвий проект (інша справа, що кінцева кількість таких проектів є обмеженою в принципі). З іншого боку, Е. ніколи не може бути здійснена "повністю": звільняючи людину від одних обмежень і залежностей, Е. передбачає занурення в мережу інших, менш явних, але так само суттєвих. Власне, сам соціальний процес (і прогрес) є колообігом емансипаторських практик, які невпинно змінюють одна одну, визначаючи, окреслюючи й "обживаючи" нові простори і сфери соціальної свободи. До різних форм цих практик є підстави віднести - аболіціонізм (рух за ліквідацію рабства у США), національно-визвольний рух (звільнення від імперського гніту), рух за гуманізацію звичаїв війни (визнання прав військовополонених, заборона деяких видів зброї, які завдають людині особливих страждань і каліцтв та ін.), секуляризацію і Реформацію (обмеження влади і впливу церкви на суспільні справи), суфражизм (жіночий рух за надання жінкам однакових з чоловіками виборчих прав), правозахисний рух в усіх різновидах та ін.

КВІЄТИЗМ ( від лат. quietus - спокійний, безтурботний) - релігійно-містичне та етичне вчення, що виникло в кінці XVII ст. в рамках католицизму; сповідувало опозиційні настрої щодо папства та ворожість до єзуїтів. Ідеї К. були розвинуті ісп. священиком Моліносом (1628 - 1696) у праці "Духовний керівник" ("Guida spirituale"), виданій у Римі в 1675 р., дещо пізніше - франц. єпископом Фенелоном у його "Поясненнях до настанов святих", що були опубліковані у 1697 р. Для К. характерне містично-споглядальне відношення до світу, пасивність, спокій душі, повне підкорення божественній волі, байдужість до добра і зла, до пекла та раю. Вчення К. спрямоване на те, щоб "продати або вбити" власну індивідуальну волю і таким чином відкрити шлях для душі бути повністю поглинутою любов'ю до Бога. В 1685 р. Молінос був засуджений; 68 положень К. були визнані єрессю. Послідовницею Моліноса у Франції була також Гюйон(1648 - 1717), яка за єресь була на п'ять років ув'язнена до Бастилії, потім звільнена за умови перебування під наглядом у маєтку її сина, що став центром паломництва послідовників К. у Європі. Елементи К. притаманні частково лютеранському пієтизмові XVIII ст.

ЛАПЛАСІВСЬКИЙ (механічний) ДЕТЕРМІНІЗМ - принцип детермінізму, який абсолютизує форму причинності класичної механіки, стверджуючи, що значення координат та імпульсів усіх часток у Всесвіті як замкненій механічній системі у даний момент часу (тобто вихідні форми існування Всесвіту) однозначно визначають його стан у будь-який момент минулого або майбутнього. Походження цього принципу пов'язане із теорією ймовірностей франц. математика і астронома Лапласса (1749 - 1827), однією з провідних ідей якої є те, що усі випадковості у світі вкорінені у необхідності. Розглядаючи Всесвіт як своєрідний велетенський годинниковий механізм, Л. д. повністю виключає об'єктивне існування випадкових подій (флуктуацій); це суперечить даним науки та практики про наявність якісно інших (немеханічних, нелінійних) форм та типів детермінації у природі та суспільному житті.

ЛОГІКА ВИСЛОВЛЮВАНЬ (пропозиційна логіка) - розділ сучасної логіки. Л.в. є основою сучасної логіки, де досліджуються міркування із складних речень, відволікаючись від структури простих речень (принцип двозначності) В. пропозиційній логіці повністю абстрагуються від смислового значення висловлювання, до уваги береться лише його предметне значення. Предметним значенням висловлювання, або його денотатом, виступають два абстрактних об'єкти: "істина" та "хиба", тобто його логічні значення. Так, напр., висловлювання "2x2=4, або логіка - наука", "Якщо Київ розташований на Дніпрі, тоді сніг білий" можуть стати предметом дослідження в Л.в. Л.в. цікавить лише те, як з простих висловлювань утворюються складні та як залежить значення істинності складного висловлювання від значень істинності простих висловлювань, які його утворюють. Щоб задати мову Л.в., необхідно з'ясувати її алфавіт, тобто задати список знакових засобів і визначити формулу. Список знакових засобів мови Л.в. включає такі знаки: знаки змінних - р, q, г, р, q г...; знаки логічних сполучників (заперечення), (кон'юнкція), (диз'юнкція), (імплікація), (еквіваленція), технічні знаки (,). Л.в. як логічна теорія може бути визначена синтаксично (аксіоматично), семантично (таблиці істинності для зв'язок).

Моррис, Чарльз Вільям (1901, Денвер - 1979) - амер. філософ; фахівець у галузі семіотики. Закінчив Чиказький ун-т. У 1931 - 1947 рр. - проф. цього ун-ту. За своїми поглядами - послідовник класичного прагматизму; підтримував ідеї логічного позитивізму, у психології - біхевіоризму. Упродовж усього життя особливу увагу приділяв поєднанню здобутків амер. прагматизму (теорії Пірса, Міда) з логічним позитивізмом. Найвідоміша праця М. "Основи теорії знаків" (1938), у якій семіотика розглядалась як загальна теорія знаків та знакових процесів. Структура знакового процесу (семіозису), за М., складається із чотирьох компонентів: знакового засобу, десигнату, інтерпретатора та інтерпретанти. Семіозис можна охарактеризувати як з точки зору його вимірів (синтаксичного, семантичного, прагматичного), так і рівнів. М. розрізняв дескриптивну і чисту семіотику. У рамках першої і другої він виділяв три основних підрозділи: синтактику, семантику і прагматику. У чистій семіотиці намагався створити метамову, за допомогою якої можливо було б розглядати будь-які знакові ситуації. Семіотика, за М., - це наука, у рамках якої цілком вірогідним є вирішення питання щодо об'єднання різних наукових дисциплін. Саме виникнення семіотики є кроком до уніфікації наук, пов'язаних повністю або частково зі знаками. На думку М., логіку, математику, лінгвістику, естетику можна цілком включити до семіотики. Під семіотичну компетенцію потрапляють також епістемологічні і методологічні проблеми (щодо інших наукових дисциплін, то це можливо зробити лише частково). Ідеї М. значно вплинули як на амер. філософію, так і на дослідження у галузі семіотики у різних країнах світу.

[br]

Осн. тв.: "Шість теорій свідомості" (1932); "Прагматизм і криза демократії" (1934); "Логічний позитивізм, прагматизм і науковий емпіризм" (1937); "Основи теорії знаків" (1938); "Знаки, мова і поведінка" (1946); "Мова цінностей" (1957); "Позначення і значення" (1964).

ПОЗАСВІДОМІСТЬ - психічна реальність, що протистоїть свідомості, існує за її межами і може бути представлена у свідомості (повністю або частково) і не представлена в ній. П. - центральна категорія в усіх напрямах та школах психоаналізу. У європейській філософії концепція П. вперше чітко була сформульована Ляйбніцем у "Монадології". Ляйбніц трактував П. як найнижчу форму душевного життя, середовище, яке оточує усвідомлені уявлення, Кант пов'язує П. з інтуїцією та апріорним синтезом як вищою формою чуттєвого пізнання. Романтизм вбачає у П. універсальне джерело творчості і створює своєрідний культ П. Для Шопенгауера П. виявляється передусім як воля до життя. Фройд розробляє фундаментальну теорію П. і визначає її як метапсихологію. Основу її складає вчення про динамічну взаємодію П. ("Воно"), свідомості ("Я" або "Его") та "Супер-Его" ("Над-Я"). Якщо свідомість формується під впливом соціального середовища, то П. дана людині від народження. Для Фройда П. та свідомость знаходяться у постійному конфлікті, адже імпульси П. постійно "атакують" свідомість, а "принцип реальності" не дає можливості втілити їх у життя. Цей конфлікт розв'язується або через витіснення - повернення позасвідомих імпульсів у своє джерело, або через сублімацію - символічне вираження імпульсів П. у формі артефактів культури. У вченні Фройда "Супер-Его" ("Над-Я") - це своєрідна сфера П., яка контролює дії свідомості і генетично пов'язана з образом одного з батьків. Юнг створює теорію колективної П., вузловими центрами якої є архетипи колективної П. У психосинтезі, актуалізуючому психоаналізі та андрогін-аналізі розрізняються поняття "П.", "підсвідоме" ("підсвідомість") та "надсвідоме" ("надсвідомість"). Підсвідоме трактується як "нижче П." - та її частина, в якій знаходяться психічні травми та комплекси, надсвідоме осмислюється як "вище П." - сфера зрілої особистості, яка творчо розкриває свої глибинні можливості. Слід розрізняти поняття "П." та "несвідоме". Останнє означає стан деактуалізованої, інфантильної свідомості і має морально-оціночне забарвлення ("несвідомий вчинок"), тоді як поняття П. - морально амбівалентне ("позасвідомий вчинок"). На відміну від "несвідомого", поняття "неусвідомлене" виражає прихований стан П. по відношенню до свідомості.

Секст Емпірик (друг. пол. II - поч. III ст.) - пізньоантичний систематизатор скептицизму, римський лікар. Головні твори - "Проти вчених", "Три книги Піронових положень" - збереглися до наших часів. Головним чином на них ґрунтується уявлення про античний скептицизм взагалі, оскільки твори інших скептичних мислителів повністю втрачені. С.Е. виступає послідовником класичного скептицизму Піронового ґатунку. Він критикує Карнеада і загалом академічний скептицизм за догматичну впевненість у недосяжності істини С. правжній сенс скептичної позиції полягає в утриманості від судження про істину чи хибність нашого знання, завдяки чому досягається відкритість мислення і життєвої позиції, тобто не знищується, а підтримується і відтворюється здатність до пошуку істини. Цим унаочнюється хибність поширеного уявлення про скептицизм як нездоланний і постійний сумнів щодо можливості пізнати істину. Основу скепсису становить не сумнів, а незворушність духу. Скептицизм не подібний до звичних філософських шкіл, зорієнтованих на певне вчення. Він втілюється в орієнтації мислення на відмову від будь-якого вчення. Тому С.Е. включає до числа предтеч скептицизму багатьох філософів і поетів минулого. Він також упорядковує систему скептичних тропів, сформульованих Енесидемом та Агрипою, що виявляють невірогідність людського знання.