очевидно

Славинецький, Єпифаній (? - 1675) - укр. культурно-освітній і церковний діяч, філософ-гуманіст, проф. КМА, письменник, перекладач і проповідник Н. ародився, очевидно, на Поділлі або на Волині, освіту здобув у Київській братській школі та в кількох європейських академіях. По завершенні освіти (найвірогідніше, 1639/40 р.) став викладачем Київської братської школи, де читав курс лат. мови. Перейшовши 1642 р. до Києво-Братського монастиря, протягом семи років викладав студентам КМА лат., грецьк. та старослов. мови. На прохання рос. царя Олексія Михайловича С. 1649 р. виїхав до Москви, де організував і очолив Греко-латинську школу неподалік від Чудівського монастиря, в якому й перебував від 1651р. Написав понад 150 праць різного характеру, оригінальних і перекладних, присвячених головно поширенню освіти й науки, моральності й культури. 1663 р. перевидав у Москві "Острозьку біблію" з власного передмовою. За дорученням Собору 1674 р. здійснив новий переклад Біблії рос. мовою, крім того, виправив і надрукував "Служебник", "Часослов", "Псалтир" та ін. С. був у Москві одним із перших церковних проповідників, викладачем патріаршої школи. Автор твору "Громадянство звичаїв дитячих" ("Громадянство звичаїв добрих") за зразком амстердамського видання твору Коменського "Ргаеcepta movum". Основна праця С. - "Лексикон латинський" та "Лексикон словено-латинський" (у співавторстві з Корецьким-Сатановським), зразком для яких послужив найпопулярніший тоді словник відомого італ. лексикографа епохи Відродження Калєпіна. Був прихильником орієнтації на західноєвропейську освіту, науку та культуру з опорою на свої місцеві, національні традиції та звичаї. Найбільшою цінністю людини вважав її розум, а основним рушієм суспільного розвитку - відповідно науку, освіту та особисту працю кожного члена суспільства.

СОВІСТЬ - категорія етики, що характеризує моральну діяльність особистості через її здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно визначати зміст морального обов'язку, вимагати від себе його дотримання і давати самооцінку власних вчинків; одна з форм моральної самосвідомості, через котру здійснюється осмислення, контроль, санкціонування та критичний перегляд моральних настанов людської суб'єктивності. Етимологічно поняття "С." у багатьох європейських мовах пов'язане зі значенням "спільне знання", "свідомість", що характерно і для мов слов'янських, зокрема укр. Це слово походить від архаїчного префікса "со", що має широкий спектр значень, включаючи спільність дії, і "відати" - "знати". Розвиток моральної свідомості закріпив за поняттям "С.", крім усвідомлення власного ставлення до моральних вимог суспільства, значення переживання й засвідчення особливої, змістовної позиції суб'єкта моральної діяльності. Першими серед античних філософів поставили проблему С., очевидно, Демокрит та Сократ. Аристотель положенням "Нікомахової етики" про С. - "правдивий суд доброї людини" надав європейській традиції етичних пошуків певного забарвлення. Так, Кант розмірковує про "внутрішнє судилище" С. у випадку, коли людина порушує моральний закон - відступає від вимог категоричного імперативу. Разом з цим стає очевидним тісний зв'язок С. з обов'язком, а через нього - з добром і благом. С. як переживання самооцінки є можливою тільки на основі знання норм суспільної моралі, що стали внутрішнім переконанням. Вона дає про себе знати і негативними проявами (напр., відчуття провини), і позитивними - впевненістю в правильності і справедливості вчинку. Різні "іпостасі" С. зумовлені змістом людських уявлень про добро і зло, благо, справедливість, обов'язок. Цю залежність в абстрактній формі засвідчив Гегель, розглядаючи основні причини низки морально-психічних станів, позначених ним як "нечиста С.", "спляча С.", "муки С." тощо Н. іцше назвав нечисту С. "глибоким захворюванням", однак наголошував, що "це хвороба в тому сенсі, в якому хворобою є вагітність". Таким чином, "неспокій" С. починає розглядатись як стан, необхідний для становлення морального суб'єкта. Фройд виходив з того, що С. породжується конфліктом між підсвідомими потягами і суспільними заборонами. Послідовники Фройда вже розглядали С. як особливий різновид неврозу (Віттельс), а з точки зору функцій - як негативний феномен: С. - ярмо, що перетворює людське життя в муки і страждання Н. аукові дискусії навколо проблеми С. мали гучне відлуння в сфері політики: Гітлером С. була публічно оголошена химерою. В філософії марксизму феномен С. пов'язується з особливостями реального становища (буття) людини у світі. "С. привілейованих, - зазначав Маркс, - це і є привілейована С.". Отже, акцент робиться на соціальних детермінантах, що чинять вплив на С. і перешкоджають прояву її загальнолюдського змісту. Гайдеггер у свій спосіб пов'язує С. із буттєвою покликаністю людини, що звільняє останню від необхідності коритися зовнішнім авторитетам. "Совісна" людина бере на себе тягар вибору між добром і злом, у своїй діяльності орієнтується на власні критерії моральної оцінки. Через це моральну особистість завжди переслідує почуття невдоволеності собою, що є стимулом до самовдосконалення. Вона особливо чутлива до моральної йедовершеності світу в будь-яких проявах і, звичайно, С. її ніколи не може бути спокійною, "чистою". Можливо, надто емоційно, але точно це висловив у праці "Культура і етика" Швейцер: "Чиста С. є винахід диявола".

СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВО - 1) Один із трьох основних (поряд із природознавством і технікознавством) "стовбурів" людського пізнання, предметом якого є суспільство в цілому та його найрізноманітніші виміри, сфери, явища, процеси, рівні, етапи, форми, різновиди тощо. 2) Сукупність усіх - як наукових, так і позанаукових - знань про суспільство В. иокремлення знань про суспільство як відносно самостійної сфери розпочинається досить рано, очевидно, з Аристотеля. Однак у вигляді автономного цілісного утворення, ядро якого утворює сукупність наук про суспільство, С. формується лише десь з серед. XIX ст.

УНІВЕРСАЛІЇ ( від лат. universalis - загальний) - загальні поняття, що позначають роди і види буття. Питання про У. постало разом із платонівською теорією ідей. Платон вважав, що У. відповідають ідеї, які існують до і незалежно від речей. На противагу Платону, Аристотель підкреслював, що загальне є вторинною сутністю, яка реально виявляється тільки в одиничних речах (первинній сутності). Ці два протилежних погляди на природу У. Порфирій у своєму "Вступі" до аристотелівських "Категорій" сформулював у вигляді такої проблеми: чи У. (роди і види) існують у дійсності, чи тільки в мисленні; У. тілесні чи безтілесні; У. існують окремо від чуттєвих речей чи в них, нероздільно з ними. У Середні віки намагання дати відповідь на ці питання породило три основних вчення про У.: крайній реалізм, крайній номіналізм і концептуалізм. З позиції крайнього реалізму, У. наділялися онтологічним статусом і розглядалися в дусі платонівської традиції як ідеї, що існують "до речей". В XIV ст. реалізм набуває своєї поміркованої форми в доктрині Томи Аквінського, де У. існують "в речах" (на зразок аристотелівської "форми"). На противагу реалістичній онтологізації У., останні було проголошено суто раціональними конструктами в контексті таких філософських напрямів, як номіналізм, де У. подавалися лише як імена одиничних предметів (Росцелін, XI - XII ст.) та концептуалізм, що розглядає У. лише як продукт абстрагуючої діяльності розуму, відокремлення загальних властивостей від реальних речей, в результаті чого формується певний концепт ( Абеляр, XI - XII ст.) У. філософії XVII - XVIII ст. вчення про У. знайшло продовження у Мальбранша (реалізм), Гоббса, Берклі, Г'юма, Кондильяка (номіналізм), Локка (концептуалізм). У сучасній філософії науки проблема У. набуває нової гостроти при теоретико-множинному обґрунтуванні математики та логіки (вже в силу амбівалентності самого поняття "множина": з одного боку, воно відображає очевидно реальну множинність речей, а з іншого - "абстрактну річ", котра не є емпіричним фактом). Найбільш відомі сучасні концепції У. Вітгенштайна та Куайна.