опублікування

1) publication

2) promulgation ( of law)

გამოქვეყნება

1) permission

2) ( документ) permit, authorization; ( свідоцтво) licence

ОБСКУРАНТИЗМ ( від лат. obscurans - такий, що затемнює) - вкрай вороже ставлення до розвитку науки й освіти, мракобісся. Як правило, обґрунтовується необхідністю захистити усталені погляди і звичаї. Термін "О." увійшов в обіг після опублікування сатиричної праці ісп. гуманістів "Листи темних людей" (1515-1517).О.у новочасних умовах нерідко виявляється пов'язаним із фундаменталізмом, який наполягає на буквалістському сприйнятті священних текстів і нездатності людини через її дедалі більшу гріховність сприймати світ раціонально. Часом О. постає як своєрідна реакція на вестернізацію, глобалізацію та уніфікацію світу і перетворюється на елемент боротьби за національну ідентичність поневолених народів.

ПРОСВІТНИЦТВО - а) хронологічний період кін. XVII - XVIII ст., який позначається поняттям "доба П."; б) філософська та ідейна течія, поширена в Зх Є. вропі у XVII - XVIII ст., що охопила фактично всі сфери культури. Отже, П. - це загальнокультурне явище процесу історичного розвитку Європи. Термін "П." зустрічається у працях Вольтера, Гердера, але остаточно входить у вжиток після опублікування праці Канта "Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?" (1784). Історичним ґрунтом становлення просвітницької ідеології став інтенсивний розвиток наукових знань у XVII ст І. деал наукового знання, що невіддільний від раціональності та оптимізму, сприяв реалізації можливостей пізнання. Важливою складовою просвітницької ідеології стала розробка суспільно-політичних теорій, зорієнтованих на розбудову раціонально організованого суспільства В. основу просвітницьких суспільно-політичних теорій було покладено поняття незмінної людської природи, зміст якого включав ідею про рівність людей від природи, а також про існування низки невідчужуваних прав і свобод людини й громадянина. Одним із засобів утвердження ідеалів П. їхні прихильники вважали розвиток історичної науки ("школи моралі й політики"). При цьому просвітницький погляд на історію характеризувався наступними властивостями: відмова від теологічного способу пояснення історичного процесу, різко негативне ставлення до Середньовіччя, ідеалізація Античності, історичний оптимізм та віра в прогрес, визнання існування єдиних історичних закономірностей розвитку всього суспільства. В органічному зв'язку зі всією системою знань мислителів П. були проблеми виховання. Значний внесок у розвиток педагогічної науки внесли Локк.Дидро, Гельвецій, Руссо. Розвиток П. мав і свою незаперечну національну специфіку, в контексті чого, як правило, виділяють англ., франц., нім., італ. П. тощо. Серед основних течій англ. П. вирізняють: а) ідеалістичну: Шефтсбері, Берклі, Г'юм, шотланд. школу здорового глузду (Рід, Бетті, Оствальд); б) матеріалістичну: Коллінз, Гартлі, Пристлі, Толанд, Ньютон. Розвиток франц. П. охоплює ранній етап (XVII ст. - Лабрюєр, Ларошфуко, Декарт, Гассенді) та високе П. (XVIII ст. - Монтеск'є, Маблі, Вольтер, Кондильяк, Руссо, Ламетрі, Дидро, Гельвецій, Гольбах, Марешаль, Мельє та ін.) О. днією з центральних подій розвитку франц. П. стало йидання "Енциклопедії" (1751 - 1780), асоціально-політичним завершенням - події Французької революції 1789 р. П. у Німеччині розпочалося доволі пізно - у XVIII ст., що було зумовлено економічною відсталістю та відсутністю національної єдності; соціально-політичні та філософські пошуки цієї єдності стали однією з найпотужніших сполук нім. П. До чільних представників нім. П. належать Крузій, Чирнгауз, Томазій, Баумгартен, Гаман, Якобі, Гердер, Гете, Лессинг. П. в Італії було щільно поєднано з боротьбою за національне об'єднання. Важливе місце у працях італ. просвітників займало питання про єдину літературну італ. мову. Ідеї італ. П. рельєфно відбились у працях Чезаротті, Веррі, Беккаріа, Філанджері, драматургії Гольдоні.

Фоєрбах, Людвіг (1804, Ландсхут, Баварія - 1872) - нім. філософ, представник класичної нім. філософії. Закінчив Берлінський ун-т (1828), приват-доцент Ерлангенського ун-ту (1829 - 1830). Після опублікування праці "Думки про смерть і безсмертя" був позбавлений права викладання. Головним завданням своєї філософії Ф. вважав відповідь на питання - якою є справжня природа людини, як визначити її шлях до щастя? Для розкриття природи людини Ф. застосовує поняття любові. Любов, за Ф., - прояв активності самої природи, особливе чуттєво-емоційне піднесення, чинник самоутвердження людини у світі. Завдання філософії - допомогти людям стати щасливими шляхом об'єднання зі світом і між собою на засадах любові. Ф. розрізняє людську природу і людську сутність. Перша притаманна кожній людині і є сукупністю її сутнісних сил (почуття, розум, воля), потреб (головна - спілкування), пристрастей та прагнень (найсуттєвіше - прагнення до щастя) Л. юдська сутність виявляється лише через спілкування "Я" - "Ти". Соціальність як взаємодію і спілкування "Я" - "Ти" Ф. трактує на антропологічних засадах, не враховуючи суспільно-історичних закономірностей і відносин. Релігія, за Ф., закорінена в людській природі, в почутті залежності від зовнішніх (відчужених) щодо неї сил природи і суспільства, у прагненні до щастя, в уяві і фантазії. Людина обожнює сили, від яких чекає заспокоєння своїх тривог та здійснення бажань. Ф. доходить висновку, що релігія, компенсуючи те, чого людям не вистачає, їм необхідна, тому її належить замінити суттєво новою формою - Релігією людяності. Філософія історії Ф. має ідеалістичний характер. Різні періоди в історії людства пояснюються різними етапами в розвитку релігійних уявлень як ілюзорних форм свідомості, орієнтованих на компенсацію дефіциту щастя С. оціальні конфлікти, за Ф., породжуються суперечностями між релігіями і розв'язуються завдяки поступові людського розуму. Подальший прогрес людства Ф. вбачав в утвердженні нової філософії-релігії, що культивуватиме любов людини до людини як до Бога. Безсмертя принципово заперечував, вважав його марнотною мрією. Впровадження нової філософії-релігії має спиратися на просвітництво.

[br]

Осн. тв.: "Думки про смерть і безсмертя" (1830); "Про філософію і християнство" (1839); "Сутність християнства" (1841); "Основи філософії майбутнього" (1843); "Сутність релігії" (1845).

Енгельс, Фридрих (1820, Бармен, Пруссія - 1895) - нім. мислитель, суспільний діяч, один із засновників марксизму. Син підприємця (текстильного фабриканта), він присвятив свою творчість і діяльність доведенню минущого характеру суспільства приватної власності та необхідності революційної його заміни соціалізмом (комунізмом) С. подвижник і друг Маркса. На відміну від нього Е. прийшов до ідей соціалізму переважно на ґрунті філософських міркувань (особливо теорії відчуження). Соціалістична орієнтація Е. мала витоки насамперед в політекономії і реальних суспільно-економічних колізіях (які особливо мали місце в Англії на поч. 40-х рр. XIX ст). При всій єдності поглядів Маркса й Е. між ними є певні відмінності. Головним принципом філософії Маркса був принцип практики, яку він розумів як основу всіх виявів існування людини. Відповідним принципом у Е. було "велике основне питання всієї, особливо новітньої філософії" - про відношення мислення до буття, духу до природи: про первинність чи вторинність останньої, про пізнаваність світу. З огляду на це, Маркс вважав головним недоліком усього попереднього матеріалізму споглядальність, а Е. - його механістичний, метафізичний характер та ідеалізм у розумінні історії. Це відбилося і на розумінні природи. Якщо Маркс бачить її в контексті практики, то Е. зосереджує свою увагу на природі як такій ("Діалектика природи"). Характерною рисою творчості Е. є багатоманітність його зацікавлень та наукових інтересів. Він спеціально вивчав природознавство, військову справу, житлове й селянське питання тощо і на основі цього створив відповідні концепції. Помітною є протилежність загальних тенденцій духовної еволюції двох засновників марксизму: Маркс від ранніх філософських творів перейшов до політекономії і на ній, зрештою, зупинився. Е. продовжував розробляти марксизм в усіх його відгалуженнях (напр., "Анти-Дюринг") й інтерес до філософських досліджень з часом у нього не спадав. Матеріалізм і діалектику Е. аналізував і розробляв у загальному вигляді, тоді як у Маркса вони підпорядковані конкретному предмету його досліджень. Розробити, викласти і донести до широкого читача філософію марксизму випало саме на долю Е. Він називав її по-різному: "новий матеріалізм", "сучасний матеріалізм", "матеріалістична діалектика", маючи на увазі, що "сучасний матеріалізм" є по суті діалектичним і що продовження його становить "матеріалістичне розуміння історії", або "історичний матеріалізм". Термін "діалектичний матеріалізм" запровадив Дицген. У 90-ті рр. XIX ст. Е. критично переосмислив певні аспекти історії і практики соціалізму. У вступі до праці Маркса "Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р." (1895) він оцінив свої і Маркса очікування близької революції як ілюзію, а способи боротьби, котрі тоді застосовувалися, - як застарілі; звернув увагу на новий для того часу, але ефективний засіб трансформації суспільства - всезагальне виборче право. Е.-вчений помітив і вказав на можливий перехід від насильницьких до мирних, парламентських способів боротьби. В праці "До критики соціал-демократичної програми 1891 р." Е. дійшов висновку, що в розвинутих країнах: Франції, Англії, Америці (але не в "деспотичній" Німеччині) можливе мирне "вростання" старого суспільства в соціалізм (втім, це "вростання" зберігало революційний зміст - заміну приватної власності суспільною). Е. - видатний прогнозист соціальних явищ. Майже за 20 років наперед (у 1895 р.) він передбачив настання доби світових війн. Але найбільш вражаючим є передбачення ним революції в Росії. Е. припускав, що почнеться вона в Петербурзі, буде здійснена невеликим гуртом людей, надасть поштовху до розвалу усієї системи і вивільнить такі руйнівні сили, які потім неможливо буде приборкати; але згодом люди, котрі здійснять революцію, переконаються в тому, що вони вчинили те, чого самі не знали й не хотіли. Е., слідом за Гегелем, називав такий перебіг подій "іронією історії".

[br]

Осн. тв.: "Становище робітничого класу в Англії" (1845); "Анти-Дюринг" (1878); "Походження сім'ї, приватної власності і держави" (1884); "Діалектика природи" (напис. 1873 - 1883 рр., опубл. 1925 р.); "Людвіг Фоєрбах і кінець класичної німецької філософії" (1886).

Ляйбніц, Готфрид Вільгельм (1646, Ляйпциг - 1716) - нім. філософ, вчений В. ивчав філософію та право в Ляйпцизькому ун-ті, математику в Ієнському. Після закінчення Ляйпцизького філософського ф-ту захистив у 1666 р. дис. "Про комбінаторне мистецтво", в кінці того ж року в Альтдорфі - дис. на ступінь докт. права. Л. створив першу обчислювальну машину, яка, крім арифметичних дій, могла добувати квадратні корені; після її успішної демонстрації у Парижі був обраний до Паризької академії, а в 1673 р. став членом Королівського тов-ва у Лондоні. Першу статтю про диференційне числення Л. опублікував у 1684 р., а про інтегральне - у 1686 р. Л. виступив ініціатором створення Академії наук у Берліні (1700), був обраний (пожиттєво) першим її президентом. Протягом життя Л. багато подорожував (певний час перебував у Франції, Англії, Італії, зокрема у Римі). Постійним місцем роботи Л. (від 1686 р. і до смерті) було опікування бібліотекою герцогів Ганноверських. Власна філософська система задумувалась і створювалась Л. як спроба синтезу досягнень античної, середньовічної та "нової філософії"; в історію світової філософської думки вона увійшла як завершення європейської філософії XVII ст. і як попередниця нім. класичної філософії. Основними імперативами раціоналістичної за своїм характером методології Л. постають універсальність і чітка доказовість філософських міркувань. Вихідними методологічними засадами, що уможливлюють дотримання означених імперативів, є наступні принципи буття і мислення: 1) несуперечливість будь-якого можливого або мислимого буття (закон суперечності); 2) логічна первинність можливого над дійсним (можливість незліченної множинності несуперечливих світів); 3) достатнє обґрунтування, що існує саме даний світ, відбувається саме ця подія, а не будь-які з можливих (закон достатньої підстави); 4) довершеність чи досконалість даного світу як достатня підстава його існування. Досконалість дійсного світу Л. розумів як гармонію сутності та існування Н. а відміну від попередніх мислителів, які вважали анахронізмом такі поняття античної та схоластичної філософії, як "ентелехія", "монада", "мета" (або кінцева причина) та "субстанція" (субстанційна форма), Л. залучає їх, докорінно переосмисливши, як основоположні і продуктивні засоби філософського пізнання. Першочергове місце тут належить поняттю "монада". Л. радикально відходить від ототожнення матерії і протяжності та тлумачення простору як субстанції (Декарт), позаяк такий підхід, на його думку, передбачає нескінченну подільність. Натомість він вводить поняття частки, наділеної силою (на тій підставі, що цього вимагають закони руху). Прості субстанції, або монади, не мають протяжності і тому не можуть ділитися іще на щось простіше; вони є осередками сили і, отже, почуття, сприйняття (перцепції) і прагнення (апетиції). Кожна монада є мікрокосмосом, що "віддзеркалює" увесь універсум. Із тези, що монади - це прості субстанції, випливає, що вони не мають вікон, через які щось має "входити і виходити". Звідси - ідея Л. про напередвизначену гармонію, адже інакше неможливо пояснити взаємозв'язок монад поміж собою. Подібно до того як два хори можуть співати за однією партитурою, так і монади взаємодіють на підставі первинного Божественного вибору щодо їхнього співіснування. Існування Бога Л. обґрунтовує, виходячи із принципу достатньої підстави; оскільки поняття Бога можливе, то він існує. Тільки Бог спроможний, "віддзеркалюючи" свою власну природу, нівелювати відмінність між випадковим та необхідним; але це не означає, за Л., що зникає людська свобода. Людині, як монаді, також притаманні сприйняття, апетиції і спонтанність, але у формі мислення, волі і свободи. Свобода (включно зі свободою вибору) полягає у слідуванні велінням розуму згідно із принципом достатньої підстави.

[br]

Осн. тв.: "Принцип індивідуації" (1663); "Роздуми про знання, істину та ідеї" (1664); "Теорія руху" (1671); "Міркування про метафізику" (1686); "Про походження речей" (1697); "Теодицея" (1710); "Монадологія" (1714).