нехай

1) част. let (+ inf.)

2) (гаразд, добре) all right

3) спол. (навіть, хоч і) though, even if

დაე

няхай

пускаць

хай

1) (на вашу думку, на ваш погляд) in your opinion, according to your opinion ( mind)

2) ( за вашим бажанням) as you want ( wish); according to your wish; ( як вам подобається) as you would have it; as you like

1) ( на твою думку) according to your opinion; to your mind ( thinking)

2) ( за твоїм бажанням) as you want ( wish); as you would have it; ( за твоєю порадою) as you advise; in your way

1) let (+ inf.)

2) (гаразд, добре) all right

3) спол. (навіть, хоч і) though, even if; (див. тж. нехай)

ЕТНОКУЛЬТУРА - культура, першоджерелом якої є колективна творчість даної спільноти, що включає спосіб життя, світогляд, мову, народне мистецтво. У сучасних суспільствах Е. не існує відокремлено від професійної ("високої") культури і є її складником; цей складник у вигляді "етнічного осердя" значною мірою визначає самобутність національної культури в сучасних державах. У найширшому значенні Е. - це "життєвий світ", який обіймає все, що дана спільнота колективно створює (на додаток до природного оточення): спосіб поведінки, суспільні установи, спосіб виробництва, мову, етносимволіку, міфи, ритуали, художню творчість тощо. Спільнота творить свій "життєвий світ" у нехай обмеженому, та все ж наявному просторі свободи: хоча природне оточення і впливає на характер Е. (бо Е. має бути "вбудована" в природне оточення), але воно суворо не визначає особливостей Е. Це і є найглибшим джерелом унікальності будьякої Е. та причиною відмінностей в Е. тих спільнот, які існують в однакових природних умовах. Навіть на початкових стадіях творення Е. важливу роль відігравало індивідуальне навчання (передача знань та умінь від батька чи матері до дитини). Крім того, такий, безперечно, значущий чинник у творенні Е., як індивідуальний талант також зазнавав впливу спільноти. Значення терміна "Е." залежить, зрештою, від того, в якому значенні застосовується термін "етнос". Етнічні утворення зазнавали та зазнають історичних перетворень, у ході яких успадкування (традиції) модифікуються.

Кузанський, Ніколай (справжнє прізв. Кребс) (1401, Куза на Мозелі - 1464) - нім. філософ, теолог, вчений. Навчався у Гейдельберзькому, Падуанському і Кельнському ун-тах. Од 1448 р. кардинал римо-католицької церкви, відомий релігійний діяч. Займався також дослідженнями у галузі математики, астрономії, географії тощо. Філософія К. формувалася на межі Середньовіччя і доби Гуманізму, зазнала впливу античного і християнського доробку, філософії піфагореїзму, платонізму, неоплатонізму і аристотелізму як античної, так і християнської доби. Як у християнського філософа, Бог у центрі уваги К., проте не стільки сам по собі - нескінченність, недоступна для пізнання, - скільки у співвідношенні зі створеним ним світом. Якщо Бог у К. - це "абсолютний максимум", то світ - це "відносний максимум" О. станній не має якогось визначеного центру та просторових меж; планета Земля також не є певним чином локалізована і помірно рухається у безмежжі простору. У розумінні Бога К. яскраво виявився один із провідних принципів його філософії - принцип збігу протилежностей (лат. coincidentia oppositorum), а саме: Бог є трансцендентним щодо світу (універсуму) й одночасно іманентним, присутнім у кожній його частині, нехай щонайменшій. Нескінченність у К. постає як Вічність, або максимальна присутність, тобто Безначальний початок - Бог-Отець. Вічність, як прояв нескінченності, фіксує рівність самій собі. Проте "Рівність" уже покладає "своє інше" Отця, тобто Бога-Сина. їхню єдність символізує Святий Дух. Апофатична нескінченність перетворюється на продуктивну Божественність Трійці Д. ля конкретизації думки - яким чином світ залучається до буття, К. важливі два принципи: 1) обмеження "абсолютного максимуму"; 2) розгортання Бога у світ і згортання, або повернення усіх речей у Божественне лоно. Розгортання є початком розмежування максимуму і мінімуму, які в Абсолюті втратили свій сенс, але у скінченному світі його отримують. Так єдність розгортається у кількість; спокій - у рух; вічність - у час; тотожність - у відмінність; рівність - у нерівність тощо. Людина, за К., - це мікрокосм, подібний до макрокосму, в якому здійснюється єдність божественного і природного. Назва основного твору "De docta ignorantia" ("Про вчене незнання") розкриває основну пізнавальну ідею творчості К., яка полягає назагал у тому, що найвища мудрість - це визнання власної пізнавальної неспроможності. Проте це не відмова від раціоналізму, а його відкриття на рівні металогіки. Зіставлення можливостей скінченного розуму веде від об'єкта до об'єкта, встановлюючи їх подібність, але воно нездатне цілковито відтворити картину світобудови, тому зупиняється перед нескінченністю (розум так наближається до істини, як вписаний багатокутник до кола). Те, що несила осягнути "розуму", здолає "інтелект", що підносить людину до божественного рівня - інтелектуального споглядання, в якому ототожнюються протилежності. Цьому має відповідати стан людської душі: віра керує розумом, а розум поширює віру; інтелектуальне пізнання є розгортанням віри.

[br]

Осн. тв.: "Про вчене незнання" (1440); "Про втаємниченого Бога" (1444); "Апологія вченого незнання" (1449); "Візія Бога" (1453); "Про злагоду віри" (1453) та ін.

ЛІБЕРТАРИЗМ - 1) Доктрина, сучасна течія політичної ідеології, прихильники якої вважають, що держава повинна обмежитися захистом прав індивідів; радикальні лібертаристи обстоюють думку, згідно з якою людина не повинна підкорятися жодним інституціям, авторитетам і владам, відносно яких у неї немає довіри і згоди. В цілому позицію лібертаристів визначають як намагання поширити принципи функціювання вільного ринку на увесь соціальний лад та перебіг соціального життя. Захист такої "ринкової методології" відчутно відрізняє Л. від інших ліберативних течій сучасності, зокрема консерватизму і лібералізму Н. а відміну від консерваторів, лібертаристи не вважають обов'язком держави піклуватися про суспільну мораль, боротися проти проституції, вживання наркотиків і сексуальних перверзій, які не завдають шкоди іншим, - тобто втручатися в сферу, де людина сама визначає себе і реалізує свої права (нехай і завдаючи собі безсумнівної шкоди). Лібертаристи закликають критично (негативно) сприймати будь-які інституції (релігія, сім'я, будь-які традиції), що закріпачують людину, роблять її погляд на світ вузько запрограмованим і мертвотним. Вони виявляють критичну налаштованість відносно мілітарної політики національних держав, зокрема упереджено відносяться до великих витрат бюджетних коштів на національну оборону. Л. поширений здебільшого не у вигляді системної доктрини, а певної позиції або ставлення. Основні соціально-філософські ідеї Л. викладені в працях Ренд, Ротбарда та ін. 2) Філософська концепція, метафізична теорія, яка виступає протилежністю і запереченням детермінізму, особливо стосовно природи людської діяльності (яку треба розглядати як неупереджену активність морально відповідальних агентів, спроможних вчинити будь-що під свою відповідальність або ж відмовившись від неї). Цю філософську версію прихильники Л. називають також об'єктивізмом.

ПАТРІОТИЗМ ( від грецьк. πάτριά - вітчизна) - любов до батьківщини, відповідальність за її долю і готовність служити її інтересам, а в разі потреби самовіддано боронити здобутки свого народу; соціально-політичний і моральний принцип, що в загальній формі виражає вищеназвані почуття та емоційні стани. П. як соціально-психологічне почуття має широку гаму проявів: від гордості за досягнення Вітчизни (в науці, економічній діяльності, спорті і т.д.), поваги до історичного минулого, дбайливого ставлення до народної пам'яті, збереження та опанування національними і культурними традиціями до гіркоти переживань за невдачі і втрати рідної країни, страждань через її біди. Як почуття П. зароджується в стародавні часи у формі прихильності до певної місцевості, своєї спільноти, звичного складу життя. Це відчуття тісного зв'язку із "своїми" інституалізується через ритуали та обряди ініціації (напр., обряд братання), шлюбні та сімейні відносини. З виникненням і розвитком феномена держави П., втрачаючи інституціональний характер, наповнюється духовним змістом, набуває політичного сенсу. Останній пов'язаний із вимогою самовіддано й мужньо захищати Вітчизну, відстоювати її інтереси Б. ільше того, як зазначає Горацій, "радісно й почесно вмерти за вітчизну". В умовах життя суспільних систем з жорстким домінуванням інтересів панівних груп, за авторитарних форм управління державою принцип П. зазнає впливу офіційної ідеології, внаслідок чого часто набуває спотворених форм потрактування: любов до Вітчизни зводиться до відданості існуючій державно-політичній системі. Відповідно бажаним "для Батьківщини" врешті-решт виявляється те, що відповідає вузькокорпоративним інтересам правлячої еліти. Історія залишила не один приклад того, як кланові, станові чи класові інтереси сприймалися важливішими за інтереси Вітчизни. Тим більшої народної шани та пам'яті заслуговують ті історичні діячі, котрі змогли подолати бар'єри вузькостанових інтересів і піднятися до осягнення загальнолюдського змісту. "Любов до батьківщини, - зазначив Наполеон І, - найперше достоїнство цивілізованої людини". В умовах розвитку капіталізму, формування націй, утворення національних держав П. стає невід'ємною рисою суспільної свідомості, яскравим проявом зв'язку індивіда та суспільства, одним із критеріїв оцінки громадянина. Морального сенсу П. надає те, що він є однією з форм супідрядності особистих і суспільних інтересів, ефективним засобом переведення загальнолюдських цінностей на рівень індивідуальної свідомості. До цих цінностей належить і повага до історії та сьогодення народів інших країн, представників інших націй та національних меншин у межах однієї держави. П., виростаючи з єдиного кореня, протистоїть у цьому психології національної виключності, упередженості та недовір'я до людей "іншої крові". Добре охарактеризував людину-патріота Сантаяна: "Ногами людина повинна врости в землю своєї Вітчизни, але очі її нехай оглядають увесь світ". Особливої важливості цей аспект патріотичної свідомості набуває в час, коли людство переступило поріг III тис. і несе з собою низку глобальних проблем (загроза екологічної катастрофи, реальність епідемії СНІДу та ін.), що потребують для свого вирішення спільних зусиль, сприяння кожної людини внескові своєї країни у справу збереження життя на планеті Земля.

ПЛЮРАЛІСТИЧНА ДЕМОКРАТІЯ - форма демократичного устрою (див. демократія), за якого домінуюча тенденція облаштування суспільного життя (соціального, політичного, морального) ґрунтується на плюралізмі. Особливістю суспільно-політичної практики П.д. є те, що вона зумовлена процесами взаємодії та протиборства чинників плюралістичної структури суспільства - різних гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової), партій, суб'єктів підприємництва (від малих підприємств до великих корпорацій) та господарювання, засобів масової інформації, громадських об'єднань, асоціацій, окремих особистостей та ін. В умовах зрілої П.д. ці процеси, зрештою, спрямовані на узгодження або збалансування різноманітних ціннісних орієнтацій та практичних інтересів з метою забезпечення інтеграції суспільства на засадах збереження (що не виключає оновлення і змінюваності) самої соціальної інституції плюралізму. Для розуміння суті П.д. важливим є усвідомлення двох застережень. По-перше, П.д. - це не "дикий плюралізм" (вислів Бернстейна), тобто не хаотичне нагромадження конкуруючих поміж собою самодостатніх одиниць (чинників, агентів) плюралістичного простору суспільства і, по-друге, П.д. принципово не може бути безпосереднім результатом впровадження "згори" певних монопольних (нехай найретельніше розроблених) державних планів чи дій, хоча на рівні допоміжного й регулятивного чинника державне втручання може відіграти позитивну роль М. іра збалансування плюралістичної фрагментації та економічної й політичної інтеграції - одна з найскладніших та фундаментальних проблем політичної й соціальної філософії, а також економіки Щ. е у XVIII ст. Верк вказував на "делікатність" проблеми узгодження "громадського розуму", уособлюваного управлінськими функціями держави, та можливістю щонайменшого його втручання у простір вільного самоздійснення індивіда. Цю ж проблему порушив у XX ст. видатний англ. економіст Кейнс (1883 - 1946), аналізуючи ймовірні "форми управління всередині демократії". Висновки Кейнса про важливе регулятивне значення в умовах демократії процесів соціалізації (див. соціалізм) великих капіталістичних корпорацій (що повинні нейтралізувати й замінити втручання централізованого державного управління в суспільно-економічне життя) суттєві для теоретичного й практичного з'ясування проблем сучасної П.д. на зламі XX та XXI століть. Вони підтверджують тенденцію, характерну для П.д., стосовно необхідності постійного збалансування процесів соціально-політичної інтеграції та фрагментації, а також зосередження цих процесів у просторі вказаних вище чинників плюралістичної структури суспільства. У здійсненні П.д. одна з провідних ролей відводиться соціальними філософами XX ст. ідеальним спонукам - моральним орієнтаціям не тільки індивідів, а й партій, соціальних груп, управлінських структур та ін. (Берлін, Бернстейн, Вільямс, Дагостино, Крик, Ліндсей, Речер та ін.). В осмисленні цих орієнтацій, зокрема в обґрунтуванні морального виправдання опозиції, важливе значення відведено принципу етичного плюралізму. На думку Дагостино, основні риси цього принципу - неповнота (не існує єдиної послідовної політики, що може вважатися цілком довершеною); комплементарність (взаємодоповняльність різних політичних уявлень про справедливість, напр., як наслідку економічного зростання та розподільної справедливості); несумісність (відсутність єдино правильного способу оцінки моральної вагомості різних взаємодоповняльних факторів); доступність (налаштованість на визнання моральної переконливості позиції іншого). Принцип етичного плюралізму відкриває простір для визнання моральними і дій опозиції, і дій влади (але не як остаточного присуду).

Тилліх, Пауль (1886, Старцедель - 1965) - нім.-амер. філософ, теолог, один із провідних представників екзистенційної протестантської теології. Навчався в Берліні, Тюбінгені, Бреслау, Галле. У 1931 р. емігрував до Америки, де викладав в ун-тах Гарварда та Чикаго. Головне в філософії релігії Т. - це його сподівання на подолання прірви між вірою та буденним життям, екзистенційним досвідом людини. Він вважав, що екзистенційна турбота про сенс буття є свідченням внутрішнього зв'язку людини з Богом, а релігійність людини - один із найглибиннінщх екзистенціалів. Тому філософія культури Т. дуже близька до теології культури. Разом із тим, у філософії Т. зберігається характерний для протестантської теології принцип "незлиття" Божественного і людського; жодне людське творіння (нехай навіть це буде Святе Письмо чи установи церкви) не може претендувати на ідентичне оприявнення Бога. Філософія і теологія, за Т., щільно співіснують, доповнюють одна одну, хоч і не можуть (і не повинні) досягти цілковитого синтезу. Відмінність між філософією і теологією Т. вбачав у тому, що перша порушує певні проблеми та відповідає на них у межах універсальних понять і термінів, а теологія - у межах екзистенційно потрактованого буття людини перед лицем Одкровення. Перевагою теологічного "методу кореляції" перед філософією, згідно з Т., є його спроможність відкрити перспективу зближення (але не злиття) людського, або конечного, та Божественного.

[br]

Осн. тв.: "Релігійна ситуація" (1932); "Інтерпретація історії" (1936); "Протестантська ера" (1948); "Систематична теологія". У 3 т. (1951 - 1963); "Мужність бути" (1952); "Динаміка віри" (1957); "Теологія культури" (1959).