закрій

eng: option

deu: Option m

стандартний документ, який закріплює право (але не зобов’язання) його власника на придбання від емітента опціона (опціон на купівлю) чи на продаж емітенту (опціон на продаж) у термін, визначений у ньому, зазначену кількість базового активу за фіксованою при укладанні ціною (ціною виконання).

en\ \ decoration

en\ \ sacrificial protection

en\ \ blue brittleness

ВИНА - морально-правова ознака людських вчинків, протилежна до правоти Л. юдина визнається винною тоді, коли її дії (а часом і наміри) суперечать належному, коли вона ухиляється від виконання своїх обов'язків, нехтує загальновизнаними цінностями або зневажає морального суб'єкта в самій собі. В царині права встановлення В. є реальною основою для відповідного покарання. В моралі В. викликає осуд, а в разі глибокого усвідомлення особою своєї провини - самоосуд (муки сумління). В будь-якому випадку виявлення В. має наслідком для людини страждання в тій або іншій його формі. Таким чином, В. постає історично виробленим і культурно закріпленим механізмом відновлення морального і правового порядку через завдавання страждань його порушнику. Здатність до усвідомлення своєї В. є невід'ємною ознакою людини як морального суб'єкта; має своїм наслідком певні моральні і практичні дії, покликані спокутувати В. (каяття, виправлення заподіяного тощо) В. ідповідною моральною реакцією на визнання В. є прощення. Реальним фактом морального життя є колективне переживання В., але теоретичний статус відповідних понять ("національна В.", "колективна В." тощо) є проблематичним.

Гадамер, Ганс-Георг (1900, Бреслау - 2001) - нім. філософ. Провідний представник філософської герменевтики XX ст Н. авчався в Бреслау (тепер Вроцлав), Марбурзі. Сформувався як філософ під керівництвом і в спілкуванні з такими видатними мислителями, як Наторп, М. Гартман, Шелер, Гуссерль, Гайдеггер, Тілліх, Ясперс. Очолював ун-т в Ляйпцигу (1946 - 1947); од 1949 р. керував кафедрою філософії (після Ясперса) Гайдельберзького ун-ту. Активну лекційну діяльність припинив тільки в 1986 р. На відміну від Шляєрмахера т&Дильтея, Г. вбачає в герменевтиці універсальну філософію сучасної доби, яка має знайти власну відповідь на основоположне філософське питання: як можливе розуміння навколишнього світу і як у цьому розумінні втілюється істинне буття? На думку Г., істинне розуміння вимагає доконечного врахування історичної ситуації та історичної традиції, що робить істину співмірною людському духові, а людину - долученою до істини. Герменевтична постановка проблеми включає також відмову від чіткого розмежування суб'єктивності тлумача та об'єктивності того, що підлягає тлумаченню (тексту), постійного діалогу сьогоденного світу зі світом історичним. В розумінні діалогу Г. надає перевагу діалектиці Платона перед монологічною діалектикою Гегеля та переорієнтовує процес філософування з плану гносеологічного в онтологічний. Розуміння - це не пізнавально-розсудковий акт, а онтологічний, екзистенційно насичений процес самоідентифікації людини і суспільства, що закріплюється і виявляється у такій специфічній формі єдності суб'єкта і об'єкта розуміння, як культурна традиція. Світ людського буття не стільки пізнається за допомогою суто раціонально-теоретичних засобів, скільки осягається через співпереживання, випробування, дослідження, набуття життєвого досвіду В. ихідні схеми життєдіяльності, поведінки і орієнтації у світі людина здобуває в процесі засвоєння мови, тобто ще на стадії допонятійної інтеріоризації надбань культури. На цій стадії формуються глибинні підвалини людського досвіду, які відкладаються у мовних структурах. Мова - це головна засада самої можливості людського буття, здійснення буття як розуміння.

[br]

Осн. тв.: "Діалектична етика Платона" (1931); "Істина і метод" (1960); "Діалектика Гегеля" (1971); "Діалог і діалектика" (1980); "Шляхи Гайдеггера" (1983) та ін.

ЕМПІРИЧНЕ ЗНАННЯ - окремий, відносно самостійний тип знання, що формується в процесі безпосереднього чуттєвого досвіду засобами спостереження, моніторингу, експерименту і закріплюється у відповідних формах опису - реєстрації природного перебігу явищ або показань приладів, в різного роду таблицях, графіках, протоколах, статистичних зведеннях тощо. На відміну від теоретичного знання, Е. з. є безпосереднім відображенням об'єктивної реальності; за своїм змістом воно є сукупністю уявлень і фактів про властивості речей та процесів, неопосередковані зв'язкитазакономірні залежності. Йому притаманна очевидність, наочність і онтологічна прозорість. Тому Е. з. наділене чуттєвою достовірністю, є самодостатнім і його істинність не потребує спеціальних процедур доведення. В пізнавальному процесі Е. з. виступає базою формування більш високих рівнів наукового знання та інтерпретації абстрактних теоретичних побудов. Абсолютизація місця і ролі Е. з. у пізнанні об'єкта веде до емпіризму.

ЕТОС НАУКИ ( від грецьк. έύοζ - звичай, характер) - одне з основних понять сучасної філософії, соціології та епістемології науки. Поняття Е.н. відіграє центральну роль у тих галузях рефлексії, в яких наука осмислюється як одна з соціокультурних практик, а саме - як когнітивна практика співтовариства учених. Е.н. - це сукупність найбільш функціонально дієвих, необхідних для життєдіяльності даного наукового співтовариства цінностей, норм поведінки, морально-етичних імперативів. У ньому у своєрідній формі закріплені історичне минуле практики наукового співтовариства, особливості його соціальної організації, усталений спосіб життєдіяльності. Напр., до засадничих елементів Е. н. належать такі цінності, норми й регулятиви, як універсалізм, свідомий скептицизм, неупередженість, інтелектуальна незалежність і скромність. Докладно питання Е. н. розроблено в концепції "нормативного Е. н." амер. соціолога, історика новоєвропейської науки та одного з фундаторів структурно-функціонального аналізу в соціології Мертона. Визначаючи головну мету наукової діяльності як систематичне розширення зони достовірного знання, Б.н. доби Модерну являє собою парадигму демократичної, цивілізованої поведінки. Він синтезував у собі як пізнавальні, так і соціокультурні компоненти. Його імперативів творці науки дотримувалися не тільки тому, що вони були функціонально ефективні й плідні за результатами, а й тому, що сприймалися всіма вченими як справедливі й благородні.

ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД - сукупність думок про навколишній світ і його закони. З. г. стосується думок, які склалися стихійно в процесі життєдіяльності людей та мають характер самоочевидності. З.г. є безпосереднім, загальнодоступним знанням, набутим без допомоги спеціальних пізнавальних процедур і методів. З.г. легко витісняється з невластивих йому сфер з утвердженням науки та зростанням її соціального статусу. Крім цього, закріплені в схемі З.г. знання, зазнаючи тиску з боку науки, також зазнають певних змін. З.г. змушує критично оцінювати витвори фантазії та нестримні новації, спонукає ретельно опрацьовувати гіпотези, тим самим перешкоджаючи необґрунтованому відкиданню усталених у науці поглядів чи споконвічних відшліфованих життєвих ідеалів. З.г. невіддільний від здорового розсудку, що його Гольбах визначав як такий спосіб розмірковування, якого досить, щоб можна було розібратися в найпростіших істинах і відкинути нісенітниці. Твердження З.г. про дійсність та принципи орієнтування в ній слід віднести до того масиву світоглядного знання, який утримується свідомістю як щось само собою зрозуміле, дорефлексивне й позакритичне. Ці твердження є ефективними в стандартних життєвих, практичних і пізнавальних ситуаціях. Але ця спорідненість З.г. зі стандартністю відразу обертається великою перешкодою, як тільки індивіди або людські спільноти потрапляють у ситуацію, що потребує нагальної відповіді на виклики життя й цивілізації.

КАТЕГОРІЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ - універсальні, всезагальні форми історичних - діяльності, мислення та свідомості людей. К.і.н. - поняття полісемантичне; воно може мати своїм змістом: а) основні форми історичної життєдіяльності (спільнота, культура, цивілізація, формація) і роди соціально-історичного буття людей (економіка, соціальна сфера, політика, духовне життя); б) форми історичного мислення, що використовуються людьми "поза спиною їх свідомості"; в) наріжні характеристики історичного пізнання, що осягаються істориками як найзагальніші і фундаментальні поняття історії як науки; г) форми історичної самосвідомості. Категоріальна структура історичного мислення формується на основі соціально-історичної життєдіяльності людей, в ході відтворення та темпоральних глибинних змін явищ життєвого світу і їх взаємозв'язків. Інваріантні форми та співвідношення історичних подій і процесів, багато разів повторюючись в діяльності і стосунках людей, постають як онтологічний вимір категорій і в подальшому поступово закріплюються в свідомості людей вже у вигляді форм історичного мислення. Як форми мислення К.і.н. відображають загальні хронотопічні властивості людського співжиття, структуру, перебіг, ритм і взаємозалежності процесів суспільної динаміки і водночас використовуються (переважно стихійно, в неусвідомленій формі) як способи фіксації повторюваності в історії, виокремлення закономірного, віднесення одиничних, випадкових історичних подій до відповідних детерміністських вузлів перетину мережі загальних і необхідних зв'язків історичного процесу. Пізніше, відповідно до самоідентифікації та самоздійснення того чи того суспільства, культури, народу тощо, К.і.н. поступово усвідомлюються і з синкретичних, узвичаєних способів фіксації й вираження необхідного та всезагального в історії перетворюються на такі пізнавальні засоби, що свідомо формуються і застосовуються. В цьому аспекті історичні категорії виступають як універсали (чи архетипи), що схоплюють у відповідному зрізі історичний процес як цілісність. На цій підставі вони свідомо використовуються вченими як дієві інструменти автентичного осягнення історичної реальності в усій повноті та розмаїтті їх виявів. На відміну від спеціальнонаукових понять різноманітних галузевих історичних дисциплін, К.і.н. на сучасному етапі постають як цілісні духовні утворення, що актуалізують і репрезентують не тільки розсудкові, а й усі інші пізнавальні здатності людини (всю почуттєву сферу, продуктивну та репродуктивну уяву, волю, розум). Отже, К.і.н. спроможні відігравати роль не тільки, а то й не стільки неусвідомлено вживаних форм мислення чи понятійних, абстрактно-розсудкових засобів пізнання в його класичному розумінні (як суб'єкт-об'єктної взаємодії), а й своєрідних екзистенціалів, формування і дія яких засновується значною мірою на переживанні та співпереживанні; на ідіосинкразійній симпатії та "відбірковій спорідненості" (Гете), співчутті й співстражданні; на залученні не лише зовнішнього, а й внутрішнього досвіду; розпредметненні історичного "апріорі" і осягненні історії як конгеніальної людині сукупності існувань інших людей.

ЛІБЕРТАРИЗМ - 1) Доктрина, сучасна течія політичної ідеології, прихильники якої вважають, що держава повинна обмежитися захистом прав індивідів; радикальні лібертаристи обстоюють думку, згідно з якою людина не повинна підкорятися жодним інституціям, авторитетам і владам, відносно яких у неї немає довіри і згоди. В цілому позицію лібертаристів визначають як намагання поширити принципи функціювання вільного ринку на увесь соціальний лад та перебіг соціального життя. Захист такої "ринкової методології" відчутно відрізняє Л. від інших ліберативних течій сучасності, зокрема консерватизму і лібералізму Н. а відміну від консерваторів, лібертаристи не вважають обов'язком держави піклуватися про суспільну мораль, боротися проти проституції, вживання наркотиків і сексуальних перверзій, які не завдають шкоди іншим, - тобто втручатися в сферу, де людина сама визначає себе і реалізує свої права (нехай і завдаючи собі безсумнівної шкоди). Лібертаристи закликають критично (негативно) сприймати будь-які інституції (релігія, сім'я, будь-які традиції), що закріпачують людину, роблять її погляд на світ вузько запрограмованим і мертвотним. Вони виявляють критичну налаштованість відносно мілітарної політики національних держав, зокрема упереджено відносяться до великих витрат бюджетних коштів на національну оборону. Л. поширений здебільшого не у вигляді системної доктрини, а певної позиції або ставлення. Основні соціально-філософські ідеї Л. викладені в працях Ренд, Ротбарда та ін. 2) Філософська концепція, метафізична теорія, яка виступає протилежністю і запереченням детермінізму, особливо стосовно природи людської діяльності (яку треба розглядати як неупереджену активність морально відповідальних агентів, спроможних вчинити будь-що під свою відповідальність або ж відмовившись від неї). Цю філософську версію прихильники Л. називають також об'єктивізмом.

МЕТАФІЗИКА ( від грецьк. μετά; φνσικά - після фізики) - філософське вчення про надчуттєві принципи та першооснови буття. Термін "М." ввів систематизатор творів Аристотеля Андронік Родоський (І ст. до н. е.), стосовно групи трактатів про "буття саме по собі". Сам Аристотель називав науку, що викладена в цих книгах, "першою філософією", "наукою про божество" ("теологією"), або просто "мудрістю". Умоосяжний, теоретичний характер цієї науки протиставляв сфері практичного досвіду, чим утверджується вища цінність М. Аристотель тут виступав як учень Платона. Однак, якщо для Платона існує лише одна філософія - мудрість, що спрямована на пізнання істинно сущого, тобто ідей, то Аристотель відрізняє "першу філософію" від другої ("фізики") і в такий спосіб закріплює за М. статус вищого знання про першопричини буття, знання, що існує як мета людського життя і джерело насолоди. Середньовічна філософія вважала М. вищою формою раціонального пізнання буття, але такою, що підпорядкована одкровенню. В її річищі детально тлумачилися проблеми співвідношення свободи і необхідності, загальних понять, можливості богопізнання за аналогією з пізнанням вищих родів сущого - блага, істини тощо. М. Нового часу долає межі теології. Зазнавши значного впливу натурфілософських ідей Відродження, М. насичується природничонауковою тематикою і водночас актуалізує у своєму проблемному корпусі питання гносеології. М. раціоналізму Щекарт, Спіноза, Ляйбніц) розвивалася в тісному зв'язку із традиційною онтологією. "Емпірична М." різко виступала проти гіпостазування сутностей, характерного для схоластичної філософії. У XVI - XVII ст. формується т. зв. нім. "шкільна", або "університетська", Неосхоластична М. Вона виникла внаслідок перенесення на нім. протестантський ґрунт ісп. єзуїтської М., що набула розвитку у працях Суареса. У нім. "шкільній" М. предмет визначається за Аристотелем: суще, стани сущого і види сущого; суб'єкт розглядається як: суб'єкт пізнання, граматичний суб'єкт, предмет дослідження. Одними із перших нім. проф. М. були Корнеліус Мартині (1568 - 1621), Якоб Мартині (1570 - 1649), Клеменс Тимплер, Абрахам Калов (1612 - 1686). Класична М., що репрезентована насамперед творами Вольфа, становить своєрідну трансформацію "шкільної" неосхоластичної М. Вольф вводить у М. картезіанський принцип "cogito, ergo sum." Це змінює характер викладу матеріалу та його послідовність: онтологія, загальна космологія, емпірична психологія, раціональна психологія, природна теологія. Кант звернув увагу на здатність М. періодично відновлюватися в культурі. М. є завершенням культури людського розуму і, за Кантом, можлива як систематичне знання, виведене із чистого розуму. Він вводить розрізнення М. природи і М. звичаєвості; остання є такою сферою, де суперечності чистого розуму знаходять практичне розв'язання. Проте Кант не побудував системи М., обмежившись дослідженням протиріч, в які доконче потрапляє розум у намаганні синтезувати завершену картину світу. Фіхте і Шеллінг, спираючись на кантівський принцип активності суб'єкта, прагнули створити позитивну М. З цією метою вони тлумачать діалектику розуму не як теоретичну безвихідь, а як рушій мислення, що веде до істини. Гегель вперше протиставив М. і діалектику як два різних методи пізнання. Разом з тим він розумів свою власну філософію як "істинну М.", "науку наук". У марксизмі зберігається тлумачення М. як методу, протилежністю якого є діалектика - спосіб мислення і вчення про розвиток буття і мислення. У друг. пол. XIX ст. складається негативне ставлення до М., особливо її гегелівської версії. Антиметафізичну спрямованість має антропологія Фоєрбаха, ірраціоналізм К'єркегора, волюнтаризм Шопенгауера. Проти М. були налаштовані позитивізм і неокантіанство. З критикою позитивного ставлення до М. виступили академічні й університетські філософи України (Юркевич, Гогоцький, Ліницький, Козлов). У рос. філософській традиції В. Соловйов розробив пантеїстичну "М. Всеєдності". Флоренський, Булгаков, Франк поєднували пошуки М. із проблемою антроподицеї. На Заході Гартман, спираючись на критичну онтологію, прагнув по-новому осмислити проблеми М. Неотомісти (Жильсон, Маритен) актуалізували метафізичні принципи середньовічної схоластики. У певний спосіб відновлюються підставові принципи традиційної М. також у філософії процесу Вайтгеда, феноменології Гуссерля, екзистенціалізмі. Гайдеггер, критикуючи М. як тип західноєвропейської культури, намагався повернутися до М. в її доплатонівській формі Н. еопозитивісти, спочатку відкинувши М. (напр., ранній Вітгенштайн), врешті-решт приходять до визнання проблематики М. Критичний раціоналізм Поппера також стверджує право М. на існування. У теорії "трьох світів" він обґрунтовує буття фізичного і ментального світів, а також світу об'єктивного знання. Постструктуралістський філософський дискурс перейнявся метою "деконструкції" (Деррида) попередньої метафізичної традиції. Дельоз і Гваттарі вважають, що клас філософії буття, починаючи з Платона й Аристотеля, оперує незмінними бінарними опозиціями типу "субстанція - акциденція", "об'єкт - суб'єкт", і протиставляють їм філософію становлення. Разом з тим сучасний філософський дискурс залишає за М. право на осмислення ситуації буття людини у світі.

МИСЛЕННЯ - інформаційна діяльність, що набула якості опосередкованого, узагальненого пізнання, яке за допомогою абстрагування, міркувань (зіставлень пізнавальних образів та логічного виведення думок) і типізації даних про світ явищ розкриває їх необхідні зв'язки, закономірності, тенденції розвитку. М. виходить за межі емпіричного споглядання, ідеально відтворює процеси буття в їх необхідності та потенційності, що дозволяє формулювати закони. М. пов'язане з моделюванням можливих ситуацій і тому здатне до планування дій та передбачення їх наслідків. Процес М. визначається низкою логічних операцій. Такими операціями є: порівняння пізнаваних об'єктів (наочно даних чи уявлюваних, ідеалізованих); аналіз і синтез даних; абстрагування істотних ознак об'єктів від їхніх другорядних рис і від самих об'єктів; узагальнення, класифікація та ін. Мислительні операції здійснюються за допомогою мови та мовних знаків, які є засобом акумуляції, формалізації та трансляції інформації. М. відзначається специфічним апаратом форм і методів функціювання. Вихідною формою процесу М. є судження. Його зміст розкривається через побудову умовиводів і здійснюється шляхом зіставлення різних суджень. У ході цього зіставлення, оперуючи наявними знаннями, знаходять у них за певними правилами висновку нові сторони та відношення. Синтезом суджень про певний об'єкт є поняття, яке в теоретичних системах знання стає формою розвитку ідеї. М. полягає в постійних переходах від окремого до загального, від конкретного до абстрактного і навпаки. Усвідомлення цих переходів досягається особливими методами М., зокрема різними дедуктивними та індуктивними прийомами пізнання (див. дедукція, індукція). В методологічному ракурсі М. визначається категоріями як засобами створення понять про поняття, щаблями освоєння думкою істотного, загального і необхідного в явищах дійсності, засобами мислимої її реконструкції В. ідповідно до розкриття в історії пізнання різних категоріальних схем розуміння світу М. характеризується певними стилями (див. стиль мислення). Генетично і за переважним використанням умоглядних чи практичних дій у мислительному процесі виділяють конкретно-дійове і теоретичне М. За характером побудови мислительних актів, формами Їхнього здійснення та завданнями розрізняють також М. образно-спрямоване й абстрактне. М. вивчають різні науки - від формальної логіки і лінгвістики до нейрокібернетики, фізіології і психології. Оскільки М. відтворює певні процеси дійсності і має в ній відповідні аналогові явища, деякі з цих процесів можна використовувати для кібернетичного моделювання мислительних актів. Ці моделі інформаційно-технологічних моментів думки називають "машинним М.", бо вони здійснюються на технічних системах, тобто побудованих людиною "органах людського мозку". Проте М., як матеріально зумовлене суспільне явище, є не автономним, формальним процесом думки, а теоретичним компонентом практичного освоєння світу, і його не можна розглядати окремо від людської діяльності в цілому. Тому "машинне М." не є М. у повному розумінні. В процесі М. специфічно проявляється активність суб'єкта, який теоретично засвоює світ у перспективі його перетворення в предмет цілеспрямованої діяльності. Генеза цієї діяльності становить водночас історію розвитку М. Зародки мислительної діяльності у формі елементарного, наочно-дійового, "моторного" М. властиві вже вищим ссавцям. Проте якісно нове, людське М. виникає і формується з розвитком суспільної праці і мовного спілкування людей. Спочатку М. безпосередньо впліталося в практичну діяльність. Згодом на основі генералізації дій людини, об'єднання нею об'єктів у певні класи за спільністю їхнього практичного використання та символічного позначення у мові формуються ідеальні предмети діяльності і специфічні операції над ними. Практична дія трансформується у розумову дію, закріплюється внутрішнім, духовним досвідом людей. Природне за історичними передумовами М. є суспільно зумовленим процесом пізнання людиною світу.

МИСТЕЦТВА ВИДИ - форми художньотворчої діяльності, що вирізняються на основі специфічного характеру художнього змісту та відповідних засобів його матеріального втілення. Перші спроби з'ясувати видову специфіку мистецтва пов'язані з іменами Сократа, Леонардо да Вінчі, Буало, проте концептуалізація проблеми М.в.чітко простежується лише у XVIII - XIX ст. Під впливом трактату Батте "Витончені мистецтва, зведені до єдиного принципу" (1746) в теоретичний ужиток активно вводиться поняття "витончені мистецтва", відоме ще з доби Відродження, і робляться перші спроби систематизувати М.в. "Витончені мистецтва" - поезія, музика, живопис, танець, скульптура, красномовство, архітектура - об'єднувалися на підґрунті "наслідування прекрасної природи". На противагу їм визнавалися мистецтва "механічні" (декоративно-прикладні). Поняття "витончені мистецтва" закріпилося в естетичній теорії, хоча кількість і якість М.в., визначених як "витончені", у конкретні історичні періоди змінювалась. Кант - прихильник концепції "витончених мистецтв" - структурував їх наступним чином: 1) словесні мистецтва (красномовство, поезія); 2) зображальні мистецтва (живопис, декоративно-прикладні види творчості, оформлення інтер'єру); 3) мистецтво "гри відчуттів" (музика). Упродовж XVIII ст. сформувалася і тенденція розгляду видової специфіки в контексті обґрунтування теорії реалістичного мистецтва. Лессинг виокремлює "просторові мистецтва" (живопис, скульптура) та "часові" (поезія) і намагається визначити їх естетично-художні межі. При цьому "театр", який активно "вписаний" в естетичну концепцію Лессинга, не усвідомлюється ним як самодостатній М.в. Проблема М.в. має значне теоретичне навантаження в естетиці Гегеля. Історично, на його думку, абсолютний дух розкривається через три форми: символічну, класичну та романтичну. Рухові цих форм відповідає логіка зміни М.в.: архітектура, скульптура, живопис, музика і поезія. Символічній формі духу відповідає архітектура, класичній - скульптура, а романтична форма об'єднує живопис, музику, поезію - мистецтва, які "оформлюють внутрішні переживання суб'єкта". Друг, пол. XIX ст. - поч. XX ст. дали можливість проаналізувати різні підходи до побудови видової системи мистецтв і спроби теоретиків визначити засади видоутворення. Вельфін (Швейцарія) поєднав проблему М.в. з "методами бачення" - системами формальних категорій, які були розглянуті парами: лінійне - живописне, площинне - об'ємне, закрите - відкрите (форма), просте - складне, абсолютне - відносне. Через "методи бачення" дослідник виокремив архітектуру і пластичні мистецтва як такі, що гармонізують зовнішній світ із внутрішнім світом людини. Дессуар (Німеччина) і Манро (США) розглядали проблему М.в. як вияв плідності "міжчуттєвих" станів людини і подальшої можливості наукового розкриття міждисциплінарних контактів. Визнаючи "сферу естетичного" ширшою від "сфери мистецтвознавчого", стимулом видоутворення вони вважали чуттєве багатство людини. Унгарден (Польща), приділивши значну увагу розгляду конкретних видів мистецтв (поезія, музика, живопис), підкреслив естетичний аспект проблеми, спираючись на категорію "цінність". Проблемам.в. і зараз залишається дискусійною. Найчастіше розрізняють М.в. просторові (скульптура, живопис, архітектура), часові (література, музика), систематичні (театр, кіно).

МОРАЛЬ (лат. moralis - моральний, від mores - звичаї) - духовно-культурний механізм регуляції поведінки особистості та соціальних груп за допомогою уявлень про належне, в яких узагальнені норми, цінності, зразки поведінки, принципи ставлення до інших індивідів та соціальних груп. Специфіка моральної свідомості формується за умов розкладу родоплемінного суспільства, виникнення складної системи опосередкованих зв'язків (політичних, економічних, соціальних та ін.), що прийшла на зміну безпосередньому характеру всіх стосунків людей у традиційній общині. Поява відносної свободи вибору, потреба в ситуаційній гнучкості поведінки й стосунків, відповідно до динамічних умов життя, робили чимдалі проблематичнішими збереження, культурну трансляцію і примноження досвіду безпосередньо моральнісного ставлення людини до людини, спільноти, природи, світу. В контексті критичного осмислення реальних звичаїв людей (що свідчило про руйнацію традиційних форм моральності) складається узагальнена система уявлень про чесноти, норми поведінки, основоположні закони колективного співіснування ("не убий", "не укради" та ін.) І. деальна система належного водночас постає як моральнісне добро, найвища самоцінність, що протистоїть моральнісному злу в реальній людській життєдіяльності. В цьому ракурсі М. співвідноситься з духовно-ідеальними основами права, релігії, мистецтва, філософії. Часткове коригування внутрішнього світу людини, її вчинків, масової поведінкової практики відбувається в разі особистісного прийняття вимог і настанов М. та відповідних вольових зусиль щодо їх здійснення. Намагання досягти доброчесності й праведності засобами зовнішнього тиску, без достатньої внутрішньої мотивації, вступають у протиріччя з ціннісним аспектом морального самоствердження людини, породжують "легальні", а не "моральні" вчинки (Кант). Регулятивні можливості М. зростають у міру розширення її суб'єктного горизонту. Формування вселюдського, універсального масштабу морального світосприйняття, вихід за межі групових, етнічних, національних інтересів до обріїв людства як єдиного цілого відкриває можливості для найбільш адекватного втілення суті моральності в процесі суб'єктивного творення цінностей М, Значне духовне випередження реальних можливостей життя й універсальне бачення належного ставлення до іншої людини, суспільства, природи концентрується в М. як ідеалі. Конкретно-чуттєве втілення тих чи тих сторін сукупного морального ідеалу подибуємо в міфології, релігійних та художніх образах Р. аціонально-логічне осмислення, узагальнення і обґрунтування понять, категорій моральної свідомості відбувається в етиці (див. нормативна етика). У цих процесах закріплюється й нагромаджується зміст моральнісного добра, тоді як у реальній життєдіяльності М. нерідко обмежується відносними, конкретно-історичними обмеженими вимогами щодо втілення можливого блага. Переважання відносного над абсолютним характерне для ідеологізоваяих моральних систем, хоча за певних умов подання абсолютного тут може бути досить вагомим (напр., ідеологія Просвітництва). Водночас не є гарантовано моральнісним навіть конкретно-історичний зміст узагальнених понять моральної свідомості (гідність, честь, обов'язок, справедливість), хоча в цілому такі форми оцінки і самооцінки мають непроминальне загально-культурне значення. Найбільша міра абсолютної значущості притаманна абстрактно сформульованим моральним законам і етичним принципам. Прагматичне спустошення морально-етичних ідеалів внаслідок надання переваги відносному призводить як до духовної деградації, так і до соціальної дестабілізації. Відмова ж од відносних допоміжних, компромісних рішень в світі реальних людських відносин веде до безнадійної мрійливості або змертвілого етичного ригоризму. Наявність відносно гуманних правил є кращою для соціуму як системи, ніж відсутність будь-яких. В кінці XX ст. істотне збагачення М. відбувалося шляхом осмислення й обґрунтування моральних принципів теорією справедливості, комунікативною етикою, що запроваджують в галузь моральної рефлексії дискурсивно-консенсуальні засади.

НОРМАТИВНА ЕТИКА - 1) сукупність норм, настанов, вимог моралі, що об'єднані певною філософсько-світоглядною концепцією чи релігійним віровченням і орієнтовані на діяльне, поведінкове їх втілення; 2) розділ теоретичної етики, який досліджує й обґрунтовує подібну сукупність. Перші нормативні моделі моральнісної поведінки, що узагальнювали безпосередній досвід людських стосунків, виступали у вигляді заповітів пращурів, висловів мудреців, повчань пророків. Світоглядне обґрунтування нормативно-належної поведінки складається у філософській думці та світових релігіях. Н.е. завжди пов'язана зі сферою свідомого, відрефлектованого, належного, пошук якого має крайні полюси у вигляді етичного догматизму та етичного релятивізму. Відносність моральних законів в античному світі вперше була осмислена софістами. Виокремлення Аристотелем етики як особливої філософської науки приводить до закріплення за нею нормативної соціально-регулятивної функції. Остання здійснюється за допомогою морального ідеалу, теоретичних обґрунтованих уявлень про нормативно належне. Н.е. актуалізується за умов ціннісних криз, вичерпаності або ослабленості продуктивно-узагальнюючих можливостей повсякденної свідомості й регулятивного потенціалу звичаїв та традицій. За певних умов Н.е. тяжіє до побутового повчання, її елементи завжди присутні в моралізаторській літературі. Протягом багатьох століть нормативно-етичні приписи діставали виразне втілення у змісті художніх творів. Упродовж усього розвитку класичної філософії етична нормативність залишалася її істотною темою. Практична філософія виробила широкий діапазон форм - від рапсодичних роздумів ("Досліди" Монтеня) до цілісного систематичного життєвчення ("Етика" Спінози). Категорія "вищого блага" визначала як телеологічно, так і теологічно орієнтовані системи Н.е., проте її зміст пов'язувався з діаметрально протилежними засадами (земне і небесне, сакральне і профанне, людське і Божественне) Д. ля релігійної етики найвищим ідеалом-зразком поставали якості, вчинки і настанови засновників відповідних релігій (Будди, Ісуса Христа, Мухаммеда). Тлумачення подібних взірцевих проявів доброчинності надає можливість виділити найбільш важливі для релігії якості (віра, упокорення, терпіння, милосердя та ін.) і норми поведінки (виконання ритуалів, роздача милостині, заборона крадіжок, убивств), світоглядні настанови та принципи (вина, гріх, розкаяння, страх, фаталізм, аскетизм та ін.). Категорія "загального блага" стає засадничою для ціннісно-раціонального обґрунтування й нової логіки нормативності, яка була втілена в різних варіантах концепції суспільного договору (Гоббс, Локк, Руссо). Кант, започаткувавши деонтологічний напрям етики, закладає основи як етики принципів, так і етичного формалізму. Категоричний імператив має ціннісне визначення поряд із суто формальною апеляцією до універсального самозаконодавства всіх розумних істот Р. озведення аксіології та деонтології, співвідношення добра і блага стали темами гострих дискусій друг. пол. XIX - поч. XX ст. Ціннісно-нормативні аспекти є досить суттєвими в "гуманістичній етиці", етиці самореалізації, етиці космічної телеології, "феліцитології" та ін Р. азом з тим впливовим стає заперечення нормативності як характеристики етичної теорії. Насамперед, це стосується соціології, зорієнтованої на виведення належного з сущого (Дюркгейм та ін.); широкого розвитку набуває дескриптивна етика. Прескриптивна етика виводиться за межі наукового знання в аналітичній філософи, метаетиці, неопозитивізмі Р. озширення простору свободного вибору, зменшення контролю суспільної думки над поведінкою індивідів, охорона законом свободи думки, совісті, релігії, переконань призвели до зменшення соціальної значущості конвенційної Н.е. Під враженням пропагандистських зловживань етичною нормативністю, що були характерні для тоталітарних режимів, Н.е. незрідка розглядалася як архаїчний компонент філософії, як репресивна соціальна сила. Разом з цим навіть намагання створити "мораль без норм" в екзистенціалізмі (Сартр), ситуаційній етиці (Флетчер) ніколи не приводили до утвердження абсолютного децизіонізму В. цілому всі етичні напрями, що проголошували свій понаднормативний статус (метаетика, позитивізм, дескриптивізм, емпірична етика та ін.), не могли обійти питання про нормативне як мотив етично відповідального вчинку. В 70 - 90-ті рр. на тлі зростаючої аномії, легалізації маргінальності, зменшення нормуючого впливу звичаїв і традицій виникають умови для реактуалізації Н.е. Започаткована Вебером "етика відповідальності" дістала продовження в неоконсервативній етиці Йонаса, Люббе, Кальтенбрунера та ін. Нові основи нормативності в межах некласичної філософії закладаються дискурсивно-комунікативною реконструкцією практичного розуму в трансцендентальній прагматиці (Апель, Габермас, Кульман, Ебелінг). Загострення глобальних планетарних проблем актуалізувало розробку нових принципів Н.е. (стримування, обмеження, перестороги). Значного поширення набула екологічна етика.

ОНТОЛОГІЯ ( від грецьк. οντοζ - суще; λόγοζ - слово, вчення) - філософське вчення про буття як таке. Поняття О. вперше було введене у XVII ст. Гокленіусом і остаточно закріплене у метафізиці Вольфа. Специфічне місце О. у системі метафізики визначилося значно пізніше, ніж виникла сама проблема буття. Остання чітко була окреслена елватами, зокрема Парменідом, який розрізнив буття на чуттєве та істинне. Платан розробив вчення про понадчуттєві засади буття - ідеї - як умоосяжні форми, або сутності, відображенням яких є плинний, чуттєво сприйманий світ речей. У філософії Платона порушена фундаментальна проблема співвідношення буття і становлення. Аристотель піддав критиці платонівський поділ на два світи і прагнув відшукати сутності у самому матеріальному бутті, однак такий варіант О. становив радше опис фізичної реальності з онтологічного погляду. Разом з тим він стверджував існування "останньої" причини буття - понадчуттєвої "форми форм", Божественної ентелехії Ц. е вчення Аристотеля, як і вчення Платона про два світи та неоплатоністське тлумачення буття як "єдиного" і "ума", вплинули на формування всієї західноєвропейської онтологічної традиції З. окрема, Псевдо-ДіонісійАреопагіт кладе неоплатоністську О. в основу символічного тлумачення всього сущого як ієрархії світла, що позначилося на корпусі ідей всієї середньовічної естетики С. ередньовічна схоластика виходила із сполучення античної О. із теологією. Абсолютне буття тут ототожнюється із Богом. Схоластична О. характеризується вирізненням і категорійною розробкою рівнів буття - субстанційного і акцидентального, актуального і потенційного, необхідного і випадкового. У Томи Аквінського О. - це відсторонене міркування про "чисті" форми буття. У філософії Відродження оригінальне тлумачення О. подає Кузанський. Розрізняючи Абсолют і універсум, Кузанець вчить, що центром і межею матеріального є творець; через приналежність до універсуму кожна річ перебуває в кожній; максимальна відмінність речей збігається з їх мінімальною відмінністю (або відсутністю такої). Зорієнтована на науку філософія Нового часу звільняє вчення про буття від теологічної форми. У філософів-емпіриків онтологічна проблематика відходить на другий план (напр., у Г'юма О. як вчення відсутнє) Ф. ілософи ж раціоналісти роблять О. невід'ємною частиною своїх систем. Декарт намагався поєднати вчення про буття і гносеологію. Принцип cogito ergo sum відкривав можливість зробити О. складовою частиною теорії пізнання С. піноза, продовжуючи пантеїстичну традицію, вихідною точкою О. робить тотожність Бога і Природи, котру він розумів як єдину, вічну і безконечну субстанцію, що є причиною самої себе Л. яйбніц, переймаючись метою створення універсальної метафізики, розробив філософські засади для об'єднання О., космології і раціональної психології, що надалі уможливило систематизацію О. Вольфом. "Критична філософія" Канта, протиставивши "догматизму" старої О. нове розуміння буття, радикально трансформує попередню онтологічну традицію. За Кантом, не може бути О. поза вченням про принципи розуму. Фіхте, Шеллінг, Гегель повертаються до раціоналістичної традиції розбудови О. на підставі гносеології: буття є результатом розвитку мислення, його моментом, коли мислення виявляє свою тотожність із буттям. Але на відміну від докантівської О., буття в їхніх системах осягається не у пасивному спогляданні, а в історичному і логічному становленні. У західноєвропейському мисленні XIX ст. складається критичне ставлення до О. як філософської дисципліни. Разом із метафізикою її відкидають позитивізм і філософія життя. Неокантіанство і близькі йому напрями розвивають гносеологічне розуміння О. Лише наприк. XIX і поч. XX ст. спостерігається відродження онтологічної проблематики. Неотомізм реставрує і систематизує О. середньовічної схоластики. "Критична О." Н. Гартмана намагається подолати розрив між онтологічними сутностями і дійсним буттям, розглядаючи речовий, людський і духовний світи як виявлення незалежних прошарків реальності, щодо якої пізнання вторинне. Гуссерль вважав автентичною О. феноменологію, що описує структури готового знання і способи його засвоєння. "ФундаментальнаО." Гайдеггера розкриває сенс буття через осмислення унікальності наявної ситуації присутності людини у світі. "Феноменологічна О." Сартра, як і "всеохопне" Ясперса, спрямовані на обстоювання тлумачення буття як неподільної єдності суб'єкта й об'єкта, що фундує людську свободу і відповідальність. В ортодоксальному марксизмі О. - це діалектико-матеріалістичне вчення про форми руху матерії і суспільне буття, що визначає суспільну свідомість. Недогматичні течії марксизму орієнтовані на О. діяльності як спосіб буття людини у світі (напр., "О. суспільного буття" Лукача). Посткласичний філософський дискурс, заперечуючи традиційну метафізику, намагається максимально проблематизувати онтологічне, власне буттєве, поле філософії, включивши в нього суб'єктивність як людську індивідуальність.

ОЧЕВИДНІСТЬ - безпосередня даність істинності деяких видів знань на противагу іншим, істинність яких встановлюється шляхом застосування спеціальних процедур доведення. До них належить знання, що відображає доступні безпосередньому чуттєвому спогляданню предмети чи явища дійсності і приймає вигляд простих фактів, або знання, що закріплює в свідомості багатовіковий досвід людства і набуває значення аксіом, напр., аксіоми геометрії Евкліда, деякі правила логіки. Очевидне істинне знання виступає базовим при встановленні істинності знань вищих рівнів. Історично виділяють чуттєву О., що ґрунтується на свідченнях органів чуттів, і раціональну О., яка базується на здатності розуму узагальнювати людський досвід і постулювати як істинні окремі положення науки різного ступеня абстрактності. Деякі філософські системи надають перевагу то тому, то тому різновиду О., нерідко протиставляючи їх. Так, якщо філософія Декарта надмірно завищує пізнавальну роль раціональної О., то філософія Бекона те саме чинить щодо чуттєвої О. В реальному процесі пізнання чуттєва і раціональна О. доповнюють одна одну, перебуваючи в органічній єдності. Однак і в такому поєднанні роль О. як засобу встановлення істинності знання досить обмежена. Тому в науковому пізнанні при обґрунтуванні істинності положень науки на О. покладаються мало, а застосовують вивірені складні системи доведення.

ПАМ'ЯТЬ СОЦІАЛЬНА - позагенетична пам'ять людини (колективна пам'ять людства), скарбниця виробничого, пізнавального і комунікативного досвіду людини, що є основою творчої діяльності (включаючи теоретичну) і базою формування духовного світу людини. Завдяки П.с. здійснюється впорядкування та об'єктивація конкретно-історичного досвіду людства, на основі чого стає можливим історичне відтворення форми діяльності і спілкування, розвиток матеріальної і духовної культур. П.с. виступає як реалізація культурної спадкоємності на рівні духовно-практичного та духовного освоєння світу. До найважливіших функцій П.с. належать: фіксація, систематизація, збереження і передача суспільно значущої інформації. У смисловому аспекті П.с. постає інтерсуб'єктивною, у нерозривному зв'язку об'єктивного і суб'єктивного, загальнозначущого і особистісного, що зумовлює здійснення загальнозначущого через життєдіяльність індивіда, смисложиттєвий пошук окремого носія П.с. як складової універсуму людського буття. У такому аспекті П.с. виступає передумовою становлення і розвитку індивідуальної і суспільної самосвідомості людини. П.с. є тим реальним механізмом, завдяки якому опосередковується розвиток матеріальної і духовної культур. Поняття "П. с." дозволяє схарактеризувати ланки взаємодії спадкоємності предметно-практичної діяльності і спадкоємності культури, притаманні їм обом категоріальні смисли. Характерною рисою П.с. є її вибірковість, спрямованість на закріплення і відтворення суспільно найбільш значущих, інтелектуально, морально і художньо розвинених структур діяльності людини, її буття і свідомості.

ПАМ'ЯТЬ - у теорії пізнання одна із пізнавальних здатностей, яка полягає у мимовільному закріпленні, збереженні і відтворенні у свідомості суб'єкта здобутих у процесі пізнавальної діяльності відомостей про суб'єктивний і об'єктивний світи, результати їх творчої переробки, умов і способів відображення. Завдяки П. суб'єкт спроможний примножувати свій минулий досвід, нагромаджувати знання й оперувати в уяві та мисленні образами - замінниками реальних об'єктів, поняттями та уявленнями. Виділяється індивідуальна П., в основі якої лежать механізми вищої нервової діяльності, головного мозку, і колективна П. (соціальна), що виражається в проявах суспільно-історичного досвіду, суспільній свідомості, культурі і реалізується через спілкування. Індивідуальна і соціальна П. тісно пов'язані між собою З. добутки індивідуальної П. в процесі спілкування трансформуються у зміст соціальної П., а останній, засвоюючись індивідом, стає надбанням особистого досвіду. У своїй єдності вони забезпечують безперервність і спадкоємність процесу пізнання, передачу індивідуальних і колективних пізнавальних надбань од покоління до покоління, що робить індивідуальний досвід невмирущим, а соціальний - діеспроможним. П. як пізнавальна здатність розвивається та удосконалюється в індивідуальному та соціальному планах. Вона збагачується не тільки змістовно, а й розширює та поглиблює свої можливості. Насамперед це пов'язано з виникненням писемності, книгодрукування, застосуванням технічних носіїв П. та моделювання. Альтернативою П. є забування, забуття. Біологічну природу і психофізичні властивості П. вивчає фізіологія, психологія та психоаналіз.