МЕТАФІЗИКА

МЕТАФІЗИКА ( від грецьк. μετά; φνσικά - після фізики) - філософське вчення про надчуттєві принципи та першооснови буття. Термін "М." ввів систематизатор творів Аристотеля Андронік Родоський (І ст. до н. е.), стосовно групи трактатів про "буття саме по собі". Сам Аристотель називав науку, що викладена в цих книгах, "першою філософією", "наукою про божество" ("теологією"), або просто "мудрістю". Умоосяжний, теоретичний характер цієї науки протиставляв сфері практичного досвіду, чим утверджується вища цінність М. Аристотель тут виступав як учень Платона. Однак, якщо для Платона існує лише одна філософія - мудрість, що спрямована на пізнання істинно сущого, тобто ідей, то Аристотель відрізняє "першу філософію" від другої ("фізики") і в такий спосіб закріплює за М. статус вищого знання про першопричини буття, знання, що існує як мета людського життя і джерело насолоди. Середньовічна філософія вважала М. вищою формою раціонального пізнання буття, але такою, що підпорядкована одкровенню. В її річищі детально тлумачилися проблеми співвідношення свободи і необхідності, загальних понять, можливості богопізнання за аналогією з пізнанням вищих родів сущого - блага, істини тощо. М. Нового часу долає межі теології. Зазнавши значного впливу натурфілософських ідей Відродження, М. насичується природничонауковою тематикою і водночас актуалізує у своєму проблемному корпусі питання гносеології. М. раціоналізму Щекарт, Спіноза, Ляйбніц) розвивалася в тісному зв'язку із традиційною онтологією. "Емпірична М." різко виступала проти гіпостазування сутностей, характерного для схоластичної філософії. У XVI - XVII ст. формується т. зв. нім. "шкільна", або "університетська", Неосхоластична М. Вона виникла внаслідок перенесення на нім. протестантський ґрунт ісп. єзуїтської М., що набула розвитку у працях Суареса. У нім. "шкільній" М. предмет визначається за Аристотелем: суще, стани сущого і види сущого; суб'єкт розглядається як: суб'єкт пізнання, граматичний суб'єкт, предмет дослідження. Одними із перших нім. проф. М. були Корнеліус Мартині (1568 - 1621), Якоб Мартині (1570 - 1649), Клеменс Тимплер, Абрахам Калов (1612 - 1686). Класична М., що репрезентована насамперед творами Вольфа, становить своєрідну трансформацію "шкільної" неосхоластичної М. Вольф вводить у М. картезіанський принцип "cogito, ergo sum." Це змінює характер викладу матеріалу та його послідовність: онтологія, загальна космологія, емпірична психологія, раціональна психологія, природна теологія. Кант звернув увагу на здатність М. періодично відновлюватися в культурі. М. є завершенням культури людського розуму і, за Кантом, можлива як систематичне знання, виведене із чистого розуму. Він вводить розрізнення М. природи і М. звичаєвості; остання є такою сферою, де суперечності чистого розуму знаходять практичне розв'язання. Проте Кант не побудував системи М., обмежившись дослідженням протиріч, в які доконче потрапляє розум у намаганні синтезувати завершену картину світу. Фіхте і Шеллінг, спираючись на кантівський принцип активності суб'єкта, прагнули створити позитивну М. З цією метою вони тлумачать діалектику розуму не як теоретичну безвихідь, а як рушій мислення, що веде до істини. Гегель вперше протиставив М. і діалектику як два різних методи пізнання. Разом з тим він розумів свою власну філософію як "істинну М.", "науку наук". У марксизмі зберігається тлумачення М. як методу, протилежністю якого є діалектика - спосіб мислення і вчення про розвиток буття і мислення. У друг. пол. XIX ст. складається негативне ставлення до М., особливо її гегелівської версії. Антиметафізичну спрямованість має антропологія Фоєрбаха, ірраціоналізм К'єркегора, волюнтаризм Шопенгауера. Проти М. були налаштовані позитивізм і неокантіанство. З критикою позитивного ставлення до М. виступили академічні й університетські філософи України (Юркевич, Гогоцький, Ліницький, Козлов). У рос. філософській традиції В. Соловйов розробив пантеїстичну "М. Всеєдності". Флоренський, Булгаков, Франк поєднували пошуки М. із проблемою антроподицеї. На Заході Гартман, спираючись на критичну онтологію, прагнув по-новому осмислити проблеми М. Неотомісти (Жильсон, Маритен) актуалізували метафізичні принципи середньовічної схоластики. У певний спосіб відновлюються підставові принципи традиційної М. також у філософії процесу Вайтгеда, феноменології Гуссерля, екзистенціалізмі. Гайдеггер, критикуючи М. як тип західноєвропейської культури, намагався повернутися до М. в її доплатонівській формі Н. еопозитивісти, спочатку відкинувши М. (напр., ранній Вітгенштайн), врешті-решт приходять до визнання проблематики М. Критичний раціоналізм Поппера також стверджує право М. на існування. У теорії "трьох світів" він обґрунтовує буття фізичного і ментального світів, а також світу об'єктивного знання. Постструктуралістський філософський дискурс перейнявся метою "деконструкції" (Деррида) попередньої метафізичної традиції. Дельоз і Гваттарі вважають, що клас філософії буття, починаючи з Платона й Аристотеля, оперує незмінними бінарними опозиціями типу "субстанція - акциденція", "об'єкт - суб'єкт", і протиставляють їм філософію становлення. Разом з тим сучасний філософський дискурс залишає за М. право на осмислення ситуації буття людини у світі.

РОЗСУДОК і РОЗУМ - поняття, вироблені в історії філософії для позначення якісних особливостей мислення на певних ступенях буття або логічного розвитку. В античній філософії вони розглядались як властивості, неоднаково притаманні різним істотам. Типовою є думка Піфагора: душа людини поділяється на три частини: ум (розум), розсудок і пристрасть. Розум і пристрасть є і в живих істотах, а розсудок - лише в людині. Під останнім мали на увазі мислення як здатність судження, умовиводів, розмірковування. На відміну від розсудка, розум в античній філософії має велике онтологічне навантаження. Під виглядом логоса (Геракліт), нуса (Анаксагор), мислення мислення, або форми форм (Аристотель) він постає як рушійна сила всієї дійсності. В неоплатонізмі розум займає певне місце в ієрархії, яка покладається Єдиним: єдине, розум, душа, Космос, матерія. Стоїки розрізняють два начала дійсності: активне - розум, або Бог, і пасивне - речовину. Розрізнення активного (надлюдського) і пасивного (людського) розуму дає Аристотель, і це стає однією з основних ідей арабської філософії З. агалом в античній філософії розум притаманний світу в цілому, живим істотам, людині, розсудок же - лише останній. Тому античний погляд на це питання є переважно онтологічний. В пізнанні їх розрізнення концептуального значення не має. Воно стає основним у Новий час. У вченні Канта Р. і Р. вперше чітко розрізняються як рівні мислення: на розсудкові ґрунтується наукове знання, на розумі - філософія (метафізика). Форми споглядання (простір і час) і категорії мислення є відповідно теоретичною основою математики і природознавства, а ідеї чистого, відокремленого від почуттів розуму - принципами метафізики. Згідно з Кантом, на відміну від функції розсудку, розум виконує не конститутивну (таку, що примножує знання), а регулятивну функцію - упорядкування, систематизації набутого розсудком за єдиним принципом. Розум дає не істини, а ілюзії, суперечності - антиномії. Гегель робить ще один крок і вносить розрізнення цих понять у сферу самої філософії. Як і Кант, Гегель вважає математику і природознавство переважно розсудковим знанням. Але, на його думку, таким же було і знання, представлене в традиційній метафізиці, найбільш характерною особливістю якої було розмежування, відокремлення протилежностей як основних властивостей, атрибутів дійсності. Тому метафізика набуває у нього іншого змісту, методологічного: вона протистоїть діалектиці, яка поєднує протилежності, синтезує їх, примирює, щоб досягти цілісної теорії буття. Така теорія викладена Гегелем у його логіці. Внаслідок цього Р. і Р. мають у нього переважно логічний і методологічний зміст. Набуті історико-філософським досвідом уявлення про Р. і Р. зберігають своє значення і в наш час. Найбільш загальною підставою цього є наявність двох основних стадій пізнання і в науці, і в філософії - аналітичної і синтетичної; на першій об'єкти розкладаються на складові частини, сторони, моменти для їх детального освоєння; на другій вони об'єднуються, систематизуються на основі певного принципу. Те ж саме відбувається і в пізнанні світу як цілого, як предмета філософії.

Аристотель Стагірит (384, Стагір - 322) - давньогрецьк. філософ, засновник перипатетичної школи (Лікей). В 367 - 347 рр. - в Академії Платона, спершу як слухач, пізніше - як викладач. Вихователь Александра Македонського. Першим з мислителів Античності здійснив спробу дати наукове обґрунтування філософії та філософське обґрунтування наук. Філософію А.С. поділяв на теоретичну, або умоглядну, мета якої - знання задля знання; практичну - знання для діяльності; пойєтичну, творчу - знання заради творчості. Теоретична поділяється на фізичну, математичну і першу ("теологічну") філософію. Фізична філософія, за А.С., вивчає те, що існує "окремо" і рухається; математична - те, що не існує "окремо" (тобто абстракції) і нерухоме; перша, або власне філософія ("Софія"), - те, що існує "окремо" й нерухоме. До практичної філософії А.С. зараховував етику і політику, а до пойєтичної - риторику та поетику. При цьому теоретична філософія за своїм значенням цінніша порівняно з практичною й пойєтичною, а софійна - й щодо інших галузей теоретичної філософії. Першу філософію А.С., яка отримала пізніше назву "Метафізика", можна поділити на загальну метафізику, яка вивчає суще як таке і його атрибути самі по собі, та часткову метафізику ("теологічна філософія"), предмет якої - "нерухомий вічний перший двигун". Основу онтології А.С. складають: категоріальний аналіз сущого; каузальний - субстанції; модальний - співвідношення можливості й реальності. На відміну від категоріального, каузальний аналіз спрямований у А.С. вже не на суще загалом, а лише на субстанційне суще, на з'ясування першооснов чи "причин субстанції", в якості яких постають: 1) матеріальна причинаматерія; 2) формальна причина - морфе, форма, ейдос, або щосьність, сутність; 3) джерело руху, створююча першооснова; 4) мета, "те, заради чого". Базовою в А.С. є кореляція матерії й форми, матеріальної та формальної причин, при провідній ролі останньої; рушійна ж і цільова причини можуть і збігатися (особливо в живій природі) з формальною. А.С., всупереч Платону, вважав, що форма, ейдос існує не як щось окреме щодо відповідної множини утворень, а в самій множині, як певний спільний предикат цих утворень, зафіксований у слові. Матерія постає тут як чиста можливість, потенція речі; форма - як реалізація такої можливості; рух - як процес переходу від потенції до дійсності, актуалізація матерії через її втілення в конкретних речах. Чільне місце в філософській системі А.С. посідає, за обсягом, "фізична філософія", розроблена в діапазоні від з'ясування першооснов природи і руху через космологію, теорію елементів до біологічних трактатів і праці, засновної для психології. Як і в Платона, етика й політика в системі А.С. утворюють цілісну "філософію про людське", предметом якої є практична діяльність і поведінка. Етика, за А.С., має справу з "правильною нормою" поведінки, зумовленою соціально і, на відміну від положень теоретичної науки, недедукованою й не всезагальною. Він визначає вище людське благо як щастя (евдемонію), але не всяке, а тільки доброчинне, добре. Евдемонічний пік щастя досягається за дотримання споглядального життя, тобто в заняттях філософією. Вчення А.С. про політичне мистецтво (політіке техне) охоплює сферу економічних, соціальних і правових установ та етику - в розширеному її тлумаченні. Поліс А.С. розглядає як природне утворення, людину відповідно - як "тварину політичну" Р. оль держави А.С. вбачав передусім у вихованні гідних громадян, духовний світ і практичну життєдіяльність яких визначала б доброчинність (арете). Аналізуючи форми державної влади, він виокремлює три позитивні форми правління (монархію, аристократію та політію), які можуть трансформуватися у три відповідні їм негативні форми - тиранію, олігархію та крайню демократію. Вчення А.С. є одним з етапів не лише античної, а й світової філософії. Його ідеї донині зберігають життєздатність, впливаючи не лише на філософський лексикон, а й на стилістику наукового мислення.

[br]

Осн. тв.: "Фізика"; "Про виникнення і знищення"; "Про небо"; "Про виникнення тварин"; "Про частини тварин"; "Про душу".

Спіноза, Бенедикт (Барух) (1632, Амстердам - 1677) - нідерл. філософ-пантеїст. Походив із родини купця, продовжив справу батька після його смерті В. наслідок розходження з релігією С. було вигнано з євр. общини Амстердама по звинуваченню в атеїзмі, після чого він жив у с. Регенсбург (поблизу Гааги), в яку переселився біля 1670 р., а на життя заробляв шліфуванням лінз. Його вчення - критична переробка філософії Декарта і розбудова нової системи поглядів. У Декарта фізика і метафізика відокремлені - перша має матеріалістичний характер, друга - ідеалістичний. С. об'єднує їх через об'єднання природи і Бога, внаслідок чого останній - носій не лише мислення, а й тілесності, а всі предмети природи, хоча і різною мірою, живі, одушевлені. Головне поняття, що поєднує Бога і природу, - субстанція. Бог, або субстанція, що складається з безлічі атрибутів (невід'ємних властивостей), з яких кожний виражає вічну і безконечну сутність, існує необхідно - це вихідна теза С. З цих атрибутів ми знаємо два - протяжність і мислення. Висунення саме їх пояснюється розвитком механіки і математики, зростанням ролі наукового пізнання на той час. Бог і природа єдині, але не тотожні: Бог - це іманентна, внутрішня, а не трансцендентна причина всіх речей. Все знаходиться в Богові і в ньому рухається. Природа - це "всі речі", або "все", а субстанція - єдність і необхідність існування в ній. Атрибути Бога - одночасно і атрибути природи. Вони були виділені ще Декартом як властивості двох незалежних субстанцій - тілесної і мислячої. Згідно зі С., існує тільки одна субстанція, бо він, на відміну від Декарта, дуаліста, - моніст. У дійсності не існує нічого випадкового, а лише єдине і необхідне, які складають дві головні риси субстанції. Вони ж є підставами для систематичного впорядкування знання, бо дозволяють дедуктивним шляхом вивести всю систему світу. Такий шлях наявний в математиці, і С. переносить "геометричний метод" в філософію, яким викладає головні свої твори Ц. им пояснюється та обставина, що С. свідомо розробив величну систему задовго до "героїчної епохи філософії в Німеччині" (Маркс), коли мислителі почали будувати подібні системи. Метою С. було - осягнути загальний природний порядок, частину котрого становить людина. Стисло його закони викладені в "Короткому трактаті про Бога, людину та її щастя" (1658 - 1660), розгорнуто - в п'яти розділах головного твору "Етика" (1677), самі назви яких являють її зміст: про Бога; про природу і походження душі; про походження і природу афектів (пристрастей); про людське рабство, або про силу афектів; про могутність розуму, або про людську свободу. В цілому це - метафізика, антропологія і теорія пізнання, остання як засіб для досягнення щастя людини. Звільнення від афектів передбачає свободу думки і слова, а також сприятливий для цього суспільний лад. їм суперечили офіційна релігія і соціально-політичні відносини, які вона обслуговувала. Вони обидві виключали або обмежували свободу мислення. Звідси критика Біблії і тяжіння С. до республіканського суспільного ладу. Релігію, засновану на канонічному тлумаченні "Святого Письма", він називав марновірством і наголошував: між релігією і марновірством існує та головна відмінність, що перша своєю підставою має мудрість, а друге - неосвіченість (невігластво). Тому вчення С. філософсько-релігійне. Бейль визначав його як систему атеїзму; вона і є такою, порівняно з ортодоксальною релігією, але не сама по собі. С. доводив, що з найвищого роду пізнання - інтелектуальної інтуїції - необхідно виникає пізнавальна любов до Бога, яка є найвище благо. Багатогранністю системи С. пояснюється її вплив на подальшу історію думки, особливо на нім. мислителів від Лессинга до Фоєрбаха. Перший навіть вважав, що немає ніякої філософії поза філософією С., а останній називав його Моїсеєм новітніх свободних мислителів. Вплив ішов саме через ідеї про єдність усього існуючого. С. так і сприймали: "все - єдине" (Лессинг); "Бог і матерія єдині", "Бог це - все у всьому" (Едельман); "все, що є, єдине, і більше нічого немає" (Ліхтенберг); єдині мислення, відчуття і матерія (Гердер); Гете знайшов у С. самого себе і водночас найкращу опору для себе. Показовою стала "суперечка про пантеїзм" С. наприкін. XVIII ст. в Німеччині, в якій взяли участь і виявили себе прибічниками або супротивниками культурні діячі різних напрямів. Од того часу і до сьогодення ця суперечка не згасає вже не тільки в Німеччині. Складна структура вчення С. робить її привабливою для багатьох течій думки - релігійних і атеїстичних, матеріалістичних та ідеалістичних. Всі вони прагнуть використати його у своїх інтересах.

[br]

Осн. тв.: "Короткий трактат про Бога, людину та її щастя" (1660); "Богословсько-політичний трактат" (1670); "Етика" (1677).

ФІЛОСОФІЯ НАУКИ - галузь філософії, яка досліджує феномен науки в історичному розгортанні всіх його соціокультурних вимірів. Своїми ідейними витоками Ф.н. сягає глибин багатовікової рефлексії над одвічним питанням про те, що є, чим може і повинна стати наука для людства. Але як автономна галузь філософії, що характеризується своїм власним предметом дослідження, проблемним полем, тезаурусом моделей, концептуальним інструментарієм, Ф.н. конституювалася лише в кін. перш. пол. XX ст. Еволюція Ф.н. постає як послідовність трьох етапів: допозитивістського, позитивістського, постпозитивістського. Проблемне поле Ф.н. суттєво змінювалося в процесі історичної еволюції цих етапів. На допозитивістському етапі Ф.н. існувала у вигляді множини різних інтерпретацій феномена науки в категоріях тих чи тих напрямів європейської метафізики. На цьому етапі в епіцентрі проблемного поля Ф.н. знаходилися гносеологічні проблеми аналізу феномена науки. Наука осягалася насамперед як знаряддя когнітивного освоєння світу, як фактор удосконалення науково-технічного перетворення дійсності, як інструмент влади суб'єкта над об'єктом. Позитивістський етап еволюції Ф.н. (Уевелл, Дж.Ст.Мілль, Конт, Спенсер, Мах, Пуанкаре, Дюгем, Шлік, Карнап, Рейхенбах, Гемпель та ін.) пов'язаний з актуалізацією завдань інституціальної професіоналізації наукової діяльності, становленням її дисциплінарної структури, потребами усвідомлення її головної мети, найважливіших імперативів, які прийняті в науковому співтоваристві і визначають поведінку вченого. Актуалізація цієї проблематики стимулювала в серед. XIX ст. різке зростання методологічного самоусвідомлення науки О. собливу значущість на цьому етапі еволюції Ф.н. набуває проблематика, пов'язана з демаркацією науки й метафізики, аналізом емпіричного обґрунтування науки, епістемологічного статусу теоретичних термінів, їх інструментального й онтологічного сенсу, методологічних функцій процедур верифікації і фальсифікації, теоретико-лінгвістичної навантаженості досвіду тощо. Незважаючи на всебічність підходів неопозитивізму, не вдалося подолати метафізику універсалізму, яка легітимувала владу "універсально-загального" над "особливим", "приватним", "контекстуальним". Власне, тому неопозитивістська Ф.н. самоідентифікувала себе як всеохопний, єдино правильний і раціональний різновид філософії, незалежний не тільки від метафізики Платона, Декарта, Канта, Гегеля, а й від соціально-культурного, історично мінливого контексту. На постпозитивістському етапі еволюції Ф.н. в епіцентрі дискурсу про феномен науки опиняються наступні проблеми: наука як соціально-культурний інститут; наука як особлива дискурсивна практика, що амбівалентно впливає на сімейство всіх інших дискурсивних практик постіндустріальної цивілізації; наука як фактор дестабілізації матеріальних і духовних умов можливості людського буття в світі; наука як інструмент удосконалення загальнопланетарного комунікативного праксису, каталізатор багатовікового процесу усуспільнення людства; наука як одна з причин зростання антропогенного пресу на природу; наука як виток екзистенціальних страхів і загроз, породжених каскадом глобальних екоцидних катастроф тощо. Оскільки такого роду виміри феномена науки зумовлені постіндустріальним соціально-культурним контекстом, остільки адекватною основою їх осягнення стає не метафізика універсалізму, а філософія контекстуалізму, для якої "ніщо не існує поза текстом" (Деррида). Найвиразніше ця тенденція виявила себе в дескриптивістському й наративістському підходах до Ф.н. (Блур, Ліотар, Феєрабенд, ІІолані, Тулмін). Піддаючи критиці нормативістські програми моністичної регламентації науково-пізнавальної діяльності, контекстуалісти ідентифікують Ф.н. як арену протиборства найрізноманітніших дискурсивних практик, що самозароджуються в співтоваристві філософів науки. Історичний розвиток такої Ф.н. здійснюється не як монолінійно-нормативний, детерміністичний процес, орієнтований на досягнення консенсусу у співтоваристві філософів науки, а як стохастичний, ситуативно-непрогнозований процес розгортання розмаїття думок, "дисенсусу" аномальності. До характерних особливостей цього етапу еволюції Ф.н. належать: подолання ідеологій демаркаціонізму, універсалізму, кумулятивізму; поворот від метафізики детермінізму, стабільності, фундаменталізму до філософії нестабільності (Пригожий); іронічне ставлення до метафізики універсалізму; визнання важливої ролі історизму, контекстуалізму, герменевтики, плюралізму. Усвідомлення всіх цих трансформацій на теренах Ф.н. спонукає до висновку, що Ф.н. вступає в якісно новий етап своєї еволюції, що іменується неологізмом "постмодерн".

Гайдеггер, Мартин (1889, Мескірх - 1976) - нім. філософ, творчість якого мала вирішальний вплив на формування сучасної філософської герменевтики, екзистенціалізму, антропології, філософії мови, постструктуралізму та психоаналізу. На формування самобутності мислення Г. справила вплив філософська творчість Арцстотеля, Ніцше, Гуссерля, Дильтея, Шелера, Ясперса; поезія Гельдерліна, Рильке. У 1916 р. - початок викладання у Фрайбурзькому ун-ті; од 1918 р. Г. - асистент Гуссерля, 1923 р. - екстраординарний проф. Марбурзького ун-ту,· од 1929 р. - керівник кафедри філософії Фрайбурзького ун-ту (після Гуссерля); в 1933 - 1934 рр. - ректор цього ун-ту. В останні роки жив усамітнено, неподалік од Фрайбурга, в горах, лише зрідка спускаючись донизу, щоб прочитати в ун-ті лекцію. У творчості Г. можна умовно вирізнити два періоди: "ранній" та "пізній". їх розділяє доповідь "Про сутність істини" (1930). "Ранній" Г. ще перебуває в межах традиційної філософії, зокрема, його головний та незавершений твір "Буття і Час" (1927) залишається в концептуальних межах ідей його вчителя Гуссерля про феноменологічну реформацію філософії. Філософія тлумачиться Г. як універсальна феноменологічна онтологія, що має за мету тематизацію розмаїття видів буття сущого, спосіб осягнення їх єдності у понятті Буття (як такого) у межах єдиного трансцендентального горизонту (Часу). Дослідження Буття і Часу отримало назву "фундаментальної онтології". Якщо будь-яке онтологічне дослідження має справу з буттєвими структурами сущого, то у випадку із введеним Г. поняттям Dasein ("буття тут") воно набуває характеру аналітики (розчленувально-вирізняльного опису) екзистенційності (цілісності рівновихідних буттєвих структур - екзистенціалів). Фундаментальна онтологія як екзистенційна аналітика стає можливою лише на підставі того імпліцитного розуміння Буття, яким завжди наділений Dasein. За Г., екзистенційна аналітика як тематичне осягнення буттєвих структур Dasein має герменевтичний характер. Феноменологічна специфіка твору Г. "Буття і Час" полягає в тому, що на відміну від Гуссерля, Г. розширює феноменальне поле до позитивного аналізу "прихованості" (наявного у повсякденному бутті Dasein). Феноменологічна дескрипція наповнюється сенсом тлумачення (герменевтики). Метою герменевтики Dasein стає не лише аналітичне виокремлення і феноменологічний опис буттєвих структур (екзистенціалів) цього сущого, а й експлікація горизонту, в термінах якого відбувається такий опис. Горизонтом (смислом) буттєвих структур Dasein для Г. є часовість як наслідок феноменологічного аналізу "буття-до-смерті", притаманного цьому сущому. Часовий характер буття Dasein розкривається в специфічному екзистенціалі історичності. Наступними кроками мали бути - феноменологічний аналіз вкоріненості Часу в часовості Dasein та темпоральна (часово детермінована) експлікація різних видів буття сущого в межах проекту філософії як універсальної онтології. Проте на поч. 30-х рр. у творчості Г. відбулася суттєва переорієнтація. Суть її полягала у відмові від онтологічного концепту "Буття і Час" і намірі (вперше після Парменіда) осмислити Буття без будь-якої опори на суще О. днак така радикалізація підходів до розрізнення буття і сущого в мисленні "пізнього" Г. привела радше до трансформації, а не відмови від головних інтенцій "раннього" періоду. Філософські наміри Г. трансформувалися в проект "подолання метафізики". Історія метафізики постає як історія "забуття Буття", прогресія мисленевої зосередженості на сущому (від "ідей" Платана до "цінностей" Ніцше), в процесі чого універсум сущого повністю перетворюється у потенційну предметність людської маніпуляції. Справжнє мислення, на думку "пізнього" Г., має осмислювати саме Буття, яке визначає різні види Буття сущого, а не лише один із них. Якщо в "Бутті і Часі" Буття мислиться статично, як горизонтна єдність різних видів буття сущого, то у "пізнього" Г. Буття перетворюється на Подію, яка в стримуючому від виявлення себе посиланні ("епохе") визначає той спосіб буття сущого, який відкривається людині. Зміщуються акценти у відношенні між людиною та Буттям: в "Бутті і Часі" відкритість Буття конституюється екзистенціалами Dasein, у "пізнього" Г. характер відкритості Буття людини залежить від певного історичного "посилання" самого Буття (Події). Буття розкриває себе в історичній динаміці таких "посилань". Творчість "пізнього" Г. підсумовується концептом "історичність Буття". Відповідно зазнає трансформації і спосіб осягнення Буття: якщо у "раннього" Г. мова йде про темпоральні характеристики різних видів буття сущого та похідних від них буттєвих структур, то "пізній" Г. говорить про поетичне мовлення як ту сферу, в якій для кожного покоління оприявнюються сліди доленосного "епохе" Буття. Тому, прислухаючись до мови поетів, ми саме в ній можемо віднайти справжній шлях до Буття.

[br]

Осн. тв.: "Буття і Час" (1927); "Що таке метафізика" (1929); "Кант і проблема метафізики" (1929); "Гельдерлін та суть поезії" (1936); "Вступ до метафізики" (1953); "Ніцше". У 2 т. (1961); "Феноменологія і теологія" (1970).

СУБСТАНЦІЯ (лат. substantia - сутність, дещо засадниче, підстава) - гранична засада, що дозволяє зводити багатоманітність і змінність властивостей до чогось постійного, відносно сталого і самостійно існуючого; деяка реальність, розглянута в аспекті її внутрішньої єдності. В історії філософії С. тлумачилась по-різному: як субстрат, як сутнісна властивість, як те, що здатне до самостійного існування, як підстава і центр змінності предмета, як логічний суб'єкт. В онтологічному аспекті залежно від загальної спрямованості філософських учень вирізнялися одна (монізм), дві (дуалізм), множина (плюралізм) С. Як специфічно філософський (матафізичний і логічний водночас) термін "С." вводить Аристотель, який ототожнював С. із першою сутністю ("усією"), тобто чимось засадничим, котре невід'ємне від речі в її індивідуальності, і разом з тим характеризував С. як логічну категорію, якій у висловлюванні (реченні) відповідає підмет. У давньогрецьк. філософії релевантно до її загальної онтотеологічної інтенції можна говорити і про тлумачення С. як субстрату і першопринципу змінності речей (напр., стихії мілетців, "вогонь-логос" Геракліта, "атоми" Демократа). Тлумачення Аристотелем форми як першопричини, що зумовлює визначеність речей, започаткувало розрізнення тілесної і духовної С., котре у середньовічній філософії вилилось у спір між номіналізмом і реалізмом про "субстанційні форми" сущого. У Новий час онтологічне розуміння С. як граничної засади буття започатковане в емпіризмі Бекона, який ототожнив С. із формою конкретних речей. Декарт цій якісній інтерпретації протиставив раціоналістичне вчення про дві С.: матеріальну (для якої характерна протяжність і кількісне вимірювання) і духовну (мислительну). Спіноза долає цей дуалізм на ґрунті пантеїстичного монізму: мислення і протяжність - не дві С., а два атрибути єдиної С. Ляйбніц у вченні про монади вирізняє множинність простих і неподільних С., які характеризуються самодіяльністю, відповідно - активністю і змінністю. Гносеологічне осмислення С. як поняття було запропоноване Локком, для якого С. є однією із складних ідей В. ерклі заперечував поняття матеріальної С., а Г'юм, відкидаючи існування як матеріальної, так і духовної С., вбачав в ідеї С. деяку цілісну гіпотетичну асоціацію. Кант долає як "онтологізм", так і "гносеологізм" тлумачення С. Остання необхідна для теоретичного пояснення явищ, оскільки є умовою можливості досвіду. Відтак С. - це не незмінний речовий субстрат, а внутрішньозмінне діалектичне поняття. Цю думку підхоплює Гегель, який, ототожнюючи мислення і буття, вказує на внутрішню суперечність як джерело саморозвитку С., поєднуючи її у такий спосіб із самодіяльністю суб'єкта. С. - ступінь розвитку абсолютної ідеї і свідомості суб'єкта. У діалектико-матеріалістичній течії марксизму С. витлумачується як матерія в розвитку форм її руху, а світ, що розкривається, - як універсум діяльності людини. Критикуючи метафізику, позитивізм і неопозитивізм, відкидають і поняття С. як рудимент буденної свідомості і хибного натуралістичного подвоєння дійсності в процедурах та мові науки. Як і у позитивізмі, традиційна логіка і гносеологія, що базувались на понятті С., заперечуються прагматистами у фікціоналізмі Файхінгера. Кассирер дає функціональне витлумачення С., а Гуссерль, вбачаючи у фізичному предметі лише мислительну єдність, вказує, що субстантивація свідомості є наслідком кризи європейської науки і європейської культури. Розкриваючи засади останніх як власне метафізичні, Гайдеггер у субстанційному тлумаченні світу як реально сущого і підвладного людині вбачає наслідок його метафізичного суб'єкт-об'єктного роздвоєння. Виникнення категорій суб'єкта і об'єкта Гайдеггер пов'язує із структурою європейських мов. Із розвитком лінгвокультурологічних досліджень С. прочитується як текст, але у постструктуралізмі Дерриди текст - як наслідок тотальної "деконструкції" логоцентризму і метафізики - перестає бути субстанційною константою. Європейська метафізика і логіка заперечуються "плюралістичною онтологією" і "логікою місця" Нісиди Кітаро, відтак відкидається й аристотелівська традиція тлумачення С., ототожнення її із формою, самодостатнім існуванням К. ласичне тлумачення С. зберігається в бергсоніанстві, реалізмі і неореалізмі, неотомізмі.

Фарабі, Абу Наср Мухаммед Ібн Тархан, ал- (870, Фараб на Сирдар'ї - 950) - середньоазійський і арабомовний вчений-епциклопедист, математик, астроном, лікар, філософ. Ф. - глибокий знавець спадщини Аристотеля, автор численних коментарів до його філософських та природничонаукових творів, сучасники називали його "Другим великим учителем" або "Аристотелем Сходу". Навчався в Бухарі і Самарканді, жив у Багдаді (тодішньому центрі Арабського Халіфату), останні роки життя провів у Каїрі, Алеппо, Дамаску. Багато подорожував. Знав 70 мов. Спадщина Ф. налічує близько 130 різноманітних трактатів з логіки, математики, медицини, астрономії, теорії музики, юриспруденції, філософії. Він вивчав і порівнював політику, психологію, етику, естетику, природознавство. Вчення Ф. охоплює майже всі філософські проблеми епохи раннього Середньовіччя: матерія і її форми, буття і його категорії, властивості органічного і неорганічного світу, форми і ступені пізнання. Подібно до більшості мислителів Середньовіччя Ф. сприймав Бога як першопричину буття, проте визнавав зовнішній світ таким, що існує самостійно і незалежно від надприродних сил. Матеріальний світ, на думку Ф., складається з шести природних тіл (прості елементи, мінерали, рослини, тварини, люди та небесні тіла). Світ пізнаваний, джерела пізнання - органи чуття, інтелект та умовивід. Перші два дають знання безпосереднє, а за допомогою останнього пізнається суть речей. У трактаті "Про класифікацію наук" Ф. усі відомі йому науки розподілив на п'ять розділів: науки про мову, логіка, математика, фізика і метафізика, суспільні науки. Основу логіки Ф. становлять закони та форми аристотелівського "Органону" О. дним із дискусійних моментів в історико-філософській науці є питання про те, чи володів Ф. самостійним і оригінальним мисленням, чи виступав як компілятор, роль якого зводилася до перекладу, уточнень і пояснень спадщини Платона і Аристотеля. На сьогодні його коментування визнане формою особливого вираження творчої думки. З іншого боку, позиція коментування обумовлена розумінням Ф. процесу становлення і розвитку філософської думки. Ф. - перший філософ середньовічного Близького Сходу, який включив у свою систему розгляд питань суспільного життя. "Трактат про погляди жителів доброчесного міста" (948) - один із останніх зрілих творів Ф. "Доброчесне місто" очолює філософ С. успільство, держава - це той же людський організм. За Ф., "Доброчесне місто" подібне до здорового тіла, всі органи якого допомагають один одному з метою збереження життя живої істоти. Вплив ідей Ф. на європейську науку можна порівняти із впливом Ібн Сіни (Авіценни) та Ібн Руиїда.

[br]

Осн. тв.: "Геми мудрості"; "Про класифікацію наук"; "Велика книга про музику"; "Трактат про погляди жителів доброчесного міста"; "Філософія Платона та її частини"; "Сутність законів Платона"; "Філософія Аристотеля"; "Промету Аристотеля в "Метафізиці"; "Діалектика"; "Софістика"; "Риторика"; "Про трактат великого Зенона з вищої науки" та ін.

НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ - складова частина західноєвропейської філософії Нового часу, в яку входять, крім нім., також англ., франц., нідерланд. філософії. Засновником англ. класичної філософії є Бекон, франц. - Декарт, нідерланд. - Спінова. Рівна їм велика постать у Німеччині з'являється лише після Тридцятирічної війни у друг, пол. XVII ст. в особі Ляйбніца. Термін "класична філософія" має подвійний зміст. По-перше, це - філософія розуму, свідомості і самосвідомості, пізнання В. она виникає з Декарта і Бекона і завершується вченням Гегеля. В такому широкому розумінні Н.к.ф. поділяється на чотири періоди: 1) філософські пошуки в межах Реформації і містики Н. айбільш видатною фігурою тут є Беме; 2) засвоєння беконівського емпіризму, картезіанства, спінозизму і матеріалізму, філософії права Греція і Гоббса, а також початок вироблення власної думки (Юнгій, Штурм, Пуфендорф, Вольф та ін., XVII ст.); 3) період нім. просвітництва XVIII ст., на який припадає і поява основних творів Ляйбніца та його учнів, котрі згуртувалися навколо Вольфа і утворили школу, яка відіграла основну роль в нім. просвітництві; 4) філософська думка від Канта до Фоєрбаха. По друге, "класична філософія" означає зразкова. Таким у нім. історії є переважно четвертий період - починаючи "з Канта". Поділ історії філософії на філософію до Канта і од Канта проведено Віндельбандом, Гартманом і продовжено в марксизмі. Основну рису цього періоду становлять різноманітні варіанти діалектичного світорозуміння, заснованого на поєднанні фундаментальних протилежностей. Потяг до такого синтезу помітний і в попередній думці. Найбільш характерним у Беме є його діалектика в тлумаченні Бога, природи, людини. Головні зусилля Ляйбніца були спрямовані на примирення і узгодження конкуруючих ідей і концепцій: раціоналізму і сенсуалізму, апріорного та апостеріорного, телеології і механіцизму, аж до об'єднання церков різних конфесій та численних нім. князівств в одну державу. Потяг до синтезу стає всеохопним у четвертий період, який і визначає всі основні особливості Н.к.ф. Саме тепер діалектика як така була усвідомлена і піддана всебічному аналізу, розробці і критиці. Головні його представники: Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах. Н.к.ф. має цілий спектр загальних властивостей Н. а першому місці - установка на розум і як об'єкт пізнання, і як пізнавальну здатність. Такими є Кантові "Критики" чистого і практичного розуму, відповідні дві основні частини "Науковчення" Фіхте та "Системи трансцендентального ідеалізму" Шеллінга, всі великі твори Гегеля ("Феноменологія духу", "Логіка", "Енциклопедія філософських наук"), в яких розум постає або у своїй власній формі, або ж як сутність духу. Головна функція розуму регулятивна: подати знання у вигляді системи. Всі філософи від Канта до Гегеля свідомо будують свої вчення як системи. Це важлива відмінність від попередників. Коли в останніх і знаходимо системи, напр., "Етику" Спінози чи "Систему природи" Гольбаха, спосіб береться або з іншої науки, або ж ототожнюється з повнотою висвітлення матеріалу з певних проблем. Для побудови системи потрібен певний метод. У Канта загалом це метод трансцендентальний, в який входять декілька складових.Усе вчення, викладене в трьох "Критиках", базується на "системі найвищих здібностей душі": пізнавальна, почуття задоволення і незадоволення, бажання. "Критика чистого розуму" в цілому структурується трьома питаннями: Як можлива чиста математика? Як можливе теоретичне природознавство? Як можлива метафізика як наука? На перший відповідає "трансцендентальна естетика": апріорні простір і час обумовлюють геометрію та арифметику. Можливість другого покладається таблицею апріорних понять розсудку - категорій. Цілісність метафізики утворюється системою суперечностей: антиномій, паралогізмів, ідеалу чистого розуму. Аналогічно відбувається структурація інших творів Канта. Фіхте назвав свій метод синтетичним, бо він полягає у поєднанні парних категорій - суб'єкта й об'єкта, причини і наслідку, субстанції й акциденції завдяки їх кількісній подільності, і в певній послідовності самих пар. Новий варіант діалектичного способу мислення знаходимо у Шеллінга: суть його в переході однієї крайності в іншу. Найбільш розвинутим є метод Гегеля, який він спеціально дослідив у "Передмові" до "Феноменології духу", в "Науці логіки", "Історії філософії". Завдяки цьому врешті-решт було відкрито перший специфічно філософський метод, відмінний від математичних та емпіричних методів знання Н. аслідком великої уваги до методології дослідження і викладу стала висока теоретичність, проблемність і проблематичність даних вчень, через які вони справили надзвичайний вплив на сучасність і майбутнє. Висновком було і таке явище, як піднесення філософії над спеціальнонауковим знанням, погляд на неї як на взірець для інших його галузей, тлумачення філософії як науки наук. Таке становище виникає тоді, коли певна наука досягає помітних успіхів в збагаченні своїх змісту і форми. Так було з математикою, на яку свого часу із заздрістю дивилися філософи і вважали за благо користуватися її досягненнями; з науками досвідними, методи яких переймали у XVII - XVin ст. Як на зворотний приклад можна послатися на Евкліда: метод побудови його "Начал" був запозичений із творів Аристотеля - з логіки і метафізики. З цим пов'язана і така риса розглядуваних вчень, як перевага загального над одиничним, цілісного над окремим. Системним вважалося не лише філософське знання, а й сама природа і суспільство. Особа поставала моментом чи елементом суспільно-державної тотальності. Така установка особливо притаманна концепціям Гегеля Н. арешті, з усього наведеного випливає переважно ідеалістичний зміст філософії даного періоду. У Канта маємо певне поєднання суб'єктивного ідеалізму з елементами матеріалізму. Фіхте у першому варіанті "Науковчення" - суб'єктивний ідеаліст у чистому вигляді. Поступово його система переросла у пантеїзм релігійно-моральнісного ґатунку. Шеллінг подолав суб'єктивний ідеалізм, додавши до нього натурфілософію як другу філософську перінонауку, а потім - через "філософію тотожності". Він перший в історії думки усвідомив обмеженість і матеріалізму, й ідеалізму, намагався стати на більш загальну точку зору, яку він, як і згодом Гегель, називав абсолютним ідеалізмом. Тільки Фоєрбах був у другий період творчості (од 1839 р.) послідовним матеріалістом.Всі зазначені загальні риси Н.к.ф. були сконцентровані в творах Гегеля, які і стали предметом дружньої і всебічної критики з боку різних опонентів. Шопенгауер протиставив розуму волю, пізній Шеллінг "негативній філософії" розуму - "позитивну філософію" релігійного типу, Конт філософській метафізиці - позитивні науки, Фоєрбах ідеалізму - матеріалізм, Маркс теоретичній спекуляції - практику, а К'єркегор захищав занедбану особу. Всі разом відкидають системність, більшість - діалектику. Такий суцільний напад свідчив про перехід до нової, післякласичної доби філософування. Останнє мало і свої переваги, але і недоліки в культурно-світоглядному відношенні. Цим пояснюється відродження й оновлення, переробка Н.к.ф. в XIX - XX ст.

Гербарт, Йоган Фридрих (1776, Ольденбург - 1841) - нім. філософ і педагог Н. авчався в Єні (разом з Фіхте). Філософія Г. є розвитком ідей Канта у напрямі філософського реалізму, зі включенням багатьох важливих моментів філософії Ляйбніца. У центрі метафізики Г. - поняття речі у собі, відмінне, однак, від кантівського: за допомогою критики повсякденного розуміння поняття "речі" він приходить до поняття "реалу" як кінцевого елемента і носія буття (на кшталт монади Ляйбніца). Повсякденне розуміння поняття речі відповідає комплексу простих сутностей, шлях до пізнання яких відкривають властивості речі, що подані у відчутті. Таким чином, річ у явищі - це більш-менш постійний зв'язок простих сутностей, які знаходяться у "інтелігібельному просторі". На відміну від "феноменального простору", тобто простору уявлень, який знаходиться у нашій душі, "інтелігібельний простір" у Г. - абстрактне поняття, співвідносне з поняттям простору у математиці А. налогічна математизація має місце і в психології Г. Філософія Г. не набула значного поширення у Німеччині, у той час як в Австрії вона органічно вписалася у традицію філософського реалізму і в серед. XIX ст. стала офіційною університетською системою філософії. Великою популярністю в європейській педагогіці друг. пол. XIX - поч. XX ст. користувалося вчення Г. про чотири ступені освіти: "ясність", "асоціація", "система", "метод".

[br]

Осн. тв.: "Загальна теорія освіти" (1806); "Головні пункти метафізики" (1808); "Загальна практична філософія" (1808); "Загальна метафізика, поряд із початками філософського вчення про природу"(1829).

СУЩЕ - у класичній метафізичній традиції синонім буття, те, що причетне до буття (Вольф), або ж сукупність багатоманітних проявів буття (Гегель), онтологічний абсолют (В. Соловйое, Бердяєв). Із розвитком критики метафізичних традицій С. протиставляється буттю, як тому, що лежить у підґрунті і поза межами сущого (Гайдеггер). Тлумачення буття через ототожнення його із С., за Гайдеггером, є неавтентичним способом філософування, який втілює метафізика.

Бредлі, Френсис Герберт (1846, Клапем - 1924) - англ. філософ, чільний представник абсолютного ідеалізму. Здобув освіту в Оксфорді. Зазнав впливу ідеалізму Гегеля і Грина. За політичними переконаннями був консерватором та активним критиком філософських засад лібералізму, зокрема утилітаризму, емпіризму Дж. Ст. Мілля. Філософська метафізика Б. ґрунтується на ідеї Абсолюту, що тлумачиться як всеохопна цілісність реальності. Пізнання, зазвичай, виокремлює лише часткові аспекти дійсності, які є не реальністю, а лише внутрішньо суперечливою видимістю. Людський інтелект прагне подолати непослідовність і відносність видимості й пізнати Абсолют, для якого характерні гармонійна єдність різноманітності, внутрішня необхідність, довершеність, несуперечливість Ч. уттєвий досвід надає можливість осягнути Абсолют, хоч і не в усій повноті Ц. ілісний, довершений досвід, який спирається на "конкретні універсалії," відкриває шлях до адекватного пізнання Абсолюту. "Абстрактна " та "конкретна універсалії" - категорії логіки Б. Перша (напр., "червоне", "зелене") є несубстанційною й нереальною, у той час як друга (напр. "індивід", "спільнота") - субстанційна, незалежна (хоч і відносно) та реальна. Абсолют не співвідноситься ні з чим, тому він не є Богом. Бог як особистість є видимістю, проявом Абсолюту. Етична позиція Б. теоретично зумовлена тлумаченням проблеми "індивід - спільнота". Його розуміння самореалізації індивіда протистоїть ліберальній концепції егоїзму, оскільки самореалізацію Б. оцінює за критерієм внеску соціалізованого індивіда до соціального цілого. Тлумачення індивіда в абсолютному ідеалізмі Б. тяжіє до неатомістичної метафізики.

[br]

Осн. тв.: "Етичні студії" (1876); "Принципи логіки". У 2 т. (1883); "Видимість і реальність" (1893); "Нариси про істину і реальність" (1914).

Вольф, Християн (1679, Бреслау 1754) - нім. філософ-раціоналіст. Освіту отримав у Ієні та Ляйпцігу. Проф. філософії в ун-тах Галле і Марбурга. Філософська система В. сформувалася під значним впливом ідей Ляйбніца та раціоналістичного методу Декарта. В. розглядав філософію як науку про можливе і вважав, що вона охоплює всю царину людського знання. Філософію поділяв на теоретичну, практичну та теорію знання, або критеріологію. До складу теоретичної філософії входили формальна й матеріальна логіка та метафізика; остання, у свою чергу, складалася із теології, космології і раціональної психології. Прикладна філософія мала підрозділи: етику, економіку й політику. Теорія пізнання виконувала функцію встановлення пізнавальних взірців. Психологія також поділялася на раціональну та емпіричну. Перша займалася метафізичним аналізом душі, а друга - вивченням її проявів через внутрішні відчуття К. інцевими елементами реальності В. вважав позбавлені протяжності згустки (пункти) сили, які, на відміну від монад Ляйбніца, не віддзеркалюють універсум. У тлумаченні співвідношення духовного й матеріального схилявся до дуалізму та механіцизму. Політичну філософію і природне право В. базував на етиці, вважаючи добром те, що збільшує, а злом те, що зменшує можливості людського вдосконалення. В. зробив великий внесок у розвиток філософської термінології, зокрема, увів в обіг терміни "онтологія", "монізм", "плюралізм", "телеологія" та ін.

[br]

Осн. тв.: "Раціональна філософія або логіка" (1728); "Загальна космологія" (1731); "Практична філософія" (1738 - 1739); "Закон націй" (1750); "Моральна філософія, або етика" (1750 - 1753).

Декарт, Рене (1596, Лає, Турень - 1650) - франц. філософ, математик і природознавець, основоположник європейського класичного раціоналізму. Виступаючи, як і Бекон, з програмою переосмислення попередньої традиції філософування, Д., на відміну від нього, спирався не на досвід та емпіричні спостереження, а на розум, мислення й самосвідомість. Наголошуючи на ідеї єдності наук, Д. вважав, що автентичним засобом її осмислення є філософія, фундамент якої становить метафізика. Найочевиднішим і водночас достовірним твердженням, яке може слугувати за наріжний камінь єдиної системи наук є, за Д., теза "мислю, отже існую". Слідом за Августином Д. наполягав на тому, що можна піддати сумніву все, окрім існування того, хто сумнівається. Означений принцип поєднує платонівське переконання в онтологічній домінанті умоосяжного стосовно чуттєвого і сформоване в надрах християнської традиції загострене відчуття високої значущості особистісного начала. Істинність і дієвість принципу самосвідомості як основоположного принципу філософування забезпечується Богом, який надав людині природне світло розуму. Через основоположне, найвірогідніше судження нам, за Д., даний також первинний, достеменно безпосередній предмет пізнання, яким є мисляча субстанція. Інша ж, матеріальна, субстанція виявляється суб'єктом пізнання вже опосередковано. При цьому матеріальна субстанція, на відміну від мислячої, як непротяжної й тому неподільної, характеризується рухом і величиною, тобто протяжністю (має ширину, глибину і довжину, а, отже, - поділяється на частини й може набувати окреслень фігури). Означені якості Д. вважав такими, що справді існують, тобто первинними, тоді як запах, смак, твердість, світло, тепло - вторинними, наслідком впливу первинних якостей на людське тіло. Інструментом людського пізнання є метод, основні правила якого такі: 1) розпочинати з простого і очевидного; 2) поділяти кожний складний об'єкт (чи проблему), що підлягають вивченню, на прості частини; 3) розташовувати свої думки в певному порядку, не допускаючи жодних прогалин, щоб зберегти безперервність у ланцюгу умовиводів; 4) вважати істинними тільки такі положення, які є чіткими й виразними і ні в кого не викликають сумнівів. Зразком методу для Д. є математика, а засадничими його характеристиками—числення і порядок. Тварини в системі Д. це унітарні автомати, людина ж роздвоюється на тіло (яке також тлумачиться як автомат) і розумну душу (почуття і уява в ній є лише модусами розуму). Уможлививши подолання телеології, такий підхід поставив, однак, Д. перед проблемою зв'язку в людині духовного й тілесного начал. В духовному житті пильну увагу Д. привертали проблеми моралі, які він також розглядав з послідовно раціоналістичних позицій. Основне покликання моралі полягає, за Д., в тому, щоб забезпечити панування розуму над стихійною деспотією волі й почуттів шляхом підпорядкування останніх звичаєвим нормам та законам країни. Прояснені світлом розуму, почуття та воля перестають спонукати до гріха, який тлумачиться Д. з ухилом у гносеологізм, - як омана, що зумовлюює недобрі вчинки. Роль ідей Д. в подальшому розвитку філософської класики виявилась, зокрема, у їхньому впливові - на формування оказіоналізму, вчення Спінози, логіки Пор-Рояля та низки концепцій європейського Просвітництва. По-новому, але не менш продуктивно, ці ідеї використовуються й на сучасному, некласичному етапі поступу філософської думки, зокрема, у межах феноменологічного напряму (Гуссерль), нео- і постпозитивізму (Поппер), "натуральної" філософії Мамардашвілі тощо.

[br]

Осн. тв.: "Міркування про метод" (1637); "Геометрія" (1937); "Метафізичні роздуми" (1641); "Основи філософії" (1644); "Пристрасті душі" (1649).

НІЩО - категорія метафізики та онтології, що мислиться як небуття (несуще) і характеризується предикатами негативності, відсутності, позбавлення, заперечення тощо. Аналогія Н. з поняттям небуття чи смерті вказує на межу його логічного аналізу й безпосереднього розуміння; ознаки Н. добираються у царині відношення "буття - Н." Особливого (конститутивного) значення категорія Н. набуває у східній традиції. В даосизмі роль першооснови і завершення всього існуючого виконує поняття дао В. оно нескінченне і безіменне, форма без форми і образ без сутності, безтілесне, порожнє і нице. Завдяки дао небуття проникає усюди; все народжується у бутті, а буття з'являється з небуття. В буддизмі подібний принцип називається нірваною. Це видозмінене поняття мокші (позбавлення, звільнення), що означає зникнення, кінець, припинення існування, вічний спокій. У західній філософії проблема Н. порушується ще з Античності. Вона вже наявна у вченні Геракліта про становлення - як вираз єдності протилежностей (буття і Н.). Парменід висловлює думку, що Н. неможливо ані помислити, ані висловити В. оно виступає запереченням існування Г. оргій обстоював тезу, виражену в трьох принципах: нічого не існує; якщо дещо існує, то воно незбагненне; якщо його можна осягнути, то неможливо пояснити і виразити. Розбіжності двох попередніх позицій долає Демокрит, вбачаючи в атомах мислиму повноту буття, котра визначається через свою протилежність - порожнечу як континуум, позбавлений кількостей і якостей. В діалектиці 17латона Н. подається через категорію "іншого" - породження буттям свого інобуття. "Інше" виступає можливістю пізнання не лише буття, а й Н. Аристотель вбачав ознаки Н. в неоформленому, позбавленому сутності матеріалі - матерії С. тоїки (див. стоїцизм) пов'язували Н. з уявленням про нескінченність як безтілесну порожнечу, всередині якої міститься Космос. Епікур виражав поняттям Н. феномен смерті (позбавлення будьяких форм та ознак життя). У наданні Єдиному якостей над-буття Плотин уподібнював його Н. Він розрізняв небуття як матерію й абсолютне Н., що виступає "іншим" стосовно існуючого. Середньовічна інтерпретація співвідношення буття і небуття визначалася доктриною творення з Н. Акт творення передбачає появу світу, властивості якого нічим не обумовлені. В апофатичній теології (Філон, Климент, Ориген, ареопагітики, Максим Сповідник, Дамаскій, Палама, Еріугена, Кузанський), каббалі та містичній традиції (Екгарт, Франк, Силезій, Беме) вживання варіантів терміна "Н." (безодня, possest Ungrund (невкоріненість) стосовно Бога, через відкидання усіх його предикатів, означає, що він не є чимось серед сущого, але, як першопричина, піднімається над сущим і перебуває всюди й ніде. Входження у домени "божественного мороку" відбувається в актах мовчання та містичного переживання Н. овочасна метафізика відмовилася від тези про створення світу з Н., виходячи з положення ex nihilo nihil fit (з нічого ніщо не виникає). У Канта Н. подається як можливість і неможливість предмета або його поняття, що постають у людському розумі. Гегель називав Н. чистою безпосередністю, довершеною порожнечею з відсутністю визначень і змісту, яка дорівнює самій собі і буттю, а відмінність між ними лише абстрактна. У філософії екзистенціалізму термін "Н." тлумачиться як царина свободи і трансценденції. Таїну Н. як безодні та невідання К'єркегор називав станом, що пробуджує в людині жах і спонукає до пізнання. У Гайдеггера проблема Н. постає через спосіб самопроектування людини у майбутнє, що супроводжується зустріччю з образом смерті. Категорія Гайдеггера "буття-до-смерті" позначає можливість вирватись із повсякденності, що характеризується анонімністю існування. Бердяєв залучає поняття Н. до розгляду проблеми творчості. Остання не виходить з наявного буття, а виступає прагненням до свободи, яка у своїй можливості - бездонна і безпідставна. Вкорінення свободи лежить не в бутті, а у Н. Сартр визначає людину як істоту, що характеризується здатністю вирізняти себе з-посеред буття через Н. (neant). Націленість людської свідомості на суще здатна проявляти, нівелювати його С. відомість постає вільною умовою прояву сущого. У дуальності буттєво-небуттєвих зв'язків Н. стає не простою альтернативою буття, а його співучасником, джерелом розвитку та творчих здатностей (див. небуття).

ПРИЧИННІСТЬ, каузальність (від лат. causa - причина) - один із моментів універсального зв'язку предметів і явищ світу, який полягає в утворенні або породженні одними предметами і явищами - причинами - інших - наслідків. В античній філософії вчення про П. мало філософсько-світоглядний характер, бо стародавні мислителі шукали начала буття А. ристотель вважав, що П. і начало - одне й те саме; узагальнивши те, що до нього спочатку виділили матеріальну причину (Фалес, Анаксимен та ін.), потім рушійну (нус - Анаксагор, ворожнеча і дружба - Емпедокл), формальні причини розглядали прибічники вчення про ідеї, а цільова належним чином ніким не була сформульована. Аристотель узагальнив попередні дослідження і чітко виділив чотири види причин: матерія, форма, джерело руху, мета. Структуру П. Аристотель відкрив, аналізуючи процеси праці - скульптуру, будівельне мистецтво. Оскільки людина бачить світ крізь призму діяльності, Аристотель переносить її структуру на весь світ. Рушійною силою у нього був першодвигун, цільовою - ентелехія і т.д. Аристотелівське вчення панувало до Нового часу. Бекон розчленовує дану класифікацію на дві групи: фізика вивчає діючу причину і матерію, метафізика - кінцеву і формальну. Мету як причину він бачив лише в діяльності людини. Ще більш радикальним був Декарт, який відкинув і матеріальну П., залишивши тільки рух як предмет фізики. Відтоді дослідження П. пішло двома шляхами: природознавства і людинознавства. На першому шляху були відкриті динамічні та статистичні закони і причинні зв'язки, генетичні - в живих організмах. Але найбільш важливим виявився той вид спричинення, який являє собою діяльність, бо людство живе нею Ц. ілі та їх реалізацію вивчали переважно в філософії історії. Віко, Фіхте, Шеллінг відкрили суттєву закономірність - неспівпадання цілей і результатів діяльності. Ці мислителі, а потім Гегель дану закономірність пояснювали тим, що окрема дія підпорядкована розумній силі, яка визначає внутрішній план історії (Бог, світовий розум) і модифікується нею. В подальшому неспівпадання виявилося наслідком всебічного переплетіння і, отже, трансформації одиничних цілей і дій З. азначені філософи наголошували, що наслідки дій звичайно небажані, а то й протилежні задумам. Таке їх співвідношення разюче підтвердилося уже в реальній історії, насамперед в революціях Нового часу, особливо в соціалістичних революціях XX ст. А в друг. пол. XX ст. воно було усвідомлене у найбільш загальному вигляді - як сукупність глобальних проблем, породжених діяльністю людства, але ніким не бажаних і не передбачуваних. Це найбільш фундаментальна відома людині структура припинення, вона залучає до себе або спирається на ті, що вивчає природознавство, і надає їм філософсько-антропологічного змісту.

АНАЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ - два пов'язані між собою напрями у філософії: логічний позитивізм та, як його суттєво видозмінене продовження, - лінгвістична філософія. Лінгвістичну філософію можна розглядати як певне відгалуження від логічного позитивізму, оскільки після її появи деякі з логічних позитивістів залишалися вірними основному духові логічного позитивізму. Хронологічні межі А.ф. - поч. 20-х - 60-ті рр. XX ст. У ширшому та вільнішому значенні висловом "А. ф." позначають таку тенденцію сучасної філософії, в якій існує підвищена увага до способу висловлювання думки, до аналізу та уточнення значень і смислів. Одним із перших джерел логічного позитивізму стали філософські праці Рассела "Наше знання зовнішнього світу" та "Філософія логічного атомізму". Рассел, заперечивши ідеалістичну онтологію Вредлі (духовна єдність буття), прийняв плюралістичну онтологію: першоелементами всього існуючого в його онтології є різнорідні види буття - такі, як ознаки та відношення. Ці першоелементи доступні досліднику у вигляді "фактів": Рассел не вважав їх ні ідеальними (суб'єктивними), ні матеріальними, а нейтральними. Тому свою концепцію він називав також терміном "нейтральний монізм". Другим засновником ідей логічного позитивізму був Вітгенштайн, який у 1921 р. опублікував "Логіко-філософський трактат", що став своєрідною програмою для логічного позитивізму. Висловом "логічний позитивізм" у його вузькому значенні позначають філософію Віденського гуртка, який виник у Відні на поч. 1920-х рр., і до якого входили Карная, Шлік, Нейрат, Фейгл та Вайсман. Висловом "лінгвістична філософія" позначають досить широкий філософський рух, започаткований у 30-х рр., основними центрами якого стали Кембридж та Оксфорд. Лінгвістичну філософію переважно важають варіантом А.ф. (хоча іноді її протиставляють А.ф., звужуючи поняття останньої до традиції логічного позитивізму). Засновником лінгвістичної філософії вважають "пізнього" Вітгенштайна, який переглянув свою філософську концепцію, сформульовану в "Логіко-філософському трактаті", і обґрунтував принципово відмінну від попередньої філософську концепцію. У розробці своїх нових ідей він зазнав деякого впливу "неореалізму" Мура, що ґрунтувався на реабілітації "здорового глузду". У цій праці зазнає принципового перегляду теорія значення і ставлення до повсякденної мови. Суть нової концепції полягала в тому, що значення не є предметом (як було прийнято в концепції іменування), а способом застосування висловів. Вітгенштайн, розрізняючи (слідом за Сосюром) мову і мовлення, показував це на прикладі гри в шахи: правила гри в шахи - це мова, а ті партії, які розігрують гравці, - мовлення. Звичайно, самі правила виникли в процесі гри і в результаті домовленості щодо правил використання фігур, але позаяк вони виникли, то з'явилася й різниця між самими правилами і їх використанням. Розуміння значення як способу застосування означало принципову зміну у філософській семантиці - перехід від т. зв. "реалістичної" семантики до прагматичної. У семіотиці прагматика, таким чином, мала включати також семантику. З цього погляду відкидалися деякі з принципів логічного позитивізму - передусім емпіричний фундаменталізм разом з принципом емпіричної верифікації. Метафізика та філософія ставали одним із можливих видів мовних ігор. Звичайна мова відтак більше не оцінювалась як недосконала (у порівнянні з штучною символічною мовою, пристосованою для логіки і математики). Оскільки первинною мовою була безперечно звичайна мова (адже штучні спеціальні мови виникли на її основі), то шляхом для з'ясування значення тих чи тих термінів може бути з'ясування тих первинних значень повсякденної мови, на основі яких був введений певний термін. Значення того чи того терміна потрібно розглядати з погляду історії його використання. Це пояснює те місце, яке в лінгвістичній філософії зайняла повсякденна мова та аналіз повсякденного застосування висловів для виявлення (часто прихованих, неусвідомлених) значень. Тому лінгвістична філософія має ще іншу паралельну назву - "філософія звичайної мови".