духовне

ПРАКТИЧНО-ДУХОВНЕ ОСВОЄННЯ СВІТУ - особлива форма освоєння (від нім. Aneignung - перетворення у своє), тобто діяльність переведення результатів взаємодії суб'єкта з об'єктом у людські якості. В такому розумінні поняття "освоєння світу" було введено Фоєрбахом та систематично розвинене Марксом, який поряд з духовно-теоретичною та матеріально-практичною формами вводив особливе П.-Д.о.с. Якщо пізнання має своїм результатом знання, котре пов'язане з усвідомленням істин, то П.-Д.о.с. спрямоване на осягнення смислів та цінностей, тобто вимірів людської залученості до результатів діяльності. П.-Д.о.с. - це особливий різновид духовного осягнення дійсності, яке здійснюється за схемами (чи процедурами) практичних дій; так, мораль чи релігія орієнтують духовність на правила людської поведінки чи обрядові дії (культ). З філософським, політичним, правовим та моральними регулятивами діяльності пов'язаний історичний зміст світогляду. Типовою формою П.-Д.о.с. є міф, що виникає в архаїчні часи як особливий стан культурної співучасті людини у всіх проявах буття і, навіть, як інструментальний засіб становлення порушеної етичної рівноваги у світі. Адже П.-Д.о.с. має своїм предметним полем сферу об'єктивованої фізичної реальності, а саме - олюднений світ. Тому з боку П.-Д. о.с. світ виступає як події, що запліднені потенційним словом, демонструють зустріч речі та знаку, окреслюють культурну реальність, що долає логічну відстань між суб'єктом та об'єктом (бо останні починають мотивувати один одного). У цій культурній реальності речі маніфестують духовне відлуння людської присутності у світі та можуть виступати емблематикою спілкування людини з буттям. У межах П.-Д.о.с. виникає феномен мудрості, як здатність не тільки пізнання істини, а й життя в істині. Врахування, поряд з теоретичним та практичним різновидами освоєння світу, духовно-практичної форми асоціює розгляд пізнання в ширшому (ніж у традиційній гносеології) смислі. Йдеться про пізнання в тому обсязі, в якому Гегель розробляв феноменологію духа. В сучасній філософії аналіз П.-Д.о.с. був здійснений науковцями Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ під керівництвом та за безпосередньою участю В.І. ІПинкарука у контексті розробки світоглядної проблематики.

1) друге народження; відродження

2) воскресіння (духовне)

3) філос. переселення душ

* * *

1) друге народження, відродження; воскресіння ( духовне)

2) метемпсихоз, переселення душ

1) духовність; духовне начало

2) одухотвореність

3) pl права і привілеї духовенства

4) іст. духовенство

5) безтілесність; примарність

* * *

1) духовність, духовне начало; натхненність, одухотвореність

2) pl; = spiritual I 4

3) icт. духовенство

4) безтілесність, примарність

1) близькість, згуртованість (у сім'ї)

2) духовне єднання; єдність душ

3) стикання

* * *

1) близькість, спайка (особ. в сім'ї)

2) духовне єднання, єдність душ

3) зіткнення

1. n

1) вода

2) часто pl води; водна стихія; море, океан

3) pl поет. хвилі

4) pl мінеральні води; лікувальна вода

5) pl паводок, повінь

6) рівень води

7) перев. розм. водойма; озеро; ріка; ставок

8) рідкі виділення (організму); слина; піт; сеча; сльози

9) вода (якість самоцвіту)

10) перен. надзвичайний; чистісінький

11) жив. акварель

12) муаровий візерунок (малюнок) (на тканині)

2. adj

1) водний, водяний; морський; річковий

2) водяний; що стосується води; призначений для води; що живе на воді (у воді)

3) водяний, гідравлічний; гідросиловий; гідротехнічний

4) водопровідний; що стосується водопостачання

3. v

1) мочити, змочувати; зволожувати; оббризкувати

2) напувати (тварин); водити на водопій

3) пити; ходити на водопій

4) поливати (дерева тощо)

5) зрошувати; обводнювати

6) розводити (водою) (тж перен.)

7) перен. ослабляти, пом'якшувати; згладжувати

8) забезпечувати водою

9) набирати воду; робити запас води (про корабель тощо)

10) виділяти воду (вологу) (про організм); потіти; сльозитися

11) текст. муарувати

12) фін. номінально збільшувати капітал

* * *

1) вода

2) pl води; водний простір; море, oкeaн

3) pl ( мінеральні) води; лікувальна вода

4) pl повінь; розлив, паводок

5) рівень води

6) водойма; озеро, ріка, ставок

7) рідкі виділення організму (слина, піт, сеча, сльози)

8) вода ( якість дорогоцінного каміння)

9) жив. акварель

10) муаровий, хвилястий малюнок ( на тканині)

1) водний; морський; річний

2) водяний

3) cпeц. водяний, гідравлічний; гідросиловий; гідротехнічний

4) водопровідний

1) мочити, змочувати; зволожувати; оббризкувати; поливати

2) ( water down) розбавляти ( водою)

3) поїти, водити на водопій

4) набирати воду, робити запас води ( про корабель)

5) зрошувати

6) виділяти воду, вологу ( про організм); сльозитися; потіти

7) фін. розводнювати ( акціонерний капітал)

8) тeкcт. муаріювати

ЖИВА ЕТИКА, Агні-Йога - вчення гімалайських Махатм, засади якого були досліджені, впорядковані та викладені в публікаціях, що вийшли в Улан-Баторі, Парижі та Ризі зусиллями О.І.Рерих у 14-ти кн.; міфопоетичне морально-духовне вчення О.І. та М.К. Рерихів, що сформувалось у результаті багатолітнього дослідження прадавньої історії, морально-філософських та релігійних традицій Сходу; його наскрізною проблемою є відповідальне самовдосконалення та духовне сходження людини в цілісному просторі культурного і природно-космічного буття. Творці Ж.е, переймалися необхідністю свідомого ставлення людини до породжених нею змін у природі і наполягали на першочерговому розв'язанні етичних проблем як вирішальній умові в процесі інтенсивного розвитку людської свідомості. Відповідно до тогочасних передбачень про космічну еру як наступний етап розвитку людства, про ноосферу як перспективний напрям планетарної еволюції, в Ж.е. - з позицій ідеї про дух як активну силу у розвитку Космосу та про неодмінну участь людини в космічному еволюційному процесі - пропагувалася важливість космічного виміру соціально-культурної життєдіяльності. Стверджувалася думка, що хибний вибір шляхів та засобів реалізації соціальної енергії призводить до втрати людиною можливостей, які надає космічна еволюція, і через це - до деформації еволюційної програми. Щоб уникнути цього, необхідно осягнути першооснови життя, закони єдності людини, суспільства та Космосу, вдосконалити моральні засади своєї поведінки через принципово нове розуміння загального блага в контексті єдності мікрокосмосу і макрокосмосу. Етична програма Ж.е. - це настанова на подолання невігластва, насильства, егоцентризму, владолюбства й корисливості, лінощів, брехливості, зрадництва, негативних емоційних станів. З іншого боку, це - культивування доброзичливості, співчутливості, готовності допомогти В біді, налаштованості на знання, творчість, сприйняття краси, самоконтроль та саморозвиток, витончену та мудру силу сповненого любові серця. Згідно з вченням Рерихів, Ж.е. є тією оптимальною формою самоорганізації людства, яка є адекватною органічній єдності одухотвореного Космосу.

МАКРОКОСМОС і МІКРОКОСМОС ( від грецьк. μακροζ - великий; μικροζ - малий; κόσμοζ - всесвіт, універсум) - поняття, що характеризують великий світ (універсум) та природу людини як малого світу в їхній взаємодії. Обопільна взаємозалежність цих понять виступає як висхідна ознака, позаяк малий світ має сенс лише через співвіднесення із світом у цілому, рівноважно як і навпаки - макрокосмос набуває смислового навантаження лише у його взаємозв'язку із малим світом, оскільки знаходить у ньому свій концентрований вияв. Взаємодія М. і М. - одна із найдревніших натурфілософських проблем, витоки якої сягають міфологічних часів, зокрема давньоінд., давньокит. та скандинавської міфології. Класичного виразу аналогія М. і М. у деміфологізованому вигляді знаходить у давньогрецьк. добу, починаючи від досократиків (Анаксимен, Геракліт, Діоген Аполлонійський, Демокрит), у натурфілософії яких уже зустрічається потрактування людини як малого світу. Тема М. і М. розроблялася також Платоном, хоча і в іншому термінологічному оформленні (діалог "Тимей"), а у подальшому - стоїками в концепції Космосу як живого організму. Для філософів-стоїків світова душа відноситься до світу (універсуму) таким же чином, як індивідуальна душа до людського тіла; МаркАврелій вважав, що раціональна частина душі подібна до універсального розуму Н. еоплатонізм у тлумаченні М. і М. тяжіє до ідеї про підпорядкування людини тим процесам еманації трансцендентного Єдиного на шляху творення матеріальної реальності, які характерні для макрокосмосу. Зокрема, у Плотина людина, поєднуючи матеріальне та духовне, прагне до Єдиного, хоча вона і "ув'язнена" у власному тілі; засобом звільнення для неї є інтелектуальне й духовне споглядання, яке наближає її до світового макрокосмічного ладу, уособлюваного Єдиним. За Середньовіччя ідея людини як мікрокосму, що відображає у собі універсум, виникала лише спорадично (передусім у патристиці), а також у Боеція, Еріугени, Бернгарда Сильвестра. Проте значного поширення у цілому вона не набула, бо несла у собі потенційну загрозу єретичного пантеїзму. В епоху Відродження ідея М. і М. переживає свій розквіт і тлумачиться зазвичай у дусі гуманістичних традицій; особливо підкреслювалася велич людини як малого Космосу. Вона служить обґрунтуванням нової антропології у Піко делла Мірандоли, обертається гілозоїстичним панпсихізмом в натурфілософії (Кардано, Кампанелла, Бруно), пронизує усю традицію нім. містики від Екхарта і Казанського до Беме. У XVIII й XIX ст. ідея М. і М. у різних формах присутня у Ляйбніца (монадологія), Гердера, Feme, нім. романтиків, Шопенгауера (вчення про світову макрокосмічну волю), Лотце. У XX ст. до ідеї М. і М. зверталися передусім при створенні концепції ноосфери (Вернадський, Тейяр де Шарден, Леруа), у деяких напрямах психологічної науки В. агоме місце ідея М. і М. посідає в укр. філософській традиції. Її оригінальне прочитання започаткував Сковорода у своїй концепції трьох світів, згідно з якою засадничим принципом гармонізації взаємозв'язку М. і М. виступає Божественна благодать. Починаючи із кінця 60-х рр. XX ст. в Україні, особливо у зв'язку з активним зверненням до проблем людини і світу, культури і цивілізації, екології, філософської антропології, специфіки національного буття тощо, ідея різнорівневого взаємозв'язку та взаємодії людини і Всесвіту всебічно розробляється укр. філософами.

Сковорода, Григорій Савич (1722, с. Чорнухи Полтавської обл. - 1794) - укр. філософ, письменник. Народився в козацькій родині. Закінчив сільську школу, після чого у роках 1734-1741, 1744 - 1745 та 1751 - 1753 навчався у КМА, де здобув ґрунтовну, в т.ч. й філософську освіту. У 1745 - 1750 рр. С. разом з посольською місією генерал-майора Вишневського відвідав Токай (Угорщина), Офен (Буду), Пресбург (Братиславу), Відень, імовірно Італію та Німеччину. Повернувшись в Україну, од 1753 р. викладав поетику у Переяславському колегіумі. Застосований С. новий метод навчання й виховання, що полягав в індивідуальному підході до своїх учнів з метою виявлення і плекання їхніх вроджених здібностей, спричинився до ускладнення його стосунків з єпископом Никодимом Стрибницьким та до звільнення з колегіуму. У 1757 - 1759 рр. С. працює домашнім учителем у дідича Степана Томари, у 1765 - 1766 рр. викладає у Харківському колегіумі. Впродовж цього часу подорожує до Москви, пішки обходить усю Слобідську Україну, 1764 р. відвідує Київ, де відмовляється від пропозиції ченців Києво-Печерської лаври вступити до монастиря. Зрештою залишає викладацьку працю в Харківському колегіумі і обирає життя мандрівного філософапроповідника. Філософія С. належить до загальноєвропейської філософської традиції і водночас є закономірним наслідком розвитку укр. думки XVI - XVIII ст. У його спадщині присутні ідеї Античності, патристики, нім. містицизму Ч. астково відчувається вплив Вольфа, Спінози, Мальбранша. Очевидним є тяжіння С. до укр. містичної традиції у філософії, що виявилося, зокрема, у вченні про духовне Преображення людини; про життя в істині. Характерними рисами філософії С. є її діалогізм і бароковий символічно-образний стиль мислення. Засадничою є концепція про дві натури і три світи, найважливішою проблемою - проблема людського щастя З. гідно з концепцією С. про дві натури і три світи, світ складається з двох натур - видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тварі й Бога. Вчення про дві натури пов'язане з концепцією про три світи, яка все існуюче поділяє на три види буття, або світи - великий (макрокосмос), малий (мікрокосмос) і символічний - Біблія. Шлях пізнання невидимої натури - Бога через пізнання людиною самої себе, своєї "внутрішньої людини", на думку С., можливий і єдино правильний. Це переконання ґрунтується на засадничій тезі його філософії про паралелізм у структурі трьох світів: макро-, мікрокосмосу і Біблії. Виходячи з неї, С. вважав "внутрішню людину" водночас індивідуальною й надіндивідуальною (космічною). Людське самопізнання дає змогу пізнавати внутрішні закони буття зовнішньої природи, а розшифровування біблійної символіки водночас із відчайдушною боротьбою людини із власною "злою волею" скеровує її на правильний шлях пошуку Бога - невидимої натури, тобто істини і добра. Розв'язання проблеми щастя С. бачить через нове народження людини, що має ознаки містичного переображення, розкриття її божественної суті, виявлення закладеного у неї Богом таланту, що забезпечуєш, зрештою, працю за покликанням. С. був переконаний, що духовне відродження людей, здійснення ними спорідненої праці автоматично призведуть до злагодженого функціювання суспільства. Філософії С. властиве зосередження на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці, акцентування і піднесення в людині її духовної першооснови.

[br]

Осн. тв.: "Наркіс. Розмови про те: пізнай себе" (1798); "Вступні двері до християнської добронравності" (1806); "Байки харківські" (1837); "У богий жайворонок" (1837); "Боротьба архистратига Михаїла з сатаною, про це: легко бути добрим" (1839); "Сад божественних пісень" (1861); "Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті (товариська розмова про душевний мир)" (1894); "Розмова, названа алфавіт, або буквар миру"; "Книжечка, що називається Silenus Alcibiadis, тобто ікона Алківіадська" (1894); "Вдячний Єродій" (1894); "Суперечка біса з Варсавою" (1912); "Діалог. Назва його - потоп зміїний" (1912) та ін.

СОБОРНІСТЬ - ключове поняття рос. релігійно-філософської думки XIX - XX ст. С. визначалася Хомяковим і пізніше Бердяєвим як подолання кофлікту між індивідуальністю і колективом у спільному діянні любові, як духовне єднання людей безпосередньо один з одним, вільне від диктату державних і політичних структур. Хомяков протиставляв православний тип духовного єднання в любові більш формальної зовнішньо організованим католицькій і протестантській спільнотам. Федоров наголошував, що справжнє духовне єднання людей по типу Божественної Трійці відбудеться в ім'я "спільної справи" - спільної праці задля перемоги над смертю і загального воскресіння. В філософській системі B. Соловйова ідея С. була пов'язана з ідеєю всеєдності: людство розглядалось як соборний або суспільний організм, а C. визначалася як пошук людьми у житті такої форми всеєдності, яку вони мають у Бозі. Рос. релігійно-філософська думка розглядала ідею соборної свідомості як факт слов'янської ментальності. Персонал істичним уособленням С. Соловйов, Булгаков, Флоренський вважали Святу Софію - як соборний, зібраний воєдино Всесвіт, як всесвітнє соборне буття людей, культури і природи. Булгаков визначав С. як віднайдення себе у єднанні з іншими, шукав місце ідеї Святої Софії серед основних ідеалів християнства, формулював ідеї християнського соціалізму як суспільної конкретизації ідеї С. Він писав, що натуральні С. (народ, клас, людство, держава) входять до вищої в порядку ієрархії - С. церковної. Флоренський визначав Софію як всеобіймаючу любов і як художницю при Бозі. Якщо Соловйов робив акцент на глобальній єдності світобудови, всеєдності людства, то Флоренський шукав конкретизації цієї цілісності у множинності проявлених аспектів життя Всесвіту і людства Б. ердяєв підкреслював зв'язок ідеї С. з центральною в християнстві ідеєю загального спасіння. Соборна солідарність людства, де кожний відповідає за всіх, де спасіння можливе лише разом з усіма іншими людьми, мала перевагу перед фактом розділення людей на праведних і грішних. Бердяєв писав, що як в Ісусі Христі відбулося індивідуальне втілення Бога в людині, так у християнському людстві відбудеться колективне, соборне втілення Бога. Ідея С. корелювала з історіософічною ідеєю (яку розділяли практично всі представники рос. релігійної філософії від ранніх слов'янофілів до О. Лосева.) про те, що дух індивідуалізації і відчуження, який домінує в сучасній Європі, має бути замінений духом нової органічної епохи людства.

ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ - синтезуюча форма художньої свідомості та творчості в цілому, яка втілює, творить та об'єднує зміст твору; характеризується повнотою і цілісністю. В залежності від масштабу охоплення матеріалу X. о. виступає як окрема складова твору або як його подоба в цілому. Наявність X. о. є визначальною ознакою, атрибутом мистецтва, що перетворює чуттєвий аспект естетичних явищ у феномен художньої культури, надає мистецтву рис однієї з вищих форм духовного освоєння буття. За словами Леонардо да Вінчі, "де дух не водить рукою художника, там немає мистецтва". Поняття X. о. введено в естетику Гегелем, хоч осмислення образів-ейдосів було притаманне ще античній філософії (Платон) і потому розроблялося у напрямі їх тлумачення як ідеальних утворень (субстанційного буття сутності, інобуття абсолютної ідеї в індивідуальній свідомості, зокрема, як "мислення в образах" тощо). У XX ст. трактування категорії X. о. опинилося на перетині гостро контраверсійних гносеологічних, естетичних концепцій та художніх рухів. Увиразнюється естетико-філософський підхід, що долає межі "реалістичного" віддзеркалення, прямого дублювання онтологічних значень. Духовне освоєння дійсності перестає орієнтуватися лише на її відображення і дедалі більше зосереджується на оцінках, думках та почуттях митця. Домінантною стає ситуація, коли X. о. розглядаються як такі, що не копіюють, а творчо моделюють буття. Утверджується переконання, що переосмислення образів є евристичнішим, ніж констатація їхньої тотожності реальності. В результаті оцінка X. о. за критеріями верифікації, адекватності відображення дійсності засвідчує свою малопродуктивність. Цінність X. о. (реалістичних, романтичних, символічних, імпресійних або експресійних) залежить від їхнього внеску до скарбниці естетико-художньої культури, міри сприяння її вдосконаленню. Розуміння X. о. як змісту, що існує у знакових системах різних видів мистецтв, дозволяє долати труднощі, що їх створювало звужене трактування X. о. як форми міметичного відображення (останнє, зокрема, призводило до імперативних вимог предметності в образотворчості, сюжетності у хореографії, програмиості у музиці). На противагу такому підходу, була висунута пропозиція розмежування мистецтв на "образні" та "безобразні". У сучасній естетиці таке розмежування спричинилося до обґрунтування суцільної "безобразності" художньої культури. Теорія постмодерну пояснює беззмістовність творів відсутністю в них референтів, тяжінням сучасної культури до "деконструкції". Експлікація поняття X. о. дозволяє уточнити критерії оцінок сучасного мистецтва. Адже доступність для сприйняття і розуміння, "прозорість" художніх творів спрямовані, зрештою, на потвердження X. о. як ідеального утворення, способу бачення і розуміння світу митцем. Отже, змістовність або беззмістовність X. о. зумовлюється не формою подолання "об'єктивних" прообразів, а їх трактуванням, отже, ступенем духовної, естетичної спроможності автора. X. о. є універсальною категорією художньої діяльності та художньої культури, мультимоделлю, котра у специфічних формах мистецтва забезпечує творче освоєння та духовне осмислення розмаїтої палітри світу.

1) близькість; спорідненість; кревність; схожість

2) рідня (родичі) по чоловіку (по дружині)

3) збірн. родичі, рідня

4) родова схожість

5) взаємна прихильність, симпатія; привабливість; потяг

* * *

1) близькість, ( духовне) споріднення; подібність

2) ( взаємна) прихильність, симпатія; предмет симпатії, рідна душа

3) юp. свояцтво, споріднення по чоловіку або дружині; збірн. свояки, рідня чоловіка або дружини

4) подібність, структурна близькість

5) xiм. спорідненість

6) бioл. родова подібність; філогенетична близькість

1. n

1) союз; альянс

2) шлюб; шлюбний союз

3) об'єднання, федерація, союз

4) рідня; спорідненість

5) заст., збірн. союзники

2. v

вступати в союз, об'єднуватися

* * *

1) союз, об'єднання; зв'язок; з'єднання, злиття; інтеграція

2) союз (звич. між державами); альянс

3) союз, об'єднання, асоціація, федерація (організацій, партій)

4) шлюб

5) ( духовне) споріднення, спільність

1) духовне, містичне значення або тлумачення ( чого-небудь)

2) peл. "паралельні місця" Біблії; тексти Старого завіту, що передбачають вчення Нового завіту

1) церк. обрізання

2) мед. круговий розтин

3) перен. духовне очищення

4) бібл. ізраїльтяни; євреї

* * *

1) цepк. обрізання; ( the Circumcision) цepк. обрізання ( господнє) ( свято); peл. очищення від гріхів

2) мeд. круговий розтин

3) peл. ( the circumcision) обрізані; іудеї, євреї

єдинокровність, спорідненість

* * *

1) кровне споріднення

2) духовне споріднення, близькість

3) гeoл. спорідненість ( порід)

1. n

1) розмова, бесіда

2) спілкування

3) щось зворотне, протилежне; «hot» is the converse of «cold» «гарячий» — поняття, протилежне поняттю «холодний»

2. adj

зворотний; протилежний; обернений

1) розмовляти

2) спілкуватися; підтримувати стосунки

* * *

1) розмова, бесіда

2) спілкування (у т. ч. духовне)

1) розмовляти

2) підтримувати стосунки, спілкуватися

1) що-небудь протилежне

2) судження, утворене за допомогою обернення

1) поет. роздягати

2) церк. позбавляти духовного звання; складати з себе духовне звання

* * *

1) пoeт. роздягати

2) цepк. позбавляти духовного звання; складати з себе сан

1) виснаженість, змореність

2) порожність

* * *

1) виснаження

2) порожнеча

3) духовне спустошення, апатія

1) натхнення; духовне піднесення

2) стимулювання, спонукання; надихання

3) рел. небесний дар

4) інспірування

5) вдихання

* * *

1) натхнення; наснага, душевне піднесення; надихаюча ідея, думка

2) стимулювання, спонукання; вплив; наснага; peл. дар з неба

3) інспірування

4) вдихання, вдих