докірливий

докірний, докірливий.

докірливий

* * *

1) докірливий

2) ганебний; негідний

3) що заслуговує докору

* * *

1) докірливий

2) icт. який заслуговує на докір; ганебний

1) застережливий, остерігаючий

2) напутній; умовляючий; докірливий

* * *

1) умовляльний; напутливий

2) докірливий; протестуючий

* * *

умовляльний; докірливий; протестуючий

догана; докір; закид

знову просочувати водовідштовхувальною сполукою

* * *

1) докірливий

2) icт. який заслуговує на докір; ганебний

"докірливий; що дорікає (докоряє)

умовляльний; докірливий; протестуючий

1) прич. яки́й (що) докоря́є (доріка́є)

2) в знач. прил. докі́рливий

1) докі́рливий

2) гане́бний; негі́дний

тж. док`учный

СКЕПТИЦИЗМ ( від грецьк. σκεπτικό ζ - недовірливий) - гносеологічна позиція, яка полягає в сумніві щодо існування істини і надійних критеріїв її встановлення, в недовірі до певних поглядів і уявлень. Започаткований у Древній Греції Піроном з Еліди, С. проходить три періоди: 1) ранній С. (Пірон і його прихильники); 2) С. платонівської Академії (Аркесилай, Карнеад); 3) пізній С. (Агрипа, Секст Емпірик та ін.). Пірон сформулював основні аргументи проти можливості достовірного знання, суть яких полягала в наступних тезах: одні й ті самі речі у різних людей викликають різні відчуття; одні і ті самі люди у різних станах і різними органами почуттів сприймають речі по-різному. Тому отримати достовірне знання і раціонально обґрунтувати норми поведінки неможливо. С. епохи Середньовіччя і особливо Відродження відігравав роль критики церковного догматизму (Абеляр, Еразм Роттердамський, Монтень). С. цього періоду був непослідовним і суперечливим: користуючись аргументами прихильників Пірона проти розуму, він водночас стверджував безмежні можливості знання В. ідштовхуючись від тези скептиків про неможливість отримати достовірне знання, Декарт робить методичний сумнів вихідним пунктом пізнання, тим самим обертаючи його на користь розуму К. райньої форми С. набирає у філософії Г'юма, який, на відміну від античних скептиків, що ставили під сумнів істинність знань, стверджував сумнівність самого існування об'єктивного світу. В подальшому розвитку філософії ця тенденція постала у вигляді агностицизму (.Кант, Марбурзька та Баденська школи неокантіанства, позитивізм та неопозитивізм), який стверджує принципову непізнаванність світу і внаслідок цього суто символічний характер пізнання.