КОМУНІТАРИЗМ

КОМУНІТАРИЗМ ( від англ. community - спільнота, громада, община; ознаками "ком'юніті" звичайно вважають спільне існування, кооперацію і взаємодію, спільні інтереси) - напрям соціальної філософії і політичної ідеології. Виникнення і поширення К. зумовлено, з одного боку, реакцією на занепад "реального соціалізму" і колапс системи "світового соціалізму", з іншого - дійсними і уявними небезпеками з боку різних течій лібералізму, лібертаризму та ін. Комунітаристи доводять, що лібертаристи недооцінюють (або ж прямо нехтують) притаманну людині потребу ідентифікувати себе з прихильним соціальним оточенням, встановлювати і відновлювати стосунки соціальності, спілкування, взаємності. Реалізація лібертаристських установок, вважають представники К., неминуче призводить до фрагментації суспільства, гонитви за особистим успіхом за рахунок суспільного інтересу і громадських обов'язків. Комунітаристи критикують індивідуалістичну ліберальну антропологію, яка недооцінює значення тієї обставини, що соціальна свобода може бути реалізована тільки в умовах суспільства, що ліберальна спільнота - умова і запорука такої свободи. Деякі представники ліберальної філософії активно розробляють концепцію "ліберального ком'юніті" (Кимліка). Комунітаристи дискутують також з соціалістами, зокрема стосовно віри останніх у спроможність держави захистити комунітарну соціальність від розпаду. Ідеал К. може бути окреслений як асоціативна мікроспільнота общинного типу, яку держава ані опікує, ані контролює, але яка існує як самодостатня агрегація (дещо більше, ніж просто сума) індивідів. Таким чином, комунітаристи ставлять питання про можливість і необхідність комунітарної солідарності як непримусової солідарності, добровільного колективізму. Значна кількість т. зв. "нових соціальних рухів" тією чи іншою мірою використовує засади і принципи К. Популярність багатьох протестантських общин підкреслює тяжіння сучасних громадян (зокрема в урбанізованих суспільствах) до інтимності і відкритої взаємності комунітарних форм. Комунітарні форми довели свою життєспроможність у кризових суспільствах (територіальна самоорганізація, створення сусідських громад - общин), а також у подоланні людиною екстремальних, межових станів (громади наркоманів, анонімних алкоголіків, громади-притулки для жінок, що зазнали сексуального або іншого насильства). Разом з тим, комунітаристи вочевидь переоцінюють перспективи і можливості комунітарних форм у вирішенні проблем сучасності К. ритики К. вказують на сентименталізм комунітарних ідеологів, на їхню "утопічну антропологію".

ЕТИЧНИЙ РЕЛЯТИВІЗМ - теоретичний принцип пізнання та інтерпретації феномена моралі і тип етичного вчення, що ним засновується. Методологічною засадою Е. р. є абсолютизація історичності моралі та відносності моральних поглядів, норм, кодексів. Е. р., особливо у його радикальних формах, заперечує моральні універсали, елімінує з етичної теорії проблему істини ("правильності" та, відповідно, хибності), відмовляється від спроб раціонального обґрунтування моральних настанов. Одна з основних особливостей Е. р. - наголос на конкретній соціокультурній та емотивно-психологічній детермінованості моральних поглядів і суджень, що позбавляє їх загальної "обов'язковості". Виникнувши у стародавні часи (школа скептиків), Е. р. прибирав різних форм - культур-антропологічний (Герсковіц), емотивно-ціннісний (Вестермарк), лінгвістичний (Геєр, Франкена), ситуаційний (Флетчер, Фут). У новітній етиці тенденція релятивізації моралі значно посилилась, а у філософії постмодернізму набула статусу визначального теоретичного конструкта: "контекстуальний релятивізм" Платта, "епістемологічний Е. р." Хармена. При цьому відбувається модернізація релятивістських постулатів - ідея непередбачуваності, випадковості моральних вчинків ("перспективізм"). Прихильники сучасного Е. р. вважають, що саме антинормативний, вільний від диктату абсолютів стиль морального мислення, який руйнує "репресивний образ" моральних настанов і всезагальних етичних формул, сприяє звільненню людини, зростанню її свободи. Втім багато в чому справедливе заперечення раціонально визначеної моральної нормативності й абстрактної "належності" у Е. р. обертається іншою метатеоретичною хибою - онтологізацією випадковості, наголошенням радикальної контекстності моральних вчинків. Опоненти Е. р. з огляду на це пропонують різні варіанти розв'язання дихотомії абсолютного і відносного у моралі: "комунікативна етика" (Апель, Габермас), ціннісний етичний консерватизм (Клюксен), етичний "комунітаризм" (Тейлор), які прагнуть подолати крайнощі Е. р., що нерідко використовується для виправдання морального нігілізму і вседозволеності. Антирелятивістські етичні концепції розробляють теоретичні засади філософії моралі, які не потребують подальшого обґрунтування (ідеї дискурсивної етики, макроетики взаємовідповідальності, конвенційної "внутрішньої" моралі тощо). В сучасній етико-філософській літературі спостерігається також спроба сформувати соціально верифікований варіант Е. р., використовуючи для цього ідеї суспільного договору та аргументи антропологічного характеру. Ці концепції відбивають суспільну потребу у "новій етиці", адекватній часу, вимогам "практичної філософії", етичної "меліорації" суспільства, сучасної виховної та освітньої діяльності.

ЛЕГІТИМАЦІЯ ЕТИЧНА ( від лат. legitimus - законний, узаконений) - термін, що позначає процедуру обґрунтування (виправдання) моральних норм Е. тичні норми приймаються не як довільні приписи, а підлягають виправданню, тобто повинні мати всезагальну значущість. Якщо за домодерних часів легітимуюча інстанція розглядалася метафізично (напр., як лад буття, світ ідей, Бог, природа), то за новочасної доби - трансцендентально (філософія свідомості); легітимація моральних належностей здійснюється на основі раціонального обґрунтування. В новітній моральній філософії легітимуючою інстанцією постає дискурс. Проте, якщо комунікативна філософія (Апель, Габермас та ін.) апелює до ідеального (трансцендентального) дискурсу як регулятивної ідеї остаточного, граничного, або процедурного обґрунтування, то ціннісний консерватизм (Люббе, Кальтенбруннер, Клюксен), постмодернізм (Рорті, Фуко, Козловскі, Вельш), амер. комунітаризм (Макінтайр, Бербер, Вельцер, Сендел, Тейлор), системна теорія (Луман) обмежуються емпіричним дискурсом як легітимуючою інстанцією правових та моральних норм.

Белл, Даніел (1919, Нью-Йорк) - амер. соціолог, філософ. Один із провідних теоретиків сцієнтистсько-технократичного напряму у суспільствознавсті. Певний час (30-ті - 40-ві рр. XX ст.) був прихильником соціалістичної ідеології та марксизму. Від кін. 40-х рр. XX ст. стає активним поборником (разом з Ароном, Ліпсетом та ін.) концепції деідеологізації, а в 50-ті рр. XX ст. переходить до розробки теорії постіндустріального суспільства. Б. першим констатував факт введення терміна "кінець ідеології" (1946) франц. філософом Камю, який вважав ідеологію "формою обману". Сам Б. "кінець ідеології" тлумачив як знесилення старих ідеологій та визнання факту "жадання нових". Загальною методологічною підвалиною концепцій деідеологізації та постіндустріального суспільства є технократичний детермінізм. Розробляючи теорію постіндустріального суспільства, Б. спирається також на принцип плюралізму, зокрема у царині "дослідницьких призм","концептуальних схем" та ін. Серед характерних суперечностей постіндустріального суспільства вирізняє провідну - між культурою та економікою. Визначальним принципом культури на стадії постіндустріального суспільства Б. вважає самореалізацію спільноти (а не окремого індивіда).

[br]

Осн. тв.: "Кінець ідеології: Знесилення політичних ідей у 50-ті роки" (1960); "Прихід постіндустріального суспільства: Спроба соціального передбачення" (1973); "Соціальні науки після Другої світової війни" (1982); "Комунітаризм та його критики" (1993) та ін.

ДЕМОКРАТІЯ - тип держави або політичної системи управління, що ґрунтується на принципі народовладдя. Поняття "Д." змінювалося історично; у сучасних політичних концепціях його тлумачення також мають значні відмінності. Ці відмінності зазвичай пов'язані з відповіддю на два чільні питання: а) що позначають словом "народ"?; б) у який спосіб "народ" здійснює самоврядування? Вперше термін "Д." був уведений в обіг в Афінах у V ст. до н. е. Словом "народ" ("demos") тоді позначали частину дорослого населення міста-держави (поліса), яке мало право брати безпосередню участь в обговоренні питань, що стосувалися життя міста-держави (цієї участі були позбавлені раби, жінки та люди, що у будь-якому поколінні переселилися у місто-державу). Розмежування на загальні (суспільні, політичні) питання і такі, у розв'язанні яких особа має діяти, виходячи з особистого рішення, стало однією з важливих ознак демократії. Розуміння Д. як безпосередньої участі громадян у розв'язанні спільних справ (а це вимагало, щоб територія держави була невеликою) є характерним для Руссо. Одначе поява в Європі національної держави супроводжувалася тим, що поняття народу стало поняттям нації, а великі територіальні розміри новочасних держав зробили неможливою безпосередню участь великого загалу людей в управлінні. Внаслідок цих змін Д. набуває ознак "представницької". Цей новий тип Д. став предметом аналізу та різноманітних оцінок - позитивних, скептичних та різко негативних. На противагу переважно оптимістичній оцінці представницької Д. в ліберальній політико-філософській традиції, консервативна традиція наголошувала на таких її вадах, як індивідуалізм, утилітаризм, просвітницький конструктивізм (див. консерватизм). Різко негативна оцінка Д. була притаманна соціальній філософії марксизму, який вважав будь-яку державу знаряддям класового гноблення Н. егативно оцінювали представницьку Д. також прихильники анархізму, оскільки вважали, що за фасадом такої Д. приховане всевладдя бюрократичного централізму. Скептична оцінка представницької Д. характерна також для елітарних концепцій. Прихильники цих концепцій вважають, що вибір представників народу контролюється елітою або елітами - політичними, військовими, економічними, культурними тощо (див. еліта). Починаючи з серед. XIX ст. на Заході почав установлюватися сучасний тип Д., засад ничими прикметами якого є інституційний та ідеологічний плюралізм (вільне змагання різних політичних ідеологій). Суть інституційного плюралізму полягає у фактичному існуванні та узаконенні різноманітних асоціацій та автономних організацій. До останніх, окрім політичних (політичні партії, лобістські групи та інші групи тиску, незалежні центри політичного аналізу та політичної інформації тощо) належать також профспілки, автономні освітні, культурні, гуманітарні та ін. організаційні утворення. Той факт, що інститут представницької Д. різко зменшив число громадян, здатних брати безпосередню участь у виробленні та прийнятті політичних рішень, спонукав до появи ідеї (та відповідної практики), відомої під назвою "Д. участі". Суть цього різновиду Д. полягає в орієнтації на те, щоб якомога більше рішень, в тім числі політичних, приймалося не централізовано (на верхніх щаблях державної влади), а внизу, на рівні місцевих та інших організацій; практика "Д. участі" включає також проведення різного роду опитувань та референдумів. Поняття "Д. участі" близьке до поняття т. зв. "прямої Д.", для якої характерними є акції "прямої дії" (страйки, вияви громадянської непокори тощо). Одним із напрямів поглиблення Д. деякі політичні філософи вважають "економічну Д.": збільшення участі працівників в управлінні підприємствами. Проте, як показав досвід (зокрема в колишній комуністичній Югославії), збільшення такої участі зазвичай не сприяє економічній ефективності. Історія розвитку суспільства засвідчує, що Д. сама по собі не є ідеальним засобом, що розв'язує всі проблеми (соціальні, політичні, управлінські та ін.). Вона доконечно потребує існування відповідних культурних, економічних та соціальних передумов. Це було відомо ще Аристотелю, який у "Політиці" показав, що наслідки демократичного управління залежать від того, з якою саме Д. в кожному окремому випадку ми маємо справу. Сучасна Д. спроможна виявляти свої переваги за відповідного рівня загальної культури суспільства, відносно високого рівня добробуту та наявності широкого середнього класу. Вона передбачає високий рівень здатності людей до самоконтролю, виконання своїх громадянських обов'язків, до розумного поєднання індивідуальних та групових інтересів з інтересами інших людей та суспільних верств, отже, зрештою, до забезпечення спільного добробуту. Цими здатностями повинні насамперед володіти представники політичної еліти. Якщо ця умова не зреалізована, то Д. може зазнавати змін або у бік бюрократичної централізації або диктатури В. ірогідність такого повороту зростає в міру того, як Д. перетворюється на прикриття безвладдя та хаосу. Чим менше люди здатні до самоконтролю, тим більшої ваги набуває зовнішній контроль над їхньою поведінкою. Це фундаментальний закон суспільного життя О. тже, міра свободи в сучасних суспільствах прямо залежить від того, наскільки самі люди шанують моральні та правові цінності. Сучасна укр. Д. також має серйозні вади, найглибшою причиною яких є стан масової свідомості, успадкований від комуністичного минулого. Саме це дозволило колишній комуністичній номенклатурі зберегти впливові позиції в економічних та владних структурах, що призвело до формування посткомуністичної неономенклатури і, як наслідок цього, до гіпертрофії бюрократичних структур та регламентацій.

ЕТИКА ( від грецьк. ήδοζ - звичай) - 1) філософська дисципліна, об'єктом вивчення якої є мораль, моральність; 2) система моральних норм і цінностей, що є характерною для певної культурної або релігійної спільноти, соціальної чи професійної групи людей. Е. як філософська наука зосереджує увагу на проблемах сутності й функціонування моралі, досліджує специфіку моральних норм і цінностей та шляхи їх обґрунтування, з'ясовує моральні аспекти людської свідомості, діяльності, спілкування і світоставлення, аналізує мову моралі, значення і функції моральних висловлювань. Як позначення вчень про моральність термін "Е." закріплюється у філософському вжитку від IVct. до н. е. завдяки працям Аристотеля "Нікомахова етика", "Евдемова етика", "Велика етика". За Аристотелем, Е. займає середнє положення між психологією та політикою; разом з останньою вона утворює галузь практичного пізнання (на відміну від пізнання умоглядно-теоретичного, з одного боку, і творчо-виробничого, з іншого). Згодом стоїки розподілили філософію на три основні галузі: логіку, фізику (пізніше метафізику) та Е.; традиція такого розподілу закріпилась у європейській філософській культурі К. ант поєднав підходи Аристотеля та стоїків, пов'язавши практичний розум як основу моральності з ідеєю свободи у її протиставленні світові природних закономірностей. Нове посилення інтересу до осмислення Е. в контексті практичної філософії - у взаємозв'язку з економікою, політикою, філософією права - спостерігаємо в кін. XX ст., зокрема, на базі трансцендентальної прагматики (Апель, Габермас та ін.). Водночас упродовж усієї історії Е. істотним був зв'язок з філософською антропологією. Іноді Е. поставала як прямий висновок з останньої (Г'юм, франц. просвітники), інколи - як її складова частина, що впливає на характер цілого (Фоєрбах, Гелен, Фромм), в інших випадках - як перенесення її істотної проблематики у сферу практичного самовизначення суб'єкта (К'єркегор та ін.). Структура етичного знання визначається наявністю в ньому таких основних підрозділів: а) описова, або дескриптивна, Е., що опікується дослідженням реальних феноменів моральності в їхньому історичному, соціальному, етнічному та іншому контекстах; б) нормативна Е., яка концептуалізує нормативно-ціннісний підхід до моральності, досліджує проблеми регуляції поведінки, кодифікує й систематизує приписи моралі; в) власне філософсько-методологічна теорія моралі, яку в XX ст. іноді визначають як метаетику (переважно стосовно тих її розділів, що пов'язані з аналізом мови моралі, дослідженням значення моральних термінів і суджень). Розрізняють також загальну і прикладну Е. (зокрема, професійну); макроетику, що обіймає норми і принципи, здатні до універсалізації, й Е. локальних спільнот (зокрема, етноетику), яка являє собою концептуалізацію відповідних партикулярних систем субстанційної моральності. Напрями в Е. визначаються як за характером осмислення основних етичних проблем, так і за способом обґрунтування моралі загалом. За першим критерієм в Е. вичленовуються такі напрями, як евдемонізм, що кладе в основу осмислення моральних явищ принцип щастя; гедонізм, який подібним чином спирається на принцип насолоди; утилітаризм, що виходить з ідеї корисності; перфекціонізм, що утверджує досконалість як вищий критерій моральних цінностей та ін. Деонтологія етична висуває на передній план модальність належного, тоді як аксіологія розглядає моральні проблеми у перспективі цінностей тощо. За способом обґрунтування моралі виділяють теологічну Е., що базується на авторитеті Св. письма; автономну Е., що прагне обґрунтувати мораль, виходячи з її власних даних; соціально-апробативну Е. (Дюркгейм, Леві-Брюльта ін.), яка виводить свідомість обов'язку з суспільних очікувань і вимог; екзистенційну; феноменологічну; психоаналітичну; комунікативно-дискурсивну Е. та ін. Проблемно-тематичний спектр етичної думки охоплює: а) проблеми власне моралі як певної нормативно-ціннісної системи; б) проблеми моральності як галузі практичних стосунків, звичаїв, вчинків; в) проблеми смисложиттєвого пошуку і внутрішнього самовизначення людини К. онкретна тематика філософської Е. зазнає істотних змін в історичному процесі. Так, в античній Е. головна увага приділялася етичним чеснотам і шляхам морального вдосконалення людського індивіда; в релігійній культурі Середньовіччя на передній план виступають проблеми внутрішнього душевного життя людини, свободи волі і Божественної предестинації, вибору між добром і злом. В епоху Ренесансу утверджується Е. й ідеологія гуманізму, яка відводить особистості вищий щабель в ієрархії цінностей, висуває ідеал її всебічного і гармонійного розвитку, водночас засвідчуючи амбівалентність і драматизм суто індивідуального самоствердження. Доба Реформації і Новий час формують етичні підвалини активної людської діяльності, зокрема у господарсько-виробничій сфері; актуалізуються проблеми етичного осмислення суспільного життя й відносин. Е. XX ст. усвідомлює засади і проблематику інтерсуб'єктивності, утверджує принципову цінність життя як такого і разом з тим кожної людської індивідуальності в її наявному бутті, обстоює свободу і права людини С. учасні умови порушують низку гострих етичних проблем. Зростання технологічного потенціалу людства вимагає дієвого етичного осмислення всієї сукупності стосунків людини із світом Ф. ормується екологічна Е. Трансформаційні процеси у посттоталітарних країнах породжують потребу в новому осмисленні взаємин Е. й політики, зорієнтованому на відкрите демократичне суспільство. Розвиток науки, техніки і культури започатковує нові проблеми також у конкретних галузях прикладної Е., як-от педагогічна, наукова, підприємницька, лікарська Е., веде до появи нових етичних дисциплін (див. біоетика).

ПОСТМОДЕРН - неологізм, який позначає: а) період європейської історії, що починається після завершення Модерну; б) особливий умонастрій, котрий нині поширений у всіх сферах людської життєдіяльності: культурі, філософії, політиці, економіці, технонауці, сфері планетарного комунікативного праксису тощо. Саме тому він став одним із ключових термінів у словнику міждисциплінарного спілкування і вживається з найрізноманітнішими епітетами ("філософський", "естетичний", "культурологічний", "політичний", "історіософський", "релігійний" та ін.). Ключову роль у формуванні цього умонастрою відіграв філософський дискурс про Модерн, що був ініційований Ніцше, Гайдеггером, Вітгенштайном, Вебером, Фуко, Ортегою-і-Гассетом. Домінантною для цього дискурсу була ідея, що доба Модерну не тільки збагатила європейську цивілізацію неминущими гуманістичними цінностями, демократичними ідеалами й геніальними прозріннями, а й посилила такі недуги цієї цивілізації, як європоцентризм, андроцентризм, технолатрія, тоталітаризм, гіпертрофований розвиток індустріального ставлення європоцивілізації до природи на шкоду всім іншим. У наш час філософський П. розвивають Деррида, Ліотар, Бодріяр, Рорті, Джеймсон, Еко, Дельоз, Левінас, Гваттарі, Гаше, Серр, Батай, Бланшо, Лаку-Лабарт. Усі вони намагаються досягти адекватного розуміння теперішньої екзистенційної ситуації, в якій опинилася європейська цивілізація. їхні філософські пошуки втілюють прагнення: ініціювати новий, тобто не-європоцентристський, погляд на становище цивілізації у породженому нею самою світі; деконструювати європоцентристські новочасові тоталітарні соціальні, економічні, політичні, науково-технічні, духовні структури; активізувати пошуки нових не-оксиденталістських моделей планетарного співтовариства націй, його прийдешніх трансформацій. Ініціатори П. шукають вирішення філософських проблем, що стосуються перспектив самозбереження посттоталітарної соціальності, - проблем, заповіданих нашій цивілізації добою Модерну. Головні ознаки П.: 1) Занепокоєність сучасних інтелектуалів глобальними негативними наслідками трьохсотрічного здійснення проекту Просвітництва (такими, як дві криваві світові війни, Голокост, нуклеаризм, планетарне отруєння ґрунту, глобальне забруднення атмосфери, світового океану, озонні дірки, потепління планетарного клімату, зростання енергоспоживання, вичерпання непоновлюваних енергоджерел, перенаселення планети, расизм, войовничий націоналізм, СНІД, загроза екоциду тощо). 2) Світоглядне розчарування у найпрекрасніших колективних сподіваннях, мріях, прагненнях, які були пробуджені величним проектом Просвітництва. 3) Іронічне ставлення інтелектуалів до будьяких проявів європоцентризму. 4) Ентропія довіри до гранднаративів Модерну (про поступальне розширення горизонтів свободи, розвиток Розуму, емансипацію праці, прискорення НТП, діалектику Духу, герменевтику смислу). 5) Девальвація ідеології фундаменталізму; зростання інтересу до розмаїтих форм виявлення плюральності, нелінійності, індетермінізму, дисенсусу і т. ін.

ПРАВА ЛЮДИНИ - ряд основоположних морально-правових норм, що формулюють принципи відносин між індивідом та суспільством в особі інституцій влади. П.л. окреслюють сферу негативних та позитивних зобов'язань, що бере на себе правова держава. Зафіксовані у міжнародних угодах та у національному законодавстві країн світу П.л. репрезентують найбільш універсальну гуманітарно-антропологічну концепцію, в рамках якої людина розглядається як така, безвідносно до її етнічних, расових, релігійних та будь-яких інших відмінностей або належності до локальної культурної традиції. П.л. є кардинально важливою категорією природного права та філософії права загалом. Основним предметом дискусій довкола проблеми П.л. традиційно було питання щодо того, чи суб'єктивні права вкорінені у природі людині та невід'ємно належать їй від народження (юснатуралізм), чи, навпаки, вони набуваються лише внаслідок законодавчої діяльності держави (т. зв. юридичного позитивізму). Відповідно до найпоширенішої класифікації Єллінека, П.л. поділяються на громадянські (визначають сферу вільного волевиявлення індивіда, недоторканну для зазіхань з боку держави; напр., свобода слова, особиста недоторканність), політичні (уможливлюють участь громадян у формуванні органів державної влади) та соціальні (містять державні гарантії щодо забезпечення кожного екзистенційним мінімумом матеріально-культурних благ). У формуванні П.л. велику роль відіграли традиції середньовічних хартій вольностей (починаючи від Megnacharta Libertarum, 1215 р.); настанови протестантської етики (зокрема, праці Томазія), що віддзеркалились у Біллях про права Північноамериканських штатів кін. XVIII ст.; доктрини природного права та суспільного договору; філософія раціоналізму; ідеологія Просвітництва, що її уособленням стала франц. Декларація прав людини та громадянина 1789 р.; антипатерналістські ідеї автономної етики Канта', утилітаризм у його ревізованому Дж.Ст. Міллем варіанті; погляди прибічників реформ соціалізму поч. XX ст. у катедер-соціалістичній та неокантіанській версіях (Менгер, Кістяківський, Новгородцев та ін.). Однак погляд на дотримання П.л. як на наріжний принцип світової політики утверджується лише після Другої світової війни (Загальна декларація П.л. 1948 р., Міжнародний пакт про економічно-соціальні та культурні права 1966 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Європейська конвенція П.л. 1950 р.). До цього спричинилося прагнення світової спільноти унеможливити через зміцнення поваги до П.л. нові спалахи загальної деструкції та геноциду. З етико-філософських нині багато важать такі П.л., як право на свободу та недоторканність (проблема гідності людини), заборона дискримінації (проблема універсальної етики), право на життя (проблеми смертної кари, безперервності життя), право на свободу думки (проблеми необмеженої комунікації, діалогу), право на власність, соціальні права (проблема співвідношення негативної та позитивної свободи).