(судження)

СУДЖЕННЯ - форма мислення, в якій стверджується або заперечується що-небудь стосовно предметів і явищ, їхніх зв'язків і відношень. С. має властивість виражати або істину, або хибність. Мовним еквівалентом С. є розповідне речення. Якщо в С. стверджується чи заперечується те, що є в дійсності, то воно істинне, у противному разі - хибне З. датність С. бути істинним або хибним називається істиннісним значенням С. До С. не належать речення, які не можна схарактеризувати як істинні або хибні (питальні, наказові тощо). Складовими частинами С. виступають суб'єкт (S), предикат (Р) і зв'язка ("є", "не є") С. уб'єкт і предикат називаються термінами С. Якщо до складу С. входять тільки два терміни, воно називається простим, якщо більше - складним. Властивість С. бути ствердним або заперечним називається якістю С., а обсяг, в якому береться суб'єкт С., - кількістю. За кількістю і якістю, взятих разом, прості С. поділяються на загальноствердні (А), загальнозаперечні (Е), частковоствердні (І) і частковозаперечні (О). Складні С. утворюються з простих за допомогою логічних зв'язок "і" (кон'юнкція), "або" (диз'юнкція), "якщо.., то..." (Імплікація), "якщо і тільки якщо.., то..." (еквіваленція, або подвійна імплікація) І. стинність або хибність складних С. залежить від значень істинності простих С., що входять до їхнього складу. У сучасних логічних теоріях замість терміна "С." вживають термін "висловлювання", але багато авторів небезпідставно вважають їх синонімами.

вчт; матем. сужде́ние ( форма и единица мышления)

fikir yürsetüv, fikir yürütüv, muakeme

АНАЛІТИЧНІ і СИНТЕТИЧНІ СУДЖЕННЯ - класи суджень, які відрізняються один від одного способом встановлення їх істинності: істинність аналітичних суджень встановлюється за допомогою суто логічного аналізу термінів, які входять в судження; істинність синтетичних суджень встановлюється шляхом звернення до позалогічних міркувань, зокрема, до емпіричного досвіду. Поділ на А. і С. с. сягає своїми витоками філософії Ляйбніца, який виділяє два види істин - "істини розуму" та "істини факту". Для перевірки "істин розуму" достатньо закону суперечності; для перевірки "істин факту" необхідно також застосування закону достатньої підстави. Самі терміни "А. і С. с." введені Кантом, який дав їх чітке формулювання, пов'язавши з поняттями апріорі та апостеріорі. За Кантом, аналітичні судження - це судження апріорі, оскільки у них логічний предикат міститься у логічному суб'єкті. Синтетичні судження можуть бути як апріорними, так і апостеріорними. Синтетичні апостеріорні судження - судження, в яких знання про суб'єкт розширюються шляхом звернення до досвіду. Поряд з синтетичними апостеріорними судженнями Кант виділяє особливий клас суджень - синтетичні апріорні судження, які не залежать від досвіду, але разом з тим логічний предикат не міститься у логічному суб'єкті. Саме ці судження - типу "все, що відбувається, має свою причину", - є, за Кантом, особливими принципами теоретичних наук, які обумовлюють саму їх можливість. Проблема А. і С. с. набула особливої гостроти у 20-ті рр. у філософії неопозитивізму, прихильники якого вважають А. і С. с. взаємовиключаючими класами "речень мови науки". Аналітичні судження мають конвенційну природу, оскільки не містять ніякої інформації про навколишній світ, а встановлення їх істинності ґрунтується на довільно встановлених правилах мови. Синтетичні судження тлумачаться неопозитивізмом як змістові твердження про світ, істинність яких встановлюється в межах певного "мовного каркасу" шляхом звернення до емпіричних фактів за допомогою процедури верифікації. Такого розуміння А. і С. с. дотримуються Шлік, Франк, Нейрат та Карнап. Останній зробив великий внесок у розробку неопозитивістської програми - піддати все наявне знання критичному аналізу з позицій вимог принципу верифікації, згідно з яким будь-яке науково осмислене твердження може бути зведене до сукупності протокольних речень, які фіксують дані чистого досвіду, та створити універсальну мову науки. Проте уже в 50-ті рр. неопозитивістська програма розрізнення А. і С. с. зазнала краху, оскільки виявилась неможливість повною мірою формалізувати мову науки А. мер. філософ Куайн, який на початку своєї творчості поділяв точку зору неопозитивізму на А. і С. с., згодом обґрунтував неможливість чіткого розрізнення цих двох видів суджень. Куайн наполягав на тому, що хоча аналітичні судження і можна організувати у строгі системи (математика, логіка), але вони не відносяться до чіткої логіки. Так, аналітичне судження "кожний холостяк є нежонатим" не збігається з чисто логічним судженням "кожне х є х", оскільки істинність останнього обумовлена тим, що х нічого не означає, в той час як істинність першого залежить від значення термінів, які в нього входять. А значення термінів встановлюється в межах певної онтології, перевага якої визначається прагматичними мотивами. Таким чином Куайн переосмислив проблему А. і С. с. з точки зору прагматизму і запропонував її вирішення як своєрідний синтез прагматизму, сучасної логіки і аналітичної філософії.

див. аналітичні і синтетичні судження

див. аналітичні і синтетичні судження