(розуму)+ru

Новицький, Орест Маркович (1806, с. Пилипи, Волинь - 1884) - укр. філософ, історик філософії, представник Київської школи філософського теїзму. Закінчив Острозьке духовне училище, Волинську семінарію, КДА (1831). Магістр богослов'я та словесних наук (дисертація: "Про духоборів"). Перший проф. філософії Київського ун-ту (1834 - 1850). Теїзм Н. мав ухил до гегельянства та слов'янофільства. Наріжний принцип світогляду Н. - христоцентризм; прихід Христа - найголовніша подія в історії людства, а вчення Христа - центр, з якого виходить (і в який сходиться) все багатоманіття суспільно-історичного життя (християнізовані громадянство, мораль, право, філософія, мистецтво і т.ін.) Р. елігія та філософія - два нероздільні полюси загальнолюдського духовного життя. Релігія живиться "переконаннями серця", філософія - поняттями розуму. Вважав релігію вищою від філософії, тому що перша єднає з Безумовним, друга - тільки мислить про нього; тому даремні намагання поставити знання на місце віри. Середньовіччя було єдністю релігії та філософії; Новий час - їх відокремленням; на часі - їх новий синтез. На думку Н., католицизм породив схоластику, протестантизм - нову філософію, на черзі - філософський синтез на основі православ'я, який повинен уникнути як сліпого підкорення розуму вірі, так і повного підпорядкування віри розумові.

[br]

Осн. тв.: "Про духоборів" (1832); "Про закиди, які роблять філософії в теоретичному і практичному відношеннях, їх чинності і важливості" (1837); "Про розум як вищу пізнавальну здатність" (1840); "Поступовий розвиток стародавніх філософських вчень у зв'язку з розвитком язичницьких релігій" (1860 - 1862).

НОМОТЕТИЧНИЙ МЕТОД ( від грецьк. νομοθετικνη - законодавче мистецтво) - за Кантом, спосіб законодавчої діяльності розуму та встановлення ним приписів законів і правил пізнання. Неокантіанці Баденської школи - Віндельбанд, Риккерт - переосмислюють поняття Н.м. у тому сенсі, що розглядають його як генералізуючий метод природничих наук. "Покладанню" законів природи (як результату "законодавчої" діяльності розуму) протиставляється т. зв. "ідіографічний", або індивідуалізуючий метод. Останній тлумачився як автентичний пізнавальний засіб гуманітарних наук про культуру, що спроможний забезпечити адекватне осягнення самобутності історичних явищ як унікальних культурних цінностей. Н.М., з одного боку, уможливлював спрощення та узагальнення екстенсивного й інтенсивного розмаїття явищ, з іншого, призводив до збіднення й стереотипізації уявлень про багатомірну дійсність; зрештою, він виявився малопродуктивним у вивченні культурно-історичних реалій.

ПАНЛОГІЗМ ( від грецьк. παν - все; λόγοζ - думка, слово) - абсолютизація розуму, раціонального мислення в пізнанні, духовній сфері, світі людини, яка поширює його на світ у цілому. П. - характерна риса багатьох філософських вчень від давньогрецьк. до класичної нім. філософії. Найповніше П. виражений у філософії Гегеля, який створив цілу систему П. В пізнанні П. виявився у надмірному піднесенні логічного мислення за рахунок чуттєвого пізнання, інтуїції тощо. В духовній сфері П. проявився у намаганні звести зміст всієї духовної культури до пізнання. В онтологічному сенсі П. - перенесення розуму зі "світу людини" на увесь об'єктивний світ, що спричинилося до ідеалістичних тлумачень останнього. Загалом П. діє в чотирьох сферах: пізнанні, духовній культурі, світі людини та світі як цілому. Його подолання відбувається у зворотній послідовності. Виникнення "філософії позасвідомого" (Шопенгауер, Гартман) знаменувало відмову від П. в широкому розумінні слова. Критика П. у світі людини яскраво виявилася у відкритті й осмисленні глобальних проблем, низки проблем, пов'язаних із "кризою раціональності", що призвело до переоцінки різних видів духовної культури, посилення уваги до позалогічних компонентів знання, "неявного знання" та ін.

ПАТРИСТИКА ( від лат. pater - батько, отець) - теологічний та історико-філософський термін, що позначає континуум вчень "отців церкви" - теологів, філософів, письменників-полемістів у добу від І ст. (започаткування Апостольської церкви) по VIII ст. (виникнення схоластики). П. складається в умовах кризи античної цивілізації. Як теологічна і філософська течія, вона була спрямована на обстоювання ідентичності християнства; філософія Платона й Аристотеля (меншою мірою), стоїцизму та неоплатонізму (головним чином) утворили філософське підґрунтя П. Переважна більшість теологічних проблем розглядається в П. крізь призму філософських понять; крім ідеї одкровення, що становить той фактор, який виразно відмежовує П. від вільного філософування Античності. Назагал різке протиставлення віри й розуму не характерне для П. (за винятком Тертулліана), яка, з одного боку, використовує філософське умоспоглядання для тлумачення біблійних текстів, а з другого - авторитетом останніх підкріплює логічно-дискурсивну форму розмислів над теологічними проблемами. Найважливішими серед них були: 1) тринітарна проблема - про співвідношення іпостасей Отця, Сина і Духа Святого; 2) проблема боговтілення, або христологічна (про співвідношення божественного і людського в Синові Божому), і пов'язана з нею низка питань патристичної антропології (напр., гріховності плоті, безсмертя душі та ін.); 3) співвідношення свободи і Божої благодаті; віри і розуму, або "істин одкровення" й "істин знання"; 4) космологічна, котра, з одного боку, впліталась у християнську теоонтологію (ідея творіння), а з другого - легітимувалася християнською антропологією або аксіологією (ідеєю спасіння), що органічно пов'язані з христологією. Ці проблеми надалі успадковуються католицькою і візантійською схоластикою, напр., на сході христологічна полеміка продовжується в іконоборчих (VI - IX ст.) і паламістських (XIV ст.) суперечках, а на заході августино-пелагіанська полеміка щодо співвідношення свободи волі і благодаті суттєво позначилася на суперечці Лютера й Еразма Роттердамського, по тому продовжилася в антилютеранстві, янсенізмі, пильнуваннях єзуїтів. Початковий період Π. (І - III ст.) пов'язаний із діяльністю "апостольських отців" (Климента Римського, Ігнація з Антіохії, Полікарпа зі Смирни) та "отців-апологетів" (Аристид, Юстин, Таціан - в ареалі грецьк. мови, Мінуцій Фелікс, Тертулліан, Кіпріан, Арнобій, Лактанцій - в ареалі поширення латини). Апологетична література вирізняється суперечливим ставленням до античної культури: з одного боку - неприйняття та різке відмежування на підставі визнання найвищого авторитету Одкровення, з іншого - шанобливість до грецьк. освіченості, філософії й риторики. Йерші спроби систематизації християнства в П. відбуваються у філософів Александрійської школи. Климент Александрійський (150 - 215) не лише прагнув до синтезу еллінської культури і християнської віри, а й інтерпретував християнство як просвітницьке вчення, що долає язичництво, звільняє від страху й дарує внутрішню незалежність. Твір Оригена "Про начала" є першим досвідом систематизації християнської догматики. Розвиваючи алегоричний метод Філона, він закладає основи християнської екзегетики. В IV - V ст. побудоване на полеміці фрагментарне філософування апологетів і перші спроби систематизації християнства александрійців змінюються на послідовне обґрунтування церковної доктрини. До чільних постатей у реалізації цієї справи належали представники Каппадокійської школи - Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Ниський, а також Псевдо-Діонісій Ареопагіт та Августин Блаженний. Каппадакійці боролися з аріанством і виступали за об'єднання церкви, а в обґрунтуванні теологічних положень використовували методи платонівської діалектики. Зокрема, саме у такий спосіб Василій Великий доводив перевагу християнської віри над античною філософією, пропонуючи шлях узгодження "натуральної правди" зі Св. Письмом, а у своєму "Шестидневі" розробив засади християнської космології. Найбільш послідовну й обґрунтовану систематизацію християнського віровчення у боротьбі з аріанством, маніхейством і пелагіанством здійснив Августин. Заключна стадія П. характеризується стабілізацією догми і теологічною кодифікацією "наук", передусім на лат. заході - це Боецій (на сході - Леонтій), і появою праць Дамаскіна, котрі разом із працями Боеція віщували зорю схоластики.

ПОСТСТРУКТУРАЛІЗМ - течія філософії науки, лінгвістики, літератури, мистецтва, культури. Ініціатори П. заперечують можливість висловити їх умонастрій за допомогою будь-якої єдиної для всіх універсальної "грандтеорії" К. ожну таку теорію вони оцінюють не інакше як претензійну пояснювальну схему, що веде до уніфікації. Своє натхнення постструктуралісти черпають не у царині розуму, а в позасвідомому. Принцип раціональності у них - це лише прояв "імперіалізму розуму". Такою ж суворою є їхня методологічна оцінка епістемологічної ролі ідей "росту", "прогресу", "розвитку" у науці, історії, культурі. П. - своєрідна реакція на тривале панування в культурі Заходу позитивістсько-структуралістських уявлень про природу людського знання. Теоретики П. іронізують над благоговінням структуралістів перед ідеалом точної науковості, їх тяжінням до чітко вивіреного і формалізованого понятійного апарату, їх пристрастю до логіки та математичних формул, універсальних пояснювальних схем і таблиць. Для П. не прийнятне прагнення структуралістів надати гуманітарним наукам статусу точних наук. Стверджуючи принципи "методологічного сумніву" і "делегітимації" універсалістських позитивів, настанов, переконань, характерних для сучасної культури Заходу, П. культивує уважне ставлення до всього локального, нестабільного, випадкового, суперечного, фрагментарного. Програмні праці П. припадають на 60-ті рр. XX ст І. ніціатори П. (Фуко, Варт, Деррида, Дельоз, Бодріяр, Ліотар, Касторіадис, Кристєва, Міллер, Блум, Пол де Мен та ін.) мають за мету: а) піддати радикальному оновленню структуралізм; б) розробити ефективну стратегію подолання структуралістського аісторизму, лінгвістичного редукціонізму, традиційних герменевтичних моделей тлумачення текстів; в) дослідити усе неструктурне у структурі; г) виявити джерела апорій і парадоксів, які виникають у процесі лінгвістично опосередкованого освоєння світу, людини, соціуму; д) активізувати пошуки нових моделей смислоутворення. Долаючи західну метафізику з її логоцентризмом (тобто одвічним прагненням мислителів Європи в усьому знайти смисл і порядок, в усьому виявити першопричину), П. намагається знайти за усіма метафізичними універсаліями, цінностями, розумовими схемами мову влади і владу мови. Цим пояснюється доволі епатажний і гротесковий характер П., який висміює стереотипи структуралістського мислення.

ПСИХІКА ( від грецьк. ψυχή - душа) - особлива форма відображення суб'єктом об'єктивної реальності і, одночасно, особлива суб'єктивна реальність із власними іманентними закономірностями. П. - основний предмет психологїі як науки. Поняття П. укорінене у давньогрецьк. "псюхе" (душа). У Гомера слову "псюхе" надається два сенси: 1) життєва сила, що полишає людину в момент смерті; 2) примара, що блукає у підземному царстві Аїда по смерті. У піфагореїзмі та орфізмі "псюхе" усвідомлюється як "даймон" - безсмертна істота, що мандрує в тілах людей та тварин, доки не очиститься і не покине тілесний світ. У неоплатонізмі "псюхе" протиставляється розуму ("нусу"); вона є опосередкуванням між світом розуму та тілесним світом. П. людини - складна система взаємодії свідомого та позасвідомого, в якій свідоме, завдяки рефлексії та волі, може впливати на позасвідоме С. відомість людини здатна не тільки витісняти, а й сублімувати імпульси позасвідомого. Ці ідеї утворюють основу вчення про П. у психоаналізі і стають архетиповими для багатьох традицій психології у XX ст. На цілісному характері П. наголошує гештальтпсихологія В. екзистенційній психології П. протиставляється екзистенції. На підставі поєднання ідей, психоаналізу та відповідним чином протрактованих концептуальних надбань екзистенціалізму П. людини подає як специфічне буття, яке є опосередкуванням між світом особистості та соціальним і тілесним світами.

РІЧ В СОБІ, речі в собі - термін філософії Канта, котрий має і ширше, загальнофілософське значення. Структура його досить складна. Насамперед він позначає предмети, які не мають до нас жодного відношення, існують самі по собі. Діючи на суб'єкта, вони породжують відчуття, але останні зовсім не схожі на Р. в с. Оскільки відчуття становлять матеріал пізнання, Р. в с. непізнавані, трансцендентні. Проте, за Кантом, їх можна принаймні мислити як реальні: інакше ми прийшли б до абсурдного твердження, що нібито явища (впорядковані відчуття) існують без того, що з'являється. Кант вважав Р. в с. причиною явищ. Але причина, як і інші категорії, апріорна і може прикладатися лише до досвіду. Тому Р. в с. наскрізь суперечлива, і Якобі зробив рішучий висновок: без Р. в с. не можна увійти в систему Канта, а з нею не можна в ній залишитися. Поряд з пізнавальним, теоретичним відношенням до Р. в с. Кант дослідив також ставлення до них практичного розуму. Тут виявилися головними такі Р. в с., як Бог, свобода волі, безсмертя душі В. цій площині їх буття стверджується вірою, а виразом його є постулати практичного розуму. В матеріалістичний філософії такої прірви між Р. в с. і явищами не визнається: останні постають як прояв перших, відмінність між ними не якісна, а кількісна; об'єктивні властивості Р. в с. поступово входять у пізнання, розкриваються в ньому, стають речами для нас. За такого підходу не надається належної ваги якісній відмінності двох компонентів реальності.

РОЗСУДОК і РОЗУМ - поняття, вироблені в історії філософії для позначення якісних особливостей мислення на певних ступенях буття або логічного розвитку. В античній філософії вони розглядались як властивості, неоднаково притаманні різним істотам. Типовою є думка Піфагора: душа людини поділяється на три частини: ум (розум), розсудок і пристрасть. Розум і пристрасть є і в живих істотах, а розсудок - лише в людині. Під останнім мали на увазі мислення як здатність судження, умовиводів, розмірковування. На відміну від розсудка, розум в античній філософії має велике онтологічне навантаження. Під виглядом логоса (Геракліт), нуса (Анаксагор), мислення мислення, або форми форм (Аристотель) він постає як рушійна сила всієї дійсності. В неоплатонізмі розум займає певне місце в ієрархії, яка покладається Єдиним: єдине, розум, душа, Космос, матерія. Стоїки розрізняють два начала дійсності: активне - розум, або Бог, і пасивне - речовину. Розрізнення активного (надлюдського) і пасивного (людського) розуму дає Аристотель, і це стає однією з основних ідей арабської філософії З. агалом в античній філософії розум притаманний світу в цілому, живим істотам, людині, розсудок же - лише останній. Тому античний погляд на це питання є переважно онтологічний. В пізнанні їх розрізнення концептуального значення не має. Воно стає основним у Новий час. У вченні Канта Р. і Р. вперше чітко розрізняються як рівні мислення: на розсудкові ґрунтується наукове знання, на розумі - філософія (метафізика). Форми споглядання (простір і час) і категорії мислення є відповідно теоретичною основою математики і природознавства, а ідеї чистого, відокремленого від почуттів розуму - принципами метафізики. Згідно з Кантом, на відміну від функції розсудку, розум виконує не конститутивну (таку, що примножує знання), а регулятивну функцію - упорядкування, систематизації набутого розсудком за єдиним принципом. Розум дає не істини, а ілюзії, суперечності - антиномії. Гегель робить ще один крок і вносить розрізнення цих понять у сферу самої філософії. Як і Кант, Гегель вважає математику і природознавство переважно розсудковим знанням. Але, на його думку, таким же було і знання, представлене в традиційній метафізиці, найбільш характерною особливістю якої було розмежування, відокремлення протилежностей як основних властивостей, атрибутів дійсності. Тому метафізика набуває у нього іншого змісту, методологічного: вона протистоїть діалектиці, яка поєднує протилежності, синтезує їх, примирює, щоб досягти цілісної теорії буття. Така теорія викладена Гегелем у його логіці. Внаслідок цього Р. і Р. мають у нього переважно логічний і методологічний зміст. Набуті історико-філософським досвідом уявлення про Р. і Р. зберігають своє значення і в наш час. Найбільш загальною підставою цього є наявність двох основних стадій пізнання і в науці, і в філософії - аналітичної і синтетичної; на першій об'єкти розкладаються на складові частини, сторони, моменти для їх детального освоєння; на другій вони об'єднуються, систематизуються на основі певного принципу. Те ж саме відбувається і в пізнанні світу як цілого, як предмета філософії.