(природничо-)

ДІАЛОГ ( від грецьк. διάλογοζ - розмова, бесіда) - в античній філософії метод знаходження істини за допомогою певних питань і методичного знаходження на них відповідей (Сократ, Платон). У сучасній філософії Д. - універсальна форма відношення "Я - Ти" як спосіб дослідження сутності людини та визначення її реального призначення у житті. Філософія Д., започаткована у XIX ст. працями Фоєрбаха та Гумбольдта, сучасного рівня розвитку досягає у працях Бубера, Бахтина, Левінаса та ін. Визначальним для філософії Д. є відмова від принципу тотальності (оскільки останній не в змозі виразити істинну сутність буття людини) та пошук "третього шляху" між нездійсненним ідеалом об'єктивності і картезіанським зведенням індивідуальності до богорівного, але беззмістовного "Я", не пов'язаного з іншими. На думку діалогістів, існування людини завжди є "співбуттям" з іншими людьми. Істина про людину може бути досягнута на шляху аналізу зустрічі, як місця, де людина постає у відмінному від інших вимірі - діалогічному. Дослідження сутності Д. відбувається у різних напрямах: виявлення форм та вимірів Д., розроблення категоріального апарату Д. тощо. Так, Бубер досліджує проблему Д. у трьох вимірах: між людиною та людиною, між людиною та світом і між людиною та Богом (Бог тут виступає як вічне "Ти", де перетинаються всі лінії відношень людини). Послідовник Бубера Левінас, зберігаючи релігійне забарвлення Д., розглядає його як універсальну умову людського буття, розрізняючи в діалогічному просторі антропологічний, психологічний та соціальний аспекти, а також залучаючи нове поняття - асиметрії діалогічних стосунків. На відміну від Бубера, який Д. з Богом тлумачить як засіб порятунку від самотності, Бахтин можливість подолання самотності вбачає у спілкуванні з іншою людиною, у якому долається монологічність самого буття, а мова досягає своєї довершеності, оскільки оформлене у мові слово зустрічає відповідь. Існують різні думки стосовно евристичних можливостей Д. у природничо-науковому пізнанні, аж до заперечення діалогічного характеру наукового пізнання. Зокрема, Бахтин, ґрунтуючись на сформульованій ще у культурі Нового часу тезі про істинне знання як таке, що абсолютно виключає суб'єктивний фактор, розрізняє гуманітарне та природничо-наукове знання за ознакою діалогічності гуманітарного та монологічності природничо-наукового. Сучасна методологія наукового пізнання вносить кардинальні зміни у розуміння науки як специфічної форми діяльності людського духу, згідно з якими наука постає як певна сукупність різних дискурсивних практик, які пропонують різні, іноді суперечливі моделі світу, що мають однакові права на істину, в зв'язку з чим ідея Д. у природничо-науковому пізнанні набуває евристичної значущості. Д. у природничих науках реалізується на різних рівнях і у різних площинах: 1) На рівні практичного відношення до світу, на якому Д. роздвоюється на відношення "Я - Воно" та відношення "Я - Ти". Відома дилема - чи відноситись до природи як до майстерні ("Воно"), чи як до храму ("Ти"), - вирішується при цьому не у формі протиставлення "або - або", а у формі синтезу "і - і". 2) На рівні пізнавального відношення в природознавстві предметом дослідження є не природа сама по собі, а природа в тій мірі, в якій вона підлягає людському запиту. Тому і в науковому пізнанні людина зустрічає іншу людину, а, отже, вступає в Д. Д. як місце зустрічі людських свідомостей реалізується: 1) на рівні зіткнення наукового і ненаукового способів мислення; 2) на рівні зіткнення різних наукових способів пояснення реальності, які притаманні різним культурам; 3) на рівні зіткнення різних наукових уявлень у межах однієї науки чи культури. Д. може відбуватись у реальній формі, тобто як спілкування "Я" з іншим, реальним "Ти", або у формі внутрішнього Д., у якому "Я" самого творця протистоять його різні проекції, усвідомлювані як "Ти". Переведені у внутрішній Д. різні рівні і проекції Д. дозволяють розглянути об'єкт дослідження з різноманітних точок зору і виробити з урахуванням усіх логічних та пізнавальних заперечень нову, оригінальну концепцію.

1) наука

2) збірн. природничі науки (тж natural sciences, physical sciences)

3) (S.) християнське вчення

4) спорт. натренованість; високий клас, майстерність; технічність

5) заст. знання; пізнання

* * *

1) наука

2) природничі науки

3) = Christian Science (Science)

4) cпopт. тренованість; майстерність

5) icт. знання

1) натуралістичний

2) природничо-історичний; що стосується природознавства

* * *

1) натуралістичний

2) природноісторичний; який відноситься до природознавства

1) науковий

2) спорт. висококласний; технічний

* * *

1) науковий

2) cпopт. високого класу, технічний

1) (система однородных знаний) наука. Прикладная, точная -ка - прикладна (застосовна), точна наука. Врачебная, медицинская -ка - лікарство, медицина. Социально- экономические, естественно-исторические -ки - соціяльно-економічні, природничо- історичні науки. Изучать -ки, обучаться -кам - вивчати (студіювати) науки, вчитися наук;

2) (изучение, знание) наука; (познания) знання (-ннів). [Гаслом стало: «освіта й наука» (Вороний). Цікавий до всяких знаннів (Грінч.)];

3) (учёба) наука, вчі[е]ння и (диал.) вчиття (-ття), навчання. [В школу хлопця одвела… в науку (Шевч.). Він до хазяйства більше має охоти, ніж до вчіння (Васильч.)];

4) (поучение, урок) наука. [Це тобі наука - не ходи в ліс без дрюка! (Приказка)]. Вперёд -ка - оце тобі (вам) наука, надалі наука. Давать, дать -ку кому - давати, дати науку (научку) кому. [Аж до божевілля бажалося дати Лаговському добру научку: бажалося зробити так, щоб він слізно благав у неї кохання (Крим.)].

* * *

n філос. матеріалізм

- dialectic materialism діалектичний матеріалізм

- historical materialism історичний матеріалізм

- mechanistic materialism механістичний матеріалізм

- philosophical materialism філософський матеріалізм

- materialism of the natural sciences природничо-історичний матеріалізм

ГЕОГРАФІЧНИЙ ДЕТЕРМІНІЗМ - напрям у соціальній філософії і соціології, що обґрунтовує залежність розвитку суспільства від природно-географічних умов. Бере початок з праць Аристотеля, Гіппократа, Полібія, Страбона; сформувався у XVIII ст. завдяки "антропогеографічним" концепціям Монтеск'є, Бокля, Реклю, Тюрго, Мєчнікова та ін. В марксистській традиції Г. д. піддавався критиці за перебільшення ролі природних чинників у житті суспільства та натуралістичне тлумачення історії. Зараз, у зв'язку з екологічними негараздами, відбувається переосмислення концептуальних набутків цього напряму. Зокрема, починає визнаватися вплив географічного середовища на буття соціуму, культуру та історію народів. Здійснюються продуктивні спроби радикального коригування змісту понять "природа" та "людина" в контексті їх співвідношення. Такий підхід сприяє інтеграції в єдине концептуальне ціле різноманітних суперечливих складових "феномена людини", природничо-наукового та соціогуманітарного підходів, компонентів природної та соціальної сфер буття. Очевидним є факт, що новітні концепції Г.д. далекі від спрощених уявлень т. зв. "географічного фаталізму" про абсолютну детермінацію людської діяльності факторами природного середовища. Проте наявний у класичному Г.д. позитивний ідейний потенціал використовується такими сучасними натурсоціологічними напрямами, як біорегіоналізм, соціобіологія, біополітика, екологічна естетика та ін. Крім того, Г.д. щільно дотичний до геополітики та політико-філософських концепцій, що беруть до уваги географічний та геополітичний чинники (геополітичний плюралізм Бжезинського).

ГІПОТЕТИКО-ДЕДУКТИВНА ТЕОРІЯ - одна з форм логіко-філософського аналізу наукового знання, що полягає у побудові гіпотетико-дедуктивної моделі для теорії, структура якої вивчається. Г.-Д.т. є конкретизацією поняття дедуктивної, або аксіоматичної, теорії, яка склалася в методології математики на основі урахування специфічної проблематики природничо-наукового знання, що спирається на спостереження та досвід. Побудову Г.-Д.т. умовно поділяють на три етапи. Перший полягає у висуванні низки гіпотез про причини явищ, що їх досліджують, другий - у виведенні шляхом дедукції можливих висновків з цих гіпотез, які є описом спостережуваних даних. Виведення висновків передбачає емпіричну інтерпретацію гіпотез. На третьому етапі гіпотези разом з висновками з них виступають як аксіоматична система, де аксіомами є гіпотези, а теоремами - висновки з них. Правилами виведення у Г.-Д.т. крім звичайних логічних правил є т. зв. інтерпретативні речення, які пов'язують теоретичні поняття, що випливають з гіпотез, та поняття про ознаки речей, які досліджувалися і були описані у висновках з гіпотез М. етод побудови Г.-Д.т. називається гіпотетико-дедуктивним методом.

ЖИТТЯ - концепт, характерною особливістю якого є те, що він, попри притаманність багатьом філософським і релігійним вченням, не є, зазвичай, предметом експліцитних визначень і виявляє свій зміст у контексті різноманітних філософських тлумачень. З давніх часів робили спроби відмежувати світ органічної природи від інших явищ об'єктивної реальності. Аристотель критерієм відмінності живого від неживого вважав ентелехію - момент вічності, що "пронизує тіло життям". Пізніше, на противагу механістичному тлумаченню життєвих процесів, був введений термін "vis vitalis" на позначення особливої життєвої сили (див. віталізм). Назагал усі тлумаченняЖ. можна класифікувати як природничо-наукові та соціогуманітарні. Типовим для перших є його розуміння як самопідтримки, самовідновлення й саморозвитку великих систем, що складаються із складних органічних молекул і виникають у результаті обміну речовин між ними й довкіллям (Реймерс). В соці огуманітарному аспекті концепт Ж. розглядається як цілісна й глобальна система, незбагненна для людського розуму (Гадамер), безугавне заперечення, постійний вихід за власні межі, реальність, що дається в безпосередньому переживанні (Зиммель). На думку Гайдеггера, автентичним є Ж., яке розгортається у вимірі "Буття-до-Смерті", тобто коли людина не тільки не уникає смерті, а сприймає її як факт. Властивість підніматися до чогось більшого, ніж саме Ж. - це є його справжній безпосередній вияв М. амардашвілі вважав тавтологічним поняття "духовне Ж.", позаяк Ж. не зводиться лише до тваринного або рослинного існування, а є, насамперед, пошуком сенсу та внесенням сенсу. Сучасні філософські підходи до концепту Ж. спонукають до осмислення та подальшого розвитку ідей, започаткованих Сковородою, К'єркегором, Гайдеггером, Тейяром де Шарденом, Флоренським, Швейцером, Вернадським та ін.

Мід, Маргарет (1901, Філадельфія - 1978) - амер. антрополог. Навчалась у Барнет-Коледжі (Нью-Йорк) та Колумбійському ун-ті, де слухала курси з антропології у Боаса та Бенедикт, з соціології - в Огборна; аспірантка Боаса. У 1939 р. захистила у Колумбійському унті дис. і отримала ступінь докт. філософії. Певний час працювала куратором в Американському музеї природничої історії; од 1954 р. - ад'юнкт-проф. Колумбійського ун-ту. Від 1925 р. М. проводила польові дослідження культури первісних племен на островах Океанії, матеріали яких лягли в основу 26 монографій, що принесли їй світове визнання. У порівняльно-антропологічних дослідженнях М. критично переосмислені домінуючі на той час біологізаторські, психоаналітичні та структуралістські уявлення щодо переваги внутрішніх, біологічно-спадкових чинників поведінки людини над соціокультурними, чітко виявлена культурна детермінація процесу розвитку первісних народів. Праці повоєнного періоду досліджують проблематику успадкування та наступності культури, а також конфліктів між поколіннями К. ритичні міркування щодо стану шкільної освіти ініціювали дослідження з антропології та філософії освіти у Пн. Америці. У1949 р. М. проголошено Видатною жінкою року в галузі науки, у 1956 р. - однією із видатних жінок XX ст., у 1969 р. - Матір'ю Світу, У 1950 - 1969 рр. М. обирається президентом Американської антропологічної асоціації.

[br]

Осн. тв.: "Зростання у Самоа" (1928); "Зростання у Новій Гвінеї" (1930); "Секс і темперамент у трьох примітивних племенах" (1935); "Чоловік і жінка: Дослідження сексу в мінливому світі" (1949); "Школа в американській культурі" (1951); "Національний характер" (1953); "Антропологи за роботою: Нариси про Рут Бенедикт" (1959); "Наступність в еволюції культури" (1964); "Культура та її передача: Дослідження розходжень між поколіннями" (1970).

ПРАВОВИЙ ПОЗИТИВІЗМ - напрям у філософії права, що здійснює осмислення та обґрунтування такого права, яким воно є насправді, а не яким має бути, на підставі аналізу емпіричних фактів формування і фунціювання юридичних систем та відповідних їм інститутів. На відміну від правового натуралізму, П.п. розмежовує право і мораль, визнає існування права лише як права позитивного, тобто як конкретних діючих юридичних систем, що виражаються засобами специфічних мов і оцінюються за формальними ознаками, а не моральними вимогами чи критеріями. Джерелом позитивного права виступає воля суверена або суспільства, зафіксована в суспільному договорі. Сама юридична система являє собою ієрархічну систему правових норм, що мають приписувальну силу Р. озквіт П.п. припав на XIX ст. і був пов'язаний із потребою подолати методологічні труднощі, що виникли через неможливість "дедуктивного виводу" юридичних наслідків із природничо-правових гіпотез. Існують певні модифікації П.п.: аналітичний (Бентам, Остин) - застосовує логічний підхід до аналізу усталених юридичних систем, правових понять і методів; історичний (Савіньї) - акцентує на самобутності юридичних систем окремих народів, обумовлених їхнім власним соціокультурним досвідом; "нормативний" (Кельзен) - прагне обґрунтувати систему правових норм шляхом послідовного зведення їх до деяких "базових норм". Сучасний П.п. (Харт) дещо пом'якшує вимоги класичних постулатів, залучивши до аналізу позитивного права, зокрема, герменевтичні методи.

Пуанкаре, Жюль Анрі (1854, Нансі - 1912) - франц. математик, філософ, фізик, астроном. Як філософ, відомий своїми працями з загальнометодологічних проблем розвитку науки. В галузі основ математики був безпосереднім попередником інтуїціонізму, непримиренним критиком програми логіцизму; П. вважав, що лише інтуїція, осягнення істини не шляхом доведення, а безпосереднім інтелектуальним баченням її змісту дозволяє здійснити стрибок до принципово нового знання. Проте П. не абсолютизував інтуїтивний метод і не виключав вагомої ролі логіки у забезпеченні достовірності знання. В процесі творчості П. вирізняв кілька ступенів, які розгортаються наступним чином: після обов'язкової свідомої роботи й невдалих спроб досягти результату починається безугавна підсвідома праця, що приводить до вирішальної ідеї результату, який обов'язково повинен перевірятися (підготовка, інкубація, натхнення й перевірка). Тим самим П. акцентував увагу на ролі підсвідомого у пізнанні світу. П. зробив вагомий внесок у методологічний аналіз парадоксів теорії множин, був ініціатором сучасної постановки проблеми непредикативності. Філософські погляди П. пов'язуються з доктриною конвенціоналізму. П. відкидав спрощений підхід до питання розмежування наукових істин і умоглядних побудов і в зв'язку з цим - до визначення статусу математичних, насамперед геометричних, теорій у пізнанні реальності. Він вважав, що принципи та закони наукових теорій не є ані синтетичними істинами a priori (у розумінні Канта), ані істинами a posteriori (у розумінні матеріалістів XIX ст.), вони - умовні положення, єдиною абсолютною вимогою до яких є лише несуперечливість їх поєднання в теорії. Практика змушує вибирати ті з них, які роблять теорію максимально простою і ефективною у застосуванні. В цих межах вчений вільний у виборі принципів (законів) з множини можливих, що обумовлено відносним характером самих зазначених вимог. І незрідка П., порушуючи надзвичайно тонку грань між визнанням конвенцій в науці і філософським релятивізмом, не дотримувався якоїсь послідовної системи. Втім, безперечна цінність його концептуального аналізу й філософських поглядів полягає у науково-методологічних висновках і узагальненнях природничо-наукового матеріалу, що базувалися на його глибоких спеціальних знаннях та особливій індивідуальній здатності вченого до широкого охоплення й розуміння наукових теорій.

[br]

Осн. тв.: "Наука і гіпотеза" (1902); "Цінність науки" (1905); "Наукаі метод" (1908).