запозичений

 запозичений

1) прийомний

2) запозичений

* * *

1) усиновлений, прийомний

2) засвоєний

3) запозичений

1. n

1) секундна стрілка

2) посередник, маклер

2. adj

1) уживаний, ношений, держаний

2) запозичений, неоригінальний

3) одержаний не з першої руки (про інформацію тощо)

4) другорозрядний, поганий

* * *

1) старий; який був у вжитку

2) запозичений, неоригінальний

3) отриманий не з перших рук

1) неоригінальний, банальний

2) запозичений

* * *

1) неоригінальний; банальний

2) запозичений

наук. додатковий; другорядний; неістотний

* * *

1. n

1) чужоземець, іноземець

2) відщепенець, ізгой

2. adj

1) чужоземний, іноземний; чужий

2) невластивий

3) недобрий

3. v юр., поет.

відчужувати

* * *

1) чужоземець, іноземець

2) відщепенець; ізгой

3) рідко людина, на яку не поширюються права громадянства, привілеї

4) інопланетянин; прибулець із космосу

5) лiнгв. іншомовне, запозичене слово

1) чужоземний, іноземний, чужий

2) (to) невластивий; чужий; ( from) інший; який відрізняється, протилежний

3) неземний, інопланетний; космічний

4) іншомовний, запозичений з іншої мови

1) позичений, узятий у позичку

2) чужий, привласнений; запозичений

* * *

1) узятий у борг; позичений

2) чужий, привласнений

1) усиновлений, прийомний

2) засвоєний

3) запозичений

1) чужоземець, іноземець

2) відщепенець; ізгой

3) рідко людина, на яку не поширюються права громадянства, привілеї

4) інопланетянин; прибулець із космосу

5) лiнгв. іншомовне, запозичене слово

1) чужоземний, іноземний, чужий

2) (to) невластивий; чужий; ( from) інший; який відрізняється, протилежний

3) неземний, інопланетний; космічний

4) іншомовний, запозичений з іншої мови

1) старий; який був у вжитку

2) запозичений, неоригінальний

3) отриманий не з перших рук

1) неоригінальний; банальний

2) запозичений

позаимствовать позичати, позичити в кого що (гроші, звичаї, слова чужої мови и т. п.); (перенимать) переймати, пере(й)няти що, запозичати, запозичити що, запозичатися, запозичитися чим, на що, брати, взяти що. [Беруть потрібне їм слово з чужої мови]. Заимствованный - позичений, запозичений в кого, пере(й)нятий від кого, узятий у від) кого.

* * *

несов., сов.

что -ться чем

1) запозичити що, запозичитися чим;

2) (перенять) пере(й)няти, попереймати що у кого, від кого. Позаимствованный - позичений, запозичений.

* * *

тж. поза`имствоваться

1) запози́чити; ( перенять) перейня́ти, поперейма́ти; диал. перейми́ти

2) ( взять в долг) пози́чити

ІНТЕЛЕКТ АКТИВНИЙ і ПАСИВНИЙ - термін, запозичений схоластикою у Аристотеля, зазнав у Середньовіччі різних інтерпретацій. У філософії КМА І.а. вважався тією основною силою, завдяки якій чуттєві образи (species gensibiles) трансформуються в умоосяжні (species intelligibiles). Це здійснюється у процесі пізнання через взаємодію І.а. з одним із внутрішніх чуттів - фантазією. Умоосяжні образи вважалися чисто духовними формами, що в світі існують у своїй тілесній оболонці. На наступному щаблі вони сприймаються та перебувають у І.п. Подальше освоєння цих образів І.а. приводить до виникнення понять, інтуїтивних осягнень тощо. Поєднання і роз'єднання понять "І.а. і п." утворюють позитивні і негативні судження, а зв'язок цих суджень - умовисновки, розмірковування (rafiotinatio). Сполучення (unio) - у схоластичній філософії, в т.ч. в її укр. бароковій версії існувало задля увиразнення єдності пізнавального акту, подолання відмінності між суб'єктом і об'єктом пізнання, а також для позначення актів об'єднання матерії і форми, тілесного й ідеального начал в живій і неживій природі.

НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ - складова частина західноєвропейської філософії Нового часу, в яку входять, крім нім., також англ., франц., нідерланд. філософії. Засновником англ. класичної філософії є Бекон, франц. - Декарт, нідерланд. - Спінова. Рівна їм велика постать у Німеччині з'являється лише після Тридцятирічної війни у друг, пол. XVII ст. в особі Ляйбніца. Термін "класична філософія" має подвійний зміст. По-перше, це - філософія розуму, свідомості і самосвідомості, пізнання В. она виникає з Декарта і Бекона і завершується вченням Гегеля. В такому широкому розумінні Н.к.ф. поділяється на чотири періоди: 1) філософські пошуки в межах Реформації і містики Н. айбільш видатною фігурою тут є Беме; 2) засвоєння беконівського емпіризму, картезіанства, спінозизму і матеріалізму, філософії права Греція і Гоббса, а також початок вироблення власної думки (Юнгій, Штурм, Пуфендорф, Вольф та ін., XVII ст.); 3) період нім. просвітництва XVIII ст., на який припадає і поява основних творів Ляйбніца та його учнів, котрі згуртувалися навколо Вольфа і утворили школу, яка відіграла основну роль в нім. просвітництві; 4) філософська думка від Канта до Фоєрбаха. По друге, "класична філософія" означає зразкова. Таким у нім. історії є переважно четвертий період - починаючи "з Канта". Поділ історії філософії на філософію до Канта і од Канта проведено Віндельбандом, Гартманом і продовжено в марксизмі. Основну рису цього періоду становлять різноманітні варіанти діалектичного світорозуміння, заснованого на поєднанні фундаментальних протилежностей. Потяг до такого синтезу помітний і в попередній думці. Найбільш характерним у Беме є його діалектика в тлумаченні Бога, природи, людини. Головні зусилля Ляйбніца були спрямовані на примирення і узгодження конкуруючих ідей і концепцій: раціоналізму і сенсуалізму, апріорного та апостеріорного, телеології і механіцизму, аж до об'єднання церков різних конфесій та численних нім. князівств в одну державу. Потяг до синтезу стає всеохопним у четвертий період, який і визначає всі основні особливості Н.к.ф. Саме тепер діалектика як така була усвідомлена і піддана всебічному аналізу, розробці і критиці. Головні його представники: Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах. Н.к.ф. має цілий спектр загальних властивостей Н. а першому місці - установка на розум і як об'єкт пізнання, і як пізнавальну здатність. Такими є Кантові "Критики" чистого і практичного розуму, відповідні дві основні частини "Науковчення" Фіхте та "Системи трансцендентального ідеалізму" Шеллінга, всі великі твори Гегеля ("Феноменологія духу", "Логіка", "Енциклопедія філософських наук"), в яких розум постає або у своїй власній формі, або ж як сутність духу. Головна функція розуму регулятивна: подати знання у вигляді системи. Всі філософи від Канта до Гегеля свідомо будують свої вчення як системи. Це важлива відмінність від попередників. Коли в останніх і знаходимо системи, напр., "Етику" Спінози чи "Систему природи" Гольбаха, спосіб береться або з іншої науки, або ж ототожнюється з повнотою висвітлення матеріалу з певних проблем. Для побудови системи потрібен певний метод. У Канта загалом це метод трансцендентальний, в який входять декілька складових.Усе вчення, викладене в трьох "Критиках", базується на "системі найвищих здібностей душі": пізнавальна, почуття задоволення і незадоволення, бажання. "Критика чистого розуму" в цілому структурується трьома питаннями: Як можлива чиста математика? Як можливе теоретичне природознавство? Як можлива метафізика як наука? На перший відповідає "трансцендентальна естетика": апріорні простір і час обумовлюють геометрію та арифметику. Можливість другого покладається таблицею апріорних понять розсудку - категорій. Цілісність метафізики утворюється системою суперечностей: антиномій, паралогізмів, ідеалу чистого розуму. Аналогічно відбувається структурація інших творів Канта. Фіхте назвав свій метод синтетичним, бо він полягає у поєднанні парних категорій - суб'єкта й об'єкта, причини і наслідку, субстанції й акциденції завдяки їх кількісній подільності, і в певній послідовності самих пар. Новий варіант діалектичного способу мислення знаходимо у Шеллінга: суть його в переході однієї крайності в іншу. Найбільш розвинутим є метод Гегеля, який він спеціально дослідив у "Передмові" до "Феноменології духу", в "Науці логіки", "Історії філософії". Завдяки цьому врешті-решт було відкрито перший специфічно філософський метод, відмінний від математичних та емпіричних методів знання Н. аслідком великої уваги до методології дослідження і викладу стала висока теоретичність, проблемність і проблематичність даних вчень, через які вони справили надзвичайний вплив на сучасність і майбутнє. Висновком було і таке явище, як піднесення філософії над спеціальнонауковим знанням, погляд на неї як на взірець для інших його галузей, тлумачення філософії як науки наук. Таке становище виникає тоді, коли певна наука досягає помітних успіхів в збагаченні своїх змісту і форми. Так було з математикою, на яку свого часу із заздрістю дивилися філософи і вважали за благо користуватися її досягненнями; з науками досвідними, методи яких переймали у XVII - XVin ст. Як на зворотний приклад можна послатися на Евкліда: метод побудови його "Начал" був запозичений із творів Аристотеля - з логіки і метафізики. З цим пов'язана і така риса розглядуваних вчень, як перевага загального над одиничним, цілісного над окремим. Системним вважалося не лише філософське знання, а й сама природа і суспільство. Особа поставала моментом чи елементом суспільно-державної тотальності. Така установка особливо притаманна концепціям Гегеля Н. арешті, з усього наведеного випливає переважно ідеалістичний зміст філософії даного періоду. У Канта маємо певне поєднання суб'єктивного ідеалізму з елементами матеріалізму. Фіхте у першому варіанті "Науковчення" - суб'єктивний ідеаліст у чистому вигляді. Поступово його система переросла у пантеїзм релігійно-моральнісного ґатунку. Шеллінг подолав суб'єктивний ідеалізм, додавши до нього натурфілософію як другу філософську перінонауку, а потім - через "філософію тотожності". Він перший в історії думки усвідомив обмеженість і матеріалізму, й ідеалізму, намагався стати на більш загальну точку зору, яку він, як і згодом Гегель, називав абсолютним ідеалізмом. Тільки Фоєрбах був у другий період творчості (од 1839 р.) послідовним матеріалістом.Всі зазначені загальні риси Н.к.ф. були сконцентровані в творах Гегеля, які і стали предметом дружньої і всебічної критики з боку різних опонентів. Шопенгауер протиставив розуму волю, пізній Шеллінг "негативній філософії" розуму - "позитивну філософію" релігійного типу, Конт філософській метафізиці - позитивні науки, Фоєрбах ідеалізму - матеріалізм, Маркс теоретичній спекуляції - практику, а К'єркегор захищав занедбану особу. Всі разом відкидають системність, більшість - діалектику. Такий суцільний напад свідчив про перехід до нової, післякласичної доби філософування. Останнє мало і свої переваги, але і недоліки в культурно-світоглядному відношенні. Цим пояснюється відродження й оновлення, переробка Н.к.ф. в XIX - XX ст.

ЩОСЬНІСТЬ - термін, запозичений середньовічною філософією в Аристотеля; виражає форму речі або радше її "сутність буття", те, що в існуючій речі відповідає її визначенню, сукупності її суттєвих ознак. Для того, щоб осмислено говорити не просто про буття, а про буття певної речі, тобто про існування чогось визначеного, середньовічні мислителі вважали за необхідне "вхопити" цю визначеність у чистому вигляді, виокремити це "щось", тобто змістову "щосьнісну" характеристику існуючого. Термін часто вживається у філософських курсах КМА.