докладно

1) подро́бно, обстоя́тельно; простра́нно

2) то́чно

დაწვრილებით, ვრცლად; სიღრმისეულად, ზედმიწევნით

СУСПІЛЬНОГО ДОГОВОРУ ТЕОРІЯ - філософська доктрина, що обґрунтовує засадниче значення договору між людьми для суспільного устрою. Початкові підходи до осмислення ідеї суспільного договору були реалізовані у давньогрецьк. філософії софістами і стоїками, зокрема у твердженні софістів про походження суспільства - як наслідку конвенції, а не природного перебігу речей, та у розрізненні стоїками позитивного і природного закону. Еволюція ідеї суспільного договору щільно пов'язана також із філософією Середньовіччя, зокрема такими її чільними постатями, як Тома Аквінський та Оккам. Перший обстоював думку про природний закон як такий, що хоч і має Божественне походження, але вкорінений у природі людини та оприявлюється через застосування нею свого розуму. Потрактований у такий спосіб природний закон слугує за основу формування ще двох різновидів закону: громадянських (або позитивних, цивільних), що регулюють стосунки у кожному конкретному суспільстві, та універсального "закону націй", зміст якого узгоджується між усіма суспільствами. Оккам наголошував на думці, що джерело міці суспільства й держави - в народові, його праві вільно обирати своїх правителів. Подальше формування засад С.д.т. припадає на XVII - XVIII ст., коли в осмисленні соціально-філософських проблем чільне місце починає відводитися розуму. Грецію належить першість у потрактуванні ідеї соціального договору як історичної події у житті суспільства, яке обирає на основі угоди певну форму правління; одного разу встановлена, ця угода не підлягає змінам. Прикметно, що твори Гроція мали значний вплив на інтелектуальне середовище в Україні, зокрема у КМА. Прокопович докладно вивчав і коментував головний твір Гроція "Про право війни і миру", а в добу його ректорства в КМА цей твір був перекладений з латини. Інший європейський філософ VII ст. Пуфендорф, який також був добре знаний в Україні, обґрунтував ідею зміцнення нетривкого миру між людьми шляхом укладання суспільного договору. Значним внеском Гоббса у формування С.д.т. було обґрунтування природного права людини на життя, порушення якого може слугувати тією єдиною підставою, яка виправдовує заміну складеного суспільного договору. Назагал, згідно з Гоббсом, цей договір має бути незмінним і спиратися на добровільне передання людьми своїх індивідуальних прав абсолютному монархові, який повинен їх гарантувати. Локк досить докладно обґрунтував умови зміни суспільного договору, коли з обох сторін (влади і народу) порушуються обопільні зобов'язання. Руссо, франц. філософи-просвітники також приділяли значну увагу розробці С.д.т. Кант розглядав суспільний договір як регулятивну ідею, яка сприяє утвердженню правління закону в суспільному житті. У XX ст. Ровлз розвинув С.д.т. шляхом обґрунтування принципу соціальної справедливості на підставі т. зв. "початкової позиції", яка уможливлює чесні договірні стосунки у суспільстві. Відродження ідеї суспільного договору особливо актуальне для суспільств, де базові ліберальні свободи тільки починають встановлюватися.

1) ( про тварин) to breed, to multiply

2) ( дуже докладно говорити) to expatiate (on); to enlarge, to dilate (on); to descant ( upon)

1) to stop, to come to a stop, to stand still; (про автомобіль тж.) to pull up; ( раптом) to stop short; ( про їздця) to halt, to draw rein

2) (на питанні, темі) to dwell; ( докладно) to go into detail (on)

АНІМІЗМ ( від лат. animus - дух, життєве начало) - форма найдавніших вірувань, пов'язаних з уявленням про існування в тілі людини її двійника, носія життя - душі. Термін введений нім. хіміком і фізіологом Шталем. Вперше докладно описав анімістичні вірування англ. етнолог і релігієзнавець Тейлор у кн. "Первісна культура" (1871), який вважав, що первісний А. є різновидом спіритуалізму і в такій формі являє собою "мінімум релігії". В А. душа видавалася хоча й таємничою, проте подібною до істоти або речовини (чоловічком у зіниці ока, пташкою у грудях, кров'ю тощо), від якої залежать стани життя і смерті, сну і неспання, здоров'я й недуги. Первісно А. не пов'язувався з уявленнями про переселення та перевтілення душ, які видавалися індивідуалізованими. Анімістичні уявлення збереглися як у марновірних прикметах і повір'ях, так і в розвинутих релігіях.

АТРИБУТ ( від лат. attributes - властивості) - невід'ємна, необхідна, істотна властивість предмета або явища, без якого вони не можуть бути самими собою. Термін "А." зустрічається вже у Аристотеля, який розрізняв випадкові, неістотні, минущі властивості - акциденцїі від істотних і необхідних, тобто А. Поняття А. як властивості субстанції докладно висвітлено у філософії Спінози.

ВЕДАНТА - релігійно-філософське вчення, одна з шести ортодоксальних систем індуїзму. Базується на корпусі текстів Упанішад і коментарях до них. Головну мету В. вбачає у досягненні істинного знання, яке дає усвідомлення відмінностей між вічним і невічним буттям, відмову від будь-якої матеріальної (уречевленої) відплати, опанування шістьма засобами, або чеснотами (спокій духу, поміркованість, відчуженість, терпіння, зосередженість, віра), прагнення до звільнення. В. послідовно обстоює ідею монізму, вищої реальності Брагмана як основи єдності буття. Докладно аналізується також індивідуальна душа ("Я"), її можливості та обмеженість у пізнанні об'єктів. Складне співвідношення реальності та ілюзорності на різних рівнях психологічного стану розкривається, зокрема, у вченні про чотири стани психіки на шляху до остаточного звільнення, а саме: неспання, сон із сновидіннями, глибокий сон, потойбічний стан. Реальність попереднього стану знімається на наступному рівні, виступаючи вже як ілюзія. У соціумі В. обстоює ідею елітарності. У друг. пол. XIX - XX ст. як релігійномістичне вчення В. набула поширення у країнах Європи та США. В Україні перший систематичний виклад вчення В. було зроблено Новицьким у праці "Нарис індійської філософії" (1846).

ДВОЇСТОЇ ІСТИНИ ТЕОРІЯ, подвійна істина - вчення про поділ філософських та богословських істин, згідно з яким істинне в філософії може бути хибним в теології, і навпаки В. чення про двоїсту істину виникло в Середні віки, під час поширення філософії Аристотеля, коли виявилось, що ціла низка філософських положень Аристотеля суперечить догматам мусульманської та християнської релігій. Найбільш впливовими мислителями, які утверджували Д.і.т., були Аверроес (Ібн Руїид), Брабантський, Жандунський, Ніфо, Ок кам, Помпонацці та ін. Згідно з принципом двоїстої істини, досягнуті наукою результати мають право на існування, але лише як наділені статусом можливих імовірних істин, в той час як теологічним істинам притаманні абсолютність, очевидність та достовірність. Такий погляд на науку в межах християнського вчення про божественну всемогутність був плідним, оскільки слугував виправданню наукових занять. Найбільш докладно ця точка зору розвинута у вченні ТомиАквінського про істини віри та істини знання, згідно з яким теологічні істини мають пріоритетне значення по відношенню до наукових. Д.і.т. вступила в конфлікт з науковим знанням у період зародження наукової картини світу, зокрема геліоцентричної системи Коперника, коли наукові істини стали претендувати на онтологічний статус. Це особливо проявилось в процесах інквізиції над Бруно та Галілеєм, яка повела нещадну боротьбу з новими, науково-природничими уявленнями про картину світобудови. Поступово Д.і.т. поступається місцем поняттю наукової істини, яке, стаючи абсолютно незалежним від Істини Одкровення, перебирає на себе атрибути останньої - абсолютність, достовірність та довершеність. У новій формі Д.і.т. була відновлена Кантом, який вважав необхідним не захист науки від релігії, а, навпаки, захист релігії від науки: "я повинен був обмежити сферу знання, щоб дати місце вірі".

ДОЛЯ - поняття-міфологема, що позначає історично першу (міфологічну в своїй основі) форму осягнення детермінованості людського буття. На відміну від інших форм такого осягнення (ідея промислу Божого в релігії, ідея необхідності в науці), Д. осмислюється як така, що не піддається ані пізнанню, ані будь-якій зміні. Б можна лише вгадати чи відгадати (ворожіння, пророкування тощо). Д. "дається" і "задається" людині чи цілому народові, і її не можна "обійти", а тільки повстати проти неї або скоритися їй. За висловом Максимовича, головною темою укр. народної пісні є "боротьба духу з долею". Філософський аспект Д. розглядає Потебня ("Про долю і споріднених з нею істот"), співставляючи розуміння Д. як "уособлення" та "міфічної подоби" К. рім того, він розкриває своєрідність національних контекстів тлумачення Д. у різних народів, докладно зупиняється на особливостях розуміння Д. в укр. народній творчості, зокрема пісенній.

ДОСВІД - важливий, історично наскрізний елемент пізнавальної і практичної діяльності; одна з форм фіксації, збереження й передавання знання в процесі комунікації. Виділяється кілька значень Д., що мають однаково важливий з філософського погляду сенс. По-перше, Д. є реакцією органів чуття людини на механічні, фізичні й ін. впливи зовнішнього світу, а також усе, що відбувається з людиною в процесі її життя (світовідчуття, самопочуття, чуттєвий досвід, відчуття тощо). По-друге, Д. є емпіричним знанням, здобутим у процесі життєдіяльності, практики, виробництва; дорефлексивна основа знання, яка додає достовірності науковим твердженням (емпіричні дані, життєвий і практичний Д.). Нарешті, говорять ще про Д. як про інтуїтивно експліковане з практики знання, як про систему навичок до певної діяльності і підсумковий результат цілеспрямованої діяльності, яка потім використовується як загальна світоглядно-теоретична й методологічна основа суб'єкт-об'єктної взаємодії. Повсякденне (житейське) розуміння Д. суттєво відрізняється від наукового. Воно стосується процесу формування людини, її виховання та освіти, на підставі чого кожна людина створює власну систему уявлень про світ та своє місце у ньому. Це означає, що загальні поняття людина наповнює змістом, "пропущеним" через власний Д. Поняття наукового Д. включає систематичне спостереження за певними типами явищ та їх особливостями на ґрунті наукових понять шляхом створення певних експериментальних умов З. алежно від того, як трактується зміст терміну "Д.", можна віднайти певну філософську традицію його осмислення та використання в процесі розв'язання актуальних гносеологічних, методологічних та загальнофілософських проблем Н. апр., з Д. як чуттєво-конкретною формою пізнання пов'язана дискусія про джерело пізнання й адекватність знання дійсності; з Д. як емпіричним знанням пов'язане з'ясування проблеми теоретичного й емпіричного в пізнанні; з Д. як категорією, що входить до структури діяльності, тісно пов'язані проблеми співвідношення традицій і новаторства у творчості, внутрішніх і зовнішніх чинників розвитку науки та ін. Окрім того, потрібно розрізняти зовнішній Д., під яким розуміється сприйняття світу зовнішніх речей, і внутрішній Д. як факт переживання суб'єктом самого себе, власних ментальних дій, певних станів, які не зумовлені зовнішніми впливами. Поняття внутрішнього Д. як рефлексії розуму над власного діяльністю і способах її прояву вперше було вирізнене Локком, а потому докладно розглянуто Гегелем. В соціології часто за допомогою категорії Д. описується поведінка соціальних груп, еліт тощо. У такому випадку Д. виступає як гармонійна єдність знань та вмінь, як спроможність втілити знання в практичні результати.