царина

астр.; матем.; наук.; физ. о́бласть ( действия)

царина, рогачка.

1) напрям, напрямок

2) перен. галузь, сфера, напрям; лінія

3) керівництво, керування, управління

4) вказівка, наказ, розпорядження

5) pl директиви; інструкція

6) правління; дирекція

7) pl адреса

8) постановка (п'єси)

9) режисура, робота з акторами

* * *

1) напрямок; галузь, царина, напрямок, лінія

2) керівництво, управління

3) вказівка, приписання, рекомендація, розпорядження; pl інструкція; директиви; вказування дороги; порада, як пройти куди-небудь

4) правління; дирекція

5) pl адреса

6) постановка (вистави, п'єси); режисура, робота з акторами; ремарка

7) cпeц. напрямок, вісь

1) напрямок; галузь, царина, напрямок, лінія

2) керівництво, управління

3) вказівка, приписання, рекомендація, розпорядження; pl інструкція; директиви; вказування дороги; порада, як пройти куди-небудь

4) правління; дирекція

5) pl адреса

6) постановка (вистави, п'єси); режисура, робота з акторами; ремарка

7) cпeц. напрямок, вісь

брама [Залізна брама], ворота (р. воріт, мест. на воротях). Ум. брамиця (ед. ч.), ворітка (р. воріток), ворітця (р. -тець, -тців), ворітечка (р. -чок). Ворота плетнёвые - ліса, ліска. Ворота, запирающие выходные улицы из деревни - царина, коворот, коливорот (р. -ту).

* * *

1) бра́ма, воро́та, -рі́т

2) спорт. воро́та

3) мед., анат. воро́та

1) застава; см. Засада. [А у Тендрові острові Семен Скалозуб з військом у заставі стояв (АД)];

2) застава. [Ще недавно по тій річці застави стояли, по заставах орандарі мито з людей брали (Куліш)]. -ва городская - рогатка [Иноді я любив поїхати за рогатку в Сокольники, в передміський лісок (Крим.)]. -ва в селе - царина. Ворота на -ве в селе - ко(ло)ворот. Сторож у -вы в селе - царинний (-ного). Живущий за -вой - зацаринський, зацаринний.

* * *

1) (абстр.) а) (искусность) умілість, майстерність, дотепність, (практикованность) вправність (-ности). [Сьогодні я співав їм про Офір, Сідон і Тір, про їх майстерність, мудрість, про скарби їх (Л. Укр.)]. Проявил большое -ство - появив велику вправність; б) (мастерство, умение) майстерство, майстерність (-ности), штука, хист (-ту), дотеп (-ту), мудрація. [Щоб показати своє артистичне майстерство, Гануш розпочав веселу шумну п'єсу (Н.-Лев.). Хоч десять раз пересідайте, немає хисту,- от і все (Гліб.). А ми втнемо рукавця і нові, хіба мудрація велика? (Гліб.)]. -ство компилирования - майстерність компіляції, компіляційний хист. Небольшого -ства надо… - не великого дотепу (хисту) треба. Не велико -ство - не штука, не велика штука, мудрація не велика. -ство рук - вправність (спритність) рук. Являть -ство (изощряться перед кем) - братися на штуки. По всем правилам -ства - за всіма правилами (приписами) мистецтва (мистецької науки, умілости, майстерности), додержуючи всіх законів (наказів) доброго мистецтва. Употребить всё своё -ство - вжити всієї своєї майстерности (умілости), вжити всього свого хисту;

2) (художество) мистецтво, умілість (-лости), артизм (-му), хист (-ту), (гал.) штука. [Артист… на старості згадав своє мистецтво славне (М. Рильськ.). Вони й на-правду дуже освічені парубки, люблять науку, мистецтво, поезію, музику (Крим.). Були тільки пародією драматичної вмілости, могли тільки вбивати цю саму вмілість (Грінч.). Кожний артизм в поважне діло, коли хто має до його хист і талант (Н.-Лев.). Багато ще треба роботи над пам'ятниками хисту і літератури єгипетської (Л. Укр.). Поет танцює і рида: се зоветься штука (Франко)]. Академия -ств - академія мистецтв. Диллетант в -стве - дилетант у мистецтві. -ство живописи, музыки - малярське, музичне мистецтво. Знаток -ства - знавець мистецтва. Изобразительные -ства - образотворчі мистецтва. Изящные -ства - красні мистецтва. Мир -ства - мистецький світ. Музей -ства - музей мистецтва. Область -ства - царина (сфера) мистецтва. Овладеть своим -ством - опанувати своє мистецтво. Памятники -ства - пам'ятки мистецтва. Поклонник, покровитель -ства - прихильник, протектор (патрон) мистецтва. Произведение -ства - мистецький твір. Свободное -ство - вільне мистецтво;

3) (прикладное знание, наука) наука, штука, умілість (-лости). [Писати книги було (за давніх часів) не аби-якою вмілістю (Єфр.)]. Артиллерийское -ство - артилерійська (гарматна) наука. Военное -ство - військова умілість, (дело) справа. Книжное -ство - (уменье писать книги) письмацтво, письменство; (книжная техника) книжкове мистецтво. -ство плавания - наука плавби. Поварское -ство - кухарство, кулінарство. Портняжеское -ство - кравецька штука. Типографское -ство - друкарська умілість.

* * *

1) мисте́цтво; диал. шту́ка

2) ( мастерство) майсте́рність, -ності, умі́лість, -лості, мисте́цтво; ( умение) умі́ння, впра́вність; мудра́ція; майсте́рство

1) край, країна;

2) (переносно) царина, обсяг (-гу), круг, ділянка, сфера, (гал.) терен. [В обсягові нашого мистецтва бачимо… В царині науковій - в научн. области]. Неизведанные области - простори. Область действия - обсяг діяння. Область источников - джереловище. Область стока (геол.) - сточище, стоковище. В области чего-л. - коло чого. [Досліди коло старого письменства (Єфр.)]. Исследование в -сти чего-либо - дослід над чим.

* * *

1) (часть страны; край) край, род. п. кра́ю

2) ( административно-территориальная единица) о́бласть

3) ( зона) зо́на; ( пояс) по́яс, -у

4) (часть организма, участок тела) діля́нка

5) (отрасль деятельности, круг занятий) га́лузь, -зі, діля́нка, ца́рина

1) околиця, окіл (р. околу), округа (-ги, ж. р.), околотиця, околія;

2) об'їзд, об'їздка, манівець. Ехать -цею - їхати манівцями, в (на) об'їзд, в об'їздку, колувати, об'їжджати. Говорить -цу и -цею - говорити здалека, надогад, манівцем;

3) (вокруг села) царина, вигін (-гону), дільниця.

* * *

1) ( изгородь с воротами при въезде в деревню) ца́рина; коловоро́т

2) ( окрестность) око́лиця; окру́га, о́кіл, род. п. о́колу; диал. около́тиця: око́лія

3) ( окольная дорога) диал. манівці́, -ці́в, маніве́ць, -вця́

I. 1) (окрестный) околичній, окружний, окільний, поблизький, навколишній, -ные ворота - ко(ло)ворот, царина, дільниця;

2) см. Окольный 2.

II. 1) побічний, узбічний, забічний;

2) закрутистий, викрутасний. -ный человек - заверниголова.

* * *

1) ( кружный) кружни́й

2) ( содержащий околичности) непрями́й

 ж галузь, ділянка, сфера, царина

 с

 1. поле; pole pszenicy, żyta: поле пшениці, жита;

 2. площа (матем.);

 3. поле, фон, тло;

 4. галузь, царина, нива, поприще, сфера (перен.);

 5. поле, смуга, район, зона;

 6. площадка, поле (спорт.);

 7. поле (фіз.); ▼ pole elektryczne, magnetyczne: електричне, магнетичне поле; ▼ - widzenia: поле зору

Грайс, Пол Герберт (1913 - 1988) - англ. філософ-аналітик. Од 1938 по 1967 р. - викладач Оксфордського ун-ту; потому - проф. філософії Каліфорнійського ун-ту в Берклі (США). Царина досліджень Г. - проблеми філософії мови і філософії свідомості. Найбільш дискутованою є т. зв. психосемантична концепція Г., пов'язана (в широкому значенні) із прагненням включити дослідження мови до більш загального контексту теорії раціональності, а також (у вужчому значенні) із вирішенням очевидної проблеми: яким чином мовець і слухач без особливих зусиль спілкуються, якщо між тим, що мовець має на увазі, і тим, що він фактично говорить, наявна значна відмінність? Г. звертає увагу на тісний зв'язок між інтенціями мовця і значенням висловлювання, а також на розрізнення між тим, що деяке речення означає саме по собі, і тим, що деякий мовець має на увазі, промовляючи це речення (суб'єктивне значення). Аналітикофілософська програма Г. передбачає побудову низки взаємозалежностей: інтенції (намір) - значення мовця (суб'єктивне значення; те, що мовець має на увазі за допомогою того, що він промовляє) - значення речення (те, що речення означає саме по собі). Кожний наступний елемент запропонованої взаємозалежності повинен експлікуватися за допомогою попереднього, який є більш фундаментальним у концептуальному відношенні. Згідно з Г., якщо мовець має намір сказати комусь, що йде дощ, то він промовляє речення "йде дощ" з інтенцією (1) переконати слухача в тому, що дощ іде з інтенцією (2), що слухач розпізнає інтенцію (1). Інтенціальний підхід до проблеми значення Г. поєднував із дослідженням певних раціональних принципів (і відповідних правил або максим) мовленевої комунікації, на які спираються її учасники. Напр., основним принципом Г. вважав принцип кооперації, який деталізують чотири правила: мовець повинен говорити не більше і не менше того, що є необхідним для мети діалогу (максима кількості); висловлювання повинні бути правдивими і щирими (максима якості); висловлювання повинні відповідати конкретній меті діалогу (максима відповідності); мовець повинен висловлюватись ясно (максима манери). Серед інших досліджень Г. важливе значення мав аналіз каузальних теорій сприйняття.

[br]

Осн. тв.: "Дослідження способів використання слів" (1989).

Лакан, Жак (1901, Париж - 1981) - представник франц. структурного психоаналізу. Денатуралізуючи позасвідоме Фройда і обґрунтовуючи його культурну опосередкованість, надавав особливого значення його вираженню у мові як символічній системі. На місце запропонованої Фройдом психічної структури ("Воно" - "Я" - "Над-Я") Л. ставить тричленну схему "реальне - уявлюване - символічне", головним компонентом якої є взаємодія уявлюваного і символічного. Л. відокремлює форму мовних знаків (позначення) від їхнього змісту (позначене) і абсолютизує роль символів-позначень як сили, що зумовлює не тільки поведінку, а й долю людини. Таке розуміння позасвідомого і мови зумовило твердження Л. про те, що "позасвідоме структуроване як мова". Вагомість цього твердження полягає у тому, що мова тут тлумачиться не як засіб спілкування, а як певний онтологічний вимір, середовище, яке зумовлює і взаємини, і саме існування суб'єктів. Л. протиставляє свідомість і позасвідоме, трактуючи "Я" як "центрувальну" метафору, зосередження оман та ілюзій, на противагу справжньому децентрованому суб'єктові, що виконує роль своєрідної ланки між "реальним", "уявлюваним" і "символічним". Л. відокремлює рефлексивне і дорефлексивне, суб'єкт мислення і суб'єкт існування, демонструючи, зрештою, неоднорідність психічного, його об'ємність, структурність та багатоступеневість.

[br]

Осн. тв.: "Функція і царина мовлення й мови у психоаналізі" (1953); "Тексти" (1966); "Мова особистості" (1968).

МАТЕРІЯ (лат. materia - речовина) - категорія для означення об'єктивної реальності, незалежного від свідомості буття; в історії філософії ця категорія мала різний зміст. Початкові неоднозначні уявлення про М. як речовину (вода, повітря, вогонь і т.п.), що є підвалиною різноманіття плинного світу сущого, привели до питання - чи існує М. взагалі і якщо існує, то як самостійна сутність поза одиничними речами чи лише як можливість останніх. Платон вводить уявлення про безформне середовище, яке пізніше назвали "М." (hyle). Сам Платон використовував для його позначення різні терміни: "сприймаючий першопочаток", "годувальниця", "мати" В. ін розрізняв незриму, позбавлену форми, ірраціональну первинну М., як чисте становлення, і вторинну - чуттєво оформлену, рухому і плинну. Чиста ідея - первинна (чиста) М.; вторинна (чуттєво-плинна) М. - така структура платонівського світонородження, де ідея є дещо раціональне і вільне, а М. - випадкове і тому необхідне й неминуче ("Тимей"). Пізніше Плотин зазначав, що потреба у понятті М. з'являється лише там, де відбувається процес виникнення одного явища з іншого. Значну увагу проблемі М. приділяв Августин. М. у нього є суцільною невизначеністю: вона одночасно і "ніщо" і "дещо", "є" й "не є", повна відсутність форми і спроможність приймати різні форми. Антиномічний характер М., за Августином, обумовлює й антиномічність уявлень про неї: треба погодитися з тим, що її впізнаєш, не розуміючи, що де таке. Зрештою, Августин вважав М. створеною Богом. У новий час М. ототожнювалася з механічним субстратом (Гольбах, Гельвецій та ін.), саморухомою сутністю (Толанд, Спіноза). Берклі виступав з критикою поняття М. на тій підставі, що людське сприйняття здатне дати уявлення про окремі речі, але не про загальний їх речовинний субстрат. Якісно новий аспект у розуміння М. вніс марксизм, який, виходячи з матеріалістичного розуміння історії, звернув увагу на нередукованістьМ. до природних, зокрема фізичних явищ і речей. Енгельс заперечував існування "М. як такої" поза конкретними її проявами, розглядав М. як суперечливу, рухому єдність усього сущого. Ленін піддав критиці спроби інтерпретувати відкриття у фізиці на межі XIX - XX ст. як доказ можливості "зникнення М." Він визначав М. як категорію для позначення об'єктивної реальності, котра "дана у відчуттях", відбивається ними, але існує незалежно від них. З'ясування сутності М. відбувалося в історії філософії та науки при розгляді окремих питань: М. і субстанція; М. і свідомість (дух); М. і рух; М., простір і час; види і форми руху М. та ін. Матеріалісти ототожнювали М. з об'єктивною і самодостатньою дійсністю, субстанцією, універсумом, буттям, ідеалісти розглядали її переважно як субстрат, неістинну, минущу буттєвість, яка не має самостійного значення поза певним ідеальним чинником або відіграє негативну роль пасивного опору позитивним духовним інтенціям. XX ст. пов'язане, з одного боку, з намаганням редуктивного матеріалізму звести психічні процеси до фізичних і функціональнокібернетичних, з другого - з критикою редукціонізму, зокрема фізикалізму, і розробкою уявлень про структурно-емерджентну природу М. (критичний реалізм Селларса та ін.). Пробудження в останні десятиліття XX ст. інтересу до нестійких і нерівноважних процесів у природничих науках (синергетика, теорія катастроф та ін.), яке спостерігається і в сфері суспільного життя (проблеми геополітичних ризиків і загальноцивілізаційної динаміки, бурхливий розвиток конфліктології, стратегії перехідних процесів і кризових станів і т.д.) висуває на чільне місце питання трансформацій, межовості матеріальних процесів і, одночасно, проблему збереження їх самоідентичності. У цьому вимірі М. постає як "повнота", у якій відсутні абсолютно стійкі і незмінні утворення (речі, структури, рівні, відношення), актуальне перебуває у єдності з потенційним, а їх взаємоперетворення постає як перманентний процес оновлення дійсності; отож М. виступає як тотальність, або єдність, яка, розгортаючись у собі, залишається собі тотожною. Зазначений підхід набув розвитку в постнекласичній методології. У той же час для філософії XX ст. характерним є розчинення категорії М. в категорії буття або інших поняттях, призначення яких - зняти опозиції психологічного і фізичного, духу і М., суб'єкта й об'єкта, ідеї і речі ("нейтральні елементи досвіду" Шаха, "ціле" Сметса, "царина сутності" Сантаяни, "Бог" Тилліха, "думка про-" Гуссерля, "дике Буття" Мерло-Понті тощо).

НІЩО - категорія метафізики та онтології, що мислиться як небуття (несуще) і характеризується предикатами негативності, відсутності, позбавлення, заперечення тощо. Аналогія Н. з поняттям небуття чи смерті вказує на межу його логічного аналізу й безпосереднього розуміння; ознаки Н. добираються у царині відношення "буття - Н." Особливого (конститутивного) значення категорія Н. набуває у східній традиції. В даосизмі роль першооснови і завершення всього існуючого виконує поняття дао В. оно нескінченне і безіменне, форма без форми і образ без сутності, безтілесне, порожнє і нице. Завдяки дао небуття проникає усюди; все народжується у бутті, а буття з'являється з небуття. В буддизмі подібний принцип називається нірваною. Це видозмінене поняття мокші (позбавлення, звільнення), що означає зникнення, кінець, припинення існування, вічний спокій. У західній філософії проблема Н. порушується ще з Античності. Вона вже наявна у вченні Геракліта про становлення - як вираз єдності протилежностей (буття і Н.). Парменід висловлює думку, що Н. неможливо ані помислити, ані висловити В. оно виступає запереченням існування Г. оргій обстоював тезу, виражену в трьох принципах: нічого не існує; якщо дещо існує, то воно незбагненне; якщо його можна осягнути, то неможливо пояснити і виразити. Розбіжності двох попередніх позицій долає Демокрит, вбачаючи в атомах мислиму повноту буття, котра визначається через свою протилежність - порожнечу як континуум, позбавлений кількостей і якостей. В діалектиці 17латона Н. подається через категорію "іншого" - породження буттям свого інобуття. "Інше" виступає можливістю пізнання не лише буття, а й Н. Аристотель вбачав ознаки Н. в неоформленому, позбавленому сутності матеріалі - матерії С. тоїки (див. стоїцизм) пов'язували Н. з уявленням про нескінченність як безтілесну порожнечу, всередині якої міститься Космос. Епікур виражав поняттям Н. феномен смерті (позбавлення будьяких форм та ознак життя). У наданні Єдиному якостей над-буття Плотин уподібнював його Н. Він розрізняв небуття як матерію й абсолютне Н., що виступає "іншим" стосовно існуючого. Середньовічна інтерпретація співвідношення буття і небуття визначалася доктриною творення з Н. Акт творення передбачає появу світу, властивості якого нічим не обумовлені. В апофатичній теології (Філон, Климент, Ориген, ареопагітики, Максим Сповідник, Дамаскій, Палама, Еріугена, Кузанський), каббалі та містичній традиції (Екгарт, Франк, Силезій, Беме) вживання варіантів терміна "Н." (безодня, possest Ungrund (невкоріненість) стосовно Бога, через відкидання усіх його предикатів, означає, що він не є чимось серед сущого, але, як першопричина, піднімається над сущим і перебуває всюди й ніде. Входження у домени "божественного мороку" відбувається в актах мовчання та містичного переживання Н. овочасна метафізика відмовилася від тези про створення світу з Н., виходячи з положення ex nihilo nihil fit (з нічого ніщо не виникає). У Канта Н. подається як можливість і неможливість предмета або його поняття, що постають у людському розумі. Гегель називав Н. чистою безпосередністю, довершеною порожнечею з відсутністю визначень і змісту, яка дорівнює самій собі і буттю, а відмінність між ними лише абстрактна. У філософії екзистенціалізму термін "Н." тлумачиться як царина свободи і трансценденції. Таїну Н. як безодні та невідання К'єркегор називав станом, що пробуджує в людині жах і спонукає до пізнання. У Гайдеггера проблема Н. постає через спосіб самопроектування людини у майбутнє, що супроводжується зустріччю з образом смерті. Категорія Гайдеггера "буття-до-смерті" позначає можливість вирватись із повсякденності, що характеризується анонімністю існування. Бердяєв залучає поняття Н. до розгляду проблеми творчості. Остання не виходить з наявного буття, а виступає прагненням до свободи, яка у своїй можливості - бездонна і безпідставна. Вкорінення свободи лежить не в бутті, а у Н. Сартр визначає людину як істоту, що характеризується здатністю вирізняти себе з-посеред буття через Н. (neant). Націленість людської свідомості на суще здатна проявляти, нівелювати його С. відомість постає вільною умовою прояву сущого. У дуальності буттєво-небуттєвих зв'язків Н. стає не простою альтернативою буття, а його співучасником, джерелом розвитку та творчих здатностей (див. небуття).

ОКСИДЕНТАЛІЗМ - ОРІЄНТАЛІЗМ ( від лат. occasus - захід, oriens - схід) - найзагальніші цивілізаційні напрями; позначення дихотомії, комплементарної роз'єднаності, унікальності і взаємозумовленості (існують тільки по відношенню один до одного) культурних світів. О. - О. належать до засадничих категорій цивіліографії. Категорійна пара О. - О. розчленовує органічну цілісність, якою є людська цивілізація, де усі просторово-територіальні часові виміри є відносними. Як "Оксидент", так і "Орієнт" є дослідницькими метафорами (зручними "матрицями" для аналізу), своєрідними моделями, що завдяки протиставленню набагато полегшують систематизацію культурного досвіду. Вісь О. - О. відображає й уособлює асиметрію і різноякісність цивілізаційних типів (на відміну від дихотомії "Північ - Південь", яка фіксує суттєву різницю рівнів розвитку) І. з "Оксидентом" традиційно пов'язують європейський культурний генотип із притаманним йому індивідуалізмом і автономією особистості (приватність, права і гідність та ін.), дуалізмом світської і духовної влади, нормами римського права, принципом приватної власності, демократичними цінностями громадянськості, правової держави і конституціоналізму, нормами християнської моралі тощо. "Оксидент" - царина раціонального, логіко-центричного, математизованого знання, інтелектуальна Вітчизна науки, що сприймає універсум як інтелігібельний мега-об'єкт; ландшафт пан-економіки, де природа - майстерня індустріальної ефективності, джерело розвитку споживацького господарства; це світ екстремальних духовних пошуків, у якому сполучаються відкриття глибин людської екзистенції з такою ж глибиною безвиході і розчарувань. Зазвичай "Оксидент" уособлює динамічно-інноваційний, пошуково-експериментальний модус людської цивілізації, вектор експансії і прискорення. Метафора "Орієнт" дозволяє подивитися на Схід як на світ містики і герметизму, царину неподільної і втаємниченої синкрези, зі своєю мовою і логікою світосприйняття, де нерозчленовано співіснують естетичне і практичне, сакральне і буденне, епічне і марнотне. На відміну від перфекціоністського "Оксиденту", "Орієнт" із застереженням ставиться до спроб втручання у навколишній світ - чи то у природне довкілля, чи то в освячені традицією соціальні форми й інституції. Це - світ Традиції, плину еволюції, домінування цілого над окремим, колективного над індивідуальним. Західній експансії Схід довго намагався протиставити автаркічну замкненість. Разом з тим хвилі грандіозних міграцій і великих військових походів зі Сходу випробовували Захід на міцність, ставали для нього драматичним "моментом істини". Саме Схід врятував скарби античної філософії (яка, власне, і виникла великою мірою під впливом Сходу). Із Сходом - духовною Вітчизною великих релігій - пов'язуються надії на порятунок від духовної кризи ("антропологічної катастрофи"), яка спіткала сучасне людство. В умовах розгортання глобалізаційних процесів чіткість і визначеність крайнощів О. - О. зникає, хоч і не зводиться нанівець. "Орієнт" невпинно рухається на Захід (у прямому сенсі також - із багатомільйонними масами біженців і мігрантів), втягуючи "Оксидент" у свою орбіту. З іншого боку, Схід не може штучно протистояти перманентним "оксидентним" соціокультурним впливам. Разом з тим увесь світ "вестернізується", переживаючи оксидентні соціокультурні впливи.

ПРИРОДНЕ й ШТУЧНЕ - опозиції, що характерні для змісту і наслідків свідомої цілеспрямованої діяльності людини в природі. Природним називають усе, що виникло, існує, змінюється без втручання людини, що не детерміноване людською діяльністю. Природне у цьому сенсі визначало довкілля людини, допоки суспільне природокористування не набувало універсального й глобального характеру, тобто утримувалося в межах т. зв. традиційного способу господарювання. За сучасних умов природне в досить широких, хоча і не абсолютних межах, виявляється неминуче втягнутим у сферу людської діяльності, а то й детермінується нею. Друга опозиція - штучне - стосується усього того, що є результатом пізнавально-творчої діяльності людини та матеріалізації її здобутків (напр., техніка), того, що становить людський витвір, предмет належності і продукування культури. З одного боку, зростання маси штучного в довкіллі є показником рівня розвитку цивілізації (у розумінні зростання людської могутності в природі). З другого боку, зміна в процесі вселюдського поступу пропорцій між П. і Ш. (масив другого швидко зростає, тоді як царина незайманої природи неухильно скорочується) набирає загрозливого характеру через підпорядкування природного штучному, що виявляється, зокрема, у зростанні темпів та обсягу забруднення екологічного середовища існування людства. Показником серйозності окресленої ситуації є подальше поглиблення екологічної кризи та деградації природного довкілля, виникнення непередбачуваних катастроф тощо.