франк

див. Франк, Семен Людвигович

Франк, Семен Людвигович (1877, Москва - 1950) - рос. філософ. Викладав в ун-тах Санкт-Петербурга (1912 - 1917), Саратова (1917 - 1920), Москви (1921 - 1922), Рос. науковому ін-ті в Берліні (1923 - 1932), Релігійно-філософській академії (Берлін, 1922 - 1924), Берлінському ун-ті (1931 - 1933). Висланий з Росії у 1922 р. Світогляд Ф. зазнав складної еволюції від легального марксизму до християнської філософії. Релігійно-філософська система Ф. належить до традиції всеєдності й схарактеризована ним як досвід "панентеїстичного онтологізму". Підґрунтям системи Ф. є ідея вкоріненості суб'єкта пізнання в бутті. Осягнення буття, за Ф., відбувається не в зовнішньому акті знання, а через безпосередню взаємодію суб'єкта з всеохопним буттям, через інтуїтивний акт "живого знання", містичне єднання з всеєдиним Абсолютом. Послідовне розгортання вихідного принципу онтології приводить Ф. до розуміння останньої як феноменології людського буття. Філософські ідеї Ф., що спираються на давню традицію (зокрема філософію Плотіна, Кузанського), увібрали також основні інтенції сучасної йому західноєвропейської (Гартман, Гуссерль, Бергсон) і рос. (В. Соловйов, Лоський) філософської думки і були одним із перших кроків онтологічного повороту філософії XX ст., що передували розробці "фундаментальної онтології" Гайдеггера.

[br]

Осн. тв.: "Філософія життя" (1910); "Предмет знання" (1915); "Душа людини" (1917); "Духовні підвалини суспільства" (1930); "Незбагненне" (1939); "Світло у пітьмі" (1949).

див. Франк, Семен Людвигович

АНАЛІТИЧНІ і СИНТЕТИЧНІ СУДЖЕННЯ - класи суджень, які відрізняються один від одного способом встановлення їх істинності: істинність аналітичних суджень встановлюється за допомогою суто логічного аналізу термінів, які входять в судження; істинність синтетичних суджень встановлюється шляхом звернення до позалогічних міркувань, зокрема, до емпіричного досвіду. Поділ на А. і С. с. сягає своїми витоками філософії Ляйбніца, який виділяє два види істин - "істини розуму" та "істини факту". Для перевірки "істин розуму" достатньо закону суперечності; для перевірки "істин факту" необхідно також застосування закону достатньої підстави. Самі терміни "А. і С. с." введені Кантом, який дав їх чітке формулювання, пов'язавши з поняттями апріорі та апостеріорі. За Кантом, аналітичні судження - це судження апріорі, оскільки у них логічний предикат міститься у логічному суб'єкті. Синтетичні судження можуть бути як апріорними, так і апостеріорними. Синтетичні апостеріорні судження - судження, в яких знання про суб'єкт розширюються шляхом звернення до досвіду. Поряд з синтетичними апостеріорними судженнями Кант виділяє особливий клас суджень - синтетичні апріорні судження, які не залежать від досвіду, але разом з тим логічний предикат не міститься у логічному суб'єкті. Саме ці судження - типу "все, що відбувається, має свою причину", - є, за Кантом, особливими принципами теоретичних наук, які обумовлюють саму їх можливість. Проблема А. і С. с. набула особливої гостроти у 20-ті рр. у філософії неопозитивізму, прихильники якого вважають А. і С. с. взаємовиключаючими класами "речень мови науки". Аналітичні судження мають конвенційну природу, оскільки не містять ніякої інформації про навколишній світ, а встановлення їх істинності ґрунтується на довільно встановлених правилах мови. Синтетичні судження тлумачаться неопозитивізмом як змістові твердження про світ, істинність яких встановлюється в межах певного "мовного каркасу" шляхом звернення до емпіричних фактів за допомогою процедури верифікації. Такого розуміння А. і С. с. дотримуються Шлік, Франк, Нейрат та Карнап. Останній зробив великий внесок у розробку неопозитивістської програми - піддати все наявне знання критичному аналізу з позицій вимог принципу верифікації, згідно з яким будь-яке науково осмислене твердження може бути зведене до сукупності протокольних речень, які фіксують дані чистого досвіду, та створити універсальну мову науки. Проте уже в 50-ті рр. неопозитивістська програма розрізнення А. і С. с. зазнала краху, оскільки виявилась неможливість повною мірою формалізувати мову науки А. мер. філософ Куайн, який на початку своєї творчості поділяв точку зору неопозитивізму на А. і С. с., згодом обґрунтував неможливість чіткого розрізнення цих двох видів суджень. Куайн наполягав на тому, що хоча аналітичні судження і можна організувати у строгі системи (математика, логіка), але вони не відносяться до чіткої логіки. Так, аналітичне судження "кожний холостяк є нежонатим" не збігається з чисто логічним судженням "кожне х є х", оскільки істинність останнього обумовлена тим, що х нічого не означає, в той час як істинність першого залежить від значення термінів, які в нього входять. А значення термінів встановлюється в межах певної онтології, перевага якої визначається прагматичними мотивами. Таким чином Куайн переосмислив проблему А. і С. с. з точки зору прагматизму і запропонував її вирішення як своєрідний синтез прагматизму, сучасної логіки і аналітичної філософії.

ВІДЕНСЬКИЙ ГУРТОК - група філософів, математиків та інших вчених, яка була створена у 1925 р. за ініціативою Шліка і під його керівництвом проіснувала у Відні до кін. 30-х рр.; започаткувала основні принципи логічного позитивізму. В. г. перебував під інтелектуальним впливом "ранньої" філософії Вітгенштайна (періоду "Логіко-філософського трактату"). Філософська позиція В. г. була антиметафізичною і "науковою", що виявлялось у відстоюванні і пропаганді "принципу верифікації": значенням пропозиції є метод її верифікації. У 1929 р. В. г. публікує свій маніфест "Наукова концепція світу. Віденський гурток", який присвячує Шліку. Основні тези маніфесту: 1) заперечення метафізики як такої, що позбавлена сенсу; 2) заперечення філософії як основоположної або універсальної науки, що існує поруч або стоїть над різними галузями єдиної емпіричної науки; 3) обґрунтування тавтологічного характеру істинних пропозицій логіки і математики. До В. г., крім Шліка (лідера і засновника), Карнапа (найбільш відомого представника) і Нейрата (найбільш радикального члена), належали філософи Бергман, Фейгль, Крафт, Наткін, Радакович, Вайсман, математики Гьодель, Хан, Менгер, Хан-Нейрат (друга дружина Отто Нейрата і сестра Ганса Хана) і фізик Франк. Десять осіб зазначені як симпатики, серед яких найбільш відомими були Рейхецбах і Греллінг у Берліні, Кайла у Фінляндії, Рамсей в Англії. Ейнштейна, Рассела і Вітгенштайна згадують у маніфесті окремо як "визначних представників наукової концепції світу" (див. аналітична філософія, логічний позитивізм).

Демчук, Петро Іванович (1900, Городенка Івано-Франківської обл. - 1937) - укр. філософ. Закінчив Віденськ. ун-т, аспірантуру Українськ. ін-ту марксизму. Наук, співроб. кафедри соціології філософсько-соціологічного відділення ін-ту, пізніше - проф., зав. кафедрою діалектичного та історичного матеріалізму Харківського ін-ту радянського будівництва і права. У філософській дискусії поч. 30-х рр. звинувачувався у "деборинщині". За надуманим звинуваченням заарештований (1933) і розстріляний; 1961 р. посмертно реабілітований. Постать Д. як філософа і науковця є суперечливою. З одного боку, Д. був змушений адаптуватися до реалій свого часу, а з другого - був освіченою людиною, виявляв здатність чинити сміливо і нестандартно за умов тоталітаризму. У1928 р. він розпочав у пресі полеміку з "механістом" Семковським. У тогочасних ідейних розмежуваннях - діалектик, учень лідера "гегелізованого марксизму" на Україні Юринця; автор книги - маніфесту цього напряму - "В боротьбі за ленінську філософію: 3 приводу ленінського конспекту Гегелевої "Науки логіки" (1930), зі схвальною передмовою Юринця. Лейтмотиви книги були співзвучними міркуванням "шанувальника" Гегеля Леніна, але ніяк не відповідали жорсткій позиції "затятого гегельянця" Сталіна. Разом з Юринцем Д. започаткував т. зв. "критику сучасної буржуазної філософії". Ця (представлена статтями і об'ємною книгою) частина спадщини Д. занадто політизована і однобічна.

[br]

Осн. тв.: "Як професор Семковський ліквідує діалектичний матеріалізм" (1928); "В боротьбі за ленінську філософію: 3 приводу ленінського конспекту Гегелевої "Науки логіки" (1930); "Розклад сучасної буржуазної філософії" (1931).

ЄВРАЗІЙСТВО - напрям суспільно-політичної думки Росії. Період формування - 20 - 30-ті рр. XX ст. Є. виникло у середовищі рос. еміграції, котра сприйняла Жовтневий переворот 1917 р. як своєрідну історичну помсту за насильницьку вестернізацію Росії у XVIII ст. Головні представники: економіст і географ Савицький, філософ та історик культури Флоровський, мистецтвознавець Сувчинський. Згодом до них приєдналися Г. Вернадський, Карсавін, Алексєєв, Франк та ін. Як опоненти Є. виступали Мілюков, Бердяєв, Кизеветтер, Струве. Є. намагалося визначити культурну та геополітичну приналежність Росії як цивілізації в контексті проблеми Заходу і Сходу у світовій історії. Всупереч рос. слов'янофілам, прихильники Є. вважали рос. суспільство переважно азійським, а не європейським. У центрі історіософської уваги Є. були духовно-цивілізаційні метаморфози рос. етносу у XIII - XV ст., коли Московія була складовою частиною Золотої Орди. Саме цей період, на думку прихильників Є., сформував фундаментальні особливості ідеалів, побутових стандартів, життєвих норм рос. народу. Є. заперечувало київські витоки московської державності, вбачаючи такі в імперії Чингіза. Віддаючи належне азійському корінню рос. культури і державності, Є. відстоювало ідею "неповної подібності" своєї країни до азійських політичних і культурних форм, наполягаючи на тому, що її характер є настільки самобутнім, що його не можна цілковито віднести ані до Європи, ані до Азії. Представники Є. сподівалися на порозуміння з комуністичним режимом СРСР на ґрунті боротьби із Заходом за допомогою азійських цивілізацій; деякі з них безпосередньо співпрацювали із спецслужбами Радянського Союзу. Прихильники Є., за винятком Савицького та Трубецького, не сприймали Україну як окрему культурно-історичну реальність. Є. втратило будь-який вплив у кін. 30-х рр. XX ст. У сучасній Росії відбувається "ренесанс" Є. Його представники: Дугін, Проханов, Гумільов та ін. Теоретичними речниками виступають ж. "Наш современник" та "Москва". Для ідеологів Є., Україна - малозначущий провінційний елемент рос. суперетносу та суперкультури. У неоєвразійських глобальних концепціях, що мають за мету відновлення імперської наддержави, Україна розглядається лише як пасивний об'єкт окультної змови "мондіалістів-атлантистів" проти Є. Європейський характер укр. духовності відкидається, натомість постулюється невід'ємне "Є." України. Усе питомо укр. розчиняється у безмежному євразійському космосі, але то є рос. космос, що не втрачає своєї етнічної визначеності і державницької москвоцентричної спадковості. Неоєвразійство, як і неослов'янофільство, дедалі більше виступає як чинник ідеологічного обслуговування рос. внутрішньої та зовнішньої політики.

Забужко, Оксана Стефанівна (1960, Луцьк) - укр. філософ, письменник. Закінчила філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1982). Канд. філософських наук (1987). Ст. наук, співр. Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Викладала україністику в Пенсильванському та Пітсбурзькому ун-тах США. Сфера наукових інтересів Забужко, Оксана Стефанівна історія й теорія культури, історія філософії, естетика. Лауреат премії ім. Г. Сковороди Національної Асоціації українознавців (1992), премії Президії НАНУ (1993), стипендіат Американського фонду Фулбрайта (1994).

[br]

Осн. тв.: "Дві культури" (1990); "Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період" (1992, 1993); "Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу" (1997); "Хроніки від Фортинбраса: Вибрана есеїстика 90-х" (1999).

МЕТАФІЗИКА ( від грецьк. μετά; φνσικά - після фізики) - філософське вчення про надчуттєві принципи та першооснови буття. Термін "М." ввів систематизатор творів Аристотеля Андронік Родоський (І ст. до н. е.), стосовно групи трактатів про "буття саме по собі". Сам Аристотель називав науку, що викладена в цих книгах, "першою філософією", "наукою про божество" ("теологією"), або просто "мудрістю". Умоосяжний, теоретичний характер цієї науки протиставляв сфері практичного досвіду, чим утверджується вища цінність М. Аристотель тут виступав як учень Платона. Однак, якщо для Платона існує лише одна філософія - мудрість, що спрямована на пізнання істинно сущого, тобто ідей, то Аристотель відрізняє "першу філософію" від другої ("фізики") і в такий спосіб закріплює за М. статус вищого знання про першопричини буття, знання, що існує як мета людського життя і джерело насолоди. Середньовічна філософія вважала М. вищою формою раціонального пізнання буття, але такою, що підпорядкована одкровенню. В її річищі детально тлумачилися проблеми співвідношення свободи і необхідності, загальних понять, можливості богопізнання за аналогією з пізнанням вищих родів сущого - блага, істини тощо. М. Нового часу долає межі теології. Зазнавши значного впливу натурфілософських ідей Відродження, М. насичується природничонауковою тематикою і водночас актуалізує у своєму проблемному корпусі питання гносеології. М. раціоналізму Щекарт, Спіноза, Ляйбніц) розвивалася в тісному зв'язку із традиційною онтологією. "Емпірична М." різко виступала проти гіпостазування сутностей, характерного для схоластичної філософії. У XVI - XVII ст. формується т. зв. нім. "шкільна", або "університетська", Неосхоластична М. Вона виникла внаслідок перенесення на нім. протестантський ґрунт ісп. єзуїтської М., що набула розвитку у працях Суареса. У нім. "шкільній" М. предмет визначається за Аристотелем: суще, стани сущого і види сущого; суб'єкт розглядається як: суб'єкт пізнання, граматичний суб'єкт, предмет дослідження. Одними із перших нім. проф. М. були Корнеліус Мартині (1568 - 1621), Якоб Мартині (1570 - 1649), Клеменс Тимплер, Абрахам Калов (1612 - 1686). Класична М., що репрезентована насамперед творами Вольфа, становить своєрідну трансформацію "шкільної" неосхоластичної М. Вольф вводить у М. картезіанський принцип "cogito, ergo sum." Це змінює характер викладу матеріалу та його послідовність: онтологія, загальна космологія, емпірична психологія, раціональна психологія, природна теологія. Кант звернув увагу на здатність М. періодично відновлюватися в культурі. М. є завершенням культури людського розуму і, за Кантом, можлива як систематичне знання, виведене із чистого розуму. Він вводить розрізнення М. природи і М. звичаєвості; остання є такою сферою, де суперечності чистого розуму знаходять практичне розв'язання. Проте Кант не побудував системи М., обмежившись дослідженням протиріч, в які доконче потрапляє розум у намаганні синтезувати завершену картину світу. Фіхте і Шеллінг, спираючись на кантівський принцип активності суб'єкта, прагнули створити позитивну М. З цією метою вони тлумачать діалектику розуму не як теоретичну безвихідь, а як рушій мислення, що веде до істини. Гегель вперше протиставив М. і діалектику як два різних методи пізнання. Разом з тим він розумів свою власну філософію як "істинну М.", "науку наук". У марксизмі зберігається тлумачення М. як методу, протилежністю якого є діалектика - спосіб мислення і вчення про розвиток буття і мислення. У друг. пол. XIX ст. складається негативне ставлення до М., особливо її гегелівської версії. Антиметафізичну спрямованість має антропологія Фоєрбаха, ірраціоналізм К'єркегора, волюнтаризм Шопенгауера. Проти М. були налаштовані позитивізм і неокантіанство. З критикою позитивного ставлення до М. виступили академічні й університетські філософи України (Юркевич, Гогоцький, Ліницький, Козлов). У рос. філософській традиції В. Соловйов розробив пантеїстичну "М. Всеєдності". Флоренський, Булгаков, Франк поєднували пошуки М. із проблемою антроподицеї. На Заході Гартман, спираючись на критичну онтологію, прагнув по-новому осмислити проблеми М. Неотомісти (Жильсон, Маритен) актуалізували метафізичні принципи середньовічної схоластики. У певний спосіб відновлюються підставові принципи традиційної М. також у філософії процесу Вайтгеда, феноменології Гуссерля, екзистенціалізмі. Гайдеггер, критикуючи М. як тип західноєвропейської культури, намагався повернутися до М. в її доплатонівській формі Н. еопозитивісти, спочатку відкинувши М. (напр., ранній Вітгенштайн), врешті-решт приходять до визнання проблематики М. Критичний раціоналізм Поппера також стверджує право М. на існування. У теорії "трьох світів" він обґрунтовує буття фізичного і ментального світів, а також світу об'єктивного знання. Постструктуралістський філософський дискурс перейнявся метою "деконструкції" (Деррида) попередньої метафізичної традиції. Дельоз і Гваттарі вважають, що клас філософії буття, починаючи з Платона й Аристотеля, оперує незмінними бінарними опозиціями типу "субстанція - акциденція", "об'єкт - суб'єкт", і протиставляють їм філософію становлення. Разом з тим сучасний філософський дискурс залишає за М. право на осмислення ситуації буття людини у світі.

МЕТОДОЛОГІЯ НАУКИ - один з основних розділів методології; складна і структурована самостійна теоретична дисципліна, яка вивчає весь комплекс явищ, що відносяться до інструментальної сфери науки та наукової діяльності, їх осмислення та функціювання. М.н. досліджує сукупність пізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об'єктивні характеристики та властивості науки і наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманні об'єктивно істинних наукових знань, а також нагромаджені емпіричні уявлення про них. На цій основі М.н. виробляє принципи, норми, правила, які організують і спрямовують пізнавальну діяльність на досягнення нових наукових результатів. Важливо відрізнити М.н. від методологічної свідомості дослідників. Якщо методологічна свідомість являє собою сукупність уявлень вчених про мету, стандарти та критерії науковості, якими вони керуються і які складаються безпосередньо в науковій практиці; якщо вона є системою різного рівня і глибини уявлень про те, що і як роблять чи мають робити вчені, пізнаючи реальний світ, то М.н. являє собою концептуальну обробку методологічної свідомості, засобів та результатів конкретних наук, застосовуючи для цього інструментарій, вироблений філософією, математикою, логікою, психологією, семіотикою тощо. Вона є систематичною концептуальною реконструкцією методологічної свідомості на основі базових принципів, які відбивають наукову практику в її закономірностях і необхідних формах. М.н. вивчає закономірний і оптимальний зв'язок наукового результату і засобів його досягнення, з'ясовує сутність пізнавального інструментарію і межі його продуктивного застосування, ефективність та відповідність задачі, що має бути розв'язана, визначає його порівняльну пізнавальну цінність. Оскільки деякі способи та прийоми отримання нових знань використовуються стихійно, неусвідомлено, а тому неявно, то М.н. не обмежується розглядом лише методологічної свідомості, а піддає методологічному аналізові результативну сферу науки - наукове знання, в якому згасла наукова діяльність і в якому відбиті не тільки об'єкт, а й спосіб його пізнання. Тому сучасна М.н. вивчає широке поле наукового знання, його структуру, організацію, різноманітні моделі, форми систематизації та об'єктивної репрезентації. Методологічні дослідження охоплюють динаміку та розвиток наукового знання, його історичні, логічні та функціональні типи, форми спадкоємності, концептуальні та формальні реконструкції відповідно до критеріїв наукової раціональності, здійснюють аналіз мови науки, аналізують на всіх рівнях понятійний каркас науки та її окремих дисциплін, з'ясовують засади розгортання наукового знання в систему і виробляють загальні принципи його обґрунтування, формулюють стандарти раціональності теоретичних побудов. Особливу цікавість для М.н. становлять наукові теорії, їх виникнення, будова, розвиток, процеси реконструкції та формалізації, відношення до реальності та інших форм знання. Методологічному аналізові піддаються проблеми істинності тверджень теорії та їх раціонального доказу, характеру вихідних положень та правомірності базових абстракцій, прийнятності онтологічних допущень та об'єктивних інтерпретацій тощо. Тут проблеми М.н. тісно переплітаються з проблемами гносеології, філософії науки і логіки науки. На відміну від них, М.н. зосереджує свою увагу на тих аспектах науки і наукового знання, які можуть бути трансформовані в засоби посилення пізнавальних здатностей суб'єкта, піднесення оптимізації та ефективності наукової праці. М.н. має на меті розробити нормативи, схеми та парадигми, скласти приписи та своєрідні рецепти для наукового мислення та дослідження. Тому в прикладному аспекті М.н. є нормативною дисципліною. Тут відбувається зворотний вплив М.н. на методологічну свідомість. Методологічне знання та методологічні конструкції, сформовані М.н., стають тільки тоді працюючими, коли вони включаються в пізнавальний процес через їх засвоєння дослідником і перетворення їх у факти методологічної свідомості. Це є окремий випадок взаємодії теорії і практики С. пектр застосування методологічного знання досить широкий - від створення методик розв'язання окремих дослідницьких задач до розробки крупномасштабних наукових проектів і програм, що визначають стратегію розвитку науки на довгостроковий період. Необхідність у методологічному дослідженні з'являється тоді, коли в науці складається ситуація вибору, для здійснення якого наявний теоретичний та емпіричний матеріал є недостатнім. Тоді виникає потреба звернутися до нагромадженого наукового досвіду і його узагальнень. Сучасна М.н. являє собою достатньо розгалужену систему наукового знання, що містить у собі як філософські, так і спеціальнонаукові аспекти. Виділяють міждисциплінарні методологічні системи, які покликані розробляти загальнонауковий концептуальний і інструментальний апарат для розв'язання споріднених проблем в багатьох природничих та соціогуманітарних науках. У сучасній науці найбільш розвиненими серед них і в свою чергу внутрішньоструктурованими є методологія дедуктивних наук, системно-структурна методологія, методологія обґрунтування, еволюційна методологія, антропна методологія тощо; вони знайшли широке застосування в практиці наукових досліджень. М.н. виділилась в самостійну дисципліну в кінці XIX ст., коли центром методологічного дослідження стала наукова теорія. Вагомий внесок в розвиток М.н. зробили Франк, Рассел, Вайтгед, представники Віденського гуртка, Карнап, Тарський, Гільберт, Брауер, Лакатос, Кун, Фоєрабенд, Поппер та ін. Зараз обґрунтовується думка про необхідність альтернативного підходу в М.н. На відміну від попереднього, стандартного підходу, який розглядає наукове знання переважно у вигляді системи взаємопов'язаних мовних виразів, новий намагається здійснити методологічний аналіз неформальних структур та утворень, що стоять за мовними виразами.