тому

1) присл. ( унаслідок) therefore, consequently

2) присл. ago

3) спол.

4) займ., див. той

parce que

ამიტომ, იმიტომ

бо

таму

onıñ içün, bundan sebep

ФУНДАМЕНТАЛІЗМ - у найзагальнішому значенні - це переконання, що існує деяка тверда основа, на якій має ґрунтуватися розуміння реальності, істини, добра, Бога. Відповідно можна говорити про різновиди Ф. - метафізичний, епістемологічний (пізнавальний), етичний, культурний (цивілізаційний, національний), релігійний. У філософії переконаність в існуванні деякої незмінної основи реальності, істини та моралі виявляється у визнанні того, що розум здатний сформулювати єдиноправильні критерії, на основі яких ми можемо відрізнити реальність від видимості (ілюзії), істину від хиби, добро від зла О. скільки в даному разі визнають, що існують деякі абсолютні критерії реальності, істини, моралі (абсолютні цінності), то замість терміна "Ф." іноді застосовують слово "абсолютизм". У середземно-європейській філософській традиції філософський Ф. з'явився як протидія релятивізму - погляду, за яким різниця між реальним і видимим (тим, що тільки здається реальним), істиною і хибою, добром і злом відносна. Відносність критеріїв реальності, істини, добра позначають терміном "релятивізм". У Давній Греції речниками релятивізму були софісти. Платон вбачав своє завдання у тому, щоб протидіяти релятивізму, тому його філософія і послугувала одним із найважливіших джерел філософського Ф. у середземно-європейській філософській традиції (яка в XX ст. стала об'єктом критики Гайдеггера). Продовженням цієї платонівської традиції була епоха Просвітництва з її вірою у здатність розуму знайти надійні критерії для розрізнення реального і нереального, істини та хиби, добра та зла. Якщо Платон і Декарт подають версію раціоналістичного Ф., то британські емпірики стали засновниками емпіричного Ф., продовження якого маємо у позитивізмі та логічному позитивізмі. Абсолютизм в етиці знайшов підтримку з боку феноменології (Шелер). У друг. пол. XX ст. філософський Ф. зазнав серйозної критики з боку філософського постмодернізму (Деррида, Дельоз, Фуко, Рорті та ін.), але крайні версії постмодернізму поновили стару загрозу - загрозу релятивізму. Тому значна група сучасних філософів прагне вибрати середню позицію між Ф. і релятивізмом (Бернстейн та ін.). Іноді термін "Ф." застосовують для позначення культурного релятивізму; говорять, напр., не тільки про релігійний Ф., а про культурний, національний і т.п. У такому разі суть культурного (цивілізаційного, етнічного, національного) Ф. полягає в тому, що із правильного твердження про те, що різні світорозуміння і цінності (моральні, політичні, правові) закорінені в культурній самобутності етносів, націй, цивілізацій та епох, роблять висновок про виняткову унікальність різних культур та їхню неспівмірність. Таким чином, з культурного Ф. випливає релятивізм: якщо наше розуміння реальності, істини, добра є наслідком певних культурних традицій, то воно радикально різне у різних культурах, і кожна з цих культур може претендувати на єдино вірне світорозуміння. Ф., отже, знаходиться в опозиції до універсалізму, а не до релятивізму. Одним із різновидів цього культурного релятивізму є т. зв. лінгвістичний релятивізм, суть якого полягає в тому, що семантика різних мов фактично є неспівмірною (звідси теза про принципову неможливість адекватного перекладу текстів). Негативні суспільні наслідки культурного Ф. (релятивізму) полягають у тому, що з нього слідує неможливість взаєморозуміння між етносами, націями, цивілізаціями, а отже, визнається, що способом їхнього співіснування є конкуренція, напруга і конфлікт. Складність взаємин між культурним Ф. і універсалізмом полягає в тому, що універсалізм (утвердження загальнолюдських цінностей) здатний сам приховувати культурний Ф. - намагання мислити цінності саме своєї цивілізації чи нації як універсальні. Такий універсалізм, отже, не схильний поважати культурну різноманітність світу, культурну самобутність інших цивілізацій та націй; навпаки, він прагне нав'язувати свої цінності та способи життя іншим культурам. Саме з цим пов'язана критика європоцентризму та культурних аспектів ідеології глобалізму. Так само за критикою національного Ф. (який часто змішують з націоналізмом або національним егоїзмом) може приховуватися стратегія ослаблення поцінування національної самобутності якоїсь нації, аби (в умовах конкуренції культур) в такий спосіб сприяти культурній експансії іншої нації. У такому разі т. зв. "інтернаціоналізм" (або "справжній універсалізм", чи космополітизм) насправді сам є прихованою формою національного Ф. Саме таке спрямування мала критика укр. націоналізму ("буржуазного націоналізму") в СРСР; в оновлених формах И здійснюють також в сучасній Україні. Більшість сучасних філософів не приймають апі радикальних форм універсалізму (з їхньою зневагою до самобутніх культур), ані крайніх форм культурного Ф. - з їхнім твердженням про неможливість існування загальнолюдських цінностей, про неспівмірність культур та неможливість взаєморозуміння між ними. Виправданою є поміркована позиція, яка поєднує необхідні елементи універсалізму з поміркованими формами культурного релятивізму Що стосується релігійного Ф., то суть його полягає не стільки в твердженні про те, що дана релігія є єдино правильною (це характерне для більшості релігійних вірувань), скільки у погляді, що дана конкретна релігія повинна бути основною (фундаментом) всіх цінностей - моральних, політичних, правових. Звідси слідує заперечення будь-якої автономії індивідів (зокрема їхнього права триматися будь-яких релігійних вірувань або не триматися жодних), різних сфер діяльності (моралі, науки, освіти, мистецтва, права, політики тощо) та установ. У такому разі релігію мислять як основу політики, права тощо, заперечуючи (в радикальних формах релігійного Ф.) навіть їхню відносну автономію. Можуть існувати поміркованіші та радикальніші форми релігійного Ф.

ІДЕОЛОГІЇ ПОЛІТИЧНІ - сукупність взаємопов'язаних ідей, символів та переконань, призначених об'єднувати людей задля спільних політичних цілей та дій Н. а відміну від ідеологій-світоглядів (див. ідеологія), І.п. з'явилися тільки в останні століття європейської історії - у т. зв. епоху Модерну. У їхньому виникненні вирішальну роль відіграли концепції політичної філософії. Уточнення поняття "І.п." пов'язане з дискусією щодо співвідношення між течіями політичної філософії та І.п., які на них ґрунтуються. І перші, і другі, як правило, позначають одними і тими ж термінами - "лібералізм", "консерватизм", "демократичний соціалізм" ("соціал-демократизм"), "націоналізм" тощо. Відмінність полягає в тому, що політична філософія - це теоретична діяльність: політичні філософи обдумують політичні ідеї (звідси - важлива роль критичної перевірки, раціональної аргументації тощо). На противагу цьому, в І.п. більшу роль відіграють переконання; вони націлені на те, щоб спонукати людей до дії, об'єднавши їх у відповідному політичному русі. Тож хоча джерелом І.п. є ті чи ті ідеї політичної філософії, ідеологи мусять спрощувати ідеї, застосовувати символи, метафори, а то й ритуали, аби впливати не тільки на розум, а й на почуття та уяву. В І.п. більшу роль відіграють ціннісні переконання (на противагу критичній перевірці) і тому вони схильні до догматизму. Крім того, І.п. мусять пристосовуватися до психічних особливостей тих, кого прагнуть об'єднати, - до їхніх соціальних та економічних потреб, до стереотипів їхнього мислення та поведінки. Чим вищим стає рівень політичної культури суспільства, зокрема інтелектуальної культури, тим більше І.п. мусять дбати про розширення елементів політичної філософії та політичної науки. Цей постійний взаємозв'язок і взаємодія течій політичної філософії з І.п. приводять до того, що перший крок на шляху виявлення особливостей тієї чи тієї І.п. полягає у з'ясуванні ідей тієї течії політичної філософії, на якій вона ґрунтується. Другий крок полягає у дослідженні того, як застосовують ці ідеї у практиці політичного руху. Зв'язок традиційних західних І.п. з відповідними течіями політичної філософії виявляється, зокрема, у тому, що перших та других об'єднують спільні теми обговорення, як то: поняття людини; цінність та істина; суспільство та історія; держава та політика. Відмінності між різними І.п. можуть мати за підставу - відмінності у розумінні людини, те, які цінності є найважливішими та яку ієрархію цінностей пропонує дана І.п., а також - як дана І.п. розуміє суспільство, історію, державу, політику (див. лібералізм, консерватизм, націоналізм, анархізм, комунізм). Для характеристики різних І.п. суттєвим є застосування епістемологічного виміру, що допомагає встановити ставлення даної ідеології до істини, тобто встановити міру її реалізму та раціоналізму. Одні із І.п. виявляють більшу міру реалізму, інші ж більшою мірою схильні до покладання на символи й метафори, до творення міфів, утопій і т.п В. тім, критика І.п. не може бути націлена на цілковите усунення ідеалів, міфів та утопій, адже вони є неодмінними складниками будь-якої культури. Вона може стосуватися, по-перше, того, які саме ідеали, міфи та утопії підтримують чи творять І.п., по-друге, способів їх здійснення. Так, ідеал чи утопія "царства свободи" в комунізмі сам по собі не викликає заперечень: критика його утопічності (нереалістичності) ґрунтується на доведенні того, що засоби досягнення цього ідеалу, які пропонує дана ідеологія, здатні утвердити тільки щось цілком протилежне. Сказане тут про роль цінностей та ідеалів в І.п. дозволяє глибше зрозуміти природу політико-ідеологічного дискурсу в демократичному суспільстві (у тоталітарному суспільстві цей дискурс, як правило, відсутній, якщо не брати до уваги певні суперечності всередині домінуючої І.п.). З одного боку, суперечка І.п., кожна із яких надає пріоритет якійсь одній цінності як найважливішій, покликана підтримувати деяку рівновагу цінностей. З другого боку, наголошення однієї цінності як найважливішої може ставити під загрозу утвердження інших цінностей: здійснення свободи може ставити під загрозу порядок (стабільність), перебільшений наголос на порядкові може підважувати свободу і т.д. Зусилля сучасних філософів зосереджені, по-перше, на тому, аби з'ясовувати ті, часто приховані, передумови ("пресупозиції"), які лежать в основі різних ідеологічних позицій, а, по-друге, на тому, щоб сформулювати деякі принципи етики спілкування, які б забезпечили цивілізований характер політико-ідеологічних суперечок: це приводить до застосування ідей герменевтики та комунікативної філософії.

I СВОБОДА - особливий спосіб детермінації духовної реальності. Оскільки духовність є специфічною властивістю людського існування (екзистенції), С. безпосередньо виявляє себе у людській життєдіяльності, що становить взаємодію духовних (свідомих і несвідомих) і природних (тілесно-біологічних) чинників. Тому С. насамперед є усвідомленням можливісних меж людської поведінки, які залежать від конкретної ситуації людського існування (індивідуального і суспільного) і в цьому плані є усвідомленням необхідності (Спіноза, Гегель). Необхідність як специфічна детермінація природної реальності тут вказує на історично змінну міру практичного "одуховлення" ("олюднення") природи і "оприроднення" людського духу. Атрибутивними ознаками С. як духовного феномена є вибір (адже духовний "простір" є плюралістичним "полем можливостей") і відповідальність (корелят необхідності у сфері духу). У цьому відношенні С. як "пізнана необхідність" ("фаталістична С.") є лише формальною ("виродженою", позбавленою своїх істотних ознак) С. Інший (теж формальний, через блокуючий вплив на С. необхідності) різновид С. - "контингентна" С. ("сваволя" або "випадковість") - має здатність "вибирати" лише формально, адже тут ідеться про множину рівноцінних (однакових) "виборів", визначуваних не волею суб'єкта С., а киданням "жеребу" (т. зв. принцип "Буриданового віслюка"). Зрозуміло, що поряд із "фаталістичною" С. і цей її різновид (запропонований Епікуром) позбавлений не тільки реального вибору, а й відповідальності; обидва є своєрідними "відображеннями" необхідності у С., варіантами "квазісвободи". І лише "емпірична" С., що базується на вольовому виборі котроїсь із кількох (мінімум двох) нерівноцінних (а нерівноцінність визначається життєвим досвідом) можливостей, є реальною (і тому відповідальною) С., яку Кант визначає як "здатність самочинно починати ряд подій". Всі названі різновиди С. (як реальні, так і "квазіваріанти") є результатами раціональної (з позицій логічної необхідності) оцінки можливостей (неможливостей) діяти у ситуації. І, нарешті, ще один різновид С., який базується на виборі ще не існуючих наявно можливостей і тому вимагає їх попереднього (дораціонального) творення. Це "екзистенційна" (уґрунтована у найглибшій суті людського - екзистенційного - існування), або "тотальна" (Сартр) С. За Сартром, ми не обираємо бути свободними - ми засуджені до С.; засуджена до С. людина несе на своїх плечах тягар відповідальності за увесь Всесвіт. Прообразом екзистенційної С. можна вважати те, що Паскаль називав "логікою серця", на противагу "логіці голови". Вперше була запропонована (як найбільш адекватне своїй духовно-людській суті розуміння) К'єркегором. Останній характеризував екзистенційну С. як "парадоксальну", навіть "абсурдну", на тій підставі, що така С. є безпосередньою демонстрацією духовної реальності, не обтяженої перетвореною формою раціональності. У XX ст. екзистенційнаС. фактично продемонструвала себе у різних виявах творчого доробку людства, зокрема у виборі аксіоматики (неевклідові геометрії Лобачевського і Римана), у низці "божевільних ідей" нової фізики (Ейнштейн, Бор, Гайзенберг, Дирак та ін.), філософсько-літературній творчості Сартра ("Нудота"), Гайдеггера ("Лист про гуманізм"), Камю ("Міф про Сизифа"). Але чи не найголовнішим виявом екзистенційної С. є історичний вибір людини. Історичне майбуття, наголошував Сартр, не є чимось подібним до прикордонного стовпа, що стоїть у кінці шляху, воно є те, що з нього зроблять люди; хоч ми не можемо змінити минуле, але ми можемо щомиті надати йому іншого продовження. За Ясперсом, справді історичним змістом історії є унікальність і неповторність історичного процесу, а не загальне і повторюване у ньому.

[br]

II СВОБОДА в етиці - здатність людини вільно визначати підстави своїх дій і відповідно реалізувати себе. Етичний аспект С. відбиває можливість суб'єктивно значущого вибору самих намірів людини; він безпосередньо стосується самого людського суб'єкта, його волевиявлення й лише опосередковано - соціальних обставин його життєдіяльності. Поза припущенням подібного внутрішнього аспекту С. - ідея морально відповідальної поведінки людини - втрачає свій ґрунт. Проте, як зазначав іще Кант, в етичному плані особа не тому має виконувати належне, що усвідомлює себе вільною, а тому, що осягнення власного обов'язку наближає її до усвідомлення С., необхідної для того, щоб цей обов'язок виконати. Подібним чином свідомість моральної С. актуалізується почуттям любові, іншими морально-ціннісними переживаннями. Подібна деонтологічно-ціннісна презумпованість етичної С. надає їй самій статусу обов'язковості: в етичному відношенні людина мусить бути свободною, щоб мати змогу робити належний вибір, приймати рішення, нести відповідальність за свої дії. Якщо С. дії, С. творчості принципово налаштовують людину на вихід за межі будь-якої наявної ситуації, на здолання пов'язаних з останньою обмежень, то С. в етичному сенсі передбачає протилежну орієнтацію суб'єкта: її "вектор" спрямований всередину безпосередньої людської ситуації, на утвердження відповідальної причетності до неї і вибір певної позиції в ній З. азначена причетність не є рівнозначною самовіддачі сліпому плицові буття: етична С. протистоїть як титанічному пафосові безмежного самоутвердження суб'єкта, так і розчиненню останнього в буттєвій стихії, що унеможливлює совісний самоконтроль і відповідальність людини. Особистість засвідчує тут свою непідлеглість буттю загалом свободою щодо себе самої, щодо власного буттєвого "Я". І навпаки, вільно обираючи адресата своєї онтологічної причетності, вона в такий спосіб конституює саму себе як суб'єкта моральної відповідальності, обов'язку і любові. Завбачувана етична С. імплікує зверненість до фундаментальних засад людського водіння, можливостей самодистанціювання і самоідентифікації людини. Таким чином, етичний аспект С. розкриває свій сутнісний зв'язок із проблемою свободи волі. Формуючи підвалини моральної самореалізації особистості, етична С. стає дедалі актуальнішою на рівні людських спільнот - соціальних груп, націй, суспільств, перед якими на тлі сучасних глобальних проблем виразно вимальовується необхідність вибору основоположних ціннісних орієнтирів їхнього розвитку і діяльності. За умов екологічної кризи, зростаючих перетворювальних і руйнівних можливостей людської практики ці керівні цінності вже не можуть зберігати традиційний статус чогось "природно встановленого", а потребують відповідального, критично вивіреного ставлення до себе і, отже, зростаючою мірою апелюють до етичної С. людей, що їх обирають.

[br]

III див. свобода і необхідність

ГЕРМЕНЕВТИКА ФІЛОСОФСЬКА - виникла і розвивалась, з одного боку, у річищі традиційної герменевтики (див. герменевтика) - як її відгалуження, з другого боку - Г.ф. є певним щаблем у процесі внутрішньої еволюції останньої, який суттєво оновлює і видозмінює її предметне поле. Спочатку Г. ф. розглядали як мистецтво тлумачення (ars interpretandi) текстів та інших проявів думки. Потреба у "культивації правильного тлумачення" виникла тоді, коли нашарування культури стародавнього світу ускладнили безпосереднє розуміння текстів, які вважалися зразковими. Після перших герменевтичних досліджень софістів і Аристотеля ("Про тлумачення") мистецтво інтерпретації набуває значної ваги й поширення. У наступні часи з'являються герменевтичні пояснення до тлумачення Біблії та спроби систематизації засобів, що уможливлюють і полегшують розуміння класичної та юридичної літератури. У Новий час термін "герменевтика" вперше вживає в 1629 - 1630 рр. страсбурзький філософ і теолог Даннгауер. На його думку, "загальна герменевтика" - це наука про засадничі принципи тлумачення письмових джерел із теології, правознавства й медицини. Формування Г.ф. відбувалося значною мірою як наслідок дослідження проблеми тлумачення у двох аспектах: 1) багатозначності знаків, 2) співвідношення тексту й буття. Універсалізація герменевтики, набуття нею філософського статусу здійснювалися завдяки поступовому усвідомленню щільного зв'язку цих двох аспектів і проблематизації методичного характеру герменевтики. Варіанти універсальної герменевтики, запропоновані Шляєрмахером іДильтеєм, містили ідею визначення смислу будьякого тексту в залежності від розуміння задуму автора, а не зв'язку між текстом і читачем. Г.ф. Гадамера відзначають: заперечення психологізму, властивого цим першим варіантам універсальної герменевтики, і наголошення на тому, що мова як комунікація є буттєвим простором зазначеного зв'язку. У праці Гадамера "Істина і метод. Основи філософської герменевтики" (1960) думку Гайдеггера про єдність розуміння із саморозумінням (буттям) інтерпретатора - т. зв. "герменевтичне коло" - узгоджено з думкою про мову як підставу "злиття горизонтів" тексту і читача. Отже, читання як своєрідна інтеракщя між текстом і інтерпретатором править тут за парадигму будьякого розуміння. Відмова від поняття "об'єктивного смислу", незалежного від цієї інтеракції, спонукає Гадамера критично поставитися до самого ідеалу методу в герменевтиці, оскільки поняття методу передбачає абстракцію об'єкта. Наголошуючи на тому, що герменевтика є насамперед практикою, Гадамер водночас підкреслює, що йому вдалося уникнути суб'єктивації смислу, притаманної попередній універсальній герменевтиці Г. оловний недолік останьої в тому, що вона опосередковувала "об'єктивний смисл" (у необхідності якого вона не сумнівалася) дослідженням авторського бачення смислу свого тексту, тобто дослідженням предмета, який принципово не об'єктивується. Г.ф. трактує комунікацію як традицію, чия мовна та історична природа забезпечує істинність розуміння. Існування в традиції як спосіб осягнення істини має, за Гадамером, структуру герменевтичного досвіду, що його як "досвід світу" він протиставляє "науковому досвіду", крізь призму якого дивилася на поняття істини попередня філософія. Досвід світу, утворений з істин філософії, мистецтва та історії, має історичний характер. Це означає, що старий досвід не просто усувається новим чи повторюється, він визначає спосіб засвоєння нового й також зазнає змін під його впливом. У цьому плані Гадамер обмірковує значення упереджень для розуміння. Істинність смислу як відповідність буттю не означає незалежність від напередвизначеного традицією, адже саме традиція є буттям, яке передує нашим актам рефлексії, бо ми самі завжди вже занурені в неї. Інтерпретація, що сягає істинного смислу, здійснюється в межах самовиявлення текстом умов існування свого смислу. Проте інтерпретація - не відтворення смислу, вміщеного автором у тексті, а саме творення смислу в зустрічі з текстом як "носієм" смислу (комунікація). Наше розуміння водночас експансивне й співвідносне, тобто спонтанність його смислотворної дії обмежена іманентною необхідністю тексту, що належить традиції і нашим передрозумінням. Тому істина скінченна, а ми завжди упереджені, хоч і не приречені підпорядковувати думку одним і тим самим упердженням. Навпаки, засвоєння нового смислу дозволяє не лише усвідомити умови його розуміння, що їх диктує традиція, а й висвітлити власні упередження, тобто краще зрозуміти себе. Незалежність від будь-яких упереджень є, на думку Гадамера, теж упередженням, до того ж, хибним. Втім, якщо розглядати ідеал неупередженого розуміння як засаду традиції Просвітництва, перед Гадамеровою герменевтикою постає проблема різноманітності й суперечливості традицій, що поновлює питання про істинність і вимагає нових роз'яснень щодо ототожнення традиції з буттям. До численних спроб обмежити гадамерівський історизм належать варіанти герменевтики Апеля, Габермаса й Рикера. Апель аналізує комунікацію, що уможливлює розуміння з точки зору виокремлення її трансцендентальних умов, тим самим повертаючись до метафізичного поняття буття. Габермас звертається до ідеї герменевтичного методу, який має сприяти усуненню перекручених форм комунікації. Рикер доповнює філософську герменевтику семіотичним аналізом і намагається в ній інтегрувати різні методи інтерпретації.

ІДЕОЛОГІЯ - сукупність взаємопов'язаних ідей, уявлень та переконань, призначених об'єднувати людей заради спільного життя та спільних дій. Як свідчать історичні дослідження, ніколи не існувало суспільств без наявності в них певних світорозумінь і норм поведінки, тобто ідеологій-світоглядів. Загальноприйняті норми поведінки (основою яких є цінності) завжди забезпечували здатність людей до спільних дій. Хоч слово "І." іноді застосовують як синонім вислову "політична І.", але доцільніше політичні І. вважати тільки одним із різновидів І. (напр., історики, досліджуючи світогляди різних суспільств та цивілізацій, називають ці світогляди "І."). Слово "І." наприкінці XVIII ст. увів у мову філософії франц. філософ Дестют де Трасі (1754 - 1836), який позначав ним "науку про ідеї" (словом "ідеї" в той час позначали не тільки розумові побудови, а й будь-які уявлення). "Наука про ідеї", на думку Дестют де Трасі, повинна була досліджувати виникнення ідей, щоб відділити різного роду упередження та забобони від науково обґрунтованих уявлень. Ця наука мала базуватися на просвітницькій парадигмі мислення, що продовжувала програму Бекони - усунути владу "ідолів" над свідомістю з метою створити основу для реформування суспільства на науковій основі. У розробці поняття "І." важлива роль належить Марксу та Енгельсу. У їхній спільній праці "Німецька ідеологія" термін "І." віднесено до сукупності ідей, що виражають інтереси, упередження та ілюзії певної соціальної верстви ("класу") З. гідно з класовим принципом соціальної філософії вони твердили, що у класовому суспільстві як гнобителі, так і пригноблені не можуть правдиво осмислювати світ та суспільство: розуміння світу та суспільства у таких суспільствах є неминуче хибним, ілюзорним, отже, і колективна свідомість є хибною свідомістю Ц. ю ілюзорну свідомість вони позначили терміном "І.". Для успішного захисту егоїстичних класових інтересів ідеологи панівного класу прагнуть подавати їх під виглядом загальнолюдських; посилаючись при цьому на загальнолюдську етику, істину і т.п. Тому І. завжди є оманою і самооманою. Звідси випливало, що теоретична критика І. є безсилою: хибність суспільної свідомості зумовлена класовою структурою суспільства, а тому тільки ліквідація класів шляхом соціальної революції дозволить замінити "хибну свідомість" правдивою, тобто науково обґрунтованим світорозумінням З. аслуга Маркса і Енгельса полягала у тому, що вони звернули увагу на соціальну зумовленість (детермінованість) ідей та світоглядів. У цьому вони продовжили зведення релігії до "земної основи", здійснене Фоєрбахом; цей напрям мислення був пізніше розвинутий у "соціології знання", у критичній філософії Франкфуртської школи та комунікативній філософії Апеля й Габермаса. Але принциповою вадою марксистського розуміння І. були, по-перше, припущення, що І. можна замінити науково обґрунтованим світорозумінням (тема "смерті І."), а, по-друге, економічний редукціонізм - намагання пояснити природу всіх установ та ідей як зумовлених "економічним базисом". Маркс і Енгельс вважали, що всі теоретичні філософські і суспільно-політичні ідеї є ідеологічними. Твердження, що можна замінити І. (як колективний світогляд та як філософію) "науковим світорозумінням" є доказом того, що, попри всю відмінність між розумінням І. у Дестют де Трасі і марксистським, вони поділяють переконання в тому, що наукове пізнання здатне зняти з людини відповідальність за вибір ціннісних орієнтацій. Нерозуміння різниці між істиною і цінністю властиве для обох. У сучасних демократичних суспільствах різні люди, групи людей та суспільні верстви, як правило, мають неоднакові ціннісні пріоритети та ієрархію цінностей (розходження стосуються навіть того, які саме цінності мають бути віднесені до найважливіших) Ц. е ситуація ідеологічного плюралізму Ц. ей плюралізм, одначе, не може виключати прийняття деяких найважливіших цінностей та норм, без яких не може існувати жодне демократичне суспільство. До таких норм належать також деякі аксіоми етики спілкування, які забезпечують можливість цивілізованого ідеологічного дискурсу (див. філософія комунікативна). Дотримання цих норм дозволяє уникнути ситуацій, коли Суперечка ціннісних орієнтацій та І. переростає у насильницький конфлікт. У сучасній Україні дослідження І. лише розпочинається: укр. філософська думка у цій ділянці досліджень сьогодні знаходиться у стані освоєння підставових праць західних філософів. Вплив марксистського розуміння ідеології в Україні є дуже відчутним: поняття І. визначають, як правило, через потреби та інтереси, що об'єднують людей у групи (переважно мають на увазі економічні інтереси). З іншого боку, вплив марксистської тези про майбутнє витіснення І. схиляє до позитивістського нехтування ролі І. у суспільному житті. Вплив марксистського розуміння І. тут сягає поза межі критичного виокремлення позитивного внеску Маркса в дослідження І.

Маркс, Карл (1818, Трир - 1883) - нім. мислитель, суспільний діяч, засновник марксизму. Навчався у Трирській гімназії (1830 - 1835), на юридичному ф-ті Боннського (1835 - 1836) і Берлінського (1836 - 1841) ун-тів. У 1839 - 1841 рр. працював над дис. "Відмінність між натурфілософією Демокрита і натурфілософією Епікура", отримав ступінь докт. філософії. Вчення М. складається з трьох частин: філософії, політекономії, теорії соціалізму. Загальний зв'язок їх наступний. На противагу Гегелю, М. розробив власний метод - матеріалістичну діалектику і застосував її до аналізу суспільних явищ. На цьому шляху він розвинув нове їх тлумачення - матеріалістичне розуміння історії. Головний його принцип - вирішальна роль матеріального виробництва в житті суспільств, тому анатомію їх слід шукати в політичній економії, у відносинах власності і боротьбі класів як носіїв цих відносин. На відміну від попередніх епох, коли домінували сільське господарство, ремісництво, торгівля їх продуктами, за часів М. на перший план вийшла промисловість, а головними діячами історії стали капіталісти і робітничий клас. їх взаємини М. розкрив у теорії відчуження, згідно з якою капітал складається з праці, котра не оплачується, відчужується завдяки тому, що капіталісти володіють засобами виробництва, а пролетаріат їх позбавлений. На цій підставі між ними точиться класова боротьба, кінцева мета якої, за М., - знищення приватної власності, встановлення диктатури пролетаріату і створення нового, соціалістичного ладу В. цій боротьбі М. став на бік робітничого класу і заснував т. зв. науковий соціалізм. Попередні його варіанти мали утопічний характер, але упродовж всієї історії підлеглі - раби, кріпосні селяни, ремісники - боролися за більш справедливий лад. Тому тут існувала дійсна проблема, котру М. намагався розв'язати за допомогою "експропріації експропріаторів", а його опоненти - за допомогою реформ. В еволюції поглядів М. на різних стадіях домінуючими були різні частини його вчення. Спочатку такою стала філософія. Можна виділити три етапи розвитку його поглядів на неї: 1) власне антропологічний - сюди відносяться "Економічно-філософські рукописи 1844 року". Саме з приводу них "ранньому М." з боку ортодоксів робився закид в т. зв. антропологізмі, коли він знаходився під впливом Фоєрбаха і аналізував людину абстрактно. 2) Етап "філософії життя", наявний в "Німецькій ідеології" (1845 - 1846), особливо в першому її розділі, де основне поняття - "життя" та цілий спектр похідних, добре структурованих термінів: живі людські тіла як передумова історії; дійсні індивіди, їх діяльність і матеріальні умови життя; виробництво матеріального життя як перший історичний акт; виробництво життєвих засобів і самого життя людей; життєдіяльність як вираз єдності праці та існування індивідів; спосіб життя як синтез усіх зазначених моментів; критика ідеалізму за зведення живих реальних індивідів до самосвідомості. Це один з перших варіантів "філософії життя", а М. - один із засновників даної філософської течії. 3) Автентичним вченням М. стало матеріалістичне розуміння історії, перший виклад якого подано в "Німецькій ідеології", а класичне формулювання - в передмові до кн. "До критики політичної економії" (1859). Завдяки прагненням подати М. у "чистому" вигляді і максимальній незалежності від будь-яких впливів попередні форми його філософування було відсунуто в тінь і проголошено "недоліками". В загальній духовній еволюції М. антропологія і філософія життя стали нетривалими епізодами. Але їх цінність неминуща, бо людина - істота не тільки духовна, а й матеріальна, немислима без матеріального життя, і ніхто його так не відчув і не висунув на перший план, як М. Йому була притаманна особлива інтуїція, загострене бачення реального життя. Далі М. перейшов до спеціально-політекономічних досліджень, у яких живі люди перетворилися на соціальні маски чи ролі - капіталіст, робітник тощо. В "Капіталі" про особу йдеться лише остільки, оскільки вона є уособленням економічних категорій, носієм певних класових інтересів. Апогеєм економічних пошуків М. стала публікація першого тому "Капітала" (1867), а підсумком його - розкриття "історичної тенденції капіталістичного накопичення"; суть її в революційному переході від буржуазних до соціалістичних відносин. Соціалізм був висновком з економічного аналізу. Розробивши його в загальних рисах, М. доклав чимало зусиль до практичної реалізації свого соціального ідеалу: був засновником і керівником І Інтернаціоналу, підтримував Паризьку Комуну (1872) і т. ін. Особистою його метою була очікувана ним пролетарська революція, в якій він мріяв стати "Диктатором" (так називали його в колі друзів). Ця мрія не здійснилася. Натомість протягом XIX ст. в Зх Є. вропі позначилася інша тенденція - перехід від революцій до реформ як головних засобів суспільних перетворень. Теоретично вона була розроблена т. зв. реформістами - Бернштейном, Каутським та ін. Значною мірою до неї в 90-ті рр. наблизився Енгельс. Цим окреслюються історичні межі Марксового соціалізму Ф. ілософські його погляди виходять за ці межі, мають самостійне значення.

[br]

Осн. тв.: "Святе сімейство", у співавт. (1845); "Німецька ідеологія" (1845 - 1846); "Злиденність філософії"; "Комуністичний маніфест", у співавт. (1848); "Капітал". У 3 т. (1867, 1885, 1895).

Фіхте, Йоган Готліб (1762, Раменау - 1814) - нім. філософ, суспільний діяч Н. авчався в ун-тах Ієни і Ляйпцига (1780 - 1790). Творчість Ф. поділяється на два періоди - до 1800 р. і після цього року. В перший період він створив систему суб'єктивного ідеалізму, викладену в "Основах загального науковчення" (1794). Вихідним поняттям філософії Ф. є суб'єкт, "Я". Кантівську річ у собі він відкидає, тому об'єкт, "не-Я", намагається вивести з "Я". Останнє стає суперечливим поєднанням багатьох протилежностей - як причина і наслідок, субстанція і акциденція, взаємодія і незалежна діяльність, а в цілому і саме "Я" також містить у собі свою протилежність - "не-Я". Відносно "Я" і "не-Я" Ф. формулює основний закон свого вчення: без суб'єкта немає об'єкта; без об'єкта немає суб'єкта. Головна проблема у Ф. така: чому об'єкт, породжуваний суб'єктом, протистоїть останньому як щось незалежне? Це відбувається завдяки продуктивній уяві. Саме вона - основна пізнавальна здатність - творить об'єкт, але діє несвідомо, тому останній і здається суб'єкту незалежним від нього. Виникає завдання подолати цю видимість, довести тотожність "Я" і "не-Я". Ф. підходить до цього через поєднання перелічених протилежностей, котре стає у нього постійним способом, або прийомом, мислення, що він його назвав синтетичним прийомом або методом; завдяки цьому Ф. зробив значний внесок в теорію діалектики. Розроблене таким чином поняття суб'єкта як носія активного, творчого начала робить науковчення Ф. і загальною теорією діяльності, головним принципом якої є "діло - дія" (Tathandlung). Положення цієї теорії він застосував до більш конкретних розділів свого вчення: антропології, філософії історії та ін. В них він розкриває свою вимогу: "Діяти! Діяти! - ось наше призначення" Л. юдина від природи лінива й інертна на взірець матерії, з якої вона походить Л. інощі - виток усіх пороків. Якомога більше насолоджуватися і якомога менше давати - це і є завдання зіпсованої натури. Немає для людини спасіння доти, доки ця природна схильність не буде подолана і людина не знайде в діяльності радощів і насолод. Тому призначення людини Ф. вбачав у творенні культури - навичок для підкорення природи і для вдосконалення суспільних стосунків, підвищення гуманності. Ідеал усього історичного розвитку - свобода, побудова суспільного життя як морально-художнього цілого. Вирішальним фактором, здатним на це, він вважав розум З. відси випливала і роль вчених: вони повинні бути носіями найвищої моральності і гуманності, сприяти їх поглибленню і поширенню серед людей. Консолідацію зусиль громадян для досягнення такого ідеалу здійснює держава, котра історично минуща: кінцева мета її - зробити себе зайвою. Ф. не займався спеціальним дослідженням природи, але приділяв багато уваги аналізу суспільної історії, вага якої зростала з часом. Одним із чинників усього була боротьба з наполеонівською навалою, в якій він брав участь своїми науковими творами, лекціями тощо. Наслідком стало поступове послаблення його суб'єктивно-ідеалістичної позиції. В теоретичній сфері тут позначилися нерозв'язні суперечності його науковчення - неможливість логікою думки усунути речі в собі і взагалі об'єктивний світ. Тому пізній Ф. переосмислив свій світогляд, і його система переросла у пантеїзм релігійно-моральнісного типу.

[br]

Осн. тв.: "Про поняття науковчення або так званої філософії" (1794); "Основи загального науковчення" (1794); "Про призначення вченого" (1794); "Призначення людини" (1800); "Основні риси сучасної епохи" (1805); "Промови до німецької нації" (1808).