розвивати

1) развива́ть, разви́ть; (свёрнутое, скатанное) развёртывать, развора́чивать, разверну́ть; ( только закутанное) раску́тывать, раску́тать; ( о распускающихся растениях) раскрыва́ть, раскры́ть; ( о почках) распуска́ться, распусти́ться

2) перен. развива́ть, разви́ть; (о чувствах, способностях) изощря́ть, изощри́ть

1) (згорнуте, складене і т. ін.) to open, to unwrap, to unfold, to unwind, to unroll; ( книгу) to open

2) ( розвивати) to develop, to expand; to launch

3) військ. to deploy

4) ( сміття) to scrape asunder; ( пісок) to shove

1) ( розмотувати) to untwine, to untwist, to unwind

2) (відкручувати, відгвинчувати) to turn off, to unscrew

3) ( дедалі швидше крутити) to spin, to rotate, to set spinning

4) ( розвивати якусь діяльність) to move ahead ( with), to set going

5) ( робити когось популярним) to publicize, to give publicity; to build up; to hype up sl; (товар тж.) to promote, to push

6) жарг. ( змушувати когось витратитися) to wheedle smb. ( into), to wheedle out of smb.

1) to move, to stir, to set going, to set in motion; to push, to drive (on), to stir; to advance, to further ( вперед)

2) (розвивати, удосконалювати) to promote, to advance

см. розвивати

см. розвивати

ІНВАРІАНТНІСТЬ ( від лат. invarians (invariantis) - незмінний) - властивість істотних для системи елементів, відношень, станів не змінюватись при її перетвореннях. І., таким чином, є визначальним моментом структури системи. Виділення відношень І. дозволяє розвивати структурний підхід до дослідження різних об'єктів, загалом до організації теоретичного знання. Поняття І. важливе для розуміння ізоморфізму загальнонаукових принципів та категорій, пов'язаних з дослідженням систем та структур.

ПОЛІТОЛОГІЯ, політична наука - у сучасному розумінні терміном "П." (політична наука) позначають цілу сукупність різних галузей дослідження та різних теорій, спрямованих на пізнання політики. Розгалуженість на розділи та науки є причиною того, що часто говорять не про одну політичну науку, а про політичні науки. До найважливіших політичних наук належать: політична історія, політична соціологія, політична психологія, політична економія (економіка), політична географія, політична демографія, політична антропологія та компаративні політичні дослідження О. крім того, до основних розділів П. сьогодні відносять особливі ділянки дослідження: політичні установи, політичну поведінку, державне адміністрування, міжнародні відносини. Назвою "П." сьогодні об'єднують різноманітні політичні дослідження, які відрізняються не тільки предметно, а й теоретично та методологічно. Термін "політична наука" був уведений у слововжиток, аби протиставити позитивну науку про політику політичній філософії. До політичної науки у період її становлення ставили такі самі вимоги, як і до природничих наук: її узагальнення повинні ґрунтуватися на фактах (бути індуктивними); П. повинна бути здатною здійснювати передбачення, які можна підтверджувати (спростовувати) з допомогою фактів; П. повинна бути ціннісно-нейтральною ("об'єктивною", "позаідеологічною"). У 50 - 60-ті рр. XX ст. методологічною основою політичної науки став біхевіоризм. Хоча біхевіоризм виник у 20-ті рр. XX ст. у США як напрям емпіричної психології (Вотсон, Скінер), але у 50 - 60-ті рр. методи біхевіоризму були застосовані у П.; у такий спосіб прагнули подолати переважання психологічних, моральних та формально-правових підходів. Біхевіоризм відіграв корисну роль у підвищенні уваги до поведінки, зокрема до поведінки груп, у різних ситуаціях, підвищив роль емпіричних методів у П. - в тім числі застосування кількісних, математичних методів. Але позитивістська обмеженість біхевіоризму призвела у П. до втрати її методологічної цілісності та до появи цілої серії різних методологій та теорій - теорії груп, системного та структурно-функціонального аналізу, теорії прийняття рішень, теорії раціонального вибору, теорії ігор, економетрики тощо. Безсумнівно, сьогодні існують безперечні підстави вважати, що П. існує, принаймні, як певна дисципліна. Мається на увазі певний інтелектуальний рух, кооперація людей, які називають себе політичними науковцями; ця кооперація ґрунтується на визнанні певних критеріїв професійності та етичних норм, прийнятих у науковій діяльності. Ці норми знаходять своє реальне втілення у наявності певного простору спілкування, в існуванні комунікативної спільноти: існує велика кількість періодичних видань, проводяться круглі столи, конференції, конгреси, в тім числі на міжнародному рівні. Важливу роль у координації цього руху та в його самоусвідомленні відіграє Міжнародна асоціація політичних науковців (IPSA - International Political Science Association). П. є предметом викладання, і в цьому розумінні вона теж є дисципліною. Потреби викладання підштовхують науковців до визначення хоча б у загальних рисах її структури та змісту. Одначе існування П. як дисципліни ще не означає, що вона є чимось цілісним у методологічному та теоретичному відношенні З. аперечення ідеї єдності методу (методологічної єдності суспільних наук) стало важливою додатковою обставиною, яка привела до змін у розумінні того, що слід вважати теорією в суспільних науках З. окрема, визнання того, що у суспільних науках не можна нехтувати інтенціональністю (тобто інтересами, уявленнями, ціннісними орієнтаціями, які мотивують будь-який вчинок), спричинилося до підвищення ролі герменевтичних методів у суспільних науках. Серед тих позицій, які визнають можливість політичної науки як такої, можна виокремити принаймні три найважливіші. Першу обстоюють ті науковці, які намагаються забезпечити методологічну єдність політичної науки, пропонуючи певний варіант теорії, що, з їхнього погляду, здатна виконувати роль об'єднувальної парадигми для П. Одначе домінування тих чи тих парадигм переважно означене часовими та географічними межами. Визнання цього безперечного факту привело до утвердження позиції плюралізму, коли вислів "політичні науки" вважають висловомпарасолькою, який позначає тільки деяку сукупність різних методів та теорій. Таку позицію, зокрема, можуть розвивати в руслі філософії деконструктивізму К. райній формі плюралізму методологій та теорій протистоїть поміркованіша та більш виправдана позиція. Її суть полягає в погляді на різні методології та теорії як на взаємодоповнювальні (її також визначають як "синергетичну" різних методологій та теорій).

ПРАГМАТИКА - розділ семіотики, в якому тематизується застосуванння мови або інтерпретація знаків водночас із суб'єктом цієї інтерпретації. Поняття "мовленнєва П." було введено Моррисом і Карнапом як доповнення синтаксису та семантики мови. Моррис прагнув при цьому до універсально-семіотичної інтеграції усіх трьох дисциплін в прагматичній семіотиці. Згодом філософи та методологи науки, а також семіотики й представники соціальних наук почали розвивати концепції доповнення і навіть інтеграції синтаксису і семіотики стосовно мовленнєвої П. Останнім часом лінгвісти з метою доповнення або розширення програми об'єднання синтаксису та семантики, а також у багатьох соціально зорієнтованих концепціях соціо-психотекстової чи прагмалінгвістики почали включати до кола своїх інтересів предметну сферу мовленнєвої П. Існує також соціальна П., яка досліджує правила чи норми, що регулюють діяльність і забезпечують інтегративні процеси в групі, спільноті, суспільстві. В комунікативній теорії П. розвивається як трансцендентальна (Апель) або ідеальна (Габермас). У річищі герменевтично-лінгвістичнопрагматичного повороту П. бере за вихідний пункт філософування, а отже, і методологічний принцип - повсякденне мовне спілкування, реконструюючи у такий спосіб парадигму інтерсуб'єктивності на засадах трансцендентальної постановки питань. Це означає, що поряд з емпіричною П., мета якої полягає в осягненні актуально-типових за певних умов мовленнєвих актів (котрі у зв'язку з цим можуть бути досліджені з соціологічного, етнологічного та психологічного кутів зору), "універсальна П.", як вказує Габермас, покладає собі за мету встановити й реконструювати універсальні умови можливого взаєморозуміння або, за Апелем, систему правил, на які спирається здатність суб'єкта висловлювати речення в тій або тій ситуації. В етичному відношенні трансцендентальна П. досліджує способи застосування загальнозначущих принципів моралі щодо діяльності в певному соціокультурному контексті. Етичний вимір трансцендентальної П. полягає також у розробці методів та процедур обґрунтування етичних норм на основі дискурсу, де трансцендентальна (Апель) або ідеальна (Габермас) комунікація постає як регулятивна ідея такого обґрунтування.

РИТОРИКА (гр. ρητορική τέχνη - ораторське мистецтво, наука красномовства; лат. ars rhetorica - мистецтво говоріння). Сьогодні термін "риторика" вживають у різних значеннях: 1) наука красномовства, ораторське мистецтво; 2) навчальний предмет, в якому викладена теорія красномовства, ораторського мистецтва; 3) підручник з цього предмета; 4) позірне, зовнішньо красиве, але позбавлене змісту красномовство; 5) назва молодшого класу у навчальних закладах України XVI - XVin ст. Р. займала важливе місце в системі освіти Античності, в середньовічній Європі, а особливо в епоху Відродження. У цей час вона разом з теологією, філологією, граматикою становила основу комплексу знань, які здобувала молодь у навчальних закладах. У добу Відродження Р. відігравала роль методології замість філософії, що в епоху Середньовіччя обслуговувала насамперед потреби теології. Найранішою пам'яткою риторичного мистецтва в Україні можна вважати перекладений і творчо перероблений трактат візантійського автора Георгія Хуровска "О образьхь", уміщений в "Ізборнику Святослава 1073 р.". Там розглядаються 27 "творьчестиихь образовь", тобто риторико-поетичних фігур і тропів, вживаних античними і візантійськими письменниками для прикрашання мови. Це найраніша пам'ятка не тільки поетики, риторики, семантики, а й естетичної думки України Княжої доби, яка протягом багатьох віків була єдиним риторико-естетичним посібником У країни-Руси. По ньому вчилися прикрашати мову і робити її переконливішою та емоційнішою багато ораторів аж до ХУП ст., коли почали з'являтися підручники Р. західноєвропейського походження, а незабаром - і риторичні трактати, написані вихованцями КМА латинською мовою. Майже всі вони мають ренесансно-гуманістичну спрямованість і виконують обов'язки методолога серед академічних дисциплін, а тому в кінці риторичних трактатів часто подаються додатки у вигляді скорочених курсів філософії, переважно логічного змісту. В цілому, в них домінує тип Р., який орієнтується на класичні зразки і вирізняється "пристойністю" (decorum) як провідним принципом, - це особливо характерне для Прокоповича. Вітчизняні ритори, як і їхні попередники (передусім Аристотель, Ціцерон. Квінти ліан), великого значення надавали тропам і фігурам, вважаючи їх не тільки засобом прикрашання мови, а й збудження певних афектів у слухачів. Серед тропів перевага надавалася алегорії, що засвідчують майже всі заголовки тодішніх риторичних курсів. Ритори прагнули здивувати слухача незвичайними словами і дивовижними словосполученнями і в такий спосіб показати свою ерудицію, уміння варіювати і розвивати знайомі теми й мотиви. Це є додатковим свідченням поширення в Україні барокового стилю, який спричинився до появи в риторичних курсах елементів "дотепності". Ораторською майстерністю добре володіли не тільки професори КМА, а й усі укр. полемісти, починаючи від Оріховського, якого у свій час називали "українським Демостеном". Не останнє місце серед інших дисциплін займала Р. й пізніше в нових духовних і світських навчальних закладах України XIX ст. За комуністичного режиму Р. була упосліджена і не фігурувала серед обов'язкових дисциплін в освітніх інституціях України. Нині викладання Р. поступово відновлюється.

Суразький, Василь (Василь Малюшицький) (серед. 50-х рр. XVI ст. - між 1604 р. та 1608 р.) - укр. письменник-полеміст, член Острозького наукового гуртка. У 1575 - 1581 рр. С. перебував на службі у князя К. Острозького В. продовж 40 років працював в Острозькому культурно-освітньому осередку. С. відзначався високим освітнім рівнем, що виявлявся у глибоких знаннях Біблії, патристики, теологічної літератури загалом. Ісаєвич припускає, що він брав участь у підготовці Острозької біблії 1581 р., а також не виключає можливість того, що в 1583 р. він був міським писарем в Острозі. С. є автором двох виданих в Острозі значних праць: "О единой истинной православной вере" (1588) і "Псалтирь ст. Возс л Ί, дованіемт." (1598). Філософські погляди С. сформувалися під впливом християнського неоплатонізму східної патристики, а також під певним впливом поширеної на той час в Україні реформаційної ідеології. їх реконструкція, здійснювана шляхом аналізу згаданих творів, дає підстави стверджувати, що для С. є характерними: нерозмежованість сфер філософії і теології, протиставлення Бога і світу, розуміння Бога як чогось вічного, надчуттєвого, невидимого й неосяжного. Поняття Бога, за С., включало також філософське уявлення про субстанцію, адже Бог наділявся атрибутами вічності й безконечності. Людську природу С. поділяє на зовнішню і внутрішню, або тілесну і духовну, з подальшою диференціацією останньої відповідно до ступеня залежності змісту і характеру інтелектуальних процесів від їх тілесного субстрату - ума, як вищої умоглядної і творчої сили, що спрямовується Богом і покликана відкривати в людині закладену в неї Богом істину, і розмислу, або розсудку Ц. е забезпечує пізнання зовнішнього світу і душі як опосередковуючої ланки між двома природами. Сутність "внутрішньої людини" виражена в умі, а розмисел переважно пов'язаний із "зовнішньою людиною". Пізнання викладених у Святому Писанні теологічних істин, а також пізнання своєї "внутрішньої людини", що здійснюється у подвигу самопізнання, можливе, на думку С., лише як миттєве містичне осяяння, розумне бачення ума і тому не потребує "зовнішнього розуму", західної раціоналістичної теології. Тому схоластика не тільки зайва, а й шкідлива В. одночас за "зовнішнім знанням" С. визнає прикладну цінність. Отже, у С. вже проглядається тенденція до усвідомлення необхідності опанування світських наук, європейської духовної спадщини, набуття інтелектуального вишколу, хоча б з метою вироблення навичок, вправності в обстоюванні власної позиції, вміння переконливо захищати і розвивати духовні традиції свого народу.

ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ - філософська дисципліна, що вивчає культуру у всій багатоманітності її історичних форм та багатогранності структурних специфікацій. Ф.к. необхідно відрізняти від філософії історії, оскільки цикли розвитку культури не збігаються з етапами історичної еволюції, а також від соціології культури, яка вивчає культуру в процесі її емпіричного функціювання в соціумі З. самого початку поняття культури (або аналогічне йому) в стародавній європейській та східній філософській думці означало цілеспрямований вплив людини на природу, виховання людини, слідування певним морально-духовним принципам. Лнтичні софісти та кініки виступили з ідеями критики культури, повернення людини до природи. Китайський даосизм також пропонував відійти від однобічного людського "дао" і повернутися до всеосяжного вищого "дао" Всесвіту. В християнстві, починаючи з раннього, критерієм ставлення до культури стає не природа, а Бог. З друг, пол. XVIII ст. починається новий етап у розвитку філософії культури. Під культурою починають розуміти всю сукупність досягнень у науках та мистецтвах, а в Ф.к. розгортається широке коло досліджень, які потім розгалужуються на філософію мови, філософію міфу, філософію релігії, філософію права тощо. Руссо критикував культуру й цивілізацію за штучне посилення нерівності порівняно з природним станом нерівності у первісному суспільстві. Гердер розглядає культуру в контексті історичного розвитку людства як прояв здібностей людського розуму. Ніцше виходить із твердження про природну антикультурність людини, а культуру розглядає як засіб поневолення й боротьби за владу Ш. пенглер звертається до порівняльного аналізу головних історичних культур, вважаючи кожну з них замкненим організмом із властивим їй життєвим циклом. Тойнбі, продовжуючи розвивати ідею локальних цивілізацій, намагається об'єднати їх єдиним знаменником на кшталт "Граду Божого" Августина. В останній трет. XIX - перш. пол. XX ст. антропологи та етнографи (Тайлор, Боас, Крьобер, Малиновський) досліджували примітивні суспільства з точки зору функціювання їх культурних інститутів, а культура починає розглядатись як цілісність, що ієрархічно впорядковує елементи та системи. Представники культурної антропології почали розглядати культуру як інваріантну стабільну структуру, що є способом збереження, акумуляції й передачі соціального спадку. Фройд розглядає культуру як засіб соціального пригнічення і разом з тим як форму можливої сублімації. Неофройдизм вбачає в культурі знакову систему закріплення психічних переживань К. ассирер та Юнг вивчали символічні властивості культури, зокрема, останній вважав, що певні символи можуть активізувати архетипи колективного позасвідомого. В філософських концепціях постіндустріального суспільства (Велл та ін.) культура виступає важливим засобом гармонізації стосунків як всередині соціуму, так і між людиною і природою.