начала

Гартман, Едуард (1842, Берлін - 1896) - нім. філософ, засновник філософії позасвідомого. Основою всього існуючого Г. вважав позасвідоме духовне начало, універсальний осередок логічного і нелогічного. В обґрунтуванні цієї ідеї спирався на синтез філософських систем Гегеля і Шопенгауера, панлогізму і волюнтаризму, а також на уявлення про несвідоме Шеллінга. Певний вплив на нього мала також еволюційна теорія Дарвіна. Якщо існують у світі такі явища, які непояснювані з самих лише матеріальних причин і можливі лише як дії духовного начала (волі, що уявляє), і якщо, з іншого боку, в цих явищах відсутній індивідуально-свідомий чинник (тобто воля і уявлення окремих осіб), то, на думку Г., необхідно визнати ці явища діями певної універсальної волі, яка уявляє і знаходиться за межами індивідуальної свідомості. Це і є несвідоме. Відчуваючи незадовільність цього чисто негативного визначення (можна застосувати і до каменю, і до абсолютного начала світу), Г. припускає його заміну терміном "позасвідоме". Несвідоме постає у Г. як всеохоплююча одинична істота, яка є всім існуючим; воно абсолютно неподільне, і всі множинні явища реального світу є лише дії і сукупності дій всеєдиної істоти. Якщо спочатку Г. визначає несвідоме як безумовну єдність волі і уявлення (ідеї), то в дослідженні розвитку світу він не лише відокремлює і протиставляє їх, а й тлумачить як чоловіче і жіноче начала В. оля сама по собі має лише силу реальності, але сліпа і нерозумна; ідея ж, хоч світла і розумна, але абсолютно безсила, позбавлена будь-якої активності. Спочатку обидва ці начала знаходилися у стані чистої потенції (небуття), але потім воля перейшла з потенції в акт і долучила до нього пасивну ідею. Дійсне буття, яке покладається волею як нерозумним началом, саме є нерозумним і неминуче терпить біди і страждання. Розумна ідея негативно ставиться до такого буття, але не може нічого вдіяти через свою пасивність. Та завдяки свідомості вона звільняється від світової волі і створює всьому існуючому можливість свідомого заперечення життєвого хотіння і повернення знову до стану чистої потенції А. налізуючи проблематику феноменології моральної свідомості, Г. вважав, що емпіричні факти виявлення моральної свідомості мають передувати моральним принципам. Він був одним із тих, хто вперше застосував термін "аксіологія" у царині філософського аналізу проблеми цінностей.

[br]

Осн. тв.: "Філософія позасвідомого". В З т. (1869); "Феноменологія моральної свідомості" (1879); "Теорія категорій" (1898)та ін.

РЕЛІГІЯ ( від лат. religio - побожність) - духовний феномен, який виражає віру людини в існування надприродного Начала і є для неї засобом спілкування з ним та входження в його світ. Витоки Р. тлумачаться по-різному, відповідно до певних світоглядних орієнтацій. Для матеріалістів Р. є продуктом фантазії і розвивається від фетишистських та анімістичних уявлень до демонологічних вірувань, політеїзму і монотеїзму. За такого підходу надприродне виступає не більш як ідея, заперечується реальна наявність у бутті як людей, так і всього Всесвіту Вищого Начала, Абсолютної Реальності, що лежить поза світом явищ й відкривається кожному через внутрішнє відчуття його присутності, особливе переживання Священного. Саме з останнім пов'язане історичне різноманіття R, етапи її розвитку й форми вияву' Особливістю релігії є те, що в ній відображаються не якісь зовнішні щодо людини сили, а такий її особистісний стан, що його можна назвати станом самовизначення у світі, здобуття людиною самої себе Б. удь-яку релігійну систему характеризує віра в трансцендентне і система зв'язків з ним. Тому Р. виступає не у формі когнітивного, а в ролі засобу позалогічного освоєння людиною своєї причетності до процесів, що відбуваються у Всесвіті, знаходяться під впливом якихось Вищих Сил і не піддаються логічному аналізу. Головна суть Р. полягає в тому, що вона слугує засобом самовизначення людини у світі на основі відчуття наявності в собі якогось надприродного начала і віри в можливість свого прилучення до Вищої Сутності не за допомогою раціо чи якоїсь обрядової дії, а через містичну інтуїцію (т. зв. ейдетичне бачення). В Р. людина усвідомлює своє ставлення до світу насамперед через відношення до певних граничних основ особистого буття. Природні й історичні об'єкти одержують в Р. роль знакових означень людських символів і ціннісних орієнтирів, а людина здобуває можливість відчути свою причетність до всесвітніх процесів, що є продуктом дії незбагненних, реально існуючих Вищих Сил. Релігійні символи, хоч вони й мають людське походження, завжди виходять за межі цього буття і виконують в житті людини свої функції саме завдяки тій "вісті", яку вони несуть. Ці символи дають можливість людині через інтуїтивне прозріння відчути реальну присутність у своєму особистому житті, бутті всіх людей і всьому Всесвіті Вищого Начала, Вищої Премудрості, Вселенського Розуму, що спрямовує і робить осмисленим як існування Всесвіту, так і власне існування людини. Понятійна фіксація змісту символічної системи Р., вироблення релігієзнавчої мови - актуальна проблема сьогодення.

АРХЕ ( від грецьк. αρχή - початок) - термін давньогрецьк. філософії, що позначає першопринцип, початок. Платон розрізняв значення А. як: 1) онтологічного принципу, або першопринципу сущого ("Федр"); 2) гносеологічного принципу, або першопринципу пізнання ("Держава", кн. 6). Аристотель у "Метафізиці" вперше подає семантичний опис А. і розрізняє онтологічні та епістемологічні начала. Перші - це "начала сутності", або принципи буття. їх стільки ж, скільки й метафізичних причин - матерія, форма (ейдос), начало руху й мета (телос). Другі - це начала пізнання, їх характерною рисою є самоочевидна достовірність, аксіоматичність (див. аксіома).

ГНОСТИЦИЗМ ( від грецьк. γνωστικόζ - пізнавальний, той, хто пізнає) - термін для позначення вчення філософів та теологів епохи раннього християнства (II - IV ст.), які широко застосовували філософські розмисли у поєднанні з містичним пізнанням містерій віри. Частково має ще дохристиянське походження. Набував різноманітних еклектичних форм, які об'єднували багато елементів магії, містичних традицій, перських вчень дуалістичного характеру, єврейської теології та елліністичної філософії. З елементами християнської доктрини гностики найчастіше поєднували платонізм та піфагореїзм, особливо часто посилаючись на біблійне вчення про творіння та діалог "Тимей" Платона. Гностичну традицію поділяють на східний (сирійський) та західний (Александрійський) Г. До представників східного Г. відносять Сатурніла, Василіда, його сина Ісидора, Вардесана та Маркіона. До західного крила Г. належать Карпократ, його син Епіфан та Валентин (пом. бл. 160 р.), який мав найбільшу кількість послідовників. Загальним уявленням для різних представників Г. є дуалізм між Богом, який виступає духовним началом, ототожнюється зі світлом і є джерелом всякого блага, з одного боку, та матеріальним світом, який асоціюється передусім зі злом та темрявою, з іншого. Гностики визнають ці два начала рівносильними і вказують, що між ними в космічному масштабі точиться боротьба. Стосовно Божественного світу вживається термін "плерома" (від грецьк. досконалість, повнота). Саме плерома, згідно з Валентином, є засадою буття, позбавленою будьякого оформлення та поділу. Як Божественна повнота вона існує споконвіку і тому не має початку, але породжує все інше. Гностики визнають існування сутностей-посередників (ангелів, еонів), які породжуються з плероми і є носіями Божественної природи, одночасно виступаючи як абстрактні творчі сили і міфічні істоти. Процес породження еонів гностики іноді називають еманацією. Матеріальний світ, на думку гностиків, створював не добрий Бог, а злий, якого вони називають Деміургом (іноді ототожнюється з давньоєвр. Богом-творцем Ягве) і якого вони визнають проміжною, третьою ланкою між Богом та світом (трихотомія). Деміург також виступає найнижчим еоном, який у певний момент з'єднався з матерією і дав таким чином початок різноманітним часткам духу (душам), які складають світ. Різноманітні живі істоти світу (включно з людьми) є результатом занурення еонів у матерію. Подібне поєднання не є для духовних сил природним. Людське становище у цьому світі нагадує ув'язнення душі (в рамках тіла). Духовне начало людини прагне звільнитися від матерії і возз'єднатися з Богом у плеромі. Проте самостійно люди цього зробити не можуть. Тому для їхнього порятунку прийшов останній еон, духовний Спаситель (Христос, який іноді ототожнюється з Першою Людиною), щоб запропонувати їм гнозис - вчення про їхню справжню духовну природу і про шляхи повернення душ людей до Бога. У відповідності з ученням про гнозис, все людство поділяється на три головні групи - тілесних (соматиків), душевних (психіків) та духовних (пневматиків) людей. Перші з них є язичниками, які прив'язані до негідних пристрастей, не здатні від них звільнитися і тому приречені на загибель. Душевні люди - це передусім більшість християн і юдеїв, які вже вийшли на шлях покаяння і спасіння. Проте справжнього спасіння заслуговують лише представники останньої групи, власне гностики, які здатні безпосередньо пізнавати Бога і наближатися до нього за допомогою гнозису. Внутрішній організації гностичних сект був притаманний аскетизм і відносно високий статус жінок, передовсім внаслідок культу Божественної Мудрості. Ставленню гностиків до Христа властивий докетизм - вчення про примарність фізичного приходу Спасителя і заперечення його людської природи. Прихід Христа як останнього еона позначує остаточний розрив духовного начала з матеріальним. Для аргументації Г. характерним є широке використання алегоричного методу інтерпретації священних текстів. З одного боку, Г. загрожував тій доктрині, яка пізніше отримала назву православного (ортодоксального) християнства, а з іншого - він спонукав її точніше визначитися стосовно вчення про церковне передання та одкровення. Г. вплинув на багатьох ранньохристиянських авторів, зокрема, на Елемента Александрійського та Оригена. Г., як релігійно-філософському вченню, властивий відхід від теоретичного опрацювання проблем логіки і метафізики і зосередження уваги на практичній етиці, а, отже, й людині. Останню, порівняно з грецьк. філософією, вони розглядають певною мірою спрощено, оскільки підходять до неї поза суспільно-політичними реаліями, національними й культурними особливостями народів.

1) от; (в разговорной речи, перед словами, начинающимися с некоторых групп согласных) о́то; від усі́х о́то всех, от всех; зале́жно

2) (для обозначения причины, начала или начального пункта движения) от; с; (перед словами, начинающимися с некоторых групп согласных) со, о́то

3) (для указания на источник происхождения, получения, приобретения) у; от

4) (при сравнит. степени) чем; не́жели; (передаётся также конструкциями с род. п. без предлога)

1) занима́ться

2) загоня́ться; перенима́ться; собира́ться

1) ( начинать гореть) загора́ться, загоре́ться, занима́ться, заня́ться, возгора́ться, возгоре́ться; (сильно, внезапно) вспы́хивать, вспы́хнуть

2) ( о рассвете) занима́ться, заня́ться; ( без оттенка начала действия) брезжи́ть, забрезжи́ть

3) ( краснеть) вспы́хивать, вспы́хнуть, зардева́ться, зарде́ться

1) ( начинать гореть) загора́ться, загоре́ться, занима́ться, заня́ться, возгора́ться, возгоре́ться; (сильно, внезапно) вспы́хивать, вспы́хнуть

2) ( о рассвете) занима́ться, заня́ться; ( без оттенка начала действия) бре́зжить, забре́зжить

3) ( краснеть) вспы́хивать, вспы́хнуть, зардева́ться, зарде́ться

1) ( начинать гореть) загора́ться, загоре́ться, занима́ться, заня́ться, возгора́ться, возгоре́ться; (сильно, внезапно) вспы́хивать, вспы́хнуть

2) ( о рассвете) занима́ться, заня́ться; ( без оттенка начала действия) бре́зжить, забре́зжить

3) ( краснеть) вспы́хивать, вспы́хнуть, зардева́ться, зарде́ться

1) (что чем) посыпа́ть, посы́пать, засыпа́ть, засы́пать; (соверш.) затруси́ть (диал.)

2) (только соверш. - привести в движение) затрясти́; (сильно и без оттенка начала действия, а с оттенком совершённости) сотрясти́; ( начать вытряхивать) затруси́ть

1) (что чем) посыпа́ть, посы́пать, засыпа́ть, засы́пать; (соверш.) затруси́ть (диал.)

2) (только соверш. - привести в движение) затрясти́; (сильно и без оттенка начала действия, а с оттенком совершённости) сотрясти́; ( начать вытряхивать) затруси́ть

1) (що и чого при обозначении танца, песни) начина́ть, нача́ть (что), почина́ть, поча́ть (что); (о знакомстве, разговоре) заводи́ть, завести́ (что), перен. завя́зывать, завяза́ть (что); ( браться за что-нибудь) принима́ться, приня́ться (за что), приступа́ть, приступи́ть (к чему); ( решаться на исполнение чего-нибудь) предпринима́ть, предприня́ть (что); (перен. - о длительном действии) пуска́ться, пусти́ться (во что); (только соверш. - об усиленном действии) пойти́

2) ( с обозначением начального пункта или момента действия) начина́ть, нача́ть

3) (с обозначением начала или первых признаков какого-нибудь явления, состояния, выраженных инфинитивом) начина́ть, нача́ть, стать (только соверш.)

en\ \ [lang name="English"]M_s temperature, martensite start temperature

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМ У ФІЛОСОФІЇ - у загальному значенні - сукупність філософських вчень про природу і сутність людини, у вужчому - напрям західної, переважно нім. філософії, започаткований Шелером та розвинутий у теоріях Плеснера, Ротхакера, Гелена, Хенгстенберга, Кассирера, Больнова та ін. А.н. у ф. є спробою шляхом узагальнення новітніх досягнень гуманітарних наук про людину - антропологи, етнографії, етнології, психології, соціології та ін. - на світоглядних засадах нім. романтичної філософії та філософії життя, неокантіанства, феноменології, екзистенціалізму з'ясувати самобутність людини, специфічність засад її буття, а також роль та місце у системі соціальних зв'язків у суспільстві. Фундамент філософської антропології як відносно самостійної галузі досліджень, який заклав Шелер, створив програму вивчення своєрідності людини та її буття в усій повноті їх виявів. Ця програма була спрямована на взаємоузгодження спеціально-наукового дослідження різних галузей і аспектів людського буття з цілісним осягненням проблеми людини засобами філософії. Визначаючи людину як єдність нерозумного життєвого пориву та нежиттєздатного розуму (духу), Шелер вбачав відмінність людини від тварини у духовності та здатності вільно і творчо ставитися до процесів, явищ і речей довкілля. За такого підходу філософська антропологія постає як галузь метафізичних знань про походження людини, її фізичні, психічні та духовні начала й спонуки. В умовах інтенсивно зростаючого обсягу різноманітної наукової людинознавчої інформації вона покликана відновити цілісний філософський образ людини та її ставлення до самої себе і процесів навколишнього світу. А.н. у ф. має декілька відгалужень: культурно-філософський (Ротхакер, Ландман), з опорою на версію філософії життя, розроблену Дильтеєм; біологічний (Плеснер, Гелен, Портман), що спирається на розроблене Ніцше розуміння людини як біологічно недосконалої та непридатної до повноцінного існування на основі власного волевиявлення істоти; релігійний (Генгстенберг), за яким специфіка людини полягає у "спрямованості до Бога"; педагогічний (Больнов), орієнтований на розвиток спроможності до самостійного мислення, вміння особистості визначати і постійно відтворювати власну, неповторну і нестійку міру життя. Хоча означені мислителі різняться розумінням специфіки і функцій філософської антропології, основних її категорій, законів, методів, стану та перспектив розвитку, вони усе ж постають як представники єдиного напряму в філософії, наполягаючи на поверненні до розгляду змістовних онтологічних проблем, пов'язаних з природою буття людини як цілісного суб'єкта життєвого процесу.

БУТТЯ БУДЕННЕ, буденність - вимір людського буття, у межах якого гальмується актуалізація неповторно-особистісного начала. Б. б. людини є результатом реалізації волі до самозбереження і волі до продовження роду. Поняття "буденність" широко використовував Бердяєв на означення "охолодження" пристрасно-людяного в людині. У Фройда зустрічаємо поняття "буденне життя". Гайдеггер у "Бутті та часі" та інших творах користується поняттями "буденна присутність", "присутність в її повсякденності", "повсякденна присутність", "буденність", характеризуючи їх через принципову безособовість. Ясперс на означення буденності використовує поняття "наявне буття". Цей термін у нього, на відміну від Гайдеггера, означає буденність та "комунікацію наявного буття". Втім, буденність для нього - це не результат комунікації як такої, а лише неавтентичної, уречевленої комунікації. Б. б. - це перебування, пасивне, невільне буття, застиглість переживання та дії, коли наявна відчуженість від власного "Я", від дійсного переживання світу. Б. б. можна схарактеризувати як підкорення іншому або іншим, невизначеність власного шляху та небажання вибору. Векзистенційно-психологічній площині Б.б. - це насолода несвободою, яка понижує людину до рівня об'єкта, насолода відсутністю відповідальності. Адже в Б. б. відповідальність індивіда переноситься на спільноту. В Б. б. можна виявляти величезну зовнішню активність, однак вона завжди задана іззовні, а не внутрішньо, глибинно. За влучним висловом Гайдеггера, буденність - це "заспокоєність у невласному бутті".

ГІДНІСТЬ - одна з основних позитивних ознак людини як особистості; міра ствердження в людині особистісного начала. Психологічно постає як належний рівень самооцінки і дійовий механізм самоконтролю, що спирається на чітке розрізнення особою припустимого для неї і неприпустимого. Як етична категорія Г. позначає загальнообов'язкове визнання самоцінності людини, її здатності і доконечної потреби бути моральним суб'єктом В. ідповідно до різних модальностей людського буття розрізняють особисту Г., жіночу чи чоловічу Г., професійну Г., національну Г., Г. громадянина, людську Г. В структурі особистості і в практичній поведінці Г. реалізується через такі чесноти, як благородство, скромність, відповідальність, критичність і вимогливість до себе та інших тощо. Умовою формування і потвердження Г. є потреба в повазі з боку інших людей (гідним є те, що гідне поваги). Тому співвідносним щодо Г. моральним феноменом виступає честь, як безпосередній моральний вияв позитивної громадської оцінки особистості. Г. займає чільне місце в філософсько-етичних вченнях К'еркегора, В. Соловйова, Марселя, Тилліха та ін. Особливо значущою є роль Г. як загальнолюдської цінності в обґрунтуванні прав людини, в теорії і практиці ненасилля.

ГНОЗИС ( від грецьк. γνωσιζ - знання, пізнання, вчення) - грецьк. термін для позначення знання. В епоху Еллінізму Г. означав проникнення в надчуттєвий світ шляхом споглядання духовних сутностей і Бога. Г. є чільним поняттям релігійно-філософських систем гностиків, згідно з якими, Г. є особливим потаємним одкровенням Бога для обраних людей, що стає запорукою їхнього спасіння С. тосується насамперед містичного пізнання. Згідно з гностицизмом, теорія пізнання виступає таїною, яку Христос-Спаситель відкрив обраному колу своїх учнів для їхнього спасіння. Г. охоплює відомості про справжню духовну природу людей та шляхи їхнього спасіння через звільнення духовного начала від матеріальних пут. Коли людина прагне повернутися до Бога, Г. виконує функцію оберегу від нападів злого Деміурга, який є творцем матеріального світу і протистоїть духовним прагненням людини. До складу Г. нерідко входило вчення про перевтілення душ. Сам Г., стану якого можна було досягнути лише шляхом аскетичних практик, рятував людину від низки перевтілень, на які вона була приречена внаслідок особливостей матеріального світу (див. гностицизм).

ГРАНИЧНА СИТУАЦІЯ - поняття екзистенційно орієнтованої філософії та психології, яке фіксує кризові стани людини, що приводять до актуалізації особистісного начала. Така актуалізація виявляється у загостренні самосвідомості й переосмисленні сенсу життя, у виразній зміні переживання самоідентичності. У екзистенційну традицію XX ст. термін "Г. с." (Grenzsituation) увійшов завдяки Ясперсу. Він зазначав, що подібні ситуації виникають при зустрічі зі смертю, переживанні провини та подій, результати яких неможливо передбачити. Усвідомлена Г. с. має конструктивні наслідки, спрямовуючи до особистісного самовияву; неусвідомлена може призвести до невротичних реакцій. Художньообразне осмислення Г. с. здійснив свого часу Достоєвський. Г. с. протистоїть буденному буттю людини. Вона спрямовує її до вчинку як морального самовизначення, що виходить за межі підкорення традиційним способам світовідношення. При цьому слід розрізняти Г. с. та граничне буття. Якщо Г. с. здебільшого постає результатом зовнішних стосовно людини обставин, то граничне буття є наслідком усвідомленого виходу у позабуденні стани. В цих станах граничність втрачає свій випадково-ситуативний характер й сама набуває ознак специфічного буття. У граничне буття людину виводить не поодинокий вчинок, а цілісна низка вчинків, що випливає з її бажання реалізуватися за межами буденного буття.