наголос

1) лінгв. accent, stress; тж. emphasis

2) ( знак) stress, stress mark

აქცენტი, მახვილი

urğu

НАЦІОНАЛІЗМ УКРАЇНСЬКИЙ - деяка сукупність ідей та уявлень, в яких наголошується цінність нації. Джерела Н.у. вбачають передусім у поезії. Шевченка, де Н.у. виступає як поєднання цінності особи та нації, самобутньої культури та державної незалежності. Принципи Н.у. політичного вперше були чітко сформульовані Міхновським, потім Н.у. виступає важливим складником "популізму" (у розумінні ідеалізації простого народу як основи нації - Грушевський), консерватизму - у наголосі на еліті як носії культури і національної єдності (Липинський), а також складником деяких варіантів соціалізму та комунізму (націонал-комунізм). Внаслідок поразки Української Народної Республіки та утвердження авторитарних і диктаторських режимів у сусідніх державах (Польща, Росія) та поширення ідей інтегрального націоналізму в Зх. Європі, в 20-ті рр. в Зх. Україні виникає інтегральний націоналізм, одним із впливових ідеологів якого став Донцов. Філософськими засадами його політичної публіцистики був ірраціоналізм, волюнтаризм, елітизм. Н.у. в формулюванні Донцова не став загальноприйнятою ідеологічною доктриною націоналістичного руху 20 - 30-х рр. у Зх. Україні; крім того, він зазнавав критики (часто нищівної) і в націоналістичних колах. Більш зважені та помірковані версії Н.у. розвивали Вассиян, Сціборський та ін. Загалом Н.у. інтегральний (військовий) становив реакцію на домінування сили в міжнародних і міжнаціональних взаєминах, коли єдиним способом виживання нації могла бути тільки орієнтація на силу в протистоянні агресивним диктаторським режимам. Такою силою стала Українська повстанська армія, котра в боротьбі за незалежну Україну від 1941р. до поч. 1950 р. змушена була вести боротьбу і проти нім. фашизму, і проти рос. імперіалізму, прихованого за вивіскою СРСР. У ході цієї боротьби ідеологія Н.у. зміщувалася в бік визнання важливих елементів демократії та відмови від тенденцій ксенофобії, наявних в русі в період його формування. У післявоєнний період тільки од кін. 50-х рр. (особливо в 60-х рр.) став можливим культурний, інтелектуальний та громадський рух, який наголошував цінність нації як культурної самобутності у поєднанні із цінністю особи. Цей рух містив також більш-менш приховані, рідше - відкрито висловлені політичні вимоги (від розширення автономії до незалежності). Провідними постатями руху були Василь Симоненко, Іван Світличний, Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Василь Стус, Михайло Брайчевський, Валентин Мороз та ін. Виникли також окремі нелегальні політично спрямовані групи (група Лук'яненка-Кандиби та ін). У 70-х рр. рух поступово набуває виразного правозахисного характеру, проте він не мав єдиної ідеології і об'єднував широкий спектр орієнтацій - від прихильників "соціалізму з людським обличчям" та націонал-комунізму до "чистих" демократів і таких, які вважали здобуття державної незалежності основною метою Ф. ілософське підґрунтя руху також включало різні інтелектуальні тенденції: найбільший вплив мав екзистенціалізм, ревізіонізм, почасти аналітична філософія. З кін. 80-х та в 90-ті рр. XX ст. наголос на нації як носієві культурної самобутності та державної незалежності став важливим складником ідеології укр. націонал-демократів - широкого політичного руху, що його від кін. 80-х рр. репрезентує низка громадських організацій та партій. Ідеологія націонал-демократизму зберігає наголос на цінності нації як носія культурної ідентичності та державної незалежності, з одного боку, та гаранта прав людини, з іншого. В умовах, коли зберігається загроза культурній ідентичності українців внаслідок експансії рос. мови і культури, ідеологія укр. націонал-демократів не може її ігнорувати і, відтак, мусить поєднувати в собі громадянський та культурний аспекти. Н.у. у вузькому розумінні слова (коли політичні організації використовують термін "Н.у." як самоназву) представлений низкою організацій та партій, найвідоміші з яких ОУН, КУН та ін. В їх ідеології більшою чи меншою мірою наявні опозиції щодо лібералізму та громадянського націоналізму. Попри початковий період досліджень націоналізму в Україні до певних здобутків у цій галузі слід віднести антологію "Націоналізм" (Київ, "Смолоскип", 2000), підготовлену групою вчених з дослідження світового та укр. націоналізму на базі Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України.

1) ( спотворення звуків) accent

2) ( наголос) accent, stress, emphasis

1) metric

2) metrical

1) to fall, to drop, to tumble ( down)

2) ( зменшуватися) to decline, to decrease, to fall, to sink, to recede; (раптом - про ціни, попит) to slump; ( про температуру) to drop

3) ( про атмосферні опади) to fall

4) ( про наголос) to fall on

5)

АНАРХІЗМ ( від грецьк. άναρχια - безвладдя) - сукупність політичних концепцій, споріднених між собою тим, що вони заперечують централізоване управління суспільством, пропонуючи побудову суспільного ладу шляхом добровільного об'єднання у спілки або спільноти. Найважливішою прикметою змісту анархістської політичної концепції (або близької до А.) є утвердження цінності окремої особистості та індивідуальної свободи у найбільш радикальній формі. Віддалені ідейні коріння А. можна віднайти у деяких течіях давньогрецьк. філософії (істоїцизм), також в індивідуалістських та комунітаристських елементах християнства. Перше чітке формулювання ідей А. дав англ. політичний філософ, романіст та есеїст Годвін (1756 - 1836) у кн. "Дослідження політичної справедливості" (1793), в якій він обґрунтував ідею бездержавного суспільного ладу. В 40-х рр. XIX ст. А. оформлюється в окрему течію політичної думки, яка у друг. пол. XIX - на поч. XX ст. досягає суттєвого впливу, особливо у деяких європейських країнах (Франція, Іспанія, Італія та ін.). Дослідники політичних ідеологій, даючи типологію А., вирізняють: а) індивідуалістський А.; б) комуністичний А. (анархо-комунізм); в) проміжний між першим та другим - індивідуалістськи-комунітаристський А. Цей поділ на різновиди має своєю підставою різницю у підході до проблеми "особистість - спілка (спільнота)". Залежно від того, якими засобами політична концепція пропонує досягати мети, анархічні політичні концепції поділяють на реформістські та революційні. Крайній індивідуалістський варіант А. заперечує будь-які суспільні установи (сім'ю, церкву, традиції, політичні партії, державу) та будь-які форми колективної свідомості (мораль, релігію, ідеологію), які б обмежували свободу особи. Вважають, що класичне формулювання індивідуалістського різновиду А. дав нім. філософ, лівий гегельянець Штирнер (1806 - 1856) у своєму творі "Єдине та його власність" (1845). Інші анархістські політичні концепції намагаються врівноважити захист автономії окремої особистості з потребою єднання людей у спілки (громади) або спільноти. Це дає перехідну форму - індивідуалістсько-комунітаристський А.: особистості, добровільно жертвуючи частиною своєї свободи, об'єднуються у відносно невеликі спілки, які, в свою чергу, можуть утворювати спілки спілок. До індивідуалістсько-комунітаристського А. належить політична концепція Пру дона - франц. філософа, який у кн. "ЇЦо таке власність" піддав критиці капіталістичний ринок як спосіб гноблення виробника. Оскільки у цій концепції наголос зроблено на взаємності обміну, то розвиток цієї ідеї політичними філософами кін. XIX ст. іноді називають "концепцією взаємності". Ідеї Прудона відіграли важливу роль у стимулюванні профспілкового руху—реформістського анархо-синдикалізму. Крім того, вони стали одним із джерел революційного анархо-синдикалізму. Найвпливовішим його теоретиком став франц. інженер та соціальний філософ Сорель (1847 - 1922). Він зазнав впливу ідей Ніцше, Маркса та Бергсона, поєднавши таким чином марксистську орієнтацію на практичну дію з волюнтаризмом та інтуїтивізмом. Революційний А. рос. політичного філософа Бакуніна виявляє виразні ознаки суто комунітаристського (колективістського) А.: він вважав, що держава має бути зруйнована насильницьким шляхом і замінена федерацією вільно утворюваних селянських та робітничих спілок, які б колективно володіли власністю і спільно контролювали розподіл (кожному відповідно до його трудового внеску). Колективістські тенденції концепції Бакуніна були посилені у політичній філософії Кропоткіна (1842 - 1921), який перетворює спільноти (рос. "общиньї") в основу всього суспільного ладу - у колективного власника засобів виробництва та (шляхом їх об'єднання у федерації) у замінника держави. У тлумаченні Кропоткіна комунітаристський різновид А. набув своїх крайніх форм і став комуністичним А. (анархокомунізмом). В Україні перше свідоме формулювання ідей А. (як складника лібералізму у політичній концепції Драгоманова) репрезентує індивідуалістськи-комунітаристський та реформістський різновид А. Драгоманов - ліберал (вірить у поступ, розум, емансипацію шляхом просвіти і та ін.), конституціоналіст, але ідейна противага бюрократичному централізму та імперіалізму зосереджена передусім в анархістських елементах його концепції. Цим ідеям не випало стати джерелом для появи ідеології анархістського політичного руху в Україні. Анархістський політичний (військовий) рух 1917 - 1921 рр., очолюваний Махно (1884 - 1934), виявив нестачу історично нагромадженого політичного досвіду та конструктивізму: він був руйнівним щодо впровадження тих елементів порядку, які пов'язані зі становленням укр. незалежної держави (фактично рос. більшовики використали його з цією метою). Все це, зрештою, прирекло його на роль деструктивної сили (у кращому випадку, на роль загонів сільської самооборони) і призвело до поразки.

ДИСКУРС ІДЕОЛОГІЧНИЙ - обговорення (в т.ч. суперечка) проблем, що стосуються найважливіших цінностей, норм і розумінь, які містять в собі різні ідеології. Якщо оминути деякі складні моменти, пов'язані з уточненням значення терміна "дискурс", то в загальному сенсі цей термін позначає деяке обговорення, яке передбачає його конкретних учасників, прив'язаність до певної ситуації, в якій відбувається обговорення (позалінгвістичний контекст), а також зв'язність обговорення в часі (включаючи деякі тематичні обговорення, що в європейській філософській традиції тривають століттями). Найважливішою передумовою для розуміння природи Д. і. є усвідомлення ролі цінностей та ідеалів у суспільному житті. Зважаючи на важливі суспільні функції ідеологій (див. ідеологія), можна твердити, що Д. і. є неминучим складником будь-якого суспільного життя. Саме це дозволяє глибше зрозуміти природу політико-ідеологічного дискурсу в демократичному суспільстві (у тоталітарному суспільстві цей дискурс, як правило, відсутній, якщо не брати до уваги певну розбіжність тенденцій всередині домінуючої політичної ідеології). Хоч ідеологічні суперечності в демократичному суспільстві є позитивним чинником, наголошення якоїсь однієї цінності як найважливішої може ставити під загрозу утвердження інших цінностей: здійснення свободи може ставити під загрозу порядок (стабільність), перебільшений наголос на порядкові може підважувати свободу і т.д. Зусилля сучасних філософів зосереджені по-перше, на тому, щоб з'ясовувати ті, часто-густо приховані передумови ("пресупозиції"), які лежать в основі різних ідеологічних підходів, а, по-друге, на тому, щоб сформулювати деякі принципи етики спілкування, які б забезпечили цивілізований характер політико-ідеологічних суперечок: це приводить до застосування ідей герменевтики та ідей, розвинутих філософією комунікативною. Однією з перспектив, яка здатна усунути загрозу того, що суперечка щодо ціннісних уподобань та групових інтересів зайде в безвихідь (та призведе до насильницького конфлікту), полягає в знаходженні деякої етичної основи, яку б могли прийняти будь-які ідеології. Та оскільки ціннісні уподобання часто лежать в основі самих етичних концепцій, то в етиці спілкування (комунікативна етика - Апель, Габермас) запропоновано деякі базові норми, які стосуються не самих етичних переконань (розуміння того, що таке добро і що таке зло), а способу розв'язання суперечок. Тож тема співвідношення етики та ідеології замінила колишнє намагання подолати ідеології шляхом "об'єктивної", "наукової" критики (критика сцієнтизму зробила такий напрям критики ідеологій малоперспективним). Ясно, одначе, що ніяка критика ідеології не може зняти з людини відповідальність за вибір майбутнього, а тому мета раціональної рефлексії полягає передусім у зважанні на ті можливі наслідки, які слідують із вибору людьми тих чи тих ціннісних уподобань чи ідеалів, та в знаходженні цивілізованих форм розв'язання суперечок між відмінними ціннісними орієнтаціями та ідеалами.

ЕТИЧНИЙ РЕЛЯТИВІЗМ - теоретичний принцип пізнання та інтерпретації феномена моралі і тип етичного вчення, що ним засновується. Методологічною засадою Е. р. є абсолютизація історичності моралі та відносності моральних поглядів, норм, кодексів. Е. р., особливо у його радикальних формах, заперечує моральні універсали, елімінує з етичної теорії проблему істини ("правильності" та, відповідно, хибності), відмовляється від спроб раціонального обґрунтування моральних настанов. Одна з основних особливостей Е. р. - наголос на конкретній соціокультурній та емотивно-психологічній детермінованості моральних поглядів і суджень, що позбавляє їх загальної "обов'язковості". Виникнувши у стародавні часи (школа скептиків), Е. р. прибирав різних форм - культур-антропологічний (Герсковіц), емотивно-ціннісний (Вестермарк), лінгвістичний (Геєр, Франкена), ситуаційний (Флетчер, Фут). У новітній етиці тенденція релятивізації моралі значно посилилась, а у філософії постмодернізму набула статусу визначального теоретичного конструкта: "контекстуальний релятивізм" Платта, "епістемологічний Е. р." Хармена. При цьому відбувається модернізація релятивістських постулатів - ідея непередбачуваності, випадковості моральних вчинків ("перспективізм"). Прихильники сучасного Е. р. вважають, що саме антинормативний, вільний від диктату абсолютів стиль морального мислення, який руйнує "репресивний образ" моральних настанов і всезагальних етичних формул, сприяє звільненню людини, зростанню її свободи. Втім багато в чому справедливе заперечення раціонально визначеної моральної нормативності й абстрактної "належності" у Е. р. обертається іншою метатеоретичною хибою - онтологізацією випадковості, наголошенням радикальної контекстності моральних вчинків. Опоненти Е. р. з огляду на це пропонують різні варіанти розв'язання дихотомії абсолютного і відносного у моралі: "комунікативна етика" (Апель, Габермас), ціннісний етичний консерватизм (Клюксен), етичний "комунітаризм" (Тейлор), які прагнуть подолати крайнощі Е. р., що нерідко використовується для виправдання морального нігілізму і вседозволеності. Антирелятивістські етичні концепції розробляють теоретичні засади філософії моралі, які не потребують подальшого обґрунтування (ідеї дискурсивної етики, макроетики взаємовідповідальності, конвенційної "внутрішньої" моралі тощо). В сучасній етико-філософській літературі спостерігається також спроба сформувати соціально верифікований варіант Е. р., використовуючи для цього ідеї суспільного договору та аргументи антропологічного характеру. Ці концепції відбивають суспільну потребу у "новій етиці", адекватній часу, вимогам "практичної філософії", етичної "меліорації" суспільства, сучасної виховної та освітньої діяльності.

ЗАПОВІДЬ у релігії - вимога Божественного Закону, даного людині мовними засобами й вираженого у формі імперативу. Остаточне формулювання викладене у книзі Мойсея "Вихід". Основний зміст Закону склали десять З. релігійного, юридичного та морального характеру. З появою християнства ставлення до З. змінюється. В них починають вбачати не стільки морально-релігійні регулятиви поведінки, скільки стан свідомості, що відбиває міру Богопізнання. З огляду на це, З. певною мірою втрачає свою обов'язковість до виконання як літера Закону; її імперативність віднині базується на усвідомленні людської свободи: "Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви Б. о в цьому Закон і Пророки". Основний наголос у християнстві зроблено на почутті любові, яке вважається підставою віри. В Євангелії від Св. Матвія говориться: "Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша і найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе. На двох цих заповідях увесь Закон і Пророки стоять".

ІДЕОЛОГІЇ ПОЛІТИЧНІ - сукупність взаємопов'язаних ідей, символів та переконань, призначених об'єднувати людей задля спільних політичних цілей та дій Н. а відміну від ідеологій-світоглядів (див. ідеологія), І.п. з'явилися тільки в останні століття європейської історії - у т. зв. епоху Модерну. У їхньому виникненні вирішальну роль відіграли концепції політичної філософії. Уточнення поняття "І.п." пов'язане з дискусією щодо співвідношення між течіями політичної філософії та І.п., які на них ґрунтуються. І перші, і другі, як правило, позначають одними і тими ж термінами - "лібералізм", "консерватизм", "демократичний соціалізм" ("соціал-демократизм"), "націоналізм" тощо. Відмінність полягає в тому, що політична філософія - це теоретична діяльність: політичні філософи обдумують політичні ідеї (звідси - важлива роль критичної перевірки, раціональної аргументації тощо). На противагу цьому, в І.п. більшу роль відіграють переконання; вони націлені на те, щоб спонукати людей до дії, об'єднавши їх у відповідному політичному русі. Тож хоча джерелом І.п. є ті чи ті ідеї політичної філософії, ідеологи мусять спрощувати ідеї, застосовувати символи, метафори, а то й ритуали, аби впливати не тільки на розум, а й на почуття та уяву. В І.п. більшу роль відіграють ціннісні переконання (на противагу критичній перевірці) і тому вони схильні до догматизму. Крім того, І.п. мусять пристосовуватися до психічних особливостей тих, кого прагнуть об'єднати, - до їхніх соціальних та економічних потреб, до стереотипів їхнього мислення та поведінки. Чим вищим стає рівень політичної культури суспільства, зокрема інтелектуальної культури, тим більше І.п. мусять дбати про розширення елементів політичної філософії та політичної науки. Цей постійний взаємозв'язок і взаємодія течій політичної філософії з І.п. приводять до того, що перший крок на шляху виявлення особливостей тієї чи тієї І.п. полягає у з'ясуванні ідей тієї течії політичної філософії, на якій вона ґрунтується. Другий крок полягає у дослідженні того, як застосовують ці ідеї у практиці політичного руху. Зв'язок традиційних західних І.п. з відповідними течіями політичної філософії виявляється, зокрема, у тому, що перших та других об'єднують спільні теми обговорення, як то: поняття людини; цінність та істина; суспільство та історія; держава та політика. Відмінності між різними І.п. можуть мати за підставу - відмінності у розумінні людини, те, які цінності є найважливішими та яку ієрархію цінностей пропонує дана І.п., а також - як дана І.п. розуміє суспільство, історію, державу, політику (див. лібералізм, консерватизм, націоналізм, анархізм, комунізм). Для характеристики різних І.п. суттєвим є застосування епістемологічного виміру, що допомагає встановити ставлення даної ідеології до істини, тобто встановити міру її реалізму та раціоналізму. Одні із І.п. виявляють більшу міру реалізму, інші ж більшою мірою схильні до покладання на символи й метафори, до творення міфів, утопій і т.п В. тім, критика І.п. не може бути націлена на цілковите усунення ідеалів, міфів та утопій, адже вони є неодмінними складниками будь-якої культури. Вона може стосуватися, по-перше, того, які саме ідеали, міфи та утопії підтримують чи творять І.п., по-друге, способів їх здійснення. Так, ідеал чи утопія "царства свободи" в комунізмі сам по собі не викликає заперечень: критика його утопічності (нереалістичності) ґрунтується на доведенні того, що засоби досягнення цього ідеалу, які пропонує дана ідеологія, здатні утвердити тільки щось цілком протилежне. Сказане тут про роль цінностей та ідеалів в І.п. дозволяє глибше зрозуміти природу політико-ідеологічного дискурсу в демократичному суспільстві (у тоталітарному суспільстві цей дискурс, як правило, відсутній, якщо не брати до уваги певні суперечності всередині домінуючої І.п.). З одного боку, суперечка І.п., кожна із яких надає пріоритет якійсь одній цінності як найважливішій, покликана підтримувати деяку рівновагу цінностей. З другого боку, наголошення однієї цінності як найважливішої може ставити під загрозу утвердження інших цінностей: здійснення свободи може ставити під загрозу порядок (стабільність), перебільшений наголос на порядкові може підважувати свободу і т.д. Зусилля сучасних філософів зосереджені, по-перше, на тому, аби з'ясовувати ті, часто приховані, передумови ("пресупозиції"), які лежать в основі різних ідеологічних позицій, а, по-друге, на тому, щоб сформулювати деякі принципи етики спілкування, які б забезпечили цивілізований характер політико-ідеологічних суперечок: це приводить до застосування ідей герменевтики та комунікативної філософії.

I ІСНУВАННЯ (пізньолат. ex(s)istentia, від лат. ex(s)isto - існую) - одне із найважливіших понять європейської філософії, яке мало у різні історичні епохи нетотожний смисл. В історії філософії поняття "І." вживалося звичайно для позначення зовнішнього, речового буття, яке, на відміну від сутності речі, осягається не мисленням, а через досвід С. холастика вбачала в дуалізмі сутності та І. корінну роздвоєність і неповноцінність універсуму, що "знімається" лише на рівні Бога, волі Бога. Радикально розійшлися в інтерпретації І. в XVII - XVIII ст. емпіризм і раціоналізм. Якщо перший (Локк, Г'юм) визнавав реальність одиничних фактів, які виступають єдиним джерелом будь-якого знання (чуттєвий досвід), то представники раціоналізму (Декарт, Спіноза, Фіхте) виходили із тотожності мислення і буття: І. трактується як дещо розумне, раціональне. Ляйбніц і Кант здійснили спробу опосередкувати обидві точки зору. Перший розрізняв істини розуму і істини факту, що має місце лише на рівні людського розуму і "знімається" в розумі божественному. Кант визнавав онтологічне значення речі-у-собі (яка непізнавана), проте акт пізнання, на його думку, відбувається на перехресті категоріальних схем розсудку і того матеріалу, що постачається для їх наповнення чуттєвістю. Поворотом до принципово нового бачення І. є його потрактування К'єркегором. На противагу гегелівському панлогізму, його підхід заснований на розумінні І. як людського буття, що осягається не через конструкції розуму, а безпосередньо. І. - одиничне, особистісне, кінечне, неповторне - розкривається через специфічну екзистенційну діалектику, взаємозв'язок естетичного, етичного і релігійного, де кожен із цих феноменів набуває відповідного змісту не в своїй самосутності, а як момент неповторної індивідуальної долі. Поняття І. належить до визначальних у філософії екзистенціалізму, що обумовлено тими фундаментальними потрясіннями, яких зазнало людство в результаті як першої, так і другої світових воєн, а також всеохопною кризою просвітницької ідеології. Екзистенційне мислення розгортається якраз навколо проблеми буття, потрактованого як буття граничне, а всі інші філософські проблеми виявляються похідними від неї. В екзистенціалізмі І. тісно пов'язане із трансцендуванням, постійним прагненням до осягнення справжніх, незнеособлених рівнів людського буття. Так, Гайдеггер інтерпретував І. "як буття - у світі", яке, виступаючи як трансцендентне по відношенню до знеособленого світу повсякденності (Man), є виходом людини до глибинних підвалин свого існування. Релігійний екзистенціалізм в інтерпретації І. робить наголос на такому способі трансцендування, як звернення до Абсолюту, тобто до Бога. У цьому вбачається можливість залучення окремішної людини до істини буття, до цінностей віри, надії, любові, до осягнення нею себе і Бога на рівні категорії "Я - Ти" (Бубер). Залучення людини до Бога стає для неї самозаглибленням, пізнанням людиною самої себе (Сковорода). Франц. атеїстичний екзистенціалізм (Сартр, Камю) при розгляді І. виходять із того, що справжнє І. передбачає визнання свободи іншого як умови своєї власної свободи. Особливо наголошується на значенні індивідуального вибору. За Сартром, "існування передує сутності", тобто, здійснюючи вибір, людина заперечує "ніщоту" світу і витворює сутність для себе (а також і структуру світу, в якому вона існує). Камю пов'язав справжнє існування із безперервним запереченням та абсолютним нонконформізмом.

[br]

II див. сутність та існування

Костомаров, Микола Іванович (1817, с. Юрасівці Острогозького пов., нині Воронезької обл. - 1885) - укр. історик, письменник, етнограф, суспільно-політичний діяч. Навчався на історико-філологічному ф-ті Харківського ун-ту (1833 - 1836). Захистив магістерську дис. з історії (1844). У 1845 - 1847 рр. - один із засновників Кирило-Мефодіївського братства. У 1847 р. був арештований, рік перебував у Петропавлівській фортеці. У 1859 - 1862 рр. - екстраординарний проф. Петербузького ун-ту. У 1860 - 1885 рр. - член Археографічної комісії. У 1864 р. здобуває ступінь докт. рос. історії в Київському ун-ті. Чл.-кор. Петербурзької Академії наук (1874), почесний член Київського ун-ту (1884). В історичних дослідженнях та в історіософських міркуваннях К. спирався на праці Максимовича, Гердера, ІПеллінга, ісп. романтиків. На відміну від Максимовича, який робив наголос на емпіричній правді історії, К. посилив романтичні акценти, відшукуючи наскрізну ідею, що поєднує минуле, сучасне й майбутнє укр. народу в єдине історичне ціле, надає подіям "розумного зв'язку і стрункого вигляду". Як історіософ, К. не стільки з'ясовував причинову залежність значущих подій, скільки прагнув до виявлення засад (включно з ірраціональними) буття та ментальності укр. людини. Цю настанову К. реалізував, поєднуючи романтичне світоосягнення з органічними для традицій укр. думки ідеями філософії, зокрема з постулюванням "найвищого вічного розуму", який керує долею усього людства. З іншого боку, романтичний пафос коригувався у К. раціоналістично-просвітницькими ідеями, спрямованими на утвердження духу толерантності та запобігання національному чванству. К. вважають засновником народницької (на відміну від державницької) історіографії. Дух народу мислився ним не як трансцендентна сутність, а як реальна першооснова історичного процесу, здійснюваного "живим народом". Саме у психології народу належить шукати пояснення історичних подій, особливостей побуту та духовного життя народу І. сторіософські погляди К. еволюціонували разом із його загальносвітоглядними настановами: від романтичного ствердження ідей свободи й рівності, відстоювання окремішного вільнолюбивого духу укр. етносу та наголошування його особливої місії в колі слов'янських народів (кирило-мефодіївський період) до обстоювання ідеї федералізму і раціоналізованих просвітницько-народницьких орієнтирів другого періоду і, зрештою, до модифікації народницьких устремлінь у звичайне просвітництво і лояльне щодо імперії культурництво в останній період життя. Однак світоглядними константами Κ.-мислителя залишалися: переконаність в окремішності історичного шляху укр. народу ("Полудневу Русь" К. пророчо бачив у майбутньому як "окрему державну цілісність"), в самобутності його вільнолюбивого духу, мови, культури і психології (що ставило його в опозицію до офіційної рос. державницької історіософії); засада народності та ідеї рівності людей і етносів, національного порозуміння, досягнутого на ґрунті науки і християнської освіти; принцип самоправства і федеративно-демократичної організації суспільства, опертий на досвід Києворуської і Козацької держав; ідея історичної тяглості укр. національної традиції та пафос згоди і любові - до людини і до Бога.

[br]

Осн. тв.: "Книги буття українського народу" (1846); "Дві руські народності" (1864)та ін.

КУЛЬТУРА АНТИЧНОСТІ - культура стародавніх Греції та Риму, локалізована в часовому проміжку од VII ст. до н. е. по IV ст. н. е. Єдність античної культури забезпечена не лише її належністю до греко-римського світу, ай передусім єдиним світоглядним ґрунтом; сформовані ним архетипи світосприйняття, світовідчуття й світобачення задають способи й форми культурної творчості. Головними архетипами культуротворчої дії та її втілених результатів є сприйняття світу як єдиноцільного Космосу, наголос на обов'язковому тілесному бутті форми й оформленості тілесного буття, тяжіння до гармонійних, завершених і довершених форм, поєднане з пластичністю зображуваного. У класичний період притаманне всій К.а. ствердження онтологічної легітимності одиничного буття, чиє перебування у світі є природною даністю й відтак не забарвлене в негативні емоційні тони, не сягає, проте, рівня його індивідуалізації. Вияв останньої відбувається в елліністичній культурі раннього періоду. Римська культура часів імперії, хоч і продовжує розвиватися під значним впливом грецької і носить похідний від неї характер, зазнавши впливу також східних культур, здебільшого тяжіє до функціоналізму, декоративності й утилітарності. У пізньоеллінську добу відбувається зустріч і взаємопроникнення античної та християнської культур.

Левінас, Емманюель (1905, Ковно - 1995) - франц. філософ. Вчився у гімназії в Харкові. В Україні був свідком революції 1917 р. і громадянської війни. У 1923 р. став студентом ун-ту Страсбурга, у 1930 р. - громадянином Франції. У 1940 - 1945 рр. - полон у Німеччині. У 1961 р. Л. - проф. ун-ту Пуатьє, в 1967 р. - ун-ту Париж - Нантер, в 1973 р. - проф С. орбонни. Л. захистив першу у Франції докт. дис., присвячену нім. феноменології "Теорія інтуїції в феноменології Гуссерля" (1930). На міжнародне визнання Л. здобувся завдяки трактату з етики і метафізики "Тотальність і нескінченність" (1961). Л. піддав критиці спекулятивне підґрунтя новітніх тоталітарних ідеологій - онтологію тотальності, бачення буття з точки зору війни, фронту та "фронтального" погляду на речі й особистості. Філософія (і власне людяність) починається з тієї миті, коли "страх за іншого, за смерть ближнього є моїм страхом, але зовсім не страхом за мене". Нескінченність Л. шукає в обличчі іншої людини, в її правді. Етика Л. поєднує дві традиції тлумачення правди Б. іблійна "правда" - "джерело права іншого, що передує моєму". Грецька "правда" - правосуддя, де право іншого встановлюється слідством та судом і передує праву третьої особи. Жага справедливості, жага правди - центральний мотив етики Л., де "людське - це повернення до хворої совісті, до здатності боятися несправедливості більше від смерті" С. ловник Л. збагачений повсякденними виразами, перетвореними на філософські категорії: обличчя, слід, втома, їжа. Семантичний зсув підкреслений активним використанням дефіса: "для-іншого", "думання-про-іншого", "післявас", "не-однаково", "з-Богом" тощо. В цьому контексті "між-нами" - не що інше, як власне "етичний суб'єкт" Е. тичний наголос відрізняє аналіз діалогу у Л. та Бубера. За Бубером, поміж "Я" і "Ти" панує взаємність; для Л. така форма стосунків надто "симетрична", при цьому ризик до замкнення "Я-Ти" у тотальність "Ми" - занадто великий. Л. наполягає на асиметрії між "Я" і "Ти", для нього "Ти" - інстанція зобов'язання і відповідальності як начала індивідуації людини. Антитеза етики Л. і онтології Гайдеггера - одна із ключових подій філософії XX ст. Л. радикально переосмислив філософію діалогу в напрямі етики свідчення.

[br]

Осн. тв.: "Про втечу" (1936); "Час та Інший" (1946); "Від існування до існуючого " (1947); "Відкриваючи існування з Гуссерлем і Гайдеггером" (1949); "Важка свобода" (1963); "Гуманізм іншої людини" (1973); "Інакше, ніж бути, або по той бік сутності" (1974); "Від священного до святого" (1977); "Етика та нескінченність" (1982); "В годину надій" (1988); "Між нами: Дослідження думки-про- іншого" (1991), укр. переклад (1999).