контекст

КОНТЕКСТ - у найширшому значенні - сукупність деяких обставин, від яких залежить значення або сенс будь-якого знака, вислову, тексту, дії. У випадку словесних знаків (будь-яких висловів та текстів) розрізняють лінгвістичний та позалінгвістичний (ситуативний) К. Лінгвістичний К. - це текст, який оточує будь-який вислів (слово, фразу, частину тексту), що впливає на значення даного вислову. Коли говорять, що в даному К. даний вислів має таке-то і таке значення, то мають на увазі ту частину тексту, яка впливає на значення вислову. Позалінгвістичний (ситуативний) К. - це сукупність деяких обставин, від яких залежить значення деякого вислову чи тексту. Сьогодні до цих обставин відносять різного роду неартикульовані передумови, традиції, конвенції, мову тощо Ж. ест, як деякий знак, набуває значення тільки з урахуванням сукупності обставин (ситуації), за яких хтось вказує на щось. Сенс окремих фраз, формулювань, ідей, текстів, як правило, змінюється у зв'язку зі зміною суспільно-історичної ситуації. Живучість текстів залежить від того, наскільки їм притаманний певний сенс, який не вичерпується їхньою "вписаністю" в дану суспільно-історичну ситуацію; одначе актуалізувати текст можна тільки шляхом його "деконтекстуалізації" і наступної його "реконтекстуалізації", тобто такого його перетлумачення, яке дозволяє тексту "працювати" в новій суспільно-історичній ситуації (як цей процес описав Рикер). Роль К. залежить від особливостей даної сфери діяльності. Розв'язання теоретичної проблеми не залежить безпосередньо від ситуативного К. (якщо це розв'язання не стає практичною проблемою для даної особи чи групи осіб): в який би час і в якій би ситуації теоретична проблема не була розв'язана, це оцінюють як досягнення Р. озв'язання практичної проблеми суворо прив'язане до певної практичної ситуації (обмеженої в часі): невчасне розв'язання практичної проблеми часто означає нерозв'язання проблеми взагалі Щ. оправда, різні практичні завдання мають неоднаковий "запас" часу для свого розв'язання: широкомасштабні суспільні реформи, як правило, розраховані на деяку історичну перспективу, тобто на ширший діапазон часу (одначе зволікання може мати дуже негативні наслідки, часто такі, що їх потім важко компенсувати). Увага філософів до К. зросла у зв'язку з т. зв. лінгвістичним поворотом у філософії та інтенсивним розвитком семіотичних досліджень. Сьогодні загальноприйнятим стало поняття контекстуального визначення терміна (на відміну від класичних способів визначення), впроваджене почасти завдяки операціоналізму. У філософії XX ст. з'явився особливий напрям під назвою "контекстуалізм", який визнає вирішальну роль лінгвістичного, суспільно-історичного та культурного К. у розумінні явищ, текстів, понять, ідей, цінностей.

კონტექსტი

ГЕРМЕНЕВТИКА (грецьк. έρμηνετικη, від έρμηνεω - пояснюю, інтерпретую, тлумачу) - термін, формування основоположного значення якого історично сягає стародавніх тлумачень текстів Біблії; традиційно він також включає тлумачення текстів філософських та літературних - насамперед тих, які стосуються Біблії. На позначення самостійного філософського напряму цей термін почав застосовуватися, головно, на поч. XX ст., коли розгорнулося фундаментальне філософське осмислення феномена розуміння та пов'язаної з ним методології і практики гуманітарно-історичних дисциплін. В історії інтерпретації профанних та сакральних текстів вирізняються наступні основні різновиди: 1) Буквальна інтерпретація, яка стверджує, що біблійні тексти мають тлумачитися згідно зі значеннями (відповідними намірам авторів), які виражені їхньою граматичною конструкцією та історичними контекстами виникнення. Її дотримувались Тома Аквінський, Лютер, Кальвін та ін. 2) Моральна інтерпретація, яка намагалась встановити екзегетичні принципи, завдяки яким з різних частин текстів Біблії можуть бути виведені відповідні етичні приписи та моральні імперативи поведінки. 3) Алегорична (символічна) інтерпретація (запозичена зі стоїцизму і уперше запроваджена до тлумачення текстів Гомера Пергамською школою філологів) розуміла біблійні оповіді як такі, що мають крім буквального ще й другий, фігуральний рівень референції за межі тих подій, які експліцитно маються на увазі у текстах Біблії. Окремою формою алегоричної інтерпретації є "типологічне" тлумачення, згідно з яким головні події Старого Завіту є передвіщенням подій Нового Завіту (Ноїв ковчег як "тип" християнської церкви). Цього різновиду тлумачення Біблії, з використанням платонівських та стоїчних категорій, дотримувались Філон Александрійський, Елемент Александрійський, Ориген та ін. 4) Анагогічна (містична) інтерпретація стосується тлумачення біблійних подій у їхньому відношенні до прийдешнього життя як його прообразу С. тан справ, коли проблематика Г. і проблематика філософії осмислювались паралельно, незалежно одна від одної, а тому і не зазнавали істотного взаємовпливу, лишався чинним до початку XX ст. Провідними постатями, які розвивали Г. у такому статусі, були Юстин, Іреней, Тертуліан.Августин, Флавій, Баумгартен, Ернесті та ін. На основі ознайомлення з працею Ернесті "Тлумач" в контексті історико-літературних студій нім. романтизму (особливо у співробітництві зі Шлегелем) Шляєрмахер розвиває Г. як мистецтво конгеніального осягнення чужої індивідуальності, дослідивши феномен розуміння як такий і виокремивши граматичний та психологічний його різновиди. Надалі Г. розробляється в річищі методологічних пошуків нім. історичної школи (Ранке, Дройзен, Савіньї та ін.), філології та психології (Аст, Бек, Штайнталь та ін.). Зрештою, в історичному науковченні Дильтея вона - як вчення про мистецтво тлумачення писемних пам'яток (життєвих виявів) - включається у контекст теорії пізнання, логіки й методології гуманітарних наук і проголошується сполучною ланкою між філософією та історичними дисциплінами, головною складовою основоположень наук про дух. Г. набуває у Дильтея філософського статусу під впливом розробленої Гуссерлем у "Логічних дослідженнях" теорії значення. Долаючи завдяки феноменології Гуссерля релятивізм і скептичний суб'єктивізм свого історичного науковчення і розв'язуючи проблему об'єктивності гуманітарного знання, Г. Дильтея разом з тим втрачала своє найвагоміше конструктивне надбання - принцип історизму. Щоб уникнути цієї дилеми, Гайдеггер намагається на нових засадах об'єднати дві різнорідні традиції у концепції, яку він з 1919 р. називає "феноменологічною Г." Завдяки філософії фундаментальної онтології Гайдеггера класична (теологічна, філологічна й історична) Г. започаткувала нову фазу свого розвитку. Її центральна проблема - проблема розуміння - була осмислена вже не як метод наукового пізнання, а як спосіб людського буття, а феноменологія - як онтологія. Нове філософське вчення постає як "Г. фактичності", що ситуативно розташоване в конкретно-історичному контексті людського "Я" (пізніше - "Dasein"), головним способом буттєвого самовизначення якого виступає інтерпретативне тлумачення свого буття-у-світі. Подальший розвиток цієї традиції здійснив Гадамер (див. герменевтика філософська). Г. у традиційному сенсі як гносеологічне підґрунтя й методологію гуманітарних наук розробляв також Бетті та ін. Як до допоміжної дисципліни до неї звертаються Апель, Габермас, Деррида.

БАТЬКІВЩИНА - історично усталена сфера буття людської спільноти; місце народження людини (або походження народу) як носія певних культуротворчих, духовно-моральних потенцій; просторово визначене положення в бутті, що є для людини вихідним у її ставленні до світу. Історична, культурна, національна й особистісна значущість поняття "Б." відбиває глибинний зв'язок суб'єктивних інтенцій, свідомості й духовності людини з відповідним природним і культурним середовищем. Проте цей зв'язок стосується не німотних "уз крові", що символізують біологічну спільність походження, а внутрішніх, суб'єктивних актів визнання і любові, котрі втілюють людську потребу в онтологічному оперті власного існування Р. озрізняють поняття "велика" і "мала" Б. Перше визначає онтологічну вкоріненість людини в контексті уявлень про державну або національну єдність; друге фіксує досвід сприйняття безпосередньої локальної цілісності, з якою пов'язаний життєвий шлях даної особистості. Поняття "велика Б." (або "Вітчизна") апелює переважно до загального ідеологічного осмислення (зокрема, в річищі національної державницької ідеології), натомість "мала Б." відтворює досить конкретний "буттєвий" ландшафт людського становлення. Здатність особистості самостійно визначати місця та траєкторії свого суб'єктивного входження у світ знаходить вияв у поняттях "друга Б.", "духовна Б." Якщо ідея національної причетності пов'язує долю людини з певною самодостатньою спільнотою, відмінною від інших подібних спільнот, її специфічними цілями й ідеалами, то любов до Б. не має такого розмежувального характеру: її ціннісний контекст заздалегідь зорієнтований на вихід у великий світ. Постаючи своєрідним просторовим тілом національного духу, феномен Б. разом з тим окреслює життєво конкретний простір міжнаціонального спілкування й відкритості.

Бахтин, Михайло Михайлович (1895, Орел - 1973) - рос. теоретик та історик літератури, філософ. Розпочавши з оригінальної спроби осмислення людського "Я" в контексті філософії вчинку ("До філософії вчинку", поч. 20-х рр.), Б. увів до розгляду тему "Іншого", передусім в естетичному контексті ("Автор і герой в естетичній діяльності", поч. - серед. 20-х рр.), що парадоксальним чином сполучає аспекти любові і смерті: остання постає як "форма естетичного завершення особистості". Досліджуючи поетику Достоєвського, Б. відкрив такий різновид естетизації "Іншого", коли цей "Інший" зберігає власний "голос" і внутрішню "незавершеність". Осмислення під цим кутом зору художнього світу письменника дозволило Б. створити концепцію "поліфонічного роману", основоположником якого він вважав Достоєвського, а пізніше висунути ідею діалогічної сутності культури взагалі, утвердження її "межового" характеру. Серед інших продуктивних ідей Б. - фундаментально розроблене уявлення про "сміховий світ" європейського Середньовіччя, концепція "хронотопу" (художньо осмисленої просторово-часової єдності) і його літературних функцій, поняття "позиція позазнаходження" як умова розуміння в культурі, "великий час" культури та ін. Важливість комплексу цих ідей для сучасної гуманістики робить Б. одним із найвпливовіших рос. мислителів XX ст.

[br]

Осн. тв.: "Проблеми поетики Достоєвського" (1929); "Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя і Ренесансу" (1965).

ЗАКОН і ХАОС ( від грецьк. - νόμοξ - звичай, закон; χαίνω - розверзаюся) - категорії, що дозволяють фіксувати єдність таких суперечливих сторін буття, як повторюваність, стійкість, регулярність, істотність, необхідність, упорядкованість, загальність, з одного боку, і випадковість, непередбачений, безладність, іррегулярність, неістотність, нестійкість, з другого.Категорія закону формувалась у контексті уявлень про організуючі функції людини, держави та юридичних норм, перенесення цих уявлень (найчастіше під час становлення політичної системи суспільства) на світовий універсум у вигляді ідеї надлюдської впорядкувальної сили (дао в стародавньому Китаї, логос Геракліта, нусАнаксагора в стародавній Греції, регулятивна роль напівміфологічних богів і т.п.) С. вітовий порядок і людська доля розглядались як результат дії цієї сили. У Новий час з'являється поняття закону природи, який філософами і природознавцями тлумачиться по-різному: як причина і форма речей, рухів і властивостей (Бекон, Декарт), як фіксація стійких і однозначних відношень у природі (закони Ньютона), як необхідні, істотні зв'язки між явищами, перш за все механічними (франц. матеріалісти XVIII ст.); як об'єктивні, необхідні, всезагальні, пізнаванні відношення (Фоєрбах). Гегель розглядає закон як надіндивідуальний ідеальний принцип розгортання абсолютного духу М. арксизм прагне довести наявність об'єктивних законів не тільки у природі, а й у суспільстві, розглядаючи історію суспільства як "природно-історичний процес". У гносеологічному плані закони співставляються та інколи ототожнюються з аксіомами (Галілей), гіпотезами (Коперник, Кеплер), принципами і правилами, пізніше з теорією, моделлю, рідше - з причинністю (детермінізмом), гармонією (красою), визначеністю, структурою, метою. Неопозитивізм розглядає З. як зв'язок переживань суб'єкта, апріорні вимоги для дослідника, які дозволяють йому вивчати дійсність (Вітгенштайн, Шлік). У фальсифікаціонізмі Поппера закони редукуються до гіпотез, в "анархістській епістемології" Фоєрабенда вони розчиняються в загальноструктурному контексті як один із моментів проліферації (розмноження) знань різного типу. Категорія хаосу виникла на ґрунті міфологічних уявлень про невпорядковану першопотенцію світу, яка сполучає у собі можливість універсального породження й універсального поглинання. Пізніше, особливо у XX ст., хаос розглядався не тільки як причина порушення порядку, а й як джерело його виникнення (порядок - форма буття хаосу). Після бурхливих дискусій щодо сутності квантової механіки, динамічних і статистичних законів між "детерміністами" та "індетерміністами" стало очевидним, що X. і З. завжди перебувають у єдності. Характеристика законів як незмінних, "універсальних", "всесвітніх" і т.п. є перебільшенням, пов'язаним з їх невиправданою субстанціалізацією. Оскільки закон реалізуюється не тільки через необхідні, а й випадкові і хаотичні явища, то він виступає не як фатальна примусова сила, а як тенденція, "динамічний хаос". Ідея невіддільності З. і X. отримує подальшу розробку в нелінійній фізиці, синергетиці (Пригожий, Хакен), в культурології (аналіз співвідношення визначеності і невизначеності в культурогенезі, Лотман), в соціально-політичних дослідженнях (проблема поєднання держави і громадянського суспільства, примусу і свободи тощо), у ході розвитку постмодерністських тенденцій (поняття "хаосмосу", "деконструкції" та ін.).

ІНШЕ (лат. alteritas - відмінність) - термін, основне значення якого в античній філософії задане протиставленнями: єдине - інше, тотожне - інше; потому І. постає як принцип множинності і як принцип розрізнення. У "Парменіді" Платон дав діалектику єдиного та І., котру сприйняв неоплатонізм, а в "Тімеї" розкрив сполучення тотожного таї., фукціонування їх у космічній душі, де І. постало у вигляді принципу невпорядкованого руху. Аристпопгель розумів І. як протилежне тотожному і як відмінне. І., витлумачене онтологічно, є інобуття Д. ане розуміння І. простежується у філософських вченнях, які дотримуються неоплатоністської або об'єктивно-ідеалістичної традиції. Так, у Гегеля суще й І. "світяться одне в одному". У комунікативній філософії екзистенційного спрямування І. осмислюється у контексті взаємодії "Я" і "Ти" (Ясперс, Бубер, Левінас). Філософія діалогу Бахтина розглядає І. як "подію співбуття, в якому воно є способом людської присутності у світі, "не-алібі буття". І. тлумачиться як "Інший" Бартом як властивість буденної свідомості, котра сприймає Іншого як річ, видовище, щось відщеплене й відчужене. Дельоз вбачає в І. передусім структуру поля сприйняття, яка уможливлює вихід за межі власного простору "у несвій" ("чужий"). І. як структура є оприявненням можливого світу. Для Бодріяра це означає і "кінець соціальності", репрезентованої як "європейськість". "Втрата І." характеризує постмодерну ситуацію. У фемінізмі, що ґрунтується на засадах постструктуралізму, І. розглядається крізь призму положення Деррида про подолання логоцентризму, відповідно - фаллоцентризму попередньої культури як чужої. У постфемінізмі І. осмислюється в контексті стратегій жіночої ідентичності (на відміну від чоловічої). Історична візія І. окреслювалась іще Дильтеєм, де у часовій перспективі воно опиняється всередині сущого, що переживається, тобто визначається самою історичністю буття. Досвід "чужого" як досвід "нездоланної відсутності" (Гуссерль) є предметом феноменологічних студій. В екзистенційній онтології Гайдеггера І. осмислюється у модусі "співбуття", що, розгортаючись як сучасність, веде до зустрічі різних культурних традицій. На освоєнні "чужого" як подоланні відчуження між досліджуваним текстом і його автором акцентує увагу герменевтика Гадамера (див. герменевтика філософська). У філософській антропології і культурологічних дослідженнях концепт І. як "чужого" тлумачиться засадниче і є підставою пошуку ціннісних систем індивідуальних і колективних ідентифікацій та компаративістських описів моделей "своєї" і "чужих" культур.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ - процес зародження і розвитку філософських знань; наукова галузь, що вивчає історію філософського мислення. Зародження філософських ідей в культурі Китаю, Індії, країн Близького Сходу і Стародавньої Греції дослідники датують поч. - серед І. тис. до н. е. З цього часу починається відлік історії філософії як процесу. Перші спроби зібрання свідчень про знання, здобуті в результаті філософської рефлексії, здійснюються в культурі Стародавнього Сходу й Єгипту. Більш спеціалізовано осмислення процесу розвитку філософської думки розпочинається в античності Аристотелем й грецьк. доксографами (Теофраст,Діоген Лаертський, Секст Емпірик). їх творчість започатковує розвиток І. Ф. як наукової дисципліни. В II - III ст. здійснюється перехід від опису і класифікації філософських текстів, - чим переважно обмежувався підхід доксографів, - до екзегези, коментування, витлумачення їх. Початок цьому етапові в розвитку І. ф. було покладено в Александрійській школі, на здобутки якої спираються представники історико-філософської науки доби Середньовіччя, що осмислюють переважно досвід античної філософії (Юстін Філософ, Іполіт, Тома Аквінський та ін.) С. уттєвий внесок в історико-філософське вивчення античної спадщини належить араб, вченим. Першим значним араб, істориком філософії був Шахрастані (XII ст.), твір якого "Релігійні секти та філософські школи" являє одну з ранніх спроб викладу всесвітньої І. ф. Аналогічний твір в Європі належить учневі Дунса Скота - Берлі ("Книга про життя і нрави давніх філософів і поетів", близько 1330 р.). Інтерес до осмислення античної філософської спадщини, філологічної критики й перекладу творів Платона, Аристотеля, Цицерона, Лукреція, Плотіна, Прокла та ін. визначає спрямованість історико-філософських досліджень доби Відродження. Переважні зусилля дослідників у цей час спрямовані на розробку фактографічного рівня історикофілософської науки (Йоанн Баптист Буонасеньї "Листи про знаменитіші секти філософів та їх відмінності між собою" (1458); Фриз "Хронологічна бібліотека класичних філософів" (1592). Суттєвий поворот до поглиблення методології історико-філософського дослідження здійснюється в XVII ст. (Бекон, Бейль) й наступному XVIII ст. (Бруккер "Критична історія філософії від створення світу до нашого часу" (1742 - 1744), Теннеман "Історія філософії" (1798 - 1819), Аст "Нарис історії філософії" (1807) та ін.) А. ктивізація історико-філософських досліджень в XVII - XVIII ст. створила передумови для переходу на новий етап розвитку, що позначений зверненням від методичної рефлексії до власне методологічного, теоретичного обґрунтування І.ф. Стимулом для такого переходу стала "критична філософія" Канта. Власне, підсумком, першим результатом його є історико-філософська концепція Гегеля С. уть гегелівської концепції - в обґрунтуванні погляду на І. ф. як закономірний процес розвитку, де всі філософські системи необхідно пов'язані одна з одною. Послідовність філософських систем обумовлена внутрішньою логікою виведення філософської ідеї. Кожна філософська система не зникає в історії, зберігаючись як момент єдиного цілого. Являючи специфічний вираз абсолютного, філософська система, згідно з Гегелем, належить своєму часові. Вона є "думкою своєї епохи", виражаючи її дух. Подальший поступ історико-філософської науки переважно спрямований на розвиток і подолання недоліків, властивих гегелівській концепції І. ф. У зв'язку з цим здійснюються спроби уточнити розуміння суб'єкта філософського розвитку. Якщо Гегель розглядав І. ф. як процес самопізнання абсолютного духа, то в концепціях кін. XIX - XX ст. реальним суб'єктом філософування вважається індивід (філософія життя, екзистенціалізм), суспільні класи (марксизм), нації (націоналізм) тощо. Всупереч гегелівському уявленню про І. ф. як однолінійно спрямований процес прогресивного розвитку, обґрунтовуються підходи, згідно з яким І. ф. являє плюралістичну сукупність самоцінних філософських систем (постмодернізм), аналізується діалогічний зв'язок між окремими системами як спосіб реального буття філософії (філософія діалогу, комунікативна філософія). Спеціально досліджуються процедури історикофілософського витлумачення тексту (герменевтика). Об'єктом дослідження І. ф. є тексти, що містять відображення філософськи значимих ідей, наявних у культурі. Загальна сукупність їх утворює зміст філософської культури суспільства на певному етапі його розвитку. Особливість предмета історико-філософської науки зумовлена специфікою співвідношення І. ф. із власне філософією. Філософія є не лише предметом історикофілософського вивчення, вона включає І. ф. як свій органічний компонент, завдяки якому здійснюється самопізнання й саморозвиток філософії. І.ф. як галузь наукового дослідження являє складне структурне утворення, що реалізує свої завдання на фактографічному, теоретичному та історіографічному рівнях. У процесі вивчення об'єкта історико-філософського дослідження здійснюється аналіз передумов його виникнення (генетичний аналіз), сутності (есенціональний аналіз) і особливостей функціонування філософських ідей в історії культури (функціональний аналіз). Історико-філософське дослідження здійснюється з огляду вимог логічного аспекту (де досліджується внутрішня логіка розгортання філософської ідеї в історії), соціологічного (досліджуване явище розглядається як результат діяльності філософських і нефілософських спільнот - філософські школи, напрями, течії, соціальні класи, нації тощо) та культурологічного аспекту (рух філософських ідей розглядається в контексті історії культури, в якій ідеї формуються й зазнають певних трансформацій в процесі функціонування). В межах, передусім, культурологічного аспекту здійснюється дослідження історії національної філософії як духовної квінтесенції культури певного народу. Історико-філософські дослідження особливо активізуються на кризових етапах історії, коли нагальною стає потреба переосмислення нагромадженого досвіду з огляду нових завдань філософського осягнення дійсності. Цим пояснюється зростання ролі історикофілософської науки на нинішньому етапі розвитку людства, зважаючи на корінні зміни, що відбуваються на поч. III тис З. добуття Україною державної незалежності фундаментально вплинуло на активізацію досліджень в галузі історії укр. філософії, суттєво розширило коло досліджуваних проблем, надало поштовху осмисленню й застосуванню як традиційних для укр. філософії, так і нових методологічних парадигм. Зародження укр. філософії охоплює тривалий період від V по IX ст. Воно тісно пов'язане з розвитком міфологічних уявлень давньоукр. племен. Середньовічний період розвитку укр. філософії починається від Княжої доби (XI - XIII ст.) і триває до серед. XIV ст.; він репрезентується філософськими ідеями (джерелом яких була філософія патристики, насамперед, східної), що утворили підґрунтя нефілософської (релігійної, мистецької) творчості, політичної діяльності тощо. Від серед. XIV ст. до кін. XVII ст. тривав ранньоновітній період в історії укр. думки, що характеризувався розвитком ренесансно-гуманістичних, реформаційних ідей, а також бароковою схоластикою в її православній версії. Від останньої започатковується професійна укр. філософія. Новітній період розвитку укр. філософії (XVIII - XIX ст.) пов'язаний із Просвітництвом, релігійною філософією, преромантичними і романтичними тенденціями, рецепцією нім. ідеалізму (Канта, Гегеля, Фіхте, Шеллінга), філософією мови (з опертям на ідеї Гумбольдта, Лотце і Штайнталя), позитивізмом; в суспільно-політичній думці розроблялись ідеї лібералізму, консерватизму, націоналізму. В укр. філософії XX ст. (на теренах колишнього СРСР) домінувала марксистсько-ленінська філософія; в Галичині переважали семіотичні і логіко-методологічні дослідження, автори яких дотримувалися матеріалістичної, позитивістської і неотомістської орієнтації (див. Львівсько-Варшавська логіко-філософська школа). Систематичне вивчення історії укр. філософії і суспільно-політичної думки почалося у XIX ст. Воно спиралося на панівний тоді в Україні народницький світогляд, джерелом якого була романтична філософія з характерною для неї ідеалізацією простого люду і сільської культури як підґрунтя національної самобутності (див. Куліш). В дослідженнях Антоновича, Грушевського, Лесі Українки, Франка домінувала методологія і філософія Просвітництва, частково - позитивізму. Історико-філософська концепція Чижевського ґрунтується на понятті національної філософії, передбачає виклад І. ф., в тому числі й укр., в історико-культурному контексті. Вагомим внеском у вивчення історії укр. філософії, зокрема політичної філософії, є праці Лисяка-Рудницького. У радянський час історія укр. філософії розглядалась переважно як складова частина всесвітнього розвитку філософії, що відбувався у формі боротьби матеріалізму з ідеалізмом. Помітним здобутком тогочасних укр. учених була підготовка тритомної "Історії філософії на Україні" (К., 1987), два томи якої були опубліковані. Незважаючи на обмеження і перешкоди, що їх створювала на шляху дослідницької праці марксистсько-ленінська методологія, вітчизняні історики філософії зробили чималий внесок у розвиток укр. історико-філософської науки, особливо щодо вивчення філософської думки Княжої доби, ренесансно-гуманістичних і реформаційних ідей, філософії барокової доби, насамперед, філософії КМА, спадщини Сковороди та видання його творів (дослідження Шинкарука, Горського, Іваньо, Нічик і очолюваної нею дослідницької групи). Нині, спираючись на різні методологічні підходи (герменевтику, структурний аналіз текстів, компаративно-історичний аналіз тощо), укр. історики філософії працюють над відтворенням цілісної картини історії укр. філософії, розуміючи її як невід'ємну частку загальноєвропейського духовного процесу, як плюралістичне поєднання різноманітних напрямів, течій, шкіл, що, взаємодіючи між собою, утворюють підвалини самобутнього побуту укр. філософії і культури (дослідження Лісового, Бадзьо, Забужко, Сирцової та ін.).

КАТЕГОРІЇ ЕСТЕТИКИ - основні поняття естетичної теорії, духовні моделі естетичної практики, естетичного освоєння світу. В К.е. як логічних формах представлено весь історичний досвід естетичного відношення до дійсності та естетичні характеристики світу культури і природи. К.е. не є нерухомими, незмінними сутностями. Вони історично змінюються і розвиваються, відображаючи етапи розвитку соціальної практики та динаміки ціннісних орієнтацій. Система категорій, як зміст естетичної теорії, є мінливою, конкретно-історичною, має культурно-регіональні та національні особливості. Розвиток та розширення категоріального апарату естетики відбувається внаслідок як розвитку естетичної та художньої практики, так і розвитку наукової рефлексії щодо них. Теоретичне поняття набуває статусу К. е., якщо воно містить в собі певну закономірність естетичної та художньої діяльності. К. е. мають певну особливість, яка полягає в тому, що вони спираються переважно на оціночний момент. Це пов'язано із антропологічною домінантою естетичної та художньої сфери культури С. учасна естетична теорія внаслідок розвитку нових напрямів дослідження та загальнофілософських методологічних засад не має жорстко визначеної та структурованої системи категорій, що ускладнює можливість остаточної визначеності відносно категоріального статусу деяких понять естетики. К.е. структуруються відносно певних напрямів естетичної теорії, які стосуються різних сфер та аспектів естетичної та художньої практики і виглядають таким чином: 1) Метакатегорії: естетичне, гармонія, міра, прекрасне, потворне, піднесене, низьке, героїчне, трагічне, комічне, іронія. 2) Категорії естетичної діяльності: естетична діяльність, мистецтво, фольклор, декоративно-прикладне мистецтво, дизайн, художнє конструювання, естетика побуту, мода, садово-паркове мистецтво. 3) Категорії естетичної свідомості: естетичні почуття, оцінки, судження, смак, ідеали, погляди та теорії. 4) Категорії гносеології мистецтва: художній образ, мімезис (художнє відображення і відтворення), поетика (художнє мислення), художня форма і художній зміст, художня ідея, художня правда, художня умовність, ідеалізація, типізація, індивідуалізація. 5) Категорії психології мистецтва: художня творчість, художнє сприйняття, катарсис, емпатія, художня здібність, талант, геній, натхнення, фантазія, свідоме, підсвідоме, творча уява, індивідуальна манера і стиль. 6) Категорії соціології мистецтва: художник, публіка, художня критика, меценатство, функції мистецтва, свобода і детермінізм художньої діяльності, соціальне замовлення, народність, національне та загальнолюдське в мистецтві, елітарне та масове мистецтво. 7) Категорії онтології та морфології мистецтва: художній твір, артефакт, види мистецтва (архітектура, скульптура, живопис, література, музика, театр, кіно тощо); роди (епос, лірика, драма, станкове або монументальне мистецтво тощо); жанри (роман, повість, оповідання, портрет, пейзаж, натюрморт тощо). 8) Категорії семіотичного та структурного аналізу мистецтва: текст, контекст, знак, композиція, сюжет, фабула, міф, художній час і простір, ритм, інтонація, метафора, символ, архетип. 9) Категорії герменевтичного аналізу мистецтва: розуміння, тлумачення, інтерпретація, художня мова, буття, гра, діалогічність, переживання, культурний контекст, герменевтичне коло. 10) Категорії історичного дослідження мистецтва: художній процес, традиція, спадкоємність, новаторство, художній канон, художня епоха, напрям, течія, школа, метод, стиль. 11) Категорії теорії естетичного виховання: естетичні здібності та потреби, методи та засоби естетичного виховання, всебічний розвиток особистості, художнє спілкування. Категоріальний апарат естетики постійно збагачується за рахунок осмислення нових художніх явищ і процесів, залучення термінів суміжних наукових дисциплін (філософії, психології, мистецтвознавства, семіотики, структуралізму, культурології тощо), які набувають специфічного естетичного змісту.

Лосєв, Ігор Васильович (1955, Севастополь) - укр. філософ, політолог. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1979). Канд. філософських наук (1987). Доцент кафедри культурології КМА. Коло наукових інтересів - філософія культури, історія укр. культури, етнопсихологія, історія ідеологій, націологія, укр.-рос. культурні відносини.

[br]

Осн. тв.: "Історія і теорія світової культури: європейський контекст"(1995); "Україна в контексті російського неоєвразійства" (1999); "Українське питання і російська національна самоідентифікація" (1999) та ін.

ПРАГМАТИЗМ ( від грецьк. πραγμα - річ, факт, діло, користь) - філософський напрям кін. XIX - XX ст.; найбільш характерний для амер. філософії. Витоки ідей П. - у філософському вченні Пірса, який у 1878 р. увів і сам термін "П." як назву для своєї теорії значення. Подальшого розвитку П. здобувся в емпіричному прагматизмі Джеймса, інструменталізмі Дьюї, операціоналізмі Бриджмена, концептуалізмі Льюїса, гуманізмі Шиллера та ін. Як один із напрямів філософії Модерну П. претендує на проект "реконструкції філософії", який ґрунтується на критиці традиції європейської метафізики, зокрема дуалістичної філософії Декарта. Картезіанському пропедевтичному скептицизмові П. протиставляє концепцію віри; вченню про інтелектуальну інтуїцію - її прагматистське тлумачення; раціоналістичному критерію ясності ідей - виявлення їхніх значень через зведення змісту до практичних наслідків. У праксеології П. вивищує адаптивний аспект практичної діяльності, тоді як марксизм - радикально-перетворювальний. "Принцип Пірса" ставить знання у відношення до практичних наслідків дії, які спричиняються у процесі пізнання. Когнітивний процес переміщується від метафізичного осягнення істини до пошуку логічних значень, тобто у площину епістемології. Людина у ситуаційно-психологічному контексті пізнання рухається від сумніву до віри. Ідеї П. систематизував, виклав та популяризував Джеймс, який, крім того, створив і власну оригінальну теорію П. П. Джеймса спирався на його філософію радикального емпіризму, психологію функціоналізму та тлумачення релігійного досвіду як необхідного елемента життя людини та її практичних дій. Дотримуючись емпіристської концепції П., його англ. представник Шиллер критикував інтелектуалізм за нехтування людиномірними засадами досвіду й істини Н. им здійснюється дистинкція психологічних, емпіричних, математичних та логічних аспектів істини. Її прагматистське розуміння знайшло концентрований вираз у максимі - "Істина має працювати". Інструменталістська концепція П. Дьюї переносить увагу із внутрішніх на зовнішні, об'єктивні чинники емпіричного досвіду. Пізнання розглядається лише у реальному контексті дослідження як певний конфліктний екзистенційний акт. Інструменталізм Дьюї залишає поза увагою метафізичні пошуки адекватності між ідеями та речами і зосереджується на питанні про придатність ідей бути інструментами оптимального вирішення проблемних ситуацій. До загальноконтекстуалістських відгалужень інструменталізму відносяться концепції Мура, Мерфі, Пеппера. Соціальний аспект П. виокремлюють Браун, Бода, Кален, Дж. Mid, Морріс, Хук та ін. Операціоналістська концепція Бриджмена адаптує досвід інструменталізму до методологічних проблем сучасної фізики. Ретроспективний аналіз теоретичної еволюції П. здійснив Льюїс. Подальша еволюція прагматистської логіки наукового дослідження привела до синтезу П. з ідеями аналітичної філософії Гудмена, Куайна. Традиції П. знайшли ґрунт також у постмодерній концепції деконструкції у філософії Рорті.

Рикер, Поль (1913, Баланс) - франц. філософ, представник релігійної феноменологічної герменевтики. Проф. ун-тів Страсбурга, Парижа, Чикаго, од 1995 р. - почесний проф. КМА. У центрі філософських досліджень Р. - проблема людини в контексті трагічного досвіду XX ст. Особистість, за Р., є найбільш фундаментальним поняттям філософії, завдання якої він вбачає у виробленні методу аналізу людської суб'єктивності як творця світу культури. Осмислення імпульсів людського "Я" можливе через осмислення їхніх норм сублімації в культурі. В зв'язку з цим Р. надає великого значення розгляду мови, яка, на його думку, наділена символічною функцією. Витлумачення цілісних текстів культури є способом включення індивіда в культурний контекст і становлення його суб'єктом культурно-історичної творчості. Особливого звучання в філософії Р. набирає проблема "Себе як Іншого". Р. акцентує увагу на необхідності розрізнення понять "Сам" і "Я", оскільки тільки поняття "Сам" пов'язане з турботою про ближнього і справедливістю для кожного. Позаяк "Інший" завжди перебуває в опозиції стосовно власної культури, то погляд на "Себе" як "на Іншого" розкриває конфліктність, розірваність існування людини у світі. Разом із тим, такий ракурс дозволяє людині співвіднести себе з існуванням інших (а отже, й інакших) людей і з повагою поставитися до цієї інакшості. Голос "Іншого", за Р., є голосом совісті, яка велить людині справедливо жити для інших і разом з іншими. У розгляді проблеми людини Р. спирається на ідеї етики, герменевтики, феноменології, антропології, філософії історії, релігії та права.

[br]

Осн. тв.: "Філософія волі". Т. 1 - 2 (1950 - 1960); "Конфлікт інтерпретацій" (1969); "Сам як Інший" (1990).

Серл, Джон Р. (1932) - представник сучасної англ.-амер. аналітичної філософії мови і філософії свідомості. Проф. філософського ф-ту Каліфорнійського ун-ту в Берклі (США). Праці С. зумовили формування і поглиблене дослідження проекту під загальною рубрикою "теорія мовленнєвих актів" (ТМА) з подальшим зануренням у теорію інтенційності. С. здійснює багатовимірний аналіз поняття мовленнєвого акту, що деталізує і розвиває продуктивну установку (характерну для напряму філософії мови, започаткованого у працях "пізнього" Вітгенштайна та Остина) на опосередкованість досліджень відношення між мовою і дійсністю відношенням між мовою і діяльністю людини. З точки зору С., мінімальною одиницею людської комунікації є мовленнєвий акт: акт промовляння деякого висловлювання у певній мовленнєвій ситуації з певною ілокутивною силою і пропозиційним змістом. Згодом С. запропонував більш загальний теоретичний проект досліджень з метою включення мови до контексту теорії раціональності: переорієнтація на вивчення ментальних контекстів промовлянь і необхідність розгляду мовленнєвих актів як інтенційних дій. Занурення ТМА у проблематику філософії свідомості (теорія інтенційності) С. пояснював можливістю аналізу фундаментальних лінгвістичних понять (референція, значення, твердження та ін.) у термінах більш фундаментальних психологічних понять (переконання, намір, бажання та ін.). Запропонована С. ТМА, разом з її розширенням до теорії інтенційності, стимулювала формування нових тенденцій у здійсненні логіко-методологічного аналізу природної мови, коли змінюється розуміння самого об'єкта дослідження: перехід від переважно лінгвістичного аналізу до ширшого бачення проблематики мови як специфічної здатності людини до спілкування, відображення дійсності та пізнання довкілля. Така перспектива дослідження природної мови ґрунтувалася на широкому тлумаченні поняття контексту (коли мають на увазі не стільки лінгвістичний, скільки багатовимірний невербальний контекст: фізичний, соціальний, історико-культурний, ментальний тощо) і, як наслідок, на зануренні проблематики смислу висловлювань у проблематику їх розуміння, а також пізнання світу. С. (разом із Вандервекеном) є творцем ілокутивної логіки (логічної теорії ілокутивних актів), де здійснює спробу формалізації прагматичних властивостей природної мови, поєднуючи результати, досягнуті в ТМА, із досягненнями сучасної філософської логіки. С., звернувшись до відношення "свідомість - навколишній світ", критично аналізує панівні парадигми філософії свідомості та когнітивної науки. Останні праці С. присвячені дослідженню соціальної реальності.

[br]

Осн. тв.: "Мовленнєві акти" (1969); "Інтенційність" (1983); "Перевідкриття свідомості" (1992).

УПРАВЛІННЯ ПРИРОДОЮ (екологічний менеджмент) - поняття, яке обіймає такі сфери людської діяльності, як раціональне природокористування, або раціональне використання природних ресурсів, а також управління діяльністю в галузі довкілля. Система екологічного менеджменту має бути невід'ємним складником стратегії будьякого підприємства чи компанії, що має справу із впливами на довкілля. Концепція екологічного менеджменту компанії вперше була застосована в Європі в Нідерландах 1985 р. і згодом набула широкого поширення в компаніях бага - тьох країн Зх. Європи і США. В деяких країнах розроблені національні стандарти екологічного менеджменту. На сучасному етапі екологічний менеджмент визначається також як сфера діяльності, спрямована на охорону природних екосистем. Це визначення екологічного менеджменту прийшло на зміну попередньому розумінню менеджменту як діяльності, пов'язаної здебільшого із використанням природних ресурсів. Сучасне розуміння У. п. вимагає нового осмислення екосистем і біорозмаїття. Збереження біологічного та ландшафтного розмаїття - це лише частина екологічного менеджменту. Спеціалісти в цій галузі повинні не лише володіти багатоаспектними знаннями в галузі природничих наук, а й бачити специфічні проблеми, зумовлені політичним, соціальним та економічним контекстом. Таким чином, У. п. вимагає контекстуального мислення. Воно має розглядатись як еволюційний процес, оскільки екосистемний контекст є розмаїтим, комплексним і динамічним. З огляду на це, виділяють наступні аспекти У. п.: ієрархічний контекст, екологічні межі, екологічна інтегрованість, збір даних, моніторинг, адаптивний менеджмент, міжгалузева (міжвідомча) взаємодія, організаційні зміни, інтегрованість людини в природу та її цінності.

ЦІННІСТЬ - термін, що позначає належне та бажане, на відміну від реального, дійсного. Першим кроком до розуміння природи Ц. було усвідомлення того, що з'ясування поняття реальності та істини не дає відповіді на питання - що таке Ц. Істина відповідає на питання - якою є реальність, Ц. відповідає на питання - що є, бажаним або яким щось повинно бути В. ідкриття неможливості вивести Ц. з опису того, що існує (і навпаки), належить англ. філософу Г'юму і стало відомим під назвою "закон Г'юма". Ця різниця між істиною і Ц. набула статусу як проблеми "фактичного - ціннісного". У філософії XX ст. робилися і робляться спроби подолати прірву, яка роз'єднує світ емпіричної реальності і світ Ц. Деякі із сучасних філософів не схильні вважати, що ця прірва є абсолютною. До кінця XIX ст. Ц. розглядали в контексті метафізики, теології або епістемології - тобто природа Ц. не вважалась особливою, а тому філософи не потребували особливого терміна для позначення Ц. XX ст. успадкувало дві основні групи концепцій стосовно пояснення природи Ц. - об'єктивістську та суб'єктивістську Л. інію об'єктивістського розуміння Ц. започаткував Платон: він розумів ідею добра як таку, що в принципі не відрізняється від інших ідей, а, отже, не відрізняється і від істини; винятковість цієї ідеї полягала в тому, що, з погляду Платона, вона увінчує ієрархію всіх інших ідей. У середньовічній томістській теології Ц. вважалися ідеями, які Бог привніс у світ внаслідок акту творення світу та через явлення Христа - зокрема через Божий Заповіт. На противагу античній та середньовічній філософії, в новочасній філософії утвердилося переважно суб'єктивістське розуміння Ц.: у відповідності з цим поглядом Ц. належать до психічних об'єктів - їх джерелом є наші бажання, інтереси, почуття, ставлення. Ця лінія розуміння природи Ц. включає цілу низку видатних філософів Нового часу та поч. XX ст.: Гоббс, Спіноза, Ляйбніц, філософи-утилітаристи, Майнонг, Перрі, логічні позитивісти (Рассел,Айєр), Стівенсон. Усі ці філософи запропонували дещо відмінні варіанти суб'єктивістського розуміння Ц.: джерелом Ц. є бажання і задоволення (утилітаристи), інтереси (Перрі); Ц. є прихованими веліннями або командами (Рассел), джерелом Ц. є почуття (т. зв. емотивізм - Айєр, Стівенсон). До суб'єктивістського розуміння Ц. схилялися також прихильники прагматизму: серед них особливо важливий внесок у теорію Ц. зробив Дьюї. Суб'єктивістська концепція Ц. містить в собі загрозу релятивізму та нігілізму. Початки об'єктивістського розуміння Ц. знаходять у нім. філософа Лотце, а у XX ст. найвідомішими його речниками є Шелер та Гартман А. ле передусім критика емпіричного реалізму, позитивізму та психологізму з боку Гуссерля значною мірою підважила переконливість суб'єктивістської концепції цінностей. Це стало підставою для розвитку об'єктивістської концепції Ц., найвідомішим речником якої на засадах феноменологічного підходу став Шелер В. ін виходив з того, що послідовна теорія Ц. може бути тільки апріорною: бо на основі того, що люди цінують, не можна обґрунтувати, що ж варте поцінування (люди часто цінують те, що не варте поцінування). Але крайня форма інтуїтивізму та апріоризму, і яку маємо в Шелера, на сьогодні зазнала серйозної критики. У філософії кін. XX ст. суперечка двох названих підходів до проблеми Ц. існує у вигляді певних тенденцій. Більшість сучасних філософів у поясненні природи Ц. прагнуть поєднати позитивні елементи обох підходів - як суб'єктивістського, так і об'єктивістського. Ц., за висловом Фрондізі, є результатом напруги між об'єктивним та суб'єктивним. Ця складність цінностей, поєднання в них різнорідних елементів спонукала Фрондізі пояснювати природу Ц. на основі поняття гештальту. Пояснюючи природу Ц., наголошують на різниці між Ц. та її носієм. Носій Ц. - це деяка основа, яка "тримає" на собі Ц., або субстрат, в якому вона втілена. Носієм Ц. може бути не тільки щось матеріальне (скажімо, тканина і фарби у живопису), а також психіка чи інтелект (напр., почуття краси, любові, ідеї, поняття, розуміння). Поняття добра, справедливості, законності і т. д. є ціннісно навантаженими ідеями або поняттями, носієм Ц. у даному разі є розум, інтелект. Переважно Ц. поділяють на дві великі групи: "нижчі", або "матеріальні" Ц. (те, що задовольняє біологічні потреби) і вищі, або духовні Ц. Цьому поділу відповідає поділ на інструментальні або зовнішні Ц. (ті, що є засобом для утвердження інших Ц.) і самодостатні або, інакше, внутрішні Ц. Духовні Ц. є переважно внутрішніми, самодостатніми. Інструментальні (зовнішні) Ц. є засобами для утвердження інших Ц. Самодостатні Ц. володіють більшою мірою ознаками об'єктивних Ц.: їхнє буття як Ц. не залежить від того, цінуємо ми їх чи ні - від яких іде "заклик" шанувати та захищати їх; якщо не чують цього заклику, то наслідком цього є духовна деградація людей. За змістом духовні Ц. поділяють на релігійні, моральні, естетичні, політичні, правові та ін. Відповідно говорять про моральний, політичний та правовий нігілізм. Існує також поділ Ц. на індивідуальні, колективні (партикулярні) та універсальні. Універсальні або, інакше, вселюдські Ц. - це ті, що прийняті (чи мають перспективу бути прийнятими) різними народами, культурами, націями, цивілізаціями (напр., права людини). Ц. партикулярні - це Ц. даного суспільства, самобутньої культури, нації, цивілізації. Зрозуміло, що універсальні Ц. існують як включені в контекст кожної із культур, націй чи цивілізацій. Однією із проблем є дослідження співвідношення та взаємопов'язаності між різними Ц. Ц. містять у собі спонукальний складник. Отож саме тому вони відіграють важливу роль у перетворенні реальності, що виконують роль підстави для дії: спрямовуючи індивідуальну і колективну дії, вони забезпечують граничні (останні) підстави для дії та діяльності. Ц. відіграють провідну роль в об'єднанні індивідів для спільних, колективних дій; є важливими у забезпеченні основи для єднання людей у нації, цивілізації чи навіть людства, оскільки це передбачає наявність деяких базових спільних Ц.