коли-будь

bir kün, bir kün ola

ПРИВАТНІСТЬ ( від лат. privatus - той, що знаходиться у приватній власності, особистий, а також приватна особа - тобто така, що не займає державної посади) - один із доконечних принципів і критеріїв свободи; прояв індивідуалізації як вектора і закономірності соціально-культурного і цивілізаційного розвитку. П. в усіх сферах життя є підставою, формою і наслідком здобуття окремою людиною реальних можливостей існувати автономно, мати та оберігати свій суверенітет у царині прийняття рішень, формування і реалізації "Я-концепції" і власного життєвого проекту. Визнання П. ґрунтується на припущенні, що можуть (повинні) існувати інтереси, властиві окремому індивідові, які збігаються з інтересами інших індивідів (або спільнот). Наявність такого приватного інтересу спонукає людину до виокремлення із загалу, самореалізації і самоствердження. П. передбачає свідоме протистояння будьяким намаганням втрутитися ззовні і звузити (або звести нанівець) сферу індивідуальної свободи, позбавити особистість самої можливості вибору. Передумовою та осердям П. як важливої чесноти громадянського суспільства є особистісна гідність, визнання і повага особистістю гідності в собі та в інших. Значущість П. полягає в тому, що її наявність створює можливість для максимального розширення індивідуального простору свободи, вибору тих чи інших параметрів особистісної ідентичності поза будь-яким тиском. Потяг до П. (так само, як і потяг до спілкування, визнання іншими) вкорінений у самій "природі" людини, у її намаганні виокремитися з юрби, усамітнитися, залишитися осторонь зі своїми турботами і пристрастями. П. утворює потенційну можливість, що її завжди можна без перешкод використати (на відміну від самотності й покинутості). П. може тлумачитись як елемент і докорінна вимога індивідуалізму (в цьому розумінні П. протистоїть загальності і колективізму), але може набувати і самодостатності, виступаючи характеристикою будь-якого типу соціальності (той чи той рівень П. властивий абсолютній більшості відомих культур, через що його не можна тлумачити як надбання винятково західної культури). Первинні кроки до П. було зроблено вже за доби виникнення перших цивілізацій, коли з'явилася можливість відокремленого від інших існування у просторі (простір власної домівки), втаємничення тілесного (зокрема сексуального) життя, кристалізації феномена сорому тощо. П. поступово стверджує себе у тенденціях секуляризації свідомості і правового затвердження віротерпимості, прав і свобод людини. Серед важливих чинників, які сприяли становленню П. та її доктринальному оформленню, було виникнення ін-ту приватної власності та її правове закріплення, формування приватного права, поява і поширення статусу правосуб'єктності, обґрунтування демократичних концепцій громадянськості і ліберальних ідеологем свободи та ін В. ідповідно, намагання поставити суспільство під тотальний контроль (напр., задля реалізації якихось всеохоплюючих соціальних експериментів) завжди передбачали наступ на П., її обмеження, а то й зведення нанівець як джерела непередбачуваності і прояву свободи. Наявність П. дозволяє зберігати плідну множинність способів і стилів існування, протистоїть намаганням уніфікувати соціальне життя, позбавити його необхідної невичерпності і варіабельності (в т.ч. у формі мутацій і девіацій, маргінальних субкультур і ексцентричного "непотребу"). Негативний вимір П. проявляється у самоусуненні людини від участі у громадянських справах, втраті інтересу до громадянського життя (абсентизм), байдужому та споживацькому існуванні осторонь суспільства. Абсолютизована П. призводить до корупції, ерозії чеснот громадянськості і демократії, до егоїстичного аутизму (коли людина зосереджується на власній домівці, "здоровому способі життя", уникаючи будь-яких перевантажень і ризиків, що супроводжують активне громадянське життя). Експансія бюрократії в усі сфери життя, практика використання сучасних засобів стеження за поведінкою людини (у супермаркетах, готелях, офісах тощо) несуть загрозу виникнення нових форм тоталітаризму, що спонукає до свідомого й послідовного обстоювання цінності П.

АВТОНОМІЯ і ГЕТЕРОНОМІЯ ( від грецьк. αυτονομία - незалежність; ετεροζ - інший) - у найзагальнішому значенні словом "автономія" позначають наявну міру незалежності будь-якого явища від зовнішньої причинної зумовленості. Терміном "гетерономія" позначають, зовнішню зумовленість чого-небудь у будь-якому сущому. Будь-яке суще має деяку основу ("суть") своєї якісної визначеності, але ця основа або суть (внутрішнє, глибинне в явищі) може існувати тільки завдяки оточенню, яке обмежує і тим визначає кордони сущого. Проте оточення не тільки обмежує будь-яке суще в його бутті, а вплітає це суще в систему взаємодій та взаємозв'язків. У природничих науках основну увагу звертають на найважливіші умови, від яких залежить буття даного сущого; але при цьому виходять з припущення, що всі інші види взаємозв'язків у Всесвіті залишаються незмінними. Цей взаємозв'язок зовнішніх і внутрішніх причин (внутрішнього в явищі і його оточенні) властивий для всього, що існує, тому А. і Г. можна вважати категоріями онтології. Тема успадкування і мінливості (пристосування організмів до середовища) - одна з важливих тем в еволюційній біології. Кожний людський соціум володіє більшою мірою автономії, ніж будь-який біологічний. Ступінь цієї автономії визначається незалежністю, по-перше, від природного оточення, і, по-друге, від того, наскільки культура даного соціуму не підпорядкована впливові інших соціумів. У другому випадку термін "автономія" стає синонімом вислову "самобутність культурна". Можна, отже, говорити про ту чи іншу міру автономії (самобутності) етносів, націй, цивілізацій. Поняття А. і Г. застосовується також щодо окремої людини. Історичні дані свідчать, що в первісних (архаїчних) культурах переважали колективні цінності над цінністю особистої А. Поцінування А. (суверенності) особистості є передусім явищем модерного часу, яке здобуло особливо широке визнання в Зх. Європі у зв'язку з процесом демократизації. Цьому сприяло поширення філософських ідей, що перемістили в центр уваги проблему співвідношення свободи волі та зовнішньої зумовленості (детермінованості) свідомості та поведінки людини. До філософських течій XX ст., які визнають здатність людини бути суверенною особистістю і наголошують на цінності особистої А., належать: персоналізм, екзистенціалізм і ті напрями філософії людини, що закорінені в релігії протестантизму. Гетерономні тенденції виявляють позитивістські та еволюціоністські концепції; марксистське розуміння природи людини має виразний гетерономний характер. Поряд з позитивними елементами особистої А. модерне суспільство породило і певні негативні різновиди А. і Г. Індивідуалізм набув ознак "хибного індивідуалізму", коли егоцентрична етика, цілераціональність та абсолютизація технократичних підходів призвели до "атомізації суспільства" - появи індивідів, не пов'язаних між собою ніякими духовними взаєминами. До того ж, продукти діяльності людей виходять з-під їхнього контролю і, набувши автономного існування, перетворюють людей на свої власні засоби. Атомізоване суспільство породило також особливе суспільне утворення - "масу", специфіка психічних та поведінкових особливостей якої полягає в легкій навіюваності, піддатливості щодо зовнішніх впливів - з боку засобів масової інформації, ідеологій та харизматичних лідерів. Залежно від обґрунтування А. і Г. в етиці всі етичні концепції поділяють на дві групи - автономну та гетерономну етику. Найбільш виважену концепцію автономної етики у новочасній філософії обґрунтував Кант. Зароджена в надрах філософії Канта проблема інтерсуб'єктивності знайшла подальше осмислення у XX ст. - в комунікативній філософії (Апель, Габермас). Поняття А. відіграє також важливу роль у різних галузях прикладної етики - біоетиці, медичній етиці, екологічній етиці та ін. Одним із найважливіших тут є питання про межі особистої та колективної автономії. Напр., в медичній етиці проблема А. постає у випадку права людини розпоряджатися власним життям: загальновідомі дискусії етичного та правового характеру щодо самогубства, евтаназії, клонування, зміни людиною власної статі та ін. Складність проблеми в кожному з таких випадків полягає в тому, що розширення права особи вирішувати щось на власний розсуд часто зачіпає права інших осіб або ж тягне за собою негативні соціальні наслідки (хай навіть у майбутньому). Що стосується автономії культурних спільнот - таких, як етнічні спільноти та нації, то тут важливим є питання збереження та захисту культурної самобутності етносів та націй від дії руйнівних чинників гетерономного походження. Це одна із найважливіших проблем етики міжнародних та міжетнічних стосунків.

ДОГМАТИЗМ - методологічна позиція (спосіб мислення і відповідний спосіб дій) суб'єкта, який послідовно дотримується в пізнанні, переконаннях та способі життя застарілих поглядів (ідей, теорій, норм та правил), незважаючи на зміну ситуації, нові умови буття чи критику своєї позиції (як вияву консерватизму, шаблонності мислення). Вразливість позиції Д. полягає в її неефективності, невиправданості, недоцільності при зміні (іноді багаторазовій) життєвих ситуацій, коли дотримання старих поглядів заважає вирішувати нагальні теоретичні і практичні проблеми. В історії філософії термін "Д." мав різний смисл В. античній філософії скептики (Піррон, Зенон) називали догматиками тих, хто вважав можливими достовірні, незаперечні висловлювання про речі. Фр. Бекон протиставляв емпіризм і Д., розуміючи під останнім спекулятивно-умоглядний, авторитарно-схоластичний спосіб мислення, який нехтує досвідом і створює псевдонаукові, апологетичні щодо церковних авторитетів системи. Кант під Д. розумів спосіб філософування, який, спираючись на певні поняття, ідеї і категорії, приймав їх як щось безсумнівне, "само собою зрозуміле", без спроби критичного аналізу походження, правомірності і обґрунтованості цих понять та ідей. Гегель під Д. розумів метод мислення "розсудкової метафізики", яка дотримується однобічних розсудкових визначень, розглядаючи їх "непорушними і істинними в їхній відокремленості". В XX ст. термін "Д." набув негативного сенсу, стосуючись не лише оцінки методологічних орієнтацій суб'єкта, а й його політичної, ідеологічної, економічної, соціокультурної діяльності, коли людина діє лише відповідно до звичних, фетишизованих програм, а результати своєї діяльності ставить поза будь-яким сумнівом, абсолютизуючи їх цінність. Поняття Д. визначає стан духовного життя в т. зв. "традиційних суспільствах" чи ідеологічні процеси в тоталітарних державах сучасності. Д. характеризує також ідейні течії традиціоналізму та консерватизму. В умовах сучасного плюралістичного світу, з його тенденцією до постійних інновацій та модернізацією форм життя й культури, домінування Д. в інтелектуальному житті суспільства веде до його консервації і стагнації, блокує можливості соціального розвитку В. одночас реальною є небезпека звинувачення в Д. будь-якої тенденції зберегти стабільність певних культурних цінностей, традицій поведінки і мислення тощо. Д. протистоїть критицизму і скептицизму, які є цінними і необхідними формами духовного життя, але беззастережне поширення яких є такою ж загрозою для культури, як і панування необмеженого або фанатичного Д.

КАТЕГОРІЇ (грецьк. κατηγορία, від κατηγορεω - висловлювати) - найбільш загальні поняття тієї чи тієї галузі знання, філософії науки, що слугують для "скорочення" досвіду, знаходження предметних відношень, розчленування і синтезу дійсності. Зміст і функції К. були встановлені в працях Аристотеля, Канта, Гегеля. Аристотель розумів під К. родові висловлювання про буття, "а оскільки одні висловлювання позначають суть речі, другі - якість, інші - кількість, інші - відношення, інші - дію або сприйняття, інші - "де", інші - "коли", то відповідно з кожним із них ті самі значення має і буття". Перелічуючи К., Аристотель вдається до розділового "або": "Зі сказаного без будь-якого зв'язку кожне позначає або сутність, або "скільки", або "яке" і таким чином перебирає десять відомих К. В його тлумаченні К. - це висловлювання, які відбивають такі загальні (родові) властивості буття, за допомогою яких воно членується в мові і знанні на рубрики, що не зводяться одна до одної. Кант дослідив іншу функцію К.: він визначив їх як розсудкові апріорні поняття, які об'єднують, синтезують матеріал чуттєвості. Вони є гранично загальними "поняттями про предмет взагалі". Кант подав "таблицю К." дещо інакшу, ніжу Аристотеля: в ній відсутня К. сутності (бо сутність він вважав непізнаваною), простору і часу (вважав їх формами споглядання, а не поняттями); вдосконалено рубрику К. відношення, куди входять субстанція і акциденція, причина і дія, взаємодія; введено К. модальності (можливість - неможливість, існування - неіснування, необхідність - випадковість); до того ж, на першому місці у нього стоять не К. якості (реальність, заперечення, обмеження), як у Аристотеля, а К. кількості (єдність, множинність, цілокупність). Ці особливості кантівської таблиці К. пояснюються як властивостями його філософського вчення, так і розвитком математики і природознавства в Новий час. Гегель приписував К. обидві функції. У відомій тезі "категорія покладає буття у деякій визначеності як у границі" наочно виражена розчленувальна, рубрикаційна природа К. В той же час він наголошував їх синтетичний характер. При цьому синтез він витлумачував дещо інакше, ніж Кант. Гегель вважав, що не лише в науці, а й у житті користуються К.: тут вони постають як скорочення для виразу однорідних явищ, речей, подій, видів діяльності (війна, народ, море, тварина, Бог, любов і т. ін.), і як засоби для визначення і знаходження предметних відношень (причинність, взаємодія тощо). К. спочатку формуються несвідомо - в людській діяльності і відкладаються в мові. Свідомо їх досліджують філософи Н. а мовний характер К. переважно орієнтується західна філософія XX ст. В логічному позитивізмі (Карнап, Нейрат) К. розглядаються не як форми мислення чи свідомості, а як мовні структури; в аналітичній філософії (Строссон, Кернер та ін.) К. вважаються засоби і форми розчленування, класифікації речей і явищ, закладених у природній мові. В екзистенціалізмі замість традиційних К. мислення досліджені К. життя: турбота, страх, знеособленість (Man), гранична ситуація, екзистенція та трансценденція і т.ін., які постали як філософсько-антропологічні феномени - за їх складом і за тлумаченням притаманних їм функцій. Філософсько-антропологічний зміст К. відкривається у трьох напрямах. По-перше, без зазначених функцій К. людина не може оволодіти світом, а отже, неможливим було б і її життя. По-друге, філософські К. як найбільш загальні відбивають докорінну особливість людини, що відрізняє її від тварини, - здатність виходити за межі будь-якого конечного, обмеженого утворення, навіть за межі всього обмеженого разом, коли весь світ постає як наслідок якоїсь духовної істоти (Бога), абсолютної ідеї. В традиційній філософії така здатність позначалася К. безконечного, абсолютного, в сучасній - К. трансценденції. Конечне і безконечне раніше розглядалися як властивості речей, але вони ще більше - властивості людини, її свідомості, мислення, універсальної діяльності. По-третє, членування і поєднання дійсності в кінцевому підсумку веде до аналізу і синтезу найбільших, суттєвих відмінностей - протилежностей, таких як мислення і буття, конечне і безконечне, відносне і абсолютне, свобода і необхідність, існуюче і належне, дійсність та ідеал тощо. Суперечності цих К. кожна епоха, покоління, людина вирішують по-своєму, і єдино правильного їх вирішення немає, бо вони виражають певні (в т.ч. протилежні) позиції людини в світі, в житті, в свідомості. Сукупність таких протиріч становить основні питання (чи проблеми) і філософії, і людини - як її суб'єкта й об'єкта. Основним предметом сучасної філософії безпосередньо стала людина, а отже, і всі К. філософії мають перш за все антропологічний зміст.

ПЛЮРАЛІЗМ ( від лат. pluralis - множинний) - термін, що позначає: 1) Філософські ідеї, вчення, теорії, в яких на різних концептуальних засадах осмислюється поняття "множинності" як кількісного виміру реальності, особливістю якого є момент суттєвої відмінності (включно із протиставленням) "множинності" ("плюральності") від одності (єдиного як одного). У "Метафізиці" Аристотель відзначав, що про "множинне" говориться протилежне тому, що говориться про "єдине"; єдине ж (одне) - це неділиме або за кількістю або за видом; відповідно, "множинність" - це те, що потенційно подільне на частини. Теза: існує багато речей (об'єктів), а не одна, або - існує багато видів речей (об'єктів), а не один - вихідна для тих філософів, у центрі уваги яких знаходиться "множинність" як специфічний кількісний вимір реальності. Поняття "П." досить часто вживається як тотожне "плюральності" і в цьому сенсі широко застосовується у сучасній філософії постмодернізму; у різних галузях філософії, коли йдеться про П. концепцій, теорій, методологій, культур, релігій та ін. Введення у філософський обіг терміну "П." пов'язане із вченням про субстанції Вольфа, який у своїй онтології доводив існування понад однієї-двох і більше субстанцій. В історії філософії ідея П. субстанцій розроблялась багатьма філософами (Анаксагор, Емпедокл, Демократ, Епікур, Аристотель, Ляйбніц, Джеймс, Рассел та ін.). 2) Філософський принцип та спосіб світовідношення, що полягає у динамічному узгодженні тенденцій диференціації (урізноманітнення) та інтегративності ("глобалізації") на засадах збереження їх обох. У цьому сенсі П. ніколи не може бути остаточним станом; це скоріше постійно відновлювана пізнавальна, філософська, соціальна, політична, моральна проблема та практичне завдання щодо узгодження тенденцій єдності (інтегративності) та осібності (окремості, партикулярності) у співіснуванні різноманітних суб'єктів будь-якої спільності, у тому числі загальнолюдської. У праці "Прагматична антропологія" (1798) Кант визначає П. як такий "спосіб мислення", за яким - на противагу егоїзму - "себе вважають не всеохопним і довершеним особливим світом", а лише одним із членів суспільства. У цьому формулюванні Кант зафіксував найсуттєвішу рису П., що відрізняє його від кількісної множинності (плюральності), а саме: інтенцію (налаштованість, прагнення) одиниць (елементів) множинності як до єдності (інтеграції), так і до збереження власної осібності (окремості). Для розуміння останньої ключовим є розуміння Кантом "способу мислення", що є виявом здатності людини мислити і діяти як наділена свободою розумна істота. У суспільному житті людей обидва чинники - осібного вияву свободи та його збалансування належністю до певної спільності - головні координати застосування П. як філософського принципу С. уб'єктами партикулярного вияву свободи можуть бути: індивід, нація, соціальна група, регіон, культурна або цивілізаційна спільнота та ін. Особливістю спільності, або інтегративності - з позицій філософського П. - є те, що вона формується у процесі і як наслідок добровільного і відповідального самообмеження осібного агента вияву свободи, а також реалізації його спроможності до діалогічно-дискурсивного розв'язання спірних проблем (ширше - проблем неспівмірності). На відміну від комунікативної філософії (див. філософія комунікативна), де суб'єктом дискурсу виступає індивід як носій здатності до граничного раціонального (розумного) обґрунтування універсальних цінностей і норм, філософія, побудована на принципі П., наголошує на чиннику осібності кожного суб'єкта дискурсу не тільки як індивіда, а й будь-якої спільності (у тому числі нації, культурної спільноти, цивілізації). Відповідно, проблема інтеграції - за умови акцентування на осібності суб'єкта дискурсу - перестає бути проблемою "глобалізації" або досягнення якогось остаточного консенсуального рівня і перетворюється на проблему відносного, поступового та опосередкованого (через гнучке сполучення цінніснонормативного, традиційно-мовленнєвого порозуміння та раціонального консенсусу на підставі інтересів) інтеграційного процесу. П. як філософський принцип несумісний як з догматизмом - жорстким монізмом, що поглинає різноманітність, - так і з релятивізмом, який ґрунтується на самодостатності кожного елемента множинності.

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ ( від лат. existentia - існування) - один із найвпливовіших напрямів світової філософії XX ст. Формування екзистенційного способу мислення пов'язане з творчістю датськ. філософа К'єркегора, який асоціює зміст слова "екзистенція" зі специфічно людським способом існування - адже лат. етимологія цього слова вказує на дії, пов'язані з порушенням сталості, певних меж чи норм просторово-часової наявності речей, процесів, явищ. Людина - єдина істота у світі, в діяльності якої результат дії, її ідеальна мета випереджає саму дію, тобто природне причинно-наслідкове відношення ніби "перевертається". Проте, щоб таке "перевертання" стало можливим, людина має вступити у безпосередній контакт і з майбутнім (із тим, що ще не є наявним), і з минулим (із тим, що вже не є наявним). Тілесно, подібно до будь-якої природної речі (тіла), людина не може реально переміститися ані в майбутнє, ані в минуле. Але, на відміну від природних речей (тіл), людина має крім свого природного (біологічного) тіла, ще й таку неприродну (замежову відносно власної тілесності) властивість, як дух. Саме духовно (ідеально), у своїй уяві людина здатна будь-коли "перенестись" у будь-яку мить майбутнього чи минулого часу, тобто людина може безпосередньо контактувати не лише з наявною дійсністю (необхідно їй даною), а й комунікувати з невичерпним "морем" можливостей, серед яких вона спроможна вільно обирати будь-яку їй потрібну Ц. е означає, що реальні детермінанти власне людської життєдіяльності перебувають здебільшого за межами людського "тілесного" світу ("сущого") і здійснюють свою детермінацію через духовний (замежовий щодо "тілесного") світ людського існування - екзистенцію К. рім філософії К'єркегора джерелами Е. можна вважати кордоцентричні інтенції Реформації (нім. пієтизм, франц. янсенізм тощо), кордоцентричну філософію укр. бароко і необароко (Сковорода, Гоголь, Шевченко, Юркевич та ін.), нім. романтизм, "філософію життя", феноменологію Гуссерля та ін. Класичні школи Е. виникають у 20-ті рр. XX ст. у Німеччині (Гайдеггер, Ясперс), у 30-ті рр. у Франції (Сартр, Марсель, Камю, Мерло-Понті та ін.). Істотним є вплив Е. у XX ст. також на розвиток філософії в Іспанії (Унамуно, Ортега-і-Гассет), в Рос. імперії (Бердяєв, Шестов), в Італії (Аббаньяно, Пачі), в Ізраїлі (Бубер), в Африці (т. зв. "негритюд" Сенгора), в Японії (Нісида), у араб, країнах (Бадаві, Тизині) та ін. Завдяки центральній категорії Е. - "екзистенції" (звідки й назва напряму), людська особистість постає з боку свого унікально-неповторного існування, що робить її недосяжною для логіко-раціонального осягнення. Раціоналістична методологія через загальність виявляється несумірною з особистісною (неповторно-унікальною) специфікою екзистенції. Укоріненість екзистенції у замежовому щодо природного буття світі духовності робить її принципово "несхоплюваною" для раціональної методології - наявним "небуттям буття", конкретним "ніщо", реальним ґрунтом творчого постання у світі результатів вільного (і водночас відповідального) вибору, а не стихійного плину світової інертності.

ЕЛІТА ( від лат. eligo - вибираю) - група осіб, яка займає провідне або керівне становище у будь-якій галузі людської діяльності: політичній, економічній, військовій, науковій, управлінській, культурній, інтелектуальній, спортивній тощо. Хоч зародки елітарних концепцій можна знайти ще в Конфуція чи Платона, але засновниками сучасних теорій Е. стали італ. політичні мисленики Моска (1858 - 1941) та Парето (1848 - 1923); послідовником Моски став Міхельс (1876 - 1936). Концепції Е. з'явилися, по-перше, внаслідок критики представницької демократії (як прихованої форми домінування різного роду Е.) і, по-друге, класової марксистської теорії, яка виправдовувала тезу про керівну роль окремих груп (партійних верхівок та лідерів) І. дейну основу елітарних концепцій становить консервативна соціальна філософія: будь-який суспільний лад ґрунтується на суспільній ієрархії, на вертикально організованих структурах. На вершині цих структур знаходяться охоронці цінностей даної культури, організатори, творчі особистості, а на нижчих щаблях - виконавці, що здатні успішно діяти, коли визначено мету і загальний напрям руху. Вся складність політичної дії полягає у мудрому поєднанні оновлення зі збереженням. Необхідність успадковувати досвід, нагромаджувати елементи культури та цивілізованості потребує такого оновлення чи заміни Е. (циркуляції Е.), які б не були руйнівними для успадкування того, що має бути збереженим. Цей консервативний підтекст концепцій Е. стоїть в опозиції як до просвітницької спадщини лібералізму та соціал-демократизму (з перебільшеним наголошуванням на соціальному проектуванні), так і до комунізму та фашизму В. ідповідно до вихідної концептуальної позиції та необхідності пристосувати термін "Е." до конкретних обставин філософи, соціологи та політологи обирають різні ознаки, якими мають володіти люди, що, з їх точки зору, складають Е.: культурні та моральні характеристики, творчі та організаційні здібності, сила волі, твердість віри тощо. Оскільки реально існуючі Е. тільки до певної міри відповідають тим вимогам, на основі яких має здійснюватися їхнє формування, то утворюється більша чи менша розбіжність між нормативним та емпіричним складниками цього поняття. Найважливішим є поділ всіх концепцій Е. на нормативні (ціннісні) та функціональні. Перші ґрунтуються на тому, що Е. має бути носієм вищого рівня культури та цивілізованості, творцем та охоронцем таких цінностей, як свобода, справедливість, правовий порядок (стабільність), культурна самобутність (нації), добробут тощо. Другі успадковують політичний реалізм Мак'явеллі і визначають Е. як будь-яку керівну меншину (без включення у це поняття ціннісних ознак). Оскільки ця тенденція наявна у засновників теорії Е., то їх іноді називають мак'явеллістами (що може призводити до непорозумінь). Перша тенденція виразно репрезентована в Ортеги-і-Гассета ("Повстання мас"). Нехтування ціннісними критеріями руйнує концепт Е., бо відкриває можливість вважати Е. будьяку групу, яка будь-якими засобами здобуває та утримує керівне становище. Якщо певна керівна група виходить у своїх діях із суто групових (класових), кланових інтересів (приховуючи цей факт за допомогою риторики), то є підстави вважати цю групу псевдо- чи квазі-Е. Причини виникнення псевдоеліти можуть бути політичні (напр., бюрократичний корпоративізм "номенклатури" у комуністичних режимах та його збереження і модифікація у сучасних незалежних посткомуністичних державах), економічні, психологічні тощо. Психологічні пов'язані з інерцією стереотипів у мисленні й поведінці ("старіння" Е.) та відсутністю ефективно діючих механізмів її оновлення (напр., люди, що свого часу зробили важливий внесок у певну галузь діяльності, можуть використовувати колишні заслуги для збереження свого керівного становища). Виникає проблема "відкритості-закритості" Е. з домінантою у її вирішенні на "закритості". Важливими видами Е. у сучасних суспільствах є професійні Е., зокрема у галузі науки. У наукових спільнотах основними критеріями Приналежності до Е. є високий рівень професійності та моральної й загальної культури (в т.ч. дотримання норм професійної етики); про наукову Е. можна говорити тільки у тому разі, якщо керівні особи (які визначають стратегію наукових досліджень та організовують наукове життя) відповідають цим критеріям. Ціннісне поняття Е. перестає бути продуктивним, якщо його (як деяку регулятивну ідею) не співвідносять із тим, хто, з яких причин і якими засобами у даному суспільному середовищі досягає керівного становища. Без дослідження особливостей даного суспільного середовища постулювання ціннісних критеріїв Е. приречене залишатися добрим побажанням. Різні концепції Е. можуть стати об'єктом критики з огляду на те, що їх можуть використовувати як ідеологію, яка має антидемократичне спрямування. Визнання ієрархічності соціального життя і природності існування Е. створює підстави для виправдання бюрократизації як тенденції суспільного життя. Зокрема, функціональна концепція Е. відносно легко стає основою ідеології, з допомогою якої ті чи ті суспільні групи утверджують своє керівне становище (т. зв. "елітизм"): відкидаючи ціннісну концепцію Е. як ідеалістичну і проповідуючи політичний реалізм, окремі індивіди та групи індивідів легко скочуються в політиці до цинізму. Політична історія України свідчить, що в умовах бездержавності вкрай утрудненим є формування не тільки політичної, а й культурної Е. За таких умов не існує прошарків, які б успадковували один від іншого завдання збереження і творення культури, нації, держави. На це явище вказує, зокрема, Лисяк-Рудницький. Воно є характерним для тих народів Сх. та Пд. Європи, які входили до складу імперій. На ролі Е. у збереженні та творенні культури, нації та держави наголошували Липинський та Донцов. Оскільки вони репрезентували різні політичні ідеології (перший - консерватизм, другий - націоналізм), то відповідно відрізнявся їхній підхід до проблеми Е.

КОМІЧНЕ ( від грецьк. κομικόζ - смішний) - метакатегорія естетики, яка відображає конфлікт суспільно значимої форми в поведінці і діях людини з нікчемністю соціального і морального змісту цієї дії, що не загрожує суспільним цінностям і долається через сміх. Предметом К. є, як правило, несуттєві, хибні або уявні цінності, нікчемність яких усвідомлюється в процесі розв'язання комічного конфлікту. К. передбачає розвинуте почуття гумору, яке вважається інтелектуальним почуттям і свідчить про гнучкість розуму. К. є продуктом розвинутої людської культури, здатністю поглянути на себе збоку, піднятися над буденністю. К., як і трагічне, пов'язане із свободою людини, впевненістю її в безумовній можливості піднятися над собою, над власними інтересами. Гегель вважав, що загальне підґрунтя К. - це світ, в якому людина як суб'єкт зробила себе повним господарем того, що є значущим для неї; це світ, цілі якого руйнують самі себе своєю несуттєвістю. Суперечність між значущістю форми і нікчемністю змісту, що вгадується критично спрямованим розумом, створює комічність колізії. Почуття гумору, як і будь-яке інше естетичне почуття, не дається людині від народження, воно розвивається разом із особистістю і стає показником динамічної пружності людського розуму і фантазії. За визначенням Канта, гумор у позитивному» значенні є здатність, талант людини без усяких на те підстав набувати доброго настрою (коли про все судять не так, як звичайно, а навіть навпаки, проте дотримуючись певних принципів розуму) М. аркс пов'язує К., як і трагічне, з діалектикою історичного процесу, де К. характеризує певні фазиси світової історії. Якщо причиною трагічного є незнання, помилка, то головним джерелом К. є облуда, свідоме чи несвідоме наслідування дійсно героїчних зразків З. відси виникає самопародія, театралізація, переодягання в історичні костюми. К. найчастіше пов'язується із ситуацією, коли самі по собі незначнії неважливі цілі здійснюються з надто поважним виглядом та зі значними приготуваннями. Але якщо людина і не досягає в цьому випадку своєї мети, то нічого й не втрачає, позаяк вона бажала чогось справді незначного, що не впливає на її життя. Комічною є ситуація, коли індивід бере на себе вирішення якихось надзвичайних завдань, але абсолютно не здатний до цього. Комічні ситуації створюються і через випадкові обставини, збіг протилежних інтересів і характерів С. міх є необхідним елементом К., завдяки якому відбувається розв'язання самої колізії, а водночас і душевна розрядка глядача, слухача, читача від напруги співпереживання. Джерело К. - це не тільки підміна змісту, значення, а й порушення міри, створення ілюзії. Тому сміх супроводжує викриття нікчемності, що претендує на якусь значущість, сміх зміцнює гідність людини. К. є різноманітним, має різні ступені і форми вираження, такі, зокрема, як гумор, іронія, сатира, сарказм. Усі вони є знаряддям подолання вад у людині та в соціальних процесах, руйнації хибних ілюзій людини про себе, засобом ствердження ідеалу через заперечення старого, того, що віджило.

ПРАКТИКА ( від грецьк. πρακτικά - справа, діяльність, учинок) - поняття, що характеризує особливий різновияв активності людського світовідношення, філософське витлумачення котрого тяжіє або до універсалізму (коли П. поєднує учинково-моральнісні, пізнавальні та етичні характеристики), або до локалізації чуттєво-матеріального (що спричиняє занижену оцінку П.). Спробу поєднати окреслені характеристики П. здійснив марксизм, де чуттєво-предметна, цілепокладальна діяльність суспільної людини з освоєння й перетворення природних та соціальних сил постає як предметна основа формування людини, онтологічний стимул розвитку її творчо-духовних здатностей, у т.ч. й пізнання. Самовідособлення людини серед сущого у процесі антропосоціогенезу обертається згодом тяжінням до експансії у довколишню дійсність, котра сприймається переважно як об'єкт людських зазіхань Д. аному типові світовідношення притаманний антропоцентризм, який супроводжується гіперактивізмом і титанізмом, прагненням до щобільшого панування над Землею (зокрема, завдячуючи прогресуючій технізації). Через надмірне протиставлення суб'єкта об'єктові П. є найбільш концентрованим втіленням здатності суспільної людини до виокремлення з природи, граничним виявом якого стали "сутнісна безпритульність новоєвропейської людини" (Гайдеггер) та глобально-екологічні проблеми сучасності С. пробами осягнути цю суперечливість П. просякнуто багато різновидів посткласичної західної філософії (уявлення про практичну зумовленість інтелекту Вергсона та прагматистів; про "інерціальні" властивості П. - Сартра та представників Франкфуртської школи; про кризу новоєвропейського гуманізму - Ніцше, Гайдеггера, Фуко та ін.; про самовичерпаність антропоцентризму - Гьосле, Ионаса тощо). Ще німецькою класичною філософією зафіксовано таку фундаментальну рису П., як здатність поєднувати всезагальність та безпосередність світовідношення. Вона визначає форму, притаманну практичній життєдіяльності людини. Але людинокреативний потенціал її залежить од змістовного наповнення - від взаємодії різних складових предметного змісту П. Цей зміст не є тотожним ні матеріально-речовинним компонентам трудової діяльності, ні уречевленим виявам суспільних відносин Н. езвідний він також і до матеріально-перетворювальних властивостей світовідношення. У найзагальнішому виявленні він концентрує смислову націленість останнього. Під "знаряддєвістю", у руслі котрої світ постає перед суб'єктом життєдіяльності лише як засіб, розуміється одвічна комунікативність предметного змісту Π. - здатність універсалізувати будь-який знаряддєвий вплив на довколишню дійсність, доводячи його до рівня всезагального способу предметно-матеріального освоєння людиною світу. Отже, комунікативність є тим шаром предметного змісту П., котрий уможливлює тип раціональності людського ставлення до світу, коли останній стає не тільки об'єктом маніпуляцій з боку діючого суб'єкта, а й самоцінністю, що має бути не лише перетворена відповідно до устремлінь суб'єкта світовідношення, а й освоєна людиною. Таким ідеалом новоєвропейського гуманізму наснажені найбільш масштабні філософські уявлення про П., предметний зміст якої сягає сфери свідомості, самосвідомості, а отже, духовного забезпечення практичної життєдіяльності людини. Розузгодженість між перетворенням та освоєнням світу - чи не найфундаментальніша колізія П. Концентрований вияв її - гіперактивістська зорієнтованість світовідношення, деградація останнього до "знаряддювання", коли нехтують самоцінністю різновидів буття, що потрапили в орбіту людських зазіхань. Із поступом техногенізації світовідношення "знаряддювання" підминає під себе і матеріально-предметну діяльність, і міжлюдські взаємини, і пізнавальну активність, спрямовуючи її на убезпечення всевладдя людини. Остання, зрештою, і сама стає знаряддям власного панування, "засобом для втілення власних проектів" (Гайдеггер) В. ідчуттям того, що не інструментальність (маніпулятивність), а комунікативність є осердям предметного змісту справді людського ставлення до світу, наснажений інтенсивний розвиток західноєвропейської філософської думки 60 - 70-х рр. Погляд на комунікативність як на останнє підґрунтя і свідомості, і пізнання, і суспільного буття, і екзистенції пов'язаний із протиставленням двох визначальних типів раціональності: "інструментальної" та "комунікативної" - діалогічної, націленої на тотальне взаєморозуміння, убезпечуване досвідом особистої причетності суб'єкта світовідношення до унікальних форм життя (Вебер, Апель, Габермас, Бубер, Больнов).

КОНТЕКСТ - у найширшому значенні - сукупність деяких обставин, від яких залежить значення або сенс будь-якого знака, вислову, тексту, дії. У випадку словесних знаків (будь-яких висловів та текстів) розрізняють лінгвістичний та позалінгвістичний (ситуативний) К. Лінгвістичний К. - це текст, який оточує будь-який вислів (слово, фразу, частину тексту), що впливає на значення даного вислову. Коли говорять, що в даному К. даний вислів має таке-то і таке значення, то мають на увазі ту частину тексту, яка впливає на значення вислову. Позалінгвістичний (ситуативний) К. - це сукупність деяких обставин, від яких залежить значення деякого вислову чи тексту. Сьогодні до цих обставин відносять різного роду неартикульовані передумови, традиції, конвенції, мову тощо Ж. ест, як деякий знак, набуває значення тільки з урахуванням сукупності обставин (ситуації), за яких хтось вказує на щось. Сенс окремих фраз, формулювань, ідей, текстів, як правило, змінюється у зв'язку зі зміною суспільно-історичної ситуації. Живучість текстів залежить від того, наскільки їм притаманний певний сенс, який не вичерпується їхньою "вписаністю" в дану суспільно-історичну ситуацію; одначе актуалізувати текст можна тільки шляхом його "деконтекстуалізації" і наступної його "реконтекстуалізації", тобто такого його перетлумачення, яке дозволяє тексту "працювати" в новій суспільно-історичній ситуації (як цей процес описав Рикер). Роль К. залежить від особливостей даної сфери діяльності. Розв'язання теоретичної проблеми не залежить безпосередньо від ситуативного К. (якщо це розв'язання не стає практичною проблемою для даної особи чи групи осіб): в який би час і в якій би ситуації теоретична проблема не була розв'язана, це оцінюють як досягнення Р. озв'язання практичної проблеми суворо прив'язане до певної практичної ситуації (обмеженої в часі): невчасне розв'язання практичної проблеми часто означає нерозв'язання проблеми взагалі Щ. оправда, різні практичні завдання мають неоднаковий "запас" часу для свого розв'язання: широкомасштабні суспільні реформи, як правило, розраховані на деяку історичну перспективу, тобто на ширший діапазон часу (одначе зволікання може мати дуже негативні наслідки, часто такі, що їх потім важко компенсувати). Увага філософів до К. зросла у зв'язку з т. зв. лінгвістичним поворотом у філософії та інтенсивним розвитком семіотичних досліджень. Сьогодні загальноприйнятим стало поняття контекстуального визначення терміна (на відміну від класичних способів визначення), впроваджене почасти завдяки операціоналізму. У філософії XX ст. з'явився особливий напрям під назвою "контекстуалізм", який визнає вирішальну роль лінгвістичного, суспільно-історичного та культурного К. у розумінні явищ, текстів, понять, ідей, цінностей.

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ - вислів, що позначає: а) важливу для суспільства ідею будь-якого змісту, щодо якої існує згода більшості громадян, або принаймні таку, що здатна одержати підтримку більшості громадян; в обох випадках цю ідею вважають такою, що сприяє громадянському єднанню; 6) ідею нації; в) особливості національної свідомості, що знаходять свій вияв в уявленнях про національний ідеал, призначення нації, її місію, мету, мрію тощо. Значення вислову "Н.і." залежить від того, як розуміють націю - тобто, які із об'єднувальних чинників (економічні, правові, політичні, культурні, релігійні) вважають суттєвими стосовно саме даної нації. Учасники дискусій щодо того, що має означати Н.і., часто у принципі не можуть дійти згоди, позаяк значення цього вислову береться у відриві від поняття нації, яке є тут під ставовим, оскільки спирається на довготривалу інтелектуальну традицію з'ясування його змісту. Зокрема, якщо висловом "Н.і." позначають будь-яку ідею, здатну об'єднати громадян даної держави, то таку ідею можуть розуміти і так, що її здійснення аж ніяк не означатиме утвердження даної нації. Це маємо у випадку, коли Н.і. зводять до досягнення відповідного рівня добробуту, соціальної справедливості, правової демократії тощо, оскільки ці цілі не обов'язково передбачають утвердження культурної самобутності (яка є суттєвою ознакою будь-якої нації). Вислів "Н.і." переважно використовують в публіцистичному та політичному мовленні; у наукових дослідженнях націй та етносів його іноді використовують для позначення особливостей національної свідомості в її свідомому формулюванні - як ідеї нації, національного ідеалу або міфу, призначення нації тощо.

ВИНА - морально-правова ознака людських вчинків, протилежна до правоти Л. юдина визнається винною тоді, коли її дії (а часом і наміри) суперечать належному, коли вона ухиляється від виконання своїх обов'язків, нехтує загальновизнаними цінностями або зневажає морального суб'єкта в самій собі. В царині права встановлення В. є реальною основою для відповідного покарання. В моралі В. викликає осуд, а в разі глибокого усвідомлення особою своєї провини - самоосуд (муки сумління). В будь-якому випадку виявлення В. має наслідком для людини страждання в тій або іншій його формі. Таким чином, В. постає історично виробленим і культурно закріпленим механізмом відновлення морального і правового порядку через завдавання страждань його порушнику. Здатність до усвідомлення своєї В. є невід'ємною ознакою людини як морального суб'єкта; має своїм наслідком певні моральні і практичні дії, покликані спокутувати В. (каяття, виправлення заподіяного тощо) В. ідповідною моральною реакцією на визнання В. є прощення. Реальним фактом морального життя є колективне переживання В., але теоретичний статус відповідних понять ("національна В.", "колективна В." тощо) є проблематичним.

ВЛАДА - здатність спрямовувати процеси, події, дії та поведінку людей у бажаному напрямі. В. передбачає наявність, по-перше, суб'єкта В. (того, хто застосовує В.), по-друге, об'єктаВ. (до чого чи до кого В. застосовують), по-третє, засоби, з допомогою яких досягають В., і, по-четверте, мету, заради якої В. застосовують С. уб'єктом В. може бути окрема людина, група людей або й усе людство. Об'єктом В. можуть бути окремі люди або групи людей. Вимога, щоб суб'єкт В. усвідомлено застосовував В. і виявляв волю до В., так само як вимога, щоб об'єкт В. усвідомлював себе об'єктом В., є радше ідеальним типом владних взаємин: усвідомлення себе суб'єктом чи об'єктом В. у багатьох випадках є тільки частковим або відсутнім взагалі. Зокрема, у випадку замаскованого використання В. об'єкт В. може не усвідомлювати, що його поведінку спрямовують за допомогою певних технологій; так само переконання суб'єкта В. у тому, що він є дійсним суб'єктом В., може бути помилковим. У всіх цих випадках ідеться про самоусвідомлення або про міру усвідомлення сторонами справжньої ролі, яку вони відіграють у владних взаєминах. Переносне застосування поняття "В." має місце тоді, коли говорять, що інстинкти, почуття, ідеї, ідеології, гроші чи речі і т.п. "мають В. над людьми". Насправді тут маємо справу тільки із залежністю (яка, зокрема, визначає межі свободи будь-якого суб'єкта). Але тільки деякі різновиди залежності є виявами В. Об'єктом В. може бути також сам суб'єкт В., хоча при цьому він розрізняє себе - суб'єкта, на відміну від себе - об'єкта. У випадку В. особи над собою (своїм тілом, психічними станами) чи, напр., у випадку самоврядування народу (де держава виступає засобом самоврядування) суб'єкт В. використовує В. щодо самого себе. Існує багато різновидів особистої та колективної В., залежно від того, хто є суб'єктом та об'єктом В., які засоби використовує суб'єкт В. для досягнення В. і для чого (з якою метою) він використовує її: В. батьків над дітьми, В. вчителя над учнем, В. еліт, адміністративна, державна, судова В., В. масової інформації, В. окремих осіб у тих чи тих колективах (навіть дитячих), В. окремих осіб чи груп осіб в організованих злочинних угрупованнях тощо. Колективну В. часто здійснюють не безпосередньо, а з допомогою певних установ - держава, різного роду адміністрації тощо. Це уможливлює відчуження В. від суб'єкта В.: так, у випадку демократії (самоврядування) "суверен В." (народ) за певних умов стає більшою мірою об'єктом В., ніж її суб'єктом. У владних концепціях політику визначають як застосування В. з метою спрямовувати поведінку осіб та суспільних груп таким чином, щоб забезпечити деякий стан колективного цілого (див. політика). Державна В. тоді виступає тільки одним із різновидів політичної В. Оскільки про "В. над природою" можна говорити тільки у випадку спрямування природних процесів у бажаному для людства напрямі, то екологічна криза та деякі інші наслідки технологічного поступу свідчать, що в дійсності В. людини над природою обмежена: по-перше, можливістю передбачати віддалені наслідки і, подруге, можливістю контролювати застосування різних технологій. Найглибші антропологічні джерела В. полягають у заміні дії природних механізмів, які регулюють зв'язок усіх інших живих організмів з природою, свідомо контрольованими процесами. Втім було б помилковим розглядати В. людини над людиною (та одних суспільних груп над іншими) поза контекстом певної культури. Допустимий обсяг В., засоби досягнення В., мета, заради якої В. використовують, - усе це передусім залежить від особливостей культури та тих цінностей, які побутують в даному суспільстві (звичаїв, етичних та правових норм тощо). Використання політичної В. (поза випадком, коли В. тотожня використанню сили або погрози силою) залежить насамперед від способів легітимізації В., від типів держави, загальної масової політичної культури та культури професійних політиків.

ДОГМА ( від грецьк. δόγμα - думка, рішення, вчення) - положення, ідея (чи система положень або вірувань), все те, що сприймається його адептами безальтернативно, поза будь-яким сумнівом та можливістю критичного перегляду. Для терміну "Д." характерним є оцінний статус та суб'єктивний аспект у застосуванні. Д. можуть бути усвідомлюваними (коли зміст переконань набуває словесного оформлення й концептуального вираження в позиціях прихильників) і неусвідомлюваними (коли певні переконання виступають на рівні інтуїції, у формі життєвих схильностей, "неявного знання" тощо). Раціоналістична традиція надає поняттю Д. негативного, осудливого смислу, оскільки без подолання певних ідей (теорій, вірувань), які прибрали статус Д., неможливий поступ науки і культури, зміни в суспільному бутті. Але цей поступ неможливий також без збереження певних культурних традицій, цінностей, ідеалів, знань і переконань, які набувають ознак Д. Уявлення, що фактично мають характер Д., неминуче виникають і функціюють в науці і суспільній свідомості. Тому за тим, що оцінюється як Д., може приховуватися тверда переконаність суб'єкта в правильності вибраної ним позиції, віра в існування того, що може відіграти роль стабілізуючого чинника пізнання і культури.

ІДЕОЛОГІЯ - сукупність взаємопов'язаних ідей, уявлень та переконань, призначених об'єднувати людей заради спільного життя та спільних дій. Як свідчать історичні дослідження, ніколи не існувало суспільств без наявності в них певних світорозумінь і норм поведінки, тобто ідеологій-світоглядів. Загальноприйняті норми поведінки (основою яких є цінності) завжди забезпечували здатність людей до спільних дій. Хоч слово "І." іноді застосовують як синонім вислову "політична І.", але доцільніше політичні І. вважати тільки одним із різновидів І. (напр., історики, досліджуючи світогляди різних суспільств та цивілізацій, називають ці світогляди "І."). Слово "І." наприкінці XVIII ст. увів у мову філософії франц. філософ Дестют де Трасі (1754 - 1836), який позначав ним "науку про ідеї" (словом "ідеї" в той час позначали не тільки розумові побудови, а й будь-які уявлення). "Наука про ідеї", на думку Дестют де Трасі, повинна була досліджувати виникнення ідей, щоб відділити різного роду упередження та забобони від науково обґрунтованих уявлень. Ця наука мала базуватися на просвітницькій парадигмі мислення, що продовжувала програму Бекони - усунути владу "ідолів" над свідомістю з метою створити основу для реформування суспільства на науковій основі. У розробці поняття "І." важлива роль належить Марксу та Енгельсу. У їхній спільній праці "Німецька ідеологія" термін "І." віднесено до сукупності ідей, що виражають інтереси, упередження та ілюзії певної соціальної верстви ("класу") З. гідно з класовим принципом соціальної філософії вони твердили, що у класовому суспільстві як гнобителі, так і пригноблені не можуть правдиво осмислювати світ та суспільство: розуміння світу та суспільства у таких суспільствах є неминуче хибним, ілюзорним, отже, і колективна свідомість є хибною свідомістю Ц. ю ілюзорну свідомість вони позначили терміном "І.". Для успішного захисту егоїстичних класових інтересів ідеологи панівного класу прагнуть подавати їх під виглядом загальнолюдських; посилаючись при цьому на загальнолюдську етику, істину і т.п. Тому І. завжди є оманою і самооманою. Звідси випливало, що теоретична критика І. є безсилою: хибність суспільної свідомості зумовлена класовою структурою суспільства, а тому тільки ліквідація класів шляхом соціальної революції дозволить замінити "хибну свідомість" правдивою, тобто науково обґрунтованим світорозумінням З. аслуга Маркса і Енгельса полягала у тому, що вони звернули увагу на соціальну зумовленість (детермінованість) ідей та світоглядів. У цьому вони продовжили зведення релігії до "земної основи", здійснене Фоєрбахом; цей напрям мислення був пізніше розвинутий у "соціології знання", у критичній філософії Франкфуртської школи та комунікативній філософії Апеля й Габермаса. Але принциповою вадою марксистського розуміння І. були, по-перше, припущення, що І. можна замінити науково обґрунтованим світорозумінням (тема "смерті І."), а, по-друге, економічний редукціонізм - намагання пояснити природу всіх установ та ідей як зумовлених "економічним базисом". Маркс і Енгельс вважали, що всі теоретичні філософські і суспільно-політичні ідеї є ідеологічними. Твердження, що можна замінити І. (як колективний світогляд та як філософію) "науковим світорозумінням" є доказом того, що, попри всю відмінність між розумінням І. у Дестют де Трасі і марксистським, вони поділяють переконання в тому, що наукове пізнання здатне зняти з людини відповідальність за вибір ціннісних орієнтацій. Нерозуміння різниці між істиною і цінністю властиве для обох. У сучасних демократичних суспільствах різні люди, групи людей та суспільні верстви, як правило, мають неоднакові ціннісні пріоритети та ієрархію цінностей (розходження стосуються навіть того, які саме цінності мають бути віднесені до найважливіших) Ц. е ситуація ідеологічного плюралізму Ц. ей плюралізм, одначе, не може виключати прийняття деяких найважливіших цінностей та норм, без яких не може існувати жодне демократичне суспільство. До таких норм належать також деякі аксіоми етики спілкування, які забезпечують можливість цивілізованого ідеологічного дискурсу (див. філософія комунікативна). Дотримання цих норм дозволяє уникнути ситуацій, коли Суперечка ціннісних орієнтацій та І. переростає у насильницький конфлікт. У сучасній Україні дослідження І. лише розпочинається: укр. філософська думка у цій ділянці досліджень сьогодні знаходиться у стані освоєння підставових праць західних філософів. Вплив марксистського розуміння ідеології в Україні є дуже відчутним: поняття І. визначають, як правило, через потреби та інтереси, що об'єднують людей у групи (переважно мають на увазі економічні інтереси). З іншого боку, вплив марксистської тези про майбутнє витіснення І. схиляє до позитивістського нехтування ролі І. у суспільному житті. Вплив марксистського розуміння І. тут сягає поза межі критичного виокремлення позитивного внеску Маркса в дослідження І.

I ІСТИНА - 1) Філософська категорія, разом з категоріями добра, краси і свободи відбиває глибинний смисл людського світовідношення та осягнення буття, шукань людського духу та творення гуманістичних ідеалів; виражає сутнісний зміст та безпосередню мету пізнавального процесу і характеризує його результат - знання як адекватне відображення суб'єктивної та об'єктивної реальності в свідомості людини. І. встановлюється через визначення відповідності пізнавального образу, знання реального стану речей в дійсності, що надає І. за своїм змістом незалежності від суб'єкта (див. об'єктивна істина). Однак ця відповідність не розглядається як повний збіг пізнавального образу і об'єкта, оскільки останньому притаманна пізнавальна невичерпність, а процес пізнання завжди обумовлений історично, обмежений у своїх пізнавальних можливостях, залежить від рівня розвитку пізнавального інструментарію. На кожному конкретному етапі пізнавальний образ відносно вірно відтворює об'єкт, але з розвитком пізнання поповнюється новими якісними визначеннями предмета, все точніше його відтворює. Тому І. не є щось статичне і незмінне, а розглядається як безперервний процес послідовного наближення до повноти відтворення (див. абсолютна істина, відносна істина). В процесі пізнання І. реалізується через дотримання принципів об'єктивності, що вимагає розглядати об'єкт таким, який він є сам по собі, в об'єктивній реальності; всебічності, коли об'єкт повинен розглядатися в усій його багатостатності, якісній різноманітності, у взаємозв'язках і опосередкуваннях; доказовості, коли за достовірне приймається лише знання, яке має достатнє теоретичне і емпіричне, логічне і практичне обґрунтування. Тим самим категорія І. відсікає від справжнього пізнання різного роду його суррогати. Будучи продуктом пізнання, І. в сфері культури набуває ціннісного значення. Визначення сенсу пізнавальної діяльності як служіння І. надає категорії І. морального звучання. У вченні про І. серед основних є питання про критерій І. 2) Логічне поняття, виражає одне з двох або багатьох істиннісних значень, які надаються будь-якому судженню або системі суджень, окремій теорії або системі теорій. Часто ототожнюється з поняттями істинності (напр., істинність твердження, істинність теорії) або істинного (напр., істинне твердження, істинна теорія). Встановлюється за допомогою застосування визначених правил побудови та процедур доведення логічних виразів. Залежно від умов і правил визначення істинності логічних побудов розрізняють синтаксичне і семантичне поняття І. (див. істина в формалізованих мовах). Протилежними до категорії І. виступають поняття "омана", "хиба", "оманливість", "хибність". Проблему І. вивчають переважно теорія пізнання, логіка.

[br]

II ІСТИНА в формалізованих мовах - властивість висловлювання (пропозиційної формули), що висловлює істинне судження. Тоді як гносеологічне поняття істини фіксує відповідність між змістом суджень і реальністю, І.в ф.м. пов'язана з моделюванням цієї відповідності засобами формалізованої мови С. емантичне визначення поняття істини було запропоноване Тарським ("Поняття істини в формалізованих мовах", 1933, 1935). Основні вимоги до дефініції поняття стосуються блокування парадоксальності (що притаманна буденній мові внаслідок її універсальності) шляхом розрізнення у формалізованій мові складників мови-об'єкта (висловлювання) і метамови (структурно-дескриптивного імені висловлювання, трансляції цього висловлювання у метамову, предикату істини). Однак вимоги до дефініції істини не містять засобів визначення істинності конкретного висловлювання, оскільки не всі складні висловлювання - скінченне з'єднання простих висловлювань. Використовується поняття пропозиційної функції (для якої є справедливим те, що складні функції - скінченне поєднання простих) і аналог поняття істини для функції - поняття доконаності. В залежності від правил утворення мови, визаначаються умови істинності кожного конкретного висловлювання О. скільки правила утворення задають скінченний список типів формул мови, виходячи з якого визначається клас істинних висловлювань, це дозволяє визначити для нескінченної ієрархії метамов нескінченне число предикатів істини скінченними засобами.