божество

рел., перен.

ღვთაება

mabut, put

Антисфен із Афін (бл. 455 - 360 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, син рабині, учень Горгія, послідовник Сократа, після смерті якого заснував власну школу. Вихідним конструктивним принципом філософії А. був принцип послідовного й жорсткого аскетизму, нормативною мірою якого визнавалася природа (природне). А. - опонент софістів, хоча користувався їхніми ж прийомами О. сновні зусилля А. зосереджував на розгляді етичних проблем, при розв'язанні яких людина має керуватися передусім розумом. В царині етики у А. панує той самий аскетичний підхід - не відчувати потреби ні в чому, задовольняючись малим і досягаючи в такий спосіб тієї самодостатності, яку божество має завдяки надлишкові благ. Досягнення щастя А. обмежував добропорядністю, якій навчаються, не вдаючись при цьому до надмірної вченості. Добропорядність полягає в активному загартуванні душі й тіла, зокрема, шляхом обмеження потреб З. аперечував політичну діяльність, державу і соціальні умовності, які суперечать природі. Твори А. збереглися лише в окремих фрагментах завдяки тому, що на них було чимало посилань у багатьох античних авторів.

ДЕЇЗМ ( від лат. Deus - Бог, Божество) - релігійно-філософське вчення, що виникло в Англії в XVII ст. і найбільшого поширення набуло в епоху Просвітництва. Термін було введено социніанами (див. социніанство) для характеристики власної точки зору на противагу атеїзмові. Згідно з поглядами деїстів, Бог, хоч і створив світ і є його першопричиною, більше не втручається в існування і розвиток світу, який розвивається за власними законами. Д. має істотні відмінності як від теїзму, так і від пантеїзму; теїзм визначає Бога не тільки як творця, а й як вседержителя світу, який керує ним і наперед визначає долю всього сущого в ньому; пантеїзм розчиняє Бога в природі, а атеїзм заперечує саме існування Бога. Засновником Д. вважається лорд Чербері (1583 - 1648), який виклав ідеї цього вчення у праці "Трактат про істину" (1624). В Англії деїстами були Толанд, Коллінз, Шефтсбері, Болінгброк; у Німеччині - Реймар, Лессинг; у Франції - Вольтер, Руссо; в Америці - Джеферсон, Франклін, Аллен. У кін. XVIII - на поч. XIX ст. Д. набув певного поширення в Росії (Пнін, Єртов, Лубкін) Ч. астина прихильників Д. засновували свої уявлення про світ на нових відкриттях природознавства, вважаючи матерію інертною масою, яка набувала руху завдяки "першопоштовху". Таку точку зору висловлювали Ньютон, Локк та ін.; та вже наприкінці XVIII ст. Д. був підданий критиці франц. матеріалістами і атеїстами (зокрема, Гольбахом, Дидро) за непослідовність.

ДЕМОНІЗМ ( від грецьк. δαίμων - божество) - форма прадавніх вірувань, що полягала в уявленнях про існування надприродних істот - демонів як безплотних сутностей. Властивий різним релігіям - юдаїзмові, християнству, ісламу, відбиваючи їхню спадщину. Згідно з Д., душі людей і тварин є духами, які можуть вільно залишати тіло, вселятися в інший предмет, перетворюючи його несподіваним чином (палицю - в людину і т.п.). З часом уявлення про демонів послужили первісним матеріалом для вироблення образів духів-богів. Демони відомі у міфології багатьох народів: у стародавніх римлян це були генії - покровителі роду й місцевості, у давньоукр. міфології - мавки, дідьки, домовики, лісовики тощо.

МЕТАФІЗИКА ( від грецьк. μετά; φνσικά - після фізики) - філософське вчення про надчуттєві принципи та першооснови буття. Термін "М." ввів систематизатор творів Аристотеля Андронік Родоський (І ст. до н. е.), стосовно групи трактатів про "буття саме по собі". Сам Аристотель називав науку, що викладена в цих книгах, "першою філософією", "наукою про божество" ("теологією"), або просто "мудрістю". Умоосяжний, теоретичний характер цієї науки протиставляв сфері практичного досвіду, чим утверджується вища цінність М. Аристотель тут виступав як учень Платона. Однак, якщо для Платона існує лише одна філософія - мудрість, що спрямована на пізнання істинно сущого, тобто ідей, то Аристотель відрізняє "першу філософію" від другої ("фізики") і в такий спосіб закріплює за М. статус вищого знання про першопричини буття, знання, що існує як мета людського життя і джерело насолоди. Середньовічна філософія вважала М. вищою формою раціонального пізнання буття, але такою, що підпорядкована одкровенню. В її річищі детально тлумачилися проблеми співвідношення свободи і необхідності, загальних понять, можливості богопізнання за аналогією з пізнанням вищих родів сущого - блага, істини тощо. М. Нового часу долає межі теології. Зазнавши значного впливу натурфілософських ідей Відродження, М. насичується природничонауковою тематикою і водночас актуалізує у своєму проблемному корпусі питання гносеології. М. раціоналізму Щекарт, Спіноза, Ляйбніц) розвивалася в тісному зв'язку із традиційною онтологією. "Емпірична М." різко виступала проти гіпостазування сутностей, характерного для схоластичної філософії. У XVI - XVII ст. формується т. зв. нім. "шкільна", або "університетська", Неосхоластична М. Вона виникла внаслідок перенесення на нім. протестантський ґрунт ісп. єзуїтської М., що набула розвитку у працях Суареса. У нім. "шкільній" М. предмет визначається за Аристотелем: суще, стани сущого і види сущого; суб'єкт розглядається як: суб'єкт пізнання, граматичний суб'єкт, предмет дослідження. Одними із перших нім. проф. М. були Корнеліус Мартині (1568 - 1621), Якоб Мартині (1570 - 1649), Клеменс Тимплер, Абрахам Калов (1612 - 1686). Класична М., що репрезентована насамперед творами Вольфа, становить своєрідну трансформацію "шкільної" неосхоластичної М. Вольф вводить у М. картезіанський принцип "cogito, ergo sum." Це змінює характер викладу матеріалу та його послідовність: онтологія, загальна космологія, емпірична психологія, раціональна психологія, природна теологія. Кант звернув увагу на здатність М. періодично відновлюватися в культурі. М. є завершенням культури людського розуму і, за Кантом, можлива як систематичне знання, виведене із чистого розуму. Він вводить розрізнення М. природи і М. звичаєвості; остання є такою сферою, де суперечності чистого розуму знаходять практичне розв'язання. Проте Кант не побудував системи М., обмежившись дослідженням протиріч, в які доконче потрапляє розум у намаганні синтезувати завершену картину світу. Фіхте і Шеллінг, спираючись на кантівський принцип активності суб'єкта, прагнули створити позитивну М. З цією метою вони тлумачать діалектику розуму не як теоретичну безвихідь, а як рушій мислення, що веде до істини. Гегель вперше протиставив М. і діалектику як два різних методи пізнання. Разом з тим він розумів свою власну філософію як "істинну М.", "науку наук". У марксизмі зберігається тлумачення М. як методу, протилежністю якого є діалектика - спосіб мислення і вчення про розвиток буття і мислення. У друг. пол. XIX ст. складається негативне ставлення до М., особливо її гегелівської версії. Антиметафізичну спрямованість має антропологія Фоєрбаха, ірраціоналізм К'єркегора, волюнтаризм Шопенгауера. Проти М. були налаштовані позитивізм і неокантіанство. З критикою позитивного ставлення до М. виступили академічні й університетські філософи України (Юркевич, Гогоцький, Ліницький, Козлов). У рос. філософській традиції В. Соловйов розробив пантеїстичну "М. Всеєдності". Флоренський, Булгаков, Франк поєднували пошуки М. із проблемою антроподицеї. На Заході Гартман, спираючись на критичну онтологію, прагнув по-новому осмислити проблеми М. Неотомісти (Жильсон, Маритен) актуалізували метафізичні принципи середньовічної схоластики. У певний спосіб відновлюються підставові принципи традиційної М. також у філософії процесу Вайтгеда, феноменології Гуссерля, екзистенціалізмі. Гайдеггер, критикуючи М. як тип західноєвропейської культури, намагався повернутися до М. в її доплатонівській формі Н. еопозитивісти, спочатку відкинувши М. (напр., ранній Вітгенштайн), врешті-решт приходять до визнання проблематики М. Критичний раціоналізм Поппера також стверджує право М. на існування. У теорії "трьох світів" він обґрунтовує буття фізичного і ментального світів, а також світу об'єктивного знання. Постструктуралістський філософський дискурс перейнявся метою "деконструкції" (Деррида) попередньої метафізичної традиції. Дельоз і Гваттарі вважають, що клас філософії буття, починаючи з Платона й Аристотеля, оперує незмінними бінарними опозиціями типу "субстанція - акциденція", "об'єкт - суб'єкт", і протиставляють їм філософію становлення. Разом з тим сучасний філософський дискурс залишає за М. право на осмислення ситуації буття людини у світі.

СИНТОЇЗМ ( від япон. - шлях богів) - національна релігія японців, що сформувалася в VI - VII ст. на базі родоплемінних анімістичних культів і шаманства. Синтоїсти поклоняються сонму божеств і духів (камі), які оживлюють всю природу, здатні втілитися в будь-який предмет і стають об'єктом релігійного шанування. Центральне божество - сонячна богиня Аматерасу Омікамі. Головне в С. - поклоніння камі, зв'язок між ними і людьми здійснюється через представника богині Сонця на Землі - імператора (мікадо), який вважається родоначальником усіх японців. Тому імператор (тенно) разом з усією родиною сакралізується, а їхній культ - тенноїзм стає складовою С. В результаті багатовікової взаємодії С. з буддизмом в Японії утворився своєрідний релігійний синкретизм. У наш час виникли численні неосинтоїстські секти, які утверджували ідеали предків, гарантували не потойбічне, а земне благополуччя. Священна книга С. - збірник легенд "Кодзикі" Ц. ентром релігійного життя С. є храм Ясукуні в Токіо.