Греко

ОСТРОЗЬКА СЛОВ'ЯНО-ГРЕКО-ЛАТИНСЬКА АКАДЕМІЯ (колегія) - перша в Україні і на східнослов'янських землях школа вищого типу і наукова установа. Заснована князем Костянтином-Василем Острозьким наприк. 1576 р., закрита Анною-Алоїзою Хоткевич (1636). Академія входила до складу культурно-освітнього осередку, в якому діяли також науково-літературний гурток та друкарня. Незважаючи на православне спрямування цього навчального закладу, у ньому працювали не лише відомі укр. вчені, а й інтелектуали з Греції, Болгарії, Білорусі, Сербії, Росії, Волощини, Польщі, вихованці ун-тів Падуї, Венеції, Кракова, а також протестантських шкіл. Тут підготували і видали в 1581 р. першу повну Біблію церковносл. мовою, здійснили ґрунтовну редакцію творів традиційної вітчизняної книжності і створили низку талановитих праць, насамперед полемічних, що дозволяють скласти уявлення про погляди острожців на актуальні на той час богословські, суспільно-політичні, етичні проблеми тощо. В Острозі працювали такі відомі культурні діячі, як Г. Смотрицький, Суразький (Малюшицький), Наливайко, Острозький Клірик, Вишенський, Дорофейович, Броневський (Христофор Філалет), Лятош, Мотовило, Михайлович-Аннич, Римша, Раллі, Нафанаїл, Мосхопулос, Лукарис, Парасхес, Федоров. В Академії представлені напрями, що характеризують розвиток тогочасної укр. думки. Це, зокрема, традиціоналістичний, або містичний, напрям з притаманними йому пошуками "тісного євангельського" шляху до істини і життя в ній (Княгиницький, Вишенський), ренесансно-гуманістичний в його західноєвропейському варіанті (латинізована поезія Пекаліда) та, за визначенням Зілинського, поступово-утрагевістичний, в межах якого було сформовано комплекс ренесансно-гуманістичних і реформаційних ідей, що був наслідком переосмислення відповідних західних течій на вітчизняному ґрунті (Смотрицький, Острозький, Римша, Наливайко, Філалет та ін.). Серед духовних здобутків острозьких інтелектуалів було: відкриття історичного часу, вихід за межі провіденціалізму у пошуках причин історичних подій, створення новітнього ідеалу людини з властивою їй орієнтацією на активне самоутвердження і самореалізацію в земному житті, обґрунтування ідей безпосередньої богопричетності кожного християнина, рівності всіх людей перед Богом, спасіння особистою вірою, свобода сумління. Академія відіграла визначну роль у культурно-національному розвитку України.

АНТРОПОЛОГІЯ ФІЛОСОФСЬКА - в широкому розумінні - вчення про природу (сутність) людини; у вужчому - течія в західноєвропейській, переважно нім. філософії, що склалася у пер. пол. XX ст. А. ф. як спеціальна галузь започаткована працями Щелера і Плеснера (кін. 1920-х рр.). Її виникнення пов'язане з кризою класичних уявлень про людину та зі спалахом людинознавчих пошуків у кін. XIX - на поч. XX ст., із здобутками біології, психології, етології, медицини та інших наук, а також з передчуванням небаченої проблематизації людського чинника у наш час. Найближчі філософські передумови А. ф. - філософія життя Дильтпея та Ніцше, ідеї Фройда, феноменологія Гуссерля, натурфілософія Дриша; вона також увібрала біопсихологічні розробки Ікскюля, Келера, потому Болька, Портмана, Бейтендейка, Лоренца. Ознакою кризового стану класичного людинознавства Шелер вважав наявність на поч. XX ст. трьох різновидів уявлень: 1) греко-християнських (про Адама, Єву, творіння, рай, гріхопадіння); 2) греко-античних (самосвідомість людини вперше підноситься до поняття про особливий статус її у світі; в основі всього універсуму вбачають надлюдський розум, до котрого причетна людина - єдина з усіх істот); 3) природознавчих й генетично-психологічних уявлень (людина - достатньо пізній підсумок розвитку Землі, істота, котра різниться од попередніх форм тваринного світу тільки ступенем складності поєднання енергій і здатностей, які вже частково наявні раніше). Відсутність єдності між окресленими уявленнями спричинилася до спроби "на якнайширшій основі дати новий досвід філософських антропологій" (Шелер), наснажений пантеїстичним поглядом на людину як найдивовижнішу істоту, здатну трансцендувати себе, завдячуючи духові. Водночас дух розглядається як незвідний до філософської рефлексії. А. ф. притаманне прагнення осмислити укоріненість людини у світ та її якісну специфіку, яка розглядається у єдності органічних, душевно-емоційних, пізнавальних можливостей, культурних та соціальних імплікацій. Досліджуючи феноменологію органічних форм, Плеснер розглядає як визначальну сутнісну ознаку людини її ексцентричність: постійне хитання між необхідністю пошуків відсутньої рівноваги зі світом та намаганням усунути рівновагу, вже досягнуту в культурі й суспільному житті. За Геленом, людина відкрита світові через свою біологічну непристосованість, котра долається завдячуючи доцільній діяльності, створенню штучного середовища у вигляді культури та суспільних інститутів. Визначаючи людину як "творця й витвір культури", Ротхаккер і Ландман намагаються уникнути соціологічного редукціонізму в тлумаченні культури та людської сутності, визначаючи біопсихічні передумови моральності тощо. У руслі провідних ідей А. ф. формувались релігійна антропологія (Хенгстенберг, Гаммер, Ранер та ін.), педагогічна антропологія (Левіт, Гелен, Ротхакер та ін.), культурна антропологія (Ландман, Ротхакер та ін.), політична антропологія (Лемберг, Фюслайн, Риффель, Кальтенбрунер, Арендт, Рикер та ін.), історична антропологія ("нові французькі історики", близькі до школи "Анналів"), лінгвістична антропологія тощо. У кін. 60-х - на поч. 70-х рр. XX ст. у Мюнхені друкується фундаментальна п'ятитомна "Філософська антропологія сьогодні" (Больнов та ін.). 80-ті рр. позначено інтенсивною взаємодією А. ф. та герменевтики (7-томне видання "Нової антропології" під ред. Гадамера та Фогелера). Багато концепцій А. ф. (про органічну недостатність людини, ексцентричність, сублімативність, про деструктивність соціуму щодо природних підвалин людського буття та ін.) засвідчують її націленість на критичний перегляд класичних людинознавчих уявлень. Тяжіючи до багатьох "заперечних" (термін Шелера) посткласичних теорій людини, А. ф., на відміну від них, прагне водночас зберегти неперервність новоєвропейської світоглядної традиції, смисловими віхами якої стали, зокрема, антропологічне розмірковування, з одного боку, Канта, з іншого - Фоєрбаха. У Канта взаємопов'язані три зрізи антропознавства: теоретична антропологія (пізнання людини та її здатностей, передусім психічних), прагматична (пізнання людини в її практичних намірах та діях), моральна (розглядає людину в стосунку до всього, що та повинна створити, керуючись мудрістю, згідно з принципами метафізики моральних норм). Сучасні філософські антропологічні уявлення тяжіють до поєднання "позитивної" та "негативної" (заперечувальної) тенденції (остання особливо вияскравлена у Ніцше). Гайдеггер кваліфікує всю традиційну філософську гуманістику як вияв антропоцентричної зарозумілості людини, яка піднесла власне життя до "командного статусу всезагальної точки відліку", перетворила світ на "несвіт", зробила саму себе заручницею - засобом для втілення власних проектів панування над світом. Фуко показує, як на зміну бінарній антропологічній структурі класичної доби, елементами якої є істина й омана, приходить"тринарна структура" сучасної доби: людина, її безумство та її істина; він акцентує на когерентності антиномій антропологічної думки ("Історія безумства у класичну добу"). Логічним завершенням подібних тенденцій стала настанова Больнова щодо "сутності людини" як "відкритого питання": стикаючись із все новими виявами розмаїття сутнісних рис, ми не можемо достеменно знати, чи йдеться про певну їх сумірність, чи про непозабуту суперечність І. сторія філософсько-антропологічної думки в Україні позначена домінуванням ідеї про "вкоріненість людини у буття" ("сродність", "природовідповідність" у Сковороди). Ця ідея розгортається у взаємодію "внутрішньої" та "зовнішньої" людини. Проте переважання інтравертної світоглядної настанови "кордоцентричного персоналізму" постійно актуалізує питання про поєднання останнього з "Фавстовим началом" (Хвильовий, Юринець у 20-ті рр., антропологічний поворот 60-х рр., репрезентований школою Шинкарука). Філософсько-антропологічні розвідки Кульчицького (Мюнхен) наснажені спробою поєднати всі погляди на людину, які дає, побіч філософії, синтез природничих та гуманітарних наук, релігія та мистецьке відтворення "людського". Враховуючи кризовий стан сучасної культури, особливого значення для розмислу набуває питання про взаємодію близького до органічності шару "ендотимної підвалини" та близького до духовності шару "персональної надбудови". Слідуючи за Шелером, Кульчицький обстоює взаємодоповнюваність спроб "спіритоцентричного" та "біоцентричного" вивчення людини. Переваги цих спроб особливо унаочнюються при розгляді расово-психічних, геопсихічних, історичних, соціопсихічних, культурноморфічних та глибинно-психічних чинників, які зумовлюють характерологію укр. народу. Кульчицький акцентує на тому, що загальнолюдське існує у конкретних постатях національних чи епохальних (пов'язаних з історичною добою) типів, формування яких зумовлене національними та епохальними ("історично-часовими") психічними структурами.

Вишенський, Іван (імовірно, 1550, Судова Вишня, біля Перемишля - між 1621 - 1633) - укр. письменник-полеміст, філософ. Вірогідно походив із міщан або дрібної шляхти. Освіту здобув при Перемишльській єпископії. Співробітничав з Острозьким культурно-освітнім осередком, Львівським братством. В. - представник містико-аскетичного напряму в укр. філософській думці кін. XVI - поч. XVII ст., який був орієнтований на греко-візантійські і давньоруські духовні цінності. Його творчість засвідчує вплив ісихастських та ранньохристиянських ідей із помітним реформаційним забарвленням. Підґрунтям поглядів В. на проблеми пізнання, моралі, права, мови, освіти слугувала загальнофілософська концепція співвідношення Бога, світу і людини. Проблему такого співвідношення він розв'язував, виходячи з ідеї несумірності Бога і світу, протиставлення трансцендентного світу як світу істини і добра, створеного Богом із нічого, нестабільному, тимчасовому, гріховному світу зла, де панують жорстокість, свавілля, неправда, підступ, зрада й насильство. Сенс людського життя В. вбачав у набутті людиною найвищого рівня духовності, перевтілення її у "внутрішню" людину шляхом входження у містичний стан "обоження". Все це досягається, на думку В., через самозаглиблення, самопізнання, моральне вдосконалення, інтеріоризацію християнських істин, здійснення життя в істині, що, у свою чергу, передбачало цілковите самозречення, відмову від усього мирського, в т.ч. від рідних і близьких, постійний самопримус, приречення себе на добровільні злидні й поневіряння, повне усамітнення у монастирських стінах тощо. Велике значення у цьому процесі В. надавав власним зусиллям людини, що свідчить про його опертя на концепцію людського самовладдя як одну з провідних концепцій греко-візантійської і давньоукр. думки. Вплив Реформації позначився на формуванні уявлень В. про церкву не як про надособистісну силу, а союз віруючих, на обстоюванні ним ідеї всесвященства і прикликання священиків мирянами, яка, проте, поєднувалася у нього з традиційною для православ'я вимогою випробовування пастиря чернечим життям. В. - прихильник плекання старослов'янської мови як мови православної релігії, як книжної мови предків, що найбільш адекватно виражала сутність здобутих через "внутрішній" духовний розум божественних істин; водночас він шанував і "просту" староукр. народну мову, активно використовував її у своїй творчості.

[br]

Осн. тв.: "Книжка"; "Краткословньш ответ Петру Скарге"; "Послание Домникии"; "Зачапок мудрого латьінина з глупнм русином"; "Послание львовскому братству"; "Послание Йову Княгиницкому"; "Позорище мисленное".

символ Fe

en\ \ iron

ВАСИЛІЯНИ - члени чернечого грекокатолицького ордену св. Василія Великого, що утворився внаслідок реформи чернецтва, здійсненої уніатським митрополитом Рутським (1617). Монастирі були об'єднані за зразком ордену єзуїтів у єдину організацію (Чин) на основі правил чернечого життя Василія Великого, які передбачали не лише духовне вдосконалення, ай відповідну допомогу мирянам. В. стали будівничими уніатської церкви В. наслідок реформи (1882) Чин В. було реконструйовано відповідно до закладених Рутським принципів діяльності та тогочасних потреб укр. греко-католиків З. першої генерації реформованих В. вийшов Шептицький.

ВІРОСПОВІДАННЯ - термін, який характеризує конкретне сповідання віри, конфесійну диференціацію релігії (В. християнське, протестантське, юдейське, греко-католицьке тощо). Різні підходи в інтерпретації тих чи тих положень релігійного вчення нерідко приводять до утворення різних В. у межах однієї і тієї самої релігії. Поняття "В." часто вживається для характеристики приналежності людей до певної релігії, церкви, конфесії, релігійного напряму чи об'єднання.

Калиновський, Стефан (1700 - 1753) - укр. церковний діяч, філософ. Закінчив КМА (1727), де викладав філософію і риторику. Од 1732 р. К. - префект КМА, а од 1734 р. ректор Московської слов'яно-греко-латинської академії. У Росії К. був членом Синоду, псковським єпископом, новгородським архієпископом. Прочитаний ним у 1729 - 1730 рр. у Москві і Петербурзі філософський курс за своєю структурою і змістом репрезентує один із варіантів характерної для КМА тих часів барокової схоластики, на якому позначився вплив ранньопросвітницької філософії. Етика К. являє собою інтерпретацію етичних трактатів Аристотеля в руслі християнської доктрини В. одночас, будуючи свою етичну концепцію на раціональних умоглядних розмірковуваннях та відсуваючи на другий план чуттєві, емоційні стимули людської поведінки, К. демонструє також просвітницькі тенденції в осмисленні етичної і філософської проблематики в цілому.

[br]

Осн. тв.: "Філософський курс" (1729 - 1730); 11 повчальних "Слів" (короткі релігійно-філософські трактати).

Каліграф, Володимир (Крижанівський Василь) - укр. філософ середу XVIII ст., вихрест, вихованець КМА. Його світогляд сформувався під впливом антисхоластичних ідей Прокоповича, він так само, як і Прокопович, схилявся до раціоналізму й вільнодумства. Ймовірно, К. продовжував освіту в нім. ун-тах і був одним із перших в Україні шанувальників філософії Ляйбніца. Як і його друг і однокурсник Сковорода, був учнем Тодорського, котрий познайомив їх з вченням пієтизму та раннього Просвітництва і залучив до підготовки укр. корпусу Біблії та її філологічно-критичного дослідження. Як один із найздібніших вихованців КМА, К. був запрошений до Москви, де став проф. філософії Слов'яно-греко-латинської академії та її префектом і одночасно проповідником у престижній церкві Володимирської богоматері. Але малоосвічене духівництво звинуватило його в тому, що він на казанні "говорив "плевели" не лише лютеранські, а й "жидівські", і потому добилося заслання вченого до Великого Устюга. Після перенесених поневірянь він важко захворів і помер у великій бідності в шпиталі Троїцько-Сергієвої Лаври, був похований на тамтешньому цвинтарі. Після нього не залишилося ніякого майна, лише кілька книжок, в тому числі твори Будея і Баумайстера.

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ - загальнонаціональний інтелектуальний центр, перший вищий навчальний заклад, де впродовж двох сторіч формувалася церковна та світська укр. еліта; наукова інституція, що об'єднувала тогочасний учений світ України і водночас осередок мистецтв, що притягував до себе діячів культури. Заснована 1632 р. як Києво-Могилянський колегіум (на базі злиття Київської братської школи та Лаврської школи) з ініціативи Київського митрополита Петра Могили. 1658 р., відповідно до Гадяцької угоди між Україною і Польщею, колегіум набув статусу академії. Цей статус 1670 р. було підтверджено польськ. королем Корибутом Вишневецьким і 1701 р. - рос. царем Петром І. КМА існувала до 1817 р. Значення КМА для подальшого духовного розвитку України полягає насамперед у здійсненні її інтелектуальними силами важливого за своїми наслідками культурного синтезу, метою якого було включення в українізовану греко-слов'янську духовну систему переосмислених надбань західної вченості і входжень України в європейський інтелектуальний процес як самобутньої культурної одиниці. Діяльність КМА спричинилася до зміни способу філософування в Україні (традиційне тяжіння до містичного споглядання змінилося переважною орієнтацією на схоластичний і новітній раціоналізм), до відокремлення філософії від релігії, до утвердження розуміння філософії як окремої системи теоретичних знань, що складається з раціональної, натуральної і моральної філософії Ф. ілософія КМА стала підґрунтям доби укр. бароко. Її можна було б визначити як укр. версію схоластики барокової доби, яка органічно поєднала характерні для укр. традиції ідеї з філософським змістом; синтезувала ідеї, що становили підґрунтя духовної творчості попередніх епох, з філософськими здобутками латинського Заходу, вписала в цю систему елементи таких різних філософських і світоглядних станів, як Ренесанс, Реформація, раннє Просвітництво; поряд з властивою цій філософії ретроспективністю й традиціоналізмом уможливила пошук шляхів включення елементів новітньої філософії, а також започаткувала формування ідей наукового знання. До сфери наукових інтересів вчених-могилянців входила антична спадщина (Платан, Аристотель, Плутарх, Сенека, Цицерон, Псевдо-Тален, Діоген Лаертський, Боецій), патристика (Августин, Климент Александрійський, Ориген, Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник, Василій Великий, Григорій Ниський, Григорій Назіанзин та ін.), схоластика (Петро Ломбардський, Тома Аквінський, Бонавентура, Альберт Великий, Туго Сент-Вікторський, Абеляр, Дуне Скот, оккамісти XIV ст., Раймунд Лумій, Авіценна, Аверроес, Суарес, Братиславський та ін.). З представників новітньої філософії в академії вивчали Мак'явеллі, Кардано, Галілея, Тихо де Браге, Коперника, Декарта, Ляйбніца, Вольфа, Баумайстера, Ліпсія, Греція, Спінозу, Гассенді, Ф. Бекона. Домінуюча в укр. думці неоплатонівська традиція (з характерною для неї етико-релігійною інтерпретацією смислів буття) від поч. XVII ст. доповнюється теоретично викінченою системою аристотелізму. Особливості рецепції західної філософії в лекційних курсах викладачів КМА відстежуються у доборі й інтерпретації ними філософських ідей західних мислителів, у їх тяжінні до тих філософів, які у своїх вченнях поряд з натурфілософськими питаннями чільне місце відводили з'ясуванню проблем метафізики, схилялися до концептуалізму як більш поміркованого варіанту західної середньовічної реалістичної традиції. У XVII ст. філософія КМА забезпечила належний розумовий вишкіл і повагу до теоретичної думки, підготувавши ґрунт до осмислення і подальшого розвитку (хоч і в схоластичному оформленні) новітньої філософії в Україні. Починаючи від XVIII ст. вчені-могилянці включають у свої курси системний виклад основних положень античних атомістів, а також ідей Гассенді й Ф. Бекона (хоч і дають їм негативну оцінку). Неабияку схильність вони виявляють до філософських ідей Декарта й Ляйбніца. Останні засвоювалися переважно з поширених тоді в Україні творів популяризатора й систематизатора вчення Ляйбніца Вольфа та через підручник представника вольфіанської школи Баумайстера. Не менш популярним був у КМА підручник професора Сорбонни Пурхоція, відомого як радикального послідовника Декарта. В КМА найбільш послідовним прихильником картезіанської системи був Щербацький. У дусі духовних тенденцій епохи бароко вчені-могилянці поряд з питаннями теології велику увагу приділяли логіко-гносеологічній і натурфілософській проблематиці. В галузі етики найбільша увага зосереджувалася на проблемах взаємозв'язку волі і розуму, самопізнання, сенсу життя та вибору шляху досягнення щастя. Сенс життя вбачався у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро, а досягнення щастя розглядалось як компромісне поєднання задоволень тілесних та духовних потреб людини. До останніх належав також пошук пізнання істини, себто природи і Бога. Проблему взаємозв'язку волі і розуму могилянці розв'язували, спираючись на концепцію етичного інтелектуалізму, що утверджувала пріоритет розуму над волею, його моральний вплив на волю (через надання останній різних варіантів вибору між добром і злом). КМА увійшла в історію розвитку філософії в Україні також завдяки такій яскравій постаті, як видатний укр. філософ Сковорода, який тут навчався у роки 1734 - 1735 та 1744 - 1745. У галузі політико-правової думки чільні представники і вихованці академії - Петро Могила, Сильвестр Косов, Йосиф Тризна, Мілетій Дзик, Варлаам Ясиневський, Пилип Орлик - зробили помітний внесок у розвиток державотворчих ідей. Це стосується розмірковувань Петра Могили про роль церкви в державі, про необхідність утвердження в Україні влади сильного православного володаря, "філософа на троні"; спроб в академічних інтелектуальних колах обґрунтувати божественне право Богдана Хмельницького з метою розв'язання проблеми легітимності гетьманської влади в Україні; статей "Конституції" Пилипа Орлика та політико-правових ідей його ж меморіалу під назвою "Вивід прав України". Група вчених-могилянців, що працювала на терені Росії (Прокопович, Яворський та ін.), узагальнювала і розвивала досвід рос. політичних традицій. Так, Прокопович створив рос. просвітницько-абсолютистську версію теорії природного права й суспільного договору, а Яворський та Лопатин обґрунтували концепцію розмежування світської і церковної влад, обстоювали автономію церкви.

КУЛЬТУРА АНТИЧНОСТІ - культура стародавніх Греції та Риму, локалізована в часовому проміжку од VII ст. до н. е. по IV ст. н. е. Єдність античної культури забезпечена не лише її належністю до греко-римського світу, ай передусім єдиним світоглядним ґрунтом; сформовані ним архетипи світосприйняття, світовідчуття й світобачення задають способи й форми культурної творчості. Головними архетипами культуротворчої дії та її втілених результатів є сприйняття світу як єдиноцільного Космосу, наголос на обов'язковому тілесному бутті форми й оформленості тілесного буття, тяжіння до гармонійних, завершених і довершених форм, поєднане з пластичністю зображуваного. У класичний період притаманне всій К.а. ствердження онтологічної легітимності одиничного буття, чиє перебування у світі є природною даністю й відтак не забарвлене в негативні емоційні тони, не сягає, проте, рівня його індивідуалізації. Вияв останньої відбувається в елліністичній культурі раннього періоду. Римська культура часів імперії, хоч і продовжує розвиватися під значним впливом грецької і носить похідний від неї характер, зазнавши впливу також східних культур, здебільшого тяжіє до функціоналізму, декоративності й утилітарності. У пізньоеллінську добу відбувається зустріч і взаємопроникнення античної та християнської культур.

МОДЕРН ( від франц. moderne - найновіший, сучасний) - одна з епох європейської історії (а саме - європейський Новий час), яка стала з часів молодогегельянців найважливішою темою філософського, естетичного, культурологічного, соціологічного дискурсів. Девіз цієї епохи - не відродження греко- римської Античності (тобто не Ренесанс), а започаткування нового життя, нового відчуття часу, відчуття переваги, "сучасного" (тобто "М.") над "минулим" ("премодерном"). М. - це епоха довіри до самодостатньої потуги Розуму, метафізики, прогресистського мислення. Інтегральний результат М. - суспільство, розвиток якого спирається на чотири сили, які домінують в цю епоху: природознавство, техніка, індустрія і демократія. Людина М. сама виводить себе на кін історії, сама стає цим "коном", на якому відтепер фізико-технічний світ повинен виказувати, подавати себе (ставати образом, картиною - за Гайдеггером). Претензія цього світу на безмежне панування є наслідком гуманізму М., який розуміється як така філософська інтерпретація людини, що пояснює і визначає цілісність буття, на основі концепту людини і для людини. Культурна свідомість М. осяяна ідеєю безмежного розвитку: самої себе; науки, техніки, науково-технічного поступу; технології оволодіння усіма ресурсами Всесвіту, практики тотального підпорядкування довколишнього світу волі людини. Ця свідомість не виявляла особливих занепокоєнь про збереження біосфери, антропосфери, соціосфери у Всесвіті; їй ще не відомі екзистенційні острахи. Вона занепокоєна насамперед забезпеченням євроцивілізації не стільки умовами її самозбереження, скільки її домінуючим становищем у світі. Розвиток науки, техніки, прискорення НТП мало у самосвідомості М. загальнолюдський сенс. Культура М. вселяла в людину глибоку впевненість, що її народження, життя, праця, творчість мають високе призначення. Глобальна проективно-перетворювальна діяльність М., що трансформує "бажане" у "належне", була б абсурдною без упевненості в тому, що завдяки цій діяльності людина здатна гідно торувати шлях до майбутнього, здолати хаос природних стихій та тваринних інстинктів і піднятися до чогось більш значного, ніж безпосередня "життєва даність".

Огієнко, Іван (митрополит Іларіон) (1882, Брусилів, Київщина, нині Житомирська обл. - 1972) - укр. вчений-богослов, культуролог, філософ, церковний, державний діяч. Навчався у Київській військово-фельдшерській школі, 1903 р. успішно склав іспит зрілості при Острозькій класичній гімназії (Волинь), що надало йому право вступу до ун-ту св. Володимира, яке він і реалізував цього ж року. Вже під час навчання в ун-ті (1903 - 1909) О. проявив себе як талановитий вчений-філолог, громадський і культурний діяч. Від початку заснування Українського наукового тов-ва в Києві (1907) брав у ньому активну участь, співпрацював з Грушевським, Грінченком, Житецьким. Особливу увагу приділяв питанням розвитку укр. мови, зокрема укладанню підручників ("по яких можна вчитись і вчити українській мові"), перекладам на укр. мову українознавчих студій Перетца, Лободи, Петрова та ін. Результатом його зацікавлень в історії укр. культури й філософії була канд. дис. (1909) на тему "Ключ розуміння Іоаникія Галятовського". Працював на посаді міністра освіти, потім міністра ісповідань в уряді Української Народної Республіки (1918 - 1921). Як політичний і державний діяч О. активно опікувався питаннями возз'єднання укр. земель (брав активну участь у проведенні акту злуки Західноукраїнської Народної республіки і Української Народної республіки в єдину соборну Українську державу, 1919 р.); розвитком освіти, зокрема україномовними підручниками, словникарством, термінологією. О. - засновник і перший ректор Державного українського ун-ту в Кам'янці-Подільському (1918). З падінням 1920 р. уряду Директорії О. змушений емігрувати, але й на еміграції продовжував напружену наукову працю. Од 1926 по 1932 р. О. - проф. церковнослов'янської мови і кириличної палеографії православного богословського ф-ту Варшавського ун-ту. У 1931 р. Чехословацький ун-т у Брно присудив О. ступінь докт. філософії. Для О. як церковного діяча була характерною діяльність з українізації церковно-релігійного життя, відродження укр. православ'я. Під час польської еміграції вчений опікувався Українською Церковною Радою, яка мала на меті утворення Автокефальної Православної Церкви. В1940 р. О. завершив переклад Біблії укр. мовою Ц. ього ж року він був висвячений архієпископом Холмським і Підляським О. д 1947 р. О. - в Канаді, де в 1951 р. його було обрано Первоієрархом Української Греко-Православної Церкви з титулом "митрополит Вінніпегу і всієї Канади". У своїх релігієзнавчих працях О. чітко визначив ті риси, які характеризують Українське православ'я: демократизм, соборноправність, євангелістськість, побутовість. О. ґрунтовно займався питаннями мови церковно-релігійного життя, ролі Церкви в культурному житті нації, християнського екуменізму. В 1992 р І. н-т філософії ім. Г. Сковороди НАНУ започаткував Огієнківські читання. Утворено Всеукраїнське Огієнківське товариство. Науковий здобуток О. становить більше тисячі творів.

[br]

Осн. тв.: "Дохристиянські вірування українського народу", "Кирило і Мефодій", "УкраїнськаЦерква", "Ідеологія Української Церкви", "Українська патрологія", "Біблійні студії" та ін.

Олексюк, Володимир (1913 - 1993) - укр. релігієзнавець, філософ, творча діяльність якого пройшла в еміграції (США). Наукові праці О. присвячені в основному дослідженню томізму, який він розглядає як єдино істинну філософію. О. вважав, що укр. нація, якщо вона прагне бути діяльною силою свого незалежного буття, мусить покладатися на "християнсько-революційні ідеї". Лише в філософії томізму вона може навчитися істинному християнству. Вчений дає обґрунтовані оцінки місця Берестейської унії в національному відродженні, негативної ролі Московського патріархату щодо Українського православ'я. О. розглядав укр. християнство як єдину релігійну систему, не розмежовуючи істотним чином православ'я і греко-католицизм; національне відродження пов'язував із створенням в Україні однієї неподільної церкви.

[br]

Осн. тв.: "Томізм. Християнська філософія" (1970); "Основи реалістичної (Аристотелівсько-томістичної) філософії" (1981)та ін.