ґрунтовні

ґрунтовність, добрість; доладність, докладність, слушність (-ности). Признать -ность чьих заявлений - признати (визнати) рацію кому.

* * *

1) обґрунто́ваність, -ності; слу́шність; пова́жність; розва́жливість, -вості, розва́жність

2) солі́дність; пова́жність, стате́чність

3) мі́цність

4) ґрунто́вність; докла́дність; серйо́зність

1) особливість, специфіка; подробиці

2) старанність, докладність, ґрунтовність

3) характерна особливість

4) дивовижність, дивацтво

5) фамільярність

* * *

1) особливість, специфіка; подробиця

2) старанність, докладність, ґрунтовність

3) характерна риса

4) icт. дивність

5) icт. фамільярність

1. n

1) с.г. борозна

2) рів, канава

2. adj

1) ретельний; ґрунтовний; детальний, докладний; повний

2) скрупульозний; глибокий; уважний

3) закінчений, цілковитий

4) наскрізний

3. adv

наскрізь; через; крізь

* * *

1) ретельний, ґрунтовний, доскональний, детальний; повний

2) закінчений, повний, зроблений

3) зась. наскрізний

неґрунтовність, необґрунтованість, безґрунтовність, безпідставність, безосновність; нестійність; неправдивість, неслушність; нетривалість, нетривкість, неміцність, несталість, хиткість, хибкість, слабкість; неповажність, нестате[о]чність, недоладність (-ости); срв. Неосновательный. [Позитивна наука вже ніби довела всю безпідставність національних змаганнів (Грінч.). Нестійкість цієї гіпотези легко довести (Київ)].

* * *

1) необґрунто́ваність, -ності, безпідста́вність; неслу́шність; непова́жність; неґрунто́вність, поверхо́вість, -вості

2) несерйо́зність; легкова́жність; несолі́дність; непова́жність, нестате́чність

1. n

той, що ставить заклад (йде на парі)

2. adj (comp від good)

1) кращий; вищий

2) більш підхожий, більш вигідний

3) більший

3. adv (comp від well)

1) краще

2) більше, більшою мірою

3) повніше, ґрунтовніше; сильніше

4. v

1) поліпшувати; виправляти; удосконалювати

2) перевершувати, перевищувати

* * *

1) compar від good 2

2) кращий; вищий; який краще підходить, більш вигідний

3) краще

4) більший

1) l. compar від well 5

2) краще

3) більшою мірою; більше

4) повніше; більш ґрунтовно; сильніше

1) покращувати, поліпшувати; виправляти; удосконалювати; покращуватися, поліпшуватися; виправлятися

2) refl отримати підвищення; просунутися ( по службі)

3) перевершувати, перевищувати

1. n (the profound) глибина; безодня; пучина, вир

2. adj

1) глибокий, ґрунтовний

2) важкий для розуміння; складний, заплутаний

3) проникливий, глибоко пережитий

4) що має велику глибину; глибокий

5) повний, абсолютний, цілковитий

6) низький (про уклін)

* * *

1) море; oкeaн

2) глибина; безодня

1) глибокий, ґрунтовний; важкий для розуміння, складний, заплутаний

2) глибокий, проникливий

3) пoeт. який має велику глибину, глибокий

4) повний, цілковитий, абсолютний

5) глибокий, низький ( про уклін)

1) твердість; щільність

2) цільність

3) масивність

4) міцність

5) надійність; ґрунтовність; солідність; вагомість

6) одноголосність; одностайність; згуртованість

7) фіз. непроникність

8) тривимірність

9) мат. об'єм геометричного тіла

* * *

1) твердість; щільність

2) цілісність

3) масивність

4) міцність

5) надійність, обґрунтованість; позитивність, солідність

6) фiз. непроникність

1) особливість, специфіка; подробиця

2) старанність, докладність, ґрунтовність

3) характерна риса

4) icт. дивність

5) icт. фамільярність

1) ретельний, ґрунтовний, доскональний, детальний; повний

2) закінчений, повний, зроблений

3) зась. наскрізний

безґрунтовність, безпідставність.

* * *

ненадійність, непевність, невірність; неґрунтовність, нетривалість, нетривкість, неміцність, несталість; розхитаність, хиткість; хибкість, слабкість; занепалість; нестате[о]чність (-ости). [Того душа болить, що зна непевність радощів своїх (Самійл.). Непевність людського щастя (Л. Укр.)]. Здание снесли вследствие -ти - будівлю розібрано через її хибкість (слабкість, занепалість, литер.: ненадійність, в обиходе чаще: бо могла-б завалитися или запастися). Уволили служащего по -ти - звільнили службовця через непевність (ненадійність, нестате[о]чність).

* * *

1) докладність, ґрунтовність (-ности);

2) (положительность) статечність.

* * *

1) докла́дність, -ності; ґрунто́вність; всебі́чність

2) розсу́дливість, -вості, розва́жливість, розва́жність; стате́чність; солі́дність

Бекон, Роджер (1214, Сомерсет - 1292) - англ. філософ, природознавець. Навчався в Оксфорді та в ун-ті у Парижі. Обстоював розмежування теології і філософії Р. озглядав досвід, експеримент, математику як основу людського пізнання. Б. вважав, що математика - це "алфавіт філософії". До поширених серед людей хибних настанов відносив авторитет; звичку; думку необізнаної більшості; невігластво, що маскується під мудрість Г. оловними засобами пізнання вважав аргументацію і досвід. Останній буває зовнішній і внутрішній. Зовнішній досвід спирається на експеримент. Він здійснюється за допомогою відчуттів; внутрішній досвід спрямований на надприродне, Божественне. У царині внутрішнього досвіду головну роль відіграє філософія. Піднімаючись над експериментальними науками, вона повертається до теології і прямує до своєї справжньої мети - осягнення Творця. Б. по праву вважається першим природодослідником Середньовіччя. Він здійснив ґрунтовні розвідки у галузі^фізики, хімії, мистецтва перекладу. Йому також належить чимало ідей, які передували відкриттям пізнішого часу (зокрема ідеї створення опуклого скла й пороху).

[br]

Осн. тв.: "Великий твір" (1267); "Малий твір" (1267); "Третій твір" (1267); "Короткий курс філософії" (1271); "Короткий курс теології" (1292).

СУТНІСТЬ та ІСНУВАННЯ - дві взаємопов'язані категорії онтології, що характеризують внутрішній і зовнішній аспекти буття. Сутність - категорія онтології на позначення внутрішнього, сукупність істотних властивостей предмета, без яких він існувати не може. Сутність не дана людині у відчуттях, а осягається мисленням. Існування, або екзистенція, - категорія онтології для позначення наявного буття предмета, котре, на відміну від його сутності, осягається чуттями; фактична даність чого-небудь І. снування певною мірою зіставне з категорією "буття" (тому їх нерідко ототожнюють), однак вживається здебільшого для характеристики зовнішніх проявів буття - предметів і явищ у їхній конкретності і нескінченній багатоманітності Щ. е з часів Античності щодо змісту понять "С. та І." висловлювалися різні погляди, часом протилежні. Так, Платон уживав поняття "усія" без розрізнення смислів існування речей (субстанція) і недоступного для чуттів рівня цього буття (сутність). У філософії Аристотеля С. та І. взаємопов'язані. Однак своїм неоднозначним тлумаченням сутності (у "Категоріях" першою сутністю він називав одиничні речі, а в "Метафізиці" - навпаки), Аристотель заклав основи для відриву існування від сутності в епоху Середньовіччя. У цю добу проблема С. та І. найґрунтовніше розроблялася Томою Аквінським, який учив, що тільки в Бозі С. та І. збігаються, а в усіх сущих створеного світу С. та І. незбіжні. Дуне Скот на перше місце ставив не сутність, а неповторне індивідуальне існування. Проблема розбіжностей між С. та І. породила середньовічний реалізм з його орієнтацією на загальне (сутність) і номіналізм з його установкою на одиничне (емпіричне) існування. З томістських позицій трактували С. та І. Декарт і Спіноза. Кант доводив, що існування не входить у визначення предмета, а знаходиться поза межами сутності і тому не може бути предикатом поняття. Гегель розглядав обидві категорії в їх діалектичному взаємозв'язку. З позицій матеріалістичної діалектики аналізує С. та І. марксизм. В екзистенціалізмі на перший план вийшла проблема існування (екзистенції). Сартр твердив, що існування передує сутності.

Хорні (Горні), Карен (1885, Гамбург - 1952) - нім.-амер. психолог, одна із засновників неофройдизму та феміністичної критики теорії Фройда. Становлення теоретичних поглядів X. охоплює кілька етапів. Перший (ранній) етап пов'язаний з науковими дослідженнями X. в руслі класичного психоаналізу та розробкою основ жіночої психології. Сюди відноситься її наукова діяльність в Берлінському психоаналітичному об'єднанні та Берлінському психоаналітичному ін-ті (од 1920 р.). Еміграція до США в 1932 р. на посаду другого директора Чиказького психоаналітичного ін-ту визначає поворотний пункт її життя і започатковує другий етап. Сприйнявши антропологічну концепцію культурного детермінізму, X. розробляє власну теорію і стає провідною представницею соціально-культурного напряму в психоаналізі. їй належить одна з найґрунтовніших концепцій невротичного конфлікту та психологічних захистів. Відхід X. від ортодоксального психоаналізу був причиною її виключення в 1941 р. із Американської психоаналітичної асоціації (у тому ж році вона створює і очолює альтернативну Асоціацію розвитку психоаналізу). Основні положення Фройда, піддані критиці X.: біологічний детермінізм; принциповий песимізм; терапевтичний скептицизм та маскулінний характер психоаналізу. Власну теорію розробляє у напрямах: обґрунтування визначальної ролі соціокультурних факторів у розвитку психічного; виявлення потенціалу розвитку особистості у сфері самореалізації, де, за X., можливі два сценарії - нормальний (коли реалізація задатків людини не вступає в конфлікт з соціальним оточенням) та невротичний (коли накопичення патологічних змін в характері індивіда призводить до самовідчуження та деперсоналізації); виявлення особливої ролі виховання у розвитку індивідуальної психіки; дослідження структури неврозів (формулювання нею онтологічної позиції "тут і тепер", котра означає, що в основі психологічної ситуації індивіда лежать не вроджені біологічні причини, а інтерперсональні події); розробки концепції ідеалізованого "Я" (визначення феномена власного образу як соціального конструкта, що суперечить самореалізації людини); обґрунтування провідної ролі концепту тривоги (дитяче почуття ізольованості та безпорадності у потенційно ворожому світі) у процесі формування захисних стратегій (три різних рухи - до, від та проти інших людей - спрямовані на подолання цієї тривоги), розкриття соціально-культурної обумовленості маскулінних психоаналітичних упереджень щодо жіночої психології. X. вважає, що принижене положення жінок випливає не із психологічного конфлікту, а з боротьби за владу між статями.

[br]

Осн. тв.: "Невротична особистість нашого часу" (1937); "Нові шляхи в психоаналізі" (1939); "Самоаналіз" (1942); "Наші внутрішні конфлікти" (1945); "Невроз та розвиток особистості" (1950); "Психологія жінки" (1967).

Чижевський, Дмитро Іванович (1894, Олександрія - 1977) - укр. вчений, історик філософії, славіст, культуролог О. світу здобув у Петербузькому (1911 - 1913), Київському (1913 - 1919), Гейдельберзькому (1921 - 1922) та Фрейбурзькому (1922 - 1924) ун-тах. Його вчителями у галузі філософії були Гіляров, Зеньківський (Київський ун-т), Ясперс, Риккерт (Гейдельберзький ун-т), Гуссерль, Гайдеггер (Фрейбурзький ун-т). У 1935 р. в Галльському ун-ті захистив докт. дис. "Гегель у слов'ян". Викладав філософію та славістичні курси в Педагогічному ін-ті ім.М. Драгоманова в Празі, Українському Вільному ун-ті, Галльському, Марбурзькому, Гарвардському, Гейдельберзькому, Кельнському ун-тах та інших навчальних закладах. Ч. був дійсним членом Гейдельберзької та Хорватської Академії наук, почесним членом багатьох наукових установ - Наукового тоь-ва ім. Шевченка, Нім. тов-ва славістичних досліджень, Рос. філософського тов-ва в Празі, Міжнародної Гегелівської спілки, Кантівського тов-ва та ін. Філософські погляди Ч. формувалися під впливом ідей класичної онтології, феноменології, неокантіанства та етнопсихології. Однією з чільних проблем його історико-філософських досліджень було питання про співвідношення між універсальним і конкретно-індивідуальним (унікальним) у культурі. Намагаючись уникнути крайнощів, Ч. вдало поєднує універсалістський підхід, властивий гегелівський філософії, з "індивідуалізуючою" методологією неокантіанства та ідеями етнопсихології про самобутність національних культур і світоглядів. Праці Ч. в галузі історії філософії охоплюють широке коло проблем - від античної філософії до філософії XIX ст.; важливу складову в цьому становлять ґрунтовні дослідження впливу Гегеля і, загалом, нім. філософської традиції на слов'янський культурний світ. Особливу увагу Ч. приділяв нім. містикам та ретраслянції їхніх вчень у слов'ян. Вагомим є внесок Ч. у вивчення філософської думки укр., рос., словацьк., чеськ. народів. Принциповою методологічною засадою цих досліджень виступає теза про приналежність слов'янських культур до антично-європейської духовної традиції й неможливість розуміння європейської культури без урахування внеску слов'янських народів. Цю тезу Ч. конкретизує у понятті "національної філософії" як специфічної, зумовленої національно-культурним контекстом форми осмислення важливих світоглядних питань, виокремлюючи три чинники, що характеризують її особливості: форма вияву національних думок, метод філософського дослідження і будова ("архітектоніка") системи філософії. Ч. - фундатор наукового історико-філософського українознавства; історію філософської думки в Україні він аналізує як окремий, самобутній напрям розвитку світового історико-філософського процесу та обґрунтовує її періодизацію. Методологічне підґрунтя цього аналізу становить потрактування історико-філософського процесу в Україні у співвіднесенні з визначальними характеристиками виокремлених ним історичних епох (Князівська доба, епоха бароко, романтичні часи), з творчістю видатних мислителів (Сковорода, Юркевич, Шевченко, Куліш, Гоголь) та народним світорозумінням М. етодологія історико-філософських досліджень Ч. поєднувала також компаративістський підхід із тезою про глибинні архетипи укр. духовності. Йому належать також фундаментальні дослідження філософських поглядів Сковороди та ідейно-світоглядних засад творчості Гоголя. Як славіст та історик культури Ч. був прихильником ідеї багатоваріантності шляхів культурно-історичного розвитку та неідентичності критеріїв науковості гуманітарного знання в межах різних культурних традицій. Відповідно до цього, досліджуючи впливи західної культурно-філософської традиції у слов'янському світі, він водночас застерігав проти абсолютизації цієї традиції як єдино можливого універсального еталона і наголошував на взаємовпливах та ретрансляціях. У своїх дослідженнях проблеми традиції Ч. вдало поєднував діахронічний підхід із генетичним. На методологічному рівні застосовував поняття "культурно-історичної" епохи як певного ідеального типу, зміст якого віддзеркалює характерні ознаки духовного стилю певної епохи як унікальної цілісності. Саме в цьому контексті вчений вперше всебічно дослідив унікальне явище укр. бароко і наголосив на його значенні для подальшого розвитку укр. духовної історії.

[br]

Осн. тв.: "Логіка" (1924); "Філософія на Україні: Спроба історіографії питання" (1929); "Нариси з історії філософії на Україні" (1931); "Філософія Г.С. Сковороди" (1934); "Гегель в Росії" (1939); "Коменський і західна філософія" (1939); "Український літературний барок: Нариси". У 3 т. (1941 - 1944); "Філософія життя Штура: Глава з історії словацької філософії" (1941); "Історія української літератури від початків до доби реалізму" (1956); "Росія між Сходом і Заходом: Історія російської думки II: 18-20 ст." (1961).