історія+філософії

Горбач, Назар Якович (1942, с. Старосілля Волинської обл.) - укр. філософ. Закінчив ЛНУ ім. І. Франка (1969), за спеціальністю - філолог. Докт. філософських наук (1991). Од 1989 р. - зав. кафедрою філософії культури Львівської комерційної академії. Галузь наукових інтересів: історія укр. філософії і культури, філософія і релігія, історія християнства. Опублікував 150 наукових праць. Автор трьох індивідуальних книг, керівник авторського колективу і співавтор двох підручників.

[br]

Осн. тв.: "Шляхом духовного оновлення" (1982); "Культура міжнаціонального спілкування" (1990); "Філософія / Підручник", у співавт. (1995).

Грабовський, Сергій Ігорович (1957, Чернівці) - укр. філософ. Канд. філософських наук, ст. наук. співр. Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Од 1993 р. - головний редактор ж. "Генеза". Сфера зацікавлень - філософія історії, філософія культури, філософська антропологія, політичні науки. У низці досліджень обґрунтував і розвинув ідею про укр. мрію як духовну детермінанту процесу націотворення. У царині теорії політики предметом вивчення є своєрідність політичної системи України.

[br]

Осн. тв.: "Філософія і життя", у співавт. (1989); "Нариси з історії українського державотворення", у співавт. (1995); "Українська людина у вимірах XX століття: до постановки проблеми" (1997); "XX століття та українська людина: виклики і відповіді" (2000).

ЕМПІРИЗМ ( від грецьк. έμπειρία - досвід) - філософський напрям, протилежний раціоналізмові, вважає чуттєвий досвід єдиним джерелом і критерієм вірогідного знання. Сильний бік Е. полягає в орієнтації на ретельний аналіз чуттєвості та її ролі у пізнанні. Досвід розглядається передусім як чуттєве пізнання, що виникає через взаємодію органів чуття із зовнішніми речами (зовнішній досвід), хоча більшість філософів - прибічників Е. - визнають важливість і досвіду внутрішнього, тобто усвідомлення душевних станів суб'єкта пізнання в акті інтроспекції (рефлексії). Близькі до Е., але не тотожні йому, два напрями у філософії: прагматизм і логічний Е. Незважаючи на те що обидва напрями ґрунтуються на Е., вони мають також власні, відмінні від нього філософські підходи. Елементи філософії Е., зокрема емпіричні пояснення процесу формування понять, пронизують всю історію філософської думки, починаючи від Античності. Але як цілісна гносеологічна концепція Е. сформувався у культурі Нового часу. Гассенді - франц. християнський мислитель XVII ст. - відродив емпіричне вчення Епікура. Але найвідомішим прибічником Е. в філософії цього періоду був англ. філософ Ф. Бекон. Центральною в його філософії була проблема наукового методу, який він розглядав як метод виведення теоретичних принципів (аксіом) із чуттєвого досвіду. Досвід трактується Ф. Беконом не як просте чуттєве споглядання, а як науковий експеримент, що має систематичний і цілеспрямований характер. На думку Ф. Бекона, дані досвіду ведуть до необхідного результату лише за умови їх раціональної обробки. Методом аналізу та узагальнення емпіричних даних він вважав наукову індукцію. Матеріаліст і номіналіст XVII ст. Гоббс поєднав крайній Е. у тлумаченні походження понять (які розглядав як результат фізичної дії зовнішніх речей на тілесні органи відчуттів) з раціоналізмом щодо знань. Для нього все достеменне знання має апріорний характер, оскільки воно на кшталт геометричних теорем є точним висновком із попередніх дефініцій. Найвпливовішу форму Е. в новій філософії створив Локк. У праці "Нариси про людський розум" він доводив, що всі знання походять із відчуттів або рефлексії. Спростовуючи теорію вроджених ідей, він розглядав стан свідомості немовляти як чисту дошку (tabula rasa). Аналізуючи джерела виникнення ідей, Локк прагнув показати, яким чином прості ідеї, що виникають у зовнішньому і внутрішньому досвіді, об'єднуються у складні. Головні способи утворення складних ідей, за Локком, - це поєднання, порівняння, абстрагування й узагальнення. Подальша еволюція британського Е. полягала у послідовному дотриманні цього принципу і звільненні філософії від залишків метафізики. Так, Берклі, виходячи багато в чому із теорії пізнання Локка, надав їй більш переконливого ідеалістичного характеру. Він попередньо накреслив лінію, яка зрештою привела до феноменалізму - погляду, згідно з яким реальність поза нашими відчуттями є "ніщо". Важливий крок у цьому напрямі було зроблено також Г'юмом. У Франції, завдяки зусиллям таких філософів, як Вольтер, Кондильяк, Гельвецій, Е. Локка став підґрунтям сенсуалізму, в межах якого всі складові духовного життя людини пояснюються через чуттєвий досвід. Послідовним прихильником Е. в англ. філософії XIX ст. був Дж. С. Мілль. Він дотримувався думки, що всі знання., в т.ч. математичні, мають емпіричне походження і спираються на метод індукції. Такий підхід характерний також для Спенсера, хоч він пропонував також пояснення іншого типу, зокрема щодо людських переконань. Останні, вважав він, значною мірою ґрунтуються на успадкуванні від попередніх поколінь. Точку зору радикального Е. в філософії науки обстоювали відомі математики та основоположники філософії сучасної фізики Кліффорд та Пірсон. У філософії XX ст. найвідоміший представник Е. - британський філософ і логік Рассел, який, наслідуючи Г'юма, вважав, що завданням філософії є аналіз усіх понять у термінах, які можуть бути безпосередньо віднесені до чуттєвих вражень. Теорії, обґрунтовані Расселом, а також Вітгениїтайном, сприяли розробці варіанта логічного позитивізму нім. філософом Карнапом. Е., характерний для логічного позитивізму в цілому, виразно виявився у такому фундаментальному принципі, як> принцип верифікації.

Зеленецький, Костянтин Петрович (1812, за ін. даними 1814 - 1858) - філолог-русист, автор праць з філософії, письменник, проф. Ришельєвського ліцею в Одесі (1837 - 1858). Закінчив філософське відділення зазначеного ліцею і його коштом був відряджений у 1833 р. до Московського ун-ту. Опублікував більше ЗО праць, переважно з історії та теорії літератури. Розмірковував у деяких з них над проблемами "філософії граматики". Намагався синтезувати філософію Шеллінга і Канта. Людину і природу розглядав як єдиний організм, дві форми прояву Вищого Розуму (несвідомого в природі, самосвідомого в людині). Тому закони розуму вважав законами як буття, так і пізнання. Але застерігав: можливості людського розуму не безмежні: дух відкриває нам закони буття і пізнання, але не свого власного існування. Тому релігія важливіша за філософію, бо розум зрештою неминуче "занурюється" у віру. У філософії історії З., услід за Гердером і Шеллінгом, поширював закони онтогенезу людини на філогенез народів (і людства).

[br]

Осн. тв.: "Досвід дослідження деяких теоретичних питань". В 4 кн. (1835 - 1836); "Система і зміст філософського мововчення та її застосування до мови російської" (1841); "Вступ до загальної філології" (1853) та ін.

Липинський, В'ячеслав Казимирович (1882, с. Затурці, Волинь - 1931) - укр. мислитель, історіограф, політичний діяч і дипломат, представник консервативної традиції в укр. політичній філософії. Після закінчення університетських студій з історії і агрономії у Кракові та Женеві оселився у своєму маєтку на Уманщині. У 1917 р. брав участь в організації Української демократично-хліборобської партії. "Матеріали до програми", написані Л., є першою програмою укр. самостійницьких і національно-державних спрямувань. У цій програмі закладена концепція об'єднання всіх укр. земель в одній національній державі, ідеї народного суверенітету та укр. "хліборобської демократії". У суспільстві Л. виділяв три джерела влади: сила матеріальна, або "войовники", економічна - "продуценти" та інтелектуальна, або "інтелігенти", між якими можливі певні комбінації. Державотворчий інстинкт притаманний войовникам-продуцентам; інтелігенція, за Л., виконує допоміжну роль, важливу тим, що вона усвідомлює та формує стихійні, підсвідомі прямування в суспільстві. Монархічну ідею Л. уперше висунув у 1911 р. на нарадах укр. патріотів-самостійників. Теорія абсолютної монархічної спрямованості Гетьманату впливає, на його погляд, на хід всесвітньої історії. Вона ґрунтується на переконанні, що кожний народ мусить пройти період монархії. З огляду на те, що в XVII ст. у Європі й Росії панував абсолютизм, який дав багато таких державних інституцій, що мали вирішальний вплив на державну консолідацію, Л. дійшов висновку, що, власне, відсутність абсолютної монархії на теренах України була причиною неоформлення власної державної організації і відсутності її протягом сторіч. Переяславську угоду розглядав як випадковий мілітарний союз двох держав і вважав, що в Переяславі укр. держава була представлена як партнер. Він визнавав низку позитивів за Переяславським договором, не йдучи водночас у руслі рос. імперської історіографії Карамзина та його школи. У Хмельницькому Л. бачив першого укр. абсолютного монарха, який створив укр. гетьманську династію. З монархічної теорії Л. випливає також культ сили і великої людини. У пізнішій творчості Л., особливо в "Листах до братів-хліборобів", дедалі помітнішою стає його схильність до твердження, що саме великі люди творять історію. У центрі його філософії історії стоїть "велика людина", "потужний, Богом посланий" гетьман Богдан Хмельницький, з його жаданням влади та панування, нещадністю у війнах, хитрістю в переговорах і твердістю руки щодо підвладних у досягненні своєї мети. Розмірковуючи про значення сили в політиці, Л. відстоював позицію, що межує з ученням видатного мислителя епохи Відродження Мак'явеллі. Л. був переконаний, що держава є національним чинником і що тільки тоді може бути створена повноцінна нація, коли існує держава. Послідовно обстоював територіальний патріотизм, тобто позицію, згідно з якою постійні мешканці укр. землі, незважаючи на їхню соціальну приналежність, віросповідання, етнічне походження і навіть національно-культурну свідомість, мають бути повноправними громадянами укр. держави.

[br]

Осн. тв.: "Україна на переломі (1657 - 1659)" (1920); "Релігія і церква в історії України" (1925); "Покликання "варягів" чи організація хліборобів" (1925); "Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму" (1926).

Любивий, Ярослав Валерійович (1951, Київ) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1973). Докт. філософських наук (1997) В. ід 1973 р. працює в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло пріоритетних філософських зацікавлень охоплює історію зарубіжної та соціальної філософії, а також філософію історії. Автор статей, розділів у колективних монографіях, індивідуальних монографій.

[br]

Осн. тв.: "Критичний аналіз філософії культури Томаса Еліота" (1982); "Сучасна масова свідомість; динаміка і тенденції розвитку"(1993).

Максимович, Михайло Олександрович (1804, хут.Тимківщина, нині с.Бугуславець Черкаської обл. - 1873) - укр. вчений-енциклопедист, ботанік, натурфілософ, історик, етнограф, письменник. Закінчив словесний (1819 - 1821) та природничий (1821 - 1823) від. філософського ф-ту Московського ун-ту. Магістр фізико-математичних наук, докт. слов'яно-рос. філології, чл.-кор. Петербурзької АН. У 1833 р. очолював кафедру ботаніки Московського ун-ту, в 1834 - 1835 рр. - перший ректор Київського ун-ту, проф. рос. та слов'янської філології (1834 - 1841, 1843 - 1845). Творча спадщина налічує понад 200 назв книг, статей, рецензій. У 1823 - 1834 рр. працював переважно в галузі природознавства. М. - фундатор наукового українознавства. Автор піонерських праць з історії літератури України-Русі, порівняльного аналізу "південно-російської мови" з іншими слов'янськими мовами, один із перших дослідників і перекладачів на укр. мову "Слова о полку Ігоревім", речник концепції самобутності і самостійності укр. мови, тяглості і неперервності (починаючи з Києво-княжої доби) укр. історії. Мислитель-романтик, що орієнтувався у культурознавстві на народні основи культури; свій час усвідомлював як "час народності". Один із перших у Росії (і Європі) дослідників народної поезії. Видав три збірки укр. народних пісень (1827, 1834, 1849), перша з яких стала подією не тільки в літературному, а й світоглядному вимірах культурного життя тогочасної Росії. Натурфілософ з помітною шеллінгіанською тенденцією. Філософія М. відзначається виразним ухилом в кордоцентризм. Природу М. сприймав не як засіб для задоволення утилітарно-матеріальних людських потреб, а як храм, єдність речовинного і духовного, як життя, що "бере свій початок від Бога". Бог, у розумінні М., не Годинникар, а Художник. Тому природа - це не годинниковий механізм, а вражаючий красою художній витвір, в якому немає дрібниць, бо кожна частинка відображає Ціле. За М., кожна наука має бути і філософією - єдністю розуму і серця.

[br]

Осн. тв.: "Головні засади зоології, або науки про тварин" (1824); "Про системи рослинного царства" (1827); "Основи ботаніки". У 2 кн. (1828, 1831); "Роздуми про природу" (1833); "Лист про філософію" (1833).

Надольний, Микола Іванович (1962, Київ) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1984). Канд. філософських наук. Нині - ст. наук. співр. Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Фахівець у галузі соціальної філософії, філософії історії, політології. Коло наукових інтересів охоплює проблематику детермінант людської життєдіяльності, культури, філософсько-історичних аспектів духовності, політики, становлення громадянського суспільства. Автор понад 40 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Суспільні закони та їх дія" (1995) ; "Соціальна філософія: Короткий енциклопедичний словник", у співавт. (1997); "Цивілізація та історія" (1999) та ін.