який+є+результатом

1) вивертати ( кишені)

2) гасити ( світло)

3) виганяти

4) випускати, давати виходити; виводити; виганяти ( худоба на пасовищі)

5) викликати

6) вставати ( з ліжк)

7) припиняти роботу, бастувати

8) випускати, проводити

9) закінчитися ( з таким-то результатом)

en\ \ roll collar

en\ \ surface weld burning off

АБСТРАКЦІЯ АКТУАЛЬНОЇ НЕСКІНЧЕННОСТІ - ключова абстракція наукового пізнання, яка є значно сильнішою ідеалізацією, ніж абстракція потенційної нескінченності. Класична математика і класична логіка користуються нею понад два з половиною тисячоліття як методом, що виходить з можливості абстрагування від нескінченності множин та від незавершеності самого процесу побудови нескінченних множин. Результатом цього абстрагування є поняття завершеної або актуальної нескінченності. Несуперечливе, коректне розуміння А.а.н. можливе лише за умови сумісності понять нескінченності й актуальності. Ці питання - сфера компетенції теорії множин. Нескінченною, згідно з цією теорією, є множина, еквівалентна своїй підмножині. Розуміння актуальної нескінченності дає уявлення про актуально нескінченну множину - множину, побудова якої ні в який спосіб не пов'язується з завершенням нескінченного процесу утворення її довільних елементів. У цьому сенсі актуальний характер нескінченної множини означатиме цілковите абстрагування від процесу утворення всіх її елементів, що дає можливість розглядати таку множину (скажімо, нескінченні числові множини натуральних, цілих чи дійсних чисел) як об'єкт, заданий водночас всіма його елементами. Трансформуючи нескінченні множини на існуючі об'єкти (тобто об'єкти, визначення яких не призводить до логічних суперечностей), А.а.н. служить містком між скінченними й нескінченними множинами. Цим самим відкриваються можливості дослідження нескінченних множин логічними засобами, відпрацьованими й апробованими на скінченних множинах.

ДЕТЕРМІНІЗМ ( від лат. determine - визначаю, обмежую) - філософське вчення про визначений (не довільний) характер буття явищ; теорія відносин опосередкування, завдяки яким продукуються речі і явища, визначається їхня природа і способи існування. Д. відповідає на питання, чому виникає річ, чим вона породжена, чим визначається її існування і чому вона змінюється і зникає, у що перетворюється. Д. фіксує активність буття та стверджує, що будь-яка річ є результатом зміни інших речей, в них закорінена Ц. ентральним у Д. є принцип причинності, згідно з яким не існує нічим не зумовлених подій, кожне явище породжується іншими явищами. Проте Д. не редукується до принципу причинності, позаяк передбачає не лише породження, а й значно ширший набір детермінуючих дій і відповідних факторів, напр., умови, за яких діє причина, чинники, які визначають напрям процесу, роль необхідності та випадковості і їх співвідношення у ході детермінації, специфічний вплив цілого на частини, змісту на форму тощо Н. едоліком старого Д., який утримував свої позиції аж до початку XX ст., було те, що він не лише зводив Д. до причинності, а й останню розумів механістичним чином, заперечуючи об'єктивний характер випадковості, статистичних зв'язків. Звідси - заперечення закономірного і детермінованого перебігу біологічних, особливо ж - соціальних процесів чи, навпаки, ствердження їх фатального характеру. Принцип Д. обґрунтовує не лише опосередкованість певного явища іншими, а й визначений характер цієї опосередкованості - не лише якісний, а й кількісний (інакше закони природи не мали б місця). Будь-яке явище детерміноване, хоча вид та кількісні показники цієї детермінації залежать від його характеру. Відношенню детермінації притаманні спрямованість від детермінуючого чинника до результатів детермінації, у той же час ці чинники та наслідки їх дії є відносними. Детермінація може здійснюватися від можливого до дійсного чи від причини до наслідку, від змісту до форми. Але й дійсне може детермінувати нові можливості, наслідок - слугувати народженню нових результатів, форма - визначати зміст. У процесі детермінації детермінуючий чинник визначає природу продукованих ним явищ: речові, енергетичні та інформаційні зміни відбуваються не довільно, а у відповідності з характерними для кожного випадку, цілком певними закономірними відношеннями Ц. е дозволяє говорити про незнищенність, постійне відтворення процесу детермінації. Остання теза може розглядатися як важливий принцип, втіленням якого є закони збереження енергії, кількості руху (імпульсу), електричного та інших зарядів, ізотопічного спіну тощо, різного роду кругообіги у природі, баланси у суспільному житті, зокрема в економіці, збереження генетичної інформації та ін. Важливим проявом відносин детермінації є самодетермінація. Прикладом її є саморегуляція та самоорганізація, що їх вивчають кібернетика і системологія. Згідно з принципом самодетермінації тотальності (лат. totus - весь, цілий), у межах тотальності має місце взаємна детермінація частин і цілого. Зміна відношення частин до цілого одночасно є зміною відношення цілого до частин, суб'єкт детермінації виявляється об'єктом власної активності, внаслідок чого розгортається реалізація можливостей частин і цілого у їх взаємній і постійній динамічній єдності.

ДИХОТОМІЯ ( від грецьк. διχοτομία - розтинання навпіл) - у загальному значенні - поділ цілого на дві частини; в логіці - поділ за ознакою суперечності О. сновою поділу виступає наявність чи відсутність деякої ознаки (а не її зміна, як у випадку поділу за видозміною ознаки). В результаті дихотомічного поділу родового поняття (А) отримують два видові поняття (X і не-Х), що перебувають у відношенні суперечності і є підпорядкованими поняттю (А). Обсяги понять - членів поділу - не перетинаються і в сумі вичерпують обсяг діленого поняття. Після цього видові поняття також можуть дихотомічно поділятися. Результатом дихотомічного поділу, напр. обсягу поняття "речення" можуть бути поняття "розповідне речення" і "нерозповідне речення"; поняття "політик" - "політикдемократ" і "політик - недемократ". Дихотомічний поділ застосовується перш за все на початкових етапах наукового дослідження, коли необхідно виділити множину предметів, які цікавлять дослідника і яким притаманна якась ознака, а також - як підготовчий етап для класифікації. Будь-який дихотомічний поділ є двочленним, але не кожний двочленний поділ є дихотомічним. Напр., множину людей дихотомічно можна поділити на множину чоловіків і не-чоловіків, а не чоловіків і жінок. Переваги дихотомічного поділу: простота операцій; відсутня необхідність уточнювати склад обсягу діленого поняття (на відміну від поділу за видозміною ознаки) та деякі ін. Очевидний недолік: недостатня конкретність, що виявляє себе у невизначеності заперечного члену поділу (якщо всіх політиків поділяти на демократів і недемократів, то друга множина виявляється нечіткою, що може спричинити невизначеність і першої множини).

ІРОНІЯ ( від грецьк. ειρωνεία - прикидання, удаваність) - певного роду риторичний прийом, завдяки якому висловлення набуває прихованого змісту, відмінного (нерідко - протилежного) від буквального, проте формулювання останнього завжди натякає на істинність саме прихованого змісту. І. має і суто філософське значення - специфічного заперечення, що виявляє розходження наміру і результату, задуму і об'єктивного сенсу у парадоксах пізнавальної і практичної діяльності. Історично першою формою філософської І. була "Іронія Сократа". Сократ твердив, що марно шукати істину у зовнішньому світі - вона належить людині ("Пізнай самого себе") А. ле істина ця хаотично "перемішана" з хибними уявленнями і "виділити" П з того хаосу думок можна лише за допомогою серії питань, що ставляться у певному порядку (який збігається з "порядком" самого Космосу). Прикидаючись невігласом ("Я знаю лише те, що я нічого не знаю"), Сократ ставив співрозмовникам нібито "наївні" питання, які спрямовували хід думок до істинного висновку. І. Сократа є специфічною, античною, формою діалектичного методу. Специфіка цієї форми визначалася уявленням про цілісність, не розчленованість природної і духовної реальності античного світопорядку (реально-ідеального Космосу), їхню принципову нерозрізнимість. Тому антична діалектика спрямовується на виявлення суперечностей з метою їхньої елімінації, а не синтезу. Саме тому ця діалектика знаходить своє завершення в Аристотелевій системі формальної логіки (у середньовічних університетах курс формальної логіки називався "діалектикою"). Не можна погодитися з твердженнями про "суб'єктивізм" Сократової позиції (оскільки вона, мовляв, тлумачить діалектику лиш як метод пізнання) - адже античний "об'єкт" (реально-ідеальний Космос) у своїй структурі визначається людиною ("суб'єктивно") відповідно до протагорової тези - "людина є мірою всіх речей". Лише філософія неоплатонізму (і, зокрема, її християнської форми - "ареопагітизму"), яка виходить з принципової нетотожності (навіть несумірності) духовного і природного (тварного) світу, виявляє нову форму І. (і, відповідно, діалектики), оскільки тут ідеться про несумірність (по суті - трансцендентність) наміру (духовної реалії) і результату (створеної з ніщо природи) - Божественого плану буття і його словесно-предметного "творіння", які (через "гріховний" вибір Адама і Єви) виявляються змістовно несумірними, вимагаючи "додаткових" актів ("спасительний подвиг" Христа, апокаліптичні події тощо). Саме з цим (через кордоцентрично-барокову лінію від Екгарта до пієтизму і янсенізму) пов'язане формування І. нім. романтизму, спричиненого особливостями філософії Фіхте. Оскільки результат діяльності "Я" - "не-Я" (об'єкт, дійсність) виявляється, внаслідок її обмежено-предметного характеру, біднішим за своє духовне джерело (за межами дійсності лишаються нереалізовані можливості), то відкривається широке поле для розмаїтого тлумачення цих можливостей, для творчої "гри" множиною можливостей. Критикуючи романтичну І. за довільний, "суб'єктивістський" характер "гри" можливостями, Гегель водночас допускає ситуації "І. історії" - розходження мети суб'єктів історичної дії (людей) з реальним результатом ходу історії. Така І., за Гегелем, стає можливою внаслідок об'єктивного характеру діалектичного розвитку абсолютного духу і суб'єктивного характеру історичних цілей, що їх ставлять при цьому люди. Саме це мав на увазі, говорячи про "І. історії", Енгельс, невиправдано приписуючи діалектику (цей винятково духовний феномен) природі. Насправді ж т. зв. "діалектика природи" є упредметненою в природному матеріалі духовно-практичної діалектики людини, її відчуженням. Серед історичних різновидів І. особливе місце належить "екзистенційній" І. К'єркегора, суть якої зводиться до здатності людського духу не просто оперувати ("грати") наявними можливостями в рамках даної парадигми (теоретичної, етичної, естетичної та інших систем) людської діяльності, а й виходячи за її межі (к'єркегоріанський "стрибок в абсурд"), творити принципово нові можливості духовного і практичного осягнення світу.

КАРТИНА СВІТУ - одна з форм світоглядного подання об'єктивної реальності в суспільній свідомості, що являє собою образ освоєної в практиці дійсності, компонент світогляду; цілісна картина дійсності, насамперед узагальнений образ соціального середовища, що становить вихідну умову людського буття, створюється в процесі практичної діяльності людей. Суб'єктом пізнавальної діяльності, результатом якої є створення К.с., виступає суспільство, що перетворює сфери об'єктивної реальності на поле своєї діяльності. К.с. являє собою єдність багатьох образів різних ракурсів та аспектів дійсності, що розкриваються в процесі її освоєння. Цей інтегральний образ, який постійно змінюється, не є ідентичним живій картині, що виникає при безпосередньому сприйнятті речей та явищ, оскільки в ньому фіксується вигляд речей та явищ у поєднанні з системою їхніх значень, що складаються в культурі. К.с. втілює широку панораму дійсності, яка виходить далеко за межі особистого світу індивіда, його власного досвіду, безпосередніх вражень і відчуттів. Формування К.с. відбувається за допомогою різних типів людського пізнання (буденного, художнього, наукового) В. життєдіяльності людей К.с. виконує ряд важливих функцій, зокрема наповнює культурним змістом сприйняття навколишніх речей, опосередковує людські комунікації, оскільки втілює смисловий контекст взаєморозуміння між людьми, сприяє виробленню програми практичної поведінки, орієнтації людини в світі соціальних явищ, у реалізації прийнятого способу життя.

НЕОДАОСИЗМ (кит. - вчення про потаємне) - прийнята в сучасній термінології назва кит. філософської школи сюань сюе (III - IV ст.). Для Н. характерне відродження ранньодаоської традиції шляхом синтезу з конфуціанською проблематикою та термінологією. Н. виник в умовах політичної нестабільності після падіння імперії Хань (III ст. до н. е. - III ст. н. е.) і став реакцією на ідеологічну монополію ханьського конфуціанства. В Н. виділяються два напрями: філософія "відсутності" і філософія "наявності"; предметом їх розбіжностей стало співвідношення "буття" і "небуття"; "наявності" та "відсутності". Згідно з філософією "відсутності", першоосновою світу є "небуття" ("Дао - це назва небуття"). "Небуття" безформне, чуттєво не сприймається; воно є субстанцією, яка первісна стосовно "тьми речей", або "буття". Мета "досконаломудрого" - осягнення "небуття" як основи всього існуючого Н. а противагу цьому представники філософії "наявності" єдиною дійсністю визнають "буття", або "тьму речей", які народжуються із самих себе, а не з абстрактного "небуття". Рух та зміни іманентні самим "речам", а не є результатом діяльності зовнішньої по відношенню до них субстанції. Філософія Н. становить опосередковану ланку між традиційною кит. філософією і буддизмом, який застосовував філософсько-релігійну термінологію, зрозумілу для китайців.

ОНТОЛОГІЯ ( від грецьк. οντοζ - суще; λόγοζ - слово, вчення) - філософське вчення про буття як таке. Поняття О. вперше було введене у XVII ст. Гокленіусом і остаточно закріплене у метафізиці Вольфа. Специфічне місце О. у системі метафізики визначилося значно пізніше, ніж виникла сама проблема буття. Остання чітко була окреслена елватами, зокрема Парменідом, який розрізнив буття на чуттєве та істинне. Платан розробив вчення про понадчуттєві засади буття - ідеї - як умоосяжні форми, або сутності, відображенням яких є плинний, чуттєво сприйманий світ речей. У філософії Платона порушена фундаментальна проблема співвідношення буття і становлення. Аристотель піддав критиці платонівський поділ на два світи і прагнув відшукати сутності у самому матеріальному бутті, однак такий варіант О. становив радше опис фізичної реальності з онтологічного погляду. Разом з тим він стверджував існування "останньої" причини буття - понадчуттєвої "форми форм", Божественної ентелехії Ц. е вчення Аристотеля, як і вчення Платона про два світи та неоплатоністське тлумачення буття як "єдиного" і "ума", вплинули на формування всієї західноєвропейської онтологічної традиції З. окрема, Псевдо-ДіонісійАреопагіт кладе неоплатоністську О. в основу символічного тлумачення всього сущого як ієрархії світла, що позначилося на корпусі ідей всієї середньовічної естетики С. ередньовічна схоластика виходила із сполучення античної О. із теологією. Абсолютне буття тут ототожнюється із Богом. Схоластична О. характеризується вирізненням і категорійною розробкою рівнів буття - субстанційного і акцидентального, актуального і потенційного, необхідного і випадкового. У Томи Аквінського О. - це відсторонене міркування про "чисті" форми буття. У філософії Відродження оригінальне тлумачення О. подає Кузанський. Розрізняючи Абсолют і універсум, Кузанець вчить, що центром і межею матеріального є творець; через приналежність до універсуму кожна річ перебуває в кожній; максимальна відмінність речей збігається з їх мінімальною відмінністю (або відсутністю такої). Зорієнтована на науку філософія Нового часу звільняє вчення про буття від теологічної форми. У філософів-емпіриків онтологічна проблематика відходить на другий план (напр., у Г'юма О. як вчення відсутнє) Ф. ілософи ж раціоналісти роблять О. невід'ємною частиною своїх систем. Декарт намагався поєднати вчення про буття і гносеологію. Принцип cogito ergo sum відкривав можливість зробити О. складовою частиною теорії пізнання С. піноза, продовжуючи пантеїстичну традицію, вихідною точкою О. робить тотожність Бога і Природи, котру він розумів як єдину, вічну і безконечну субстанцію, що є причиною самої себе Л. яйбніц, переймаючись метою створення універсальної метафізики, розробив філософські засади для об'єднання О., космології і раціональної психології, що надалі уможливило систематизацію О. Вольфом. "Критична філософія" Канта, протиставивши "догматизму" старої О. нове розуміння буття, радикально трансформує попередню онтологічну традицію. За Кантом, не може бути О. поза вченням про принципи розуму. Фіхте, Шеллінг, Гегель повертаються до раціоналістичної традиції розбудови О. на підставі гносеології: буття є результатом розвитку мислення, його моментом, коли мислення виявляє свою тотожність із буттям. Але на відміну від докантівської О., буття в їхніх системах осягається не у пасивному спогляданні, а в історичному і логічному становленні. У західноєвропейському мисленні XIX ст. складається критичне ставлення до О. як філософської дисципліни. Разом із метафізикою її відкидають позитивізм і філософія життя. Неокантіанство і близькі йому напрями розвивають гносеологічне розуміння О. Лише наприк. XIX і поч. XX ст. спостерігається відродження онтологічної проблематики. Неотомізм реставрує і систематизує О. середньовічної схоластики. "Критична О." Н. Гартмана намагається подолати розрив між онтологічними сутностями і дійсним буттям, розглядаючи речовий, людський і духовний світи як виявлення незалежних прошарків реальності, щодо якої пізнання вторинне. Гуссерль вважав автентичною О. феноменологію, що описує структури готового знання і способи його засвоєння. "ФундаментальнаО." Гайдеггера розкриває сенс буття через осмислення унікальності наявної ситуації присутності людини у світі. "Феноменологічна О." Сартра, як і "всеохопне" Ясперса, спрямовані на обстоювання тлумачення буття як неподільної єдності суб'єкта й об'єкта, що фундує людську свободу і відповідальність. В ортодоксальному марксизмі О. - це діалектико-матеріалістичне вчення про форми руху матерії і суспільне буття, що визначає суспільну свідомість. Недогматичні течії марксизму орієнтовані на О. діяльності як спосіб буття людини у світі (напр., "О. суспільного буття" Лукача). Посткласичний філософський дискурс, заперечуючи традиційну метафізику, намагається максимально проблематизувати онтологічне, власне буттєве, поле філософії, включивши в нього суб'єктивність як людську індивідуальність.

Ортега-і-гассет, Хосе (1883, Мадрид - 1955) - ісп. філософ. У 15-річному віці вступив до Мадридського ун-ту; потім продовжив освіту у Ляйпцигу, Берліні, Марбурзькому ун-ті (під керівництвом Когена). У 1911 - 1952 рр. - проф. метафізики у Мадридському центральному ун-ті. 1923 р. заснував ж. "Revista de Occidente", який справив великий вплив на ісп. культуру. 1948 р. заснував у Мадриді Ін-т гуманітарних наук. О. прирівнював філософію до інтелектуального героїзму, позаяк тільки для неї суттєвим елементом пізнавальної діяльності є припущення про непізнаваність свого предмета. Парадоксальне філософування, проте, неможливе без первинної очевидності, якою стає для мисленика його власне життя, пов'язане із цілим світом та з персональним ставленням до нього Н. а засадах радикального критицизму й перспективізму О. здійснює антропологічно зорієнтоване (співзвучне "філософії життя", феноменології, екзистенціалізму) переосмислення класичної раціоналістичної спадщини; результатом було створення концепції "раціовіталізму" ("життєвого розуму"). Взаємодію людини й суспільства О. розглядав крізь призму особистісної відповідальності. Найрадикальнішим О. вважав поділ людства на два типи: тих, хто до себе суворий і вимогливий, не уникає праці й обов'язку, і тих, хто схильний до самозакоханості й самопотурання, не прагне до самовдосконалення ("пливе за течією"). У праці "Бунт мас" О. протиставляє людей, спроможних на зусилля або шляхетство (вони керуються вимогами, а не правами, здатні на життя, що безугавно себе перевершує, пориваються від старих досягнень до нових обов'язків), та юрбу - множинність людей без певних чеснот, просту кількість, що перетворилася на соціальну ознаку безособового "загального типу". За О., "людина-маса" (на противагу людині-індивідуальності) - відмітна ознака новітнього часу, що становить істотну загрозу правовому, громадянському суспільству (це підтвердила практика тоталітаризму XX ст.). На цій підставі О. розмежовував демократію та лібералізм: перша відповідає на державно-правове питання: "Хто має здійснювати політичну владу?", а друга: "Якими мають бути межі політичної влади?"; відтак - можна бути великим лібералом і зовсім не демократом та навпаки ("Есе про Іспанію"). На засадах принципу індивідуальності О. витлумачує культуру (та кризу сучасної культури, котрій бракує спонтанності й життєвості). Наріжною проблемою для філософії є, за О., те, що, заміряючись збагнути універсум, вона не знає, чи є справді він універсумом, а чи мультиверсумом ("Що таке філософія"). "Раціовіталізм" О. націлений на осягнення якісного розмаїття виявів буття та світоглядний плюралізм.

[br]

Осн. тв.: "Легкодуха Іспанія" (1922); "Дегуманізація мистецтва" (1925); "Бунт мас" (1929); "Ідеї і переконання" (1940); "Два прологи" (1945); "Статті про Веласкесаі Гойю" (1950); "Що таке філософія" (1957).

ПІЗНАННЯ - суспільно-історичний процес здобування, нагромадження і систематизації знання про природу, суспільство, людину та її внутрішній світ. В узагальненій формі П. подається як процес взаємодії суб'єкта і об'єкта. В суб'єктоб'єктному відношенні суб'єкт виступає активною стороною процесу - він вибирає об'єкт, визначає щодо нього свою мету, спрямовує на об'єкт свої пізнавальні здатності і відображає, трансформує та відтворює його в своїй свідомості у вигляді чуттєвих або раціональних образів, понять і суджень. У свою чергу об'єкт вимагає адекватних його природі засобів відображення, спричиняє зміст своїх ідеальних образів, що є визначальною умовою істинності знання. Тому внутрішніми складовими процесу П. виступають: суб'єкт з його пізнавальними здатностями; пізнавальна діяльність, що урухомлює засоби П. та реалізує пізнавальні цілі суб'єкта; об'єкт, що є першоджерелом знання; саме знання, що є результатом та безпосередньою метою пізнавального процесу. Оскільки суб'єкт намагається отримати не просто знання, а обґрунтовано істинне знання, то кінцевою метою процесу П. є досягнення об'єктивної істини. Основою П. виступає, по-перше, спостереження, коли має місце безпосередній контакт суб'єкта та об'єкта, а останній дається через органи відчуття і сприймання, які є джерелом первинної інформації про об'єкт; по-друге, мислення та розум, які опосередковують об'єкт і надають осмислення відчуттям та сприйманням. Взаємодія чуттєвого та раціонального складає механізм генерування знання про навколишній світ З. алежно від характеру цієї взаємодії виділяють два рівні П.: емпіричний, де домінує чуттєвий компонент творення знання, а саме знання набирає форми різноманітних фактів та їхніх систем (емпіричне знання); теоретичний, де домінує раціональний компонент, а утворене знання формується у вигляді абстракцій та їхніх систем різної сили узагальнення (теоретичне знання). Мотиви та спонукальні чинники П. визначаються частково людською допитливістю, яка є невід'ємною якістю кожної особистості, та внутрішніми потребами розвитку П. Однак головною рушійною силою П. є суспільно-історична практика, в сфері якої формуються запити на знання, інституційні та організаційні передумови, матеріальні та духовні ресурси П. Практика є адресатом і споживачем здобутого знання. Отже, в абстрактному вигляді процес П. становить собою поєднання чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного, практичного і теоретичного. П. виникло разом з виникненням людства і виступає необхідною складовою частиною будь-якої діяльності людини - перетворювальної, виробничої і споживчої, духовної тощо. Однак в подальшому розвитку суспільства внаслідок суспільного розподілу праці П. виокремлюється в особливий вид життєдіяльності і починає розвиватися на своїй власній основі. З цією обставиною пов'язують виникнення науки. Тому виділяють донаукове П., яке забезпечує отримання знання про об'єкт у процесі щоденної життєдіяльності і закріплює його в буденному досвіді, та наукове П., що здійснюється завдяки діяльності окремої спеціально підготовленої соціальної групи - наукового співтовариства, вчених - і стає їхньою професійною справою. Конкретний акт такого П. з конкретно визначеними об'єктом, метою, методикою, який націлений на отримання конкретного результату, називають науковим дослідженням. Здобуте в процесі наукового дослідження знання знаходить свій вираз в емпіричних і теоретичних побудовах, наукових абстракціях, гіпотезах, теоріях, системах теорій, що об'єднуються в окремі наукові дисципліни, які в свою чергу синтезуються в цілі галузі наукового знання і в своїй сукупності утворюють науку. Виокремлюють також позанаукове П., яке здійснюється в інших професійних сферах діяльності, зокрема художній, політичній, правовій тощо. Його результати закріплюються в формах суспільної свідомості. Вирізняють також особливий різновид П., пов'язаний із засвоєнням кожною особистістю та суспільством в цілому всієї суми раніше здобутого і нагромадженого знання. Його називають навчанням, у суспільно значущому розумінні - освітою. Процес П. вивчають теорія пізнання, логіка, методологія і філософія науки, епістемічна психологія, наукознавство, соціологія, дидактика тощо.

Помпонацці, П'єтро (1462, Мантуя - 1525) - італ. філософ. Навчався у Мантуї і Падуї, викладав в ун-тах Падуї, Ферради, Болоньї. Під впливом вчення Аверроеса (Інб Рушд) заглибився у дослідження питання про безсмертя душі. На підставі теорії двоїстої істини схилявся до протиставлення релігійної істини, спрямованої на моральне повчання (а не пояснення світу), істині філософській, заснованій на розумі. У розумінні душі П. дотримувався думки, що душа є "абсолютно смертною" та заразом "частково безсмертною". Розум П. наближав до сфери чуттєвості і вирізняв три його різновиди: споглядально-теоретичний, спрямований на пізнання світу; практичний, що розмежовує добро і зло; діяльний, який забезпечує перетворення світу людиною за допомогою різних "механічних мистецтв". Кожна людина наділена всіма трьома різновидами розуму, але різною мірою. П. розробляв загальнокосмічну концепцію детермінізму, пов'язуючи її з "натуралістичною астрологією". За цією концепцією, Бога позбавлено функції творіння, а світ оголошено таким, що існує вічно. В поглядах П. виразно представлена позиція натуралістичного пантеїзму. У тлумаченні долі людини поєднував елементи філософії стоїцизму та християнське вчення, результатом був висновок про співставність, а то й збіг актів людської волі і Божественного провидіння.

[br]

Осн. тв.: "Про безсмертя душі" (1516); "Апологія" (1517); "Про фатум, свободу волі та провидіння" (1520).

ПРАКТИЧНО-ДУХОВНЕ ОСВОЄННЯ СВІТУ - особлива форма освоєння (від нім. Aneignung - перетворення у своє), тобто діяльність переведення результатів взаємодії суб'єкта з об'єктом у людські якості. В такому розумінні поняття "освоєння світу" було введено Фоєрбахом та систематично розвинене Марксом, який поряд з духовно-теоретичною та матеріально-практичною формами вводив особливе П.-Д.о.с. Якщо пізнання має своїм результатом знання, котре пов'язане з усвідомленням істин, то П.-Д.о.с. спрямоване на осягнення смислів та цінностей, тобто вимірів людської залученості до результатів діяльності. П.-Д.о.с. - це особливий різновид духовного осягнення дійсності, яке здійснюється за схемами (чи процедурами) практичних дій; так, мораль чи релігія орієнтують духовність на правила людської поведінки чи обрядові дії (культ). З філософським, політичним, правовим та моральними регулятивами діяльності пов'язаний історичний зміст світогляду. Типовою формою П.-Д.о.с. є міф, що виникає в архаїчні часи як особливий стан культурної співучасті людини у всіх проявах буття і, навіть, як інструментальний засіб становлення порушеної етичної рівноваги у світі. Адже П.-Д.о.с. має своїм предметним полем сферу об'єктивованої фізичної реальності, а саме - олюднений світ. Тому з боку П.-Д. о.с. світ виступає як події, що запліднені потенційним словом, демонструють зустріч речі та знаку, окреслюють культурну реальність, що долає логічну відстань між суб'єктом та об'єктом (бо останні починають мотивувати один одного). У цій культурній реальності речі маніфестують духовне відлуння людської присутності у світі та можуть виступати емблематикою спілкування людини з буттям. У межах П.-Д.о.с. виникає феномен мудрості, як здатність не тільки пізнання істини, а й життя в істині. Врахування, поряд з теоретичним та практичним різновидами освоєння світу, духовно-практичної форми асоціює розгляд пізнання в ширшому (ніж у традиційній гносеології) смислі. Йдеться про пізнання в тому обсязі, в якому Гегель розробляв феноменологію духа. В сучасній філософії аналіз П.-Д.о.с. був здійснений науковцями Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ під керівництвом та за безпосередньою участю В.І. ІПинкарука у контексті розробки світоглядної проблематики.

УПРАВЛІННЯ (керування) - функція високоорганізованйх систем (соціологічних, біологічних, технічних), що забезпечує їхню структурну цілісність, підтримання заданого режиму діяльності, реалізацію Програми досягнення мети. Процеси У. стали предметом систематичного й інтенсивного аналізу з появою кібернетики, яка, абстрагуючись від конкретних особливостей якісно різних видів У., фіксуючи основну увагу на тому загальному, що притаманне їм усім, за зовнішньою відмінністю процесів У. розкрила їхню внутрішню сутнісну єдність та встановила ізоморфізм їхніх проявів С. утність процесу У. становить його інформаційний зміст. У. - це процес трансформації інформації у дію, тобто процес перетворення її у сигнали, що спрямовують функціювання систем У. Інформаційний підхід до У., Що відзначається таким абстрактним рівнем дослідження, започаткував вивчення загальних законів У, Неодмінний атрибут оптимального У. - це процес безперервної циркуляції інформації каналами прямого і зворотного зв'язку між керуючою і керованою системами системи У. Рівень розвинутості цих каналів не обов'язково має бути однаковим. Загалом процес У. можливий лише у системах з досить розвинутим каналом прямого зв'язку, тоді як зворотного (у відносно простих системах У.) може бути менш розвинутим. З підвищенням ступеня складності системи У. роль цього каналу зростає, а його ємність, як правило, стає більшою За ємність каналу прямого зв'язку. Принцип зворотного зв'язку - універсальний принцип, що діє в усіх системах У., незалежно від рівня їх організації. Об'єктивна передумова єдиного підходу до різних систем У. - інваріантність структури феномена У. Системи У. поділяються на ригідно (жорстко) детерміновані (дія керуючої системи однозначно визначає реакцію керованої) і статистично детерміновані (задається широкий діапазон можливих реакцій керованої системи на дію керуючої). Критерієм ефективності У. є міра адаптації керуючої системи до змін зовнішнього середовища, яка забезпечує самоорганізацію, самозбереження системи У. та досягнення мети, або рівень оптимізації заданого параметра керуючої системи. Для забезпечення оптимального режиму У. керуюча система має мати не меншу різноманітність станів, ніж керована (принцип необхідної різноманітності Ешбі). Головне завдання У. - забезпечення цілеспрямованої дії на керовану систему, тому будь-яке У. - цілеспрямоване. Цілеспрямована дія - це і мета, і результат У. Мета - передбачення результату, на досягнення якого спрямовується дія. Зворотний зв'язок - той механізм, що враховує і зводить до мінімуму різницю між метою дій та її результатом. Здійснюючи абстрактний підхід до якісно різних систем і процесів У., кібернетика зіграла вирішальну роль у створенні понятійного апарату для їх опису, розробки ефективних логіко-математичних методів їх дослідження, побудови абстрактної математичної теорії АСУ (сукупності теорій з різним рівнем абстракції). Найпростіші системи У. - інформаційно-кібернетичні, що функціонують відповідно із закладеними в них програмами: жорстко детермінованими, стохастичними, з елементами самоорганізації тощо. Складніші процеси У. властиві біологічним системам, у яких виділяють два рівні У. - організмовий (відтворюється спадково орієнтований на збереження видів, популяцій, біоценозів тощо) і поведінковий (орієнтований на збереження біологічних систем у взаємодії з довкіллям). Найскладнішою, ієрархічно організованою структурою У. відзначаються соціальні системи У. - визначальний атрибут будь-якого суспільства, який притаманний суспільному організмові на усіх рівнях його структурної організації. Соціальне У. - фактор, спрямований на забезпечення життєдіяльності суспільства, його розвитку. Історично у суспільстві склались і взаємодіють два типи механізмів У.: стихійний та свідомий. Увагу філософії феномен У. привертає насамперед у плані аналізу самого поняття "У." у системі інших понять, вироблених комплексом кібернетичних дисциплін і пов'язаних з ним, та дослідження природи і функцій механізмів У. у різних системах. Особливої актуальності набувають питання, пов'язані з аналізом перспектив комп'ютеризації процесів У. складними системами, передусім питання про її можливі соціальні наслідки в умовах наділення комп'ютерів цільовими функціями.