шкільні

СТАНИ СУСПІЛЬНІ - традиційні, відносно замкнуті соціальні групи доіндустріального суспільства, що різнилися такими спадковими ознаками: юридично фіксованим статусом, правами, обов'язками та моральними нормами. В соціальній структурі доіндустріального суспільства С.с. пов'язані з класовим поділом, але їх чисельність переважає, як правило, чисельність класів внаслідок розмаїття форм і засобів позаекономічного примусу. Формування С.с. - тривалий процес, перебіг якого варіювався в різних суспільствах і пов'язаний з формуваням та закріпленням у праві майнової нерівності й соціальних функцій. Порівняно з кастами - як своєрідною вихідною становою формою, де принцип спадковості абсолютний, у С.с. цей принцип не є єдиним: належність до певного С.с. може купуватися, даруватися верховною владою тощо. В Європі класичним зразком станової організації є Франція - од XIV ст. до Великої французької революції з поділом на ієрархізовані С.с.: духовенство, дворянство і третій стан. Кожен С.с. надсилав своїх представників в органи станового представництва - генеральні штати; мав свої чітко окреслені права, привілеї та обов'язки. У слов'ян становий поділ досить чіткий вияв отримав у Росії, де формування С.с. тривало од серед. XVII ст. - початку об'єднання руських земель в єдину державу, від розмаїтого й дрібного станового поділу до поступового зміцнення стану дворянства і одночасного збільшення неповноцінності інших С.с. Од часів Маніфесту про вільність дворянства (1762) й Жалуваної грамоти дворянству (1785) в Росії встановився становий поділ на дворянство, духовенство, селянство, купецтво і міщанство, що проіснував до Лютневої революції 1917 р. В Азії поділ на С.с. отримав розмаїті форми - від жорсткої кастової системи в Індії до майже повної відсутності станових ознак у Бірмі. З переходом до індустріального суспільства в міру того, як ієрархія спадкових, з особистісними моментами залежностей поступається місцем юридичній рівності всіх перед законом, поділ на С.с. руйнується, зберігаючись лише в залишковій формі.

ВІДНОСИНИ СУСПІЛЬНІ - категорія соціальної філософії, яка виражає сукупність багатоманітних зв'язків, що виникають між суб'єктами соціальної взаємодії і характеризують суспільство або спільноту як цілісність. Суб'єкти соціальної взаємодії водночас постають як носії даних В.с. Поняття "В.с." послідовно розроблялось у філософії марксизму і пов'язане з проблематикою соціального опредметнення-розпредметнення, соціального відчуження, соціального фетишизму, соціального виробництва, базису і надбудови, соціальних класів, соціальних антагонізмів тощо. Водночас очевидною є кореляція цього поняття з іншими базовими соціально-філософськими поняттями, які вводились у філософський обіг у межах, нерідко альтернативних стосовно марксизму, соціальних теорій: соціальні норми (Дюркгейм), соціальні форми та соціальна дистанція (Зиммель), соціальна дія (Вебер), соціальна стратифікація і соціальна динаміка (Сорокін), соціальна взаємодія та соціальна роль (Дж.Г.Мід), соціальні системи (Парсонс), соціальний обмін (Хоманс), соціальна установка (Томас, Знанецький), світ інтерсуб'єктивності (Гуссерль). Ці поняття можуть розглядатися, з одного боку, як базові для створення відносно самостійних соціальних теорій, а з іншого - як конкретизація і розвиток теорії В.с. в цілому. Суб'єктами соціальної дії, які є водночас носіями В.с., виступають насамперед люди з їх творчим потенціалом. Носіями В.с. можуть бути також соціальні групи, суспільство в цілому. У В.с. поєднуються аспекти безпосередньої і опосередкованої взаємодії. З одного боку, будь-які В.с. реалізуються в ситуації "обличчям-до-обличчя" (Мід), тобто особистісних взаємин Ц. е стосується не лише елементарних аспектів взаємодії - початкової соціалізації дитини або елементарної соціальної дії, а й найскладніших соціальних проблем, які включають невизначено велику кількість опосередкувань. З іншого боку, реалізація В. с. здійснюється через опосередкування (опредмечувавня-розпредмечування). В. с. можна також розглядати і як процес (подібно до понять "соціальна динаміка", "соціальна взаємодія", "соціальний обмін", "соціальний конфлікт" тощо), і як результат цього процесу (поняття "соціальні норми", "соціальні форми", "соціальна стратифікація", "соціальні ролі", "соціальні системи" тощо). В.с. як процес дозволяють розглядати суспільну діяльність як творчу, відбивають принципову можливість зміни й удосконалення будь-яких уже сформованих соціальних форм, інститутів і систем. В. с. як результат розглядаються переважно у вигляді заданих умов суспільної діяльності, як вираз тих сформованих закономірностей, які впливають на людину у процесі соціалізації.

ДОЦІЛЬНІСТЬ ( від лат. finalis - завершальний, цільовий) - відповідність явища, процесу певній цілі. Розрізняють Д. природну; Д. людського світу; як свідому цілепокладальну діяльність людини; особливий методологічний принцип. Отже, Д. розглядається як особлива іманентна характеристика певного об'єкта й одночасно - суб'єкт-об'єктне відношення Г. енетично поняття Д. тісно пов'язане з цілепокладанням як сутнісною характеристикою людської діяльності. Д. світу - це об'єктивний історичний підсумок перетворення людиною природи, той рівень, на якому природні процеси відбуваються у формі практики. Світ - це доцільна матерія, і він настільки доцільний, наскільки є "світом людини". Тобто Д. світу зумовлена Д. людських суспільних відносин. Така Д. не є ні природною програмою розвитку матерії (її своєрідним генетичним кодом), ні "регулятивною ідею" Канта, за допомогою якої людина впорядковує світ. Існує два підходи до співвідношення Д. і цілепокладання у культурі. Перший: цілепокладання "вище" Д., оскільки перше є вільне покладання цілей, а друге - узгодження своїх цілей з наявним буттям. Другий: Д. включає в себе цілепокладання; природний перебіг подій набуває цільової спрямованості (антропоморфні, телеологічні концепції). Теологія вбачає у Д. природи прояв божественного розуму. На думку Ніцше, Д. у природі є справою випадку З. а Кантом, цілі у природі є лише корисні фікції, яким дійсність "нібито" (als ob) відповідає. Що стосується органічної Д., то це питання наразі є відкритим. Поняття Д. використовується у сучасній науці при розробці деяких методів і підходів, зокрема принципу зворотного зв'язку, т. зв. цільовому підході до наукового дослідження.

СУПЕРЕЧНОСТІ СУСПІЛЬНІ - діалектичні взаємодії протилежних, співвідносних, взаємовиключних і водночас взаємообумовлених протилежностей, що існують у вигляді поєднаних одна з одною визначеностей суспільного буття. С.с. - центральна категорія діалектичного пояснення суспільного життя, оскільки нею відображаються джерела його саморозвитку. При першому погляді на суспільне життя С.с. найчастіше залишаються нез'ясованими, оскільки різні визначеності суспільного буття на цьому рівні пізнання можуть виступати вже як поєднані одна з одною протилежності. Але їх відношення не виявляє себе і не усвідомлюється як відношення С.с Д. ля такого усвідомлення дані визначеності повинні бути співвіднесені одна з одною. Це здійснюється, як правило, при з'ясуванні сутності протилежностей даної С.с., тобто на рівні глибокого наукового вивчення суспільних явищ. Таким чином, і в реальності, і в теорії реальна С.с. виникає та усвідомлюється як жива єдність протилежностей, що напружено і невпинно взаємодіють одна з одною, розкриваючи свою сутність. Кожна пара протилежностей існує в контексті численних конкретних зв'язків і суспільних взаємодій з іншими діалектичними парами. Багатоманітні опосередкування протилежностей у реальних суспільних відносинах мають вирішальне значення для визначення специфіки С.с. За слабкого розвитку або у випадку згортання структур, що опосередковують відношення "полярних" сил, сторін суспільного життя, стає реальною загроза прямих руйнівних зіткнень протилежностей. Найбільша небезпека і вірогідність таких зіткнень криється в деспотичних, диктаторських суспільних структурах. Створення і налагодження цивілізованої системи суспільних зв'язків, установ та ін. заходи забезпечують опосередкування протилежностей в С.с., є об'єктивною діалектичною закономірністю, яка забезпечує існування і вдосконалення таких складних утворень, як суспільство, перехід на нові ступені історичного розвитку.

див. відносини суспільні

див. стани суспільні

див. суперечності суспільні

ЮВЕНІЛЬНІСТЬ ( від лат. juvenalis - юнацький, властивий молодим людям) - властива людині як родовій істоті і суспільству як специфічному соціальному організму якість зберігати динамізм, наснагу і безперервно оновлюватися в процесі розвитку. Тим самим суспільство - навіть обтяжене досвідом тисячоліть - набуває нових можливостей для самооновлення і "омолодження", універсальної відкритості, творчості в усіх сферах і вимірах. Ю. - критеріально значуща риса, яка характеризує ліберальну цивілізацію із її глибинною спрямованістю на пошуки новизни, безперервне експериментування із соціальними формами, та інституціями, поєднання певних винайдених соціальних оптимумів із всеохопною соціальною критикою. Постійно відновлюване джерело Ю. - у неможливості керуватися попереднім досвідом, кожне нове покоління стоїть перед необхідністю шукати власні відповіді на "одвічні питання" (хоча ці відповіді досить часто виявляються ані оригінальними, ані оптимальними). Віндивідуальномубуттіокремоїлюдини Ю. знаходить прояв у спроможності "залишатися молодим", виявляти жагу пізнання і життя впродовж усього життєвого шляху, навіть у похилому віці.

техн. многозо́льность

вчт; матем. отдели́мость

физ. свобо́да

физ. гидрофи́льность