цзи

Чжуан Цзи (Чжуан Чжоу, Янь Чжоу, Мен Чжоу) (бл. 369, обл. Мен царства Сун - 286 до н. е.) - давньокит. філософ, один із засновників даосизму. Проживав у царстві Чу. Традиційно Ч. Ц. приписується авторство "внутрішньої" частини трактату "Чжуан Цзи" - одного з основоположних текстів даосизму. Виходячи з ідей про просякнутість світу й усіх його речей дао та про відносність розрізнення всього сущого, Ч. Ц. розробив своє вчення про рівність усіх речей. Рівність, на його думку, зумовлює нерозмежованість реальності людського життя і смерті. Життя уподібнюється сновидінню (такому ж реальному, як саме життя), а смерть - "великому пробудженню" - возз'єднанню з дао. За свого життя людина втрачає відчуття дао, свою природність (цзи жань), що призводить до нищення нею як самої себе, так і навколишнього світу.

Лао-Цзи (Старий Вчитель, Старе Немовля) (бл. VI - V ст. дон. е.) - давньокит. філософ, напівлегендарний засновник даосизму. Попри те, що сучасна синологія піддає певному сумніву історичність його персони, традиційно вважається, що він був родом з повіту Ку в царстві Чу, прозивався Лі Ер (Лао Дань, Ли Бонн, Лао Лай-Цзи), служив головним архіваріусом держави Чжоу і, зустрічаючись із Конфуцієм, повчав його. За оповіддю, після нього залишився трактат "Дао Де Цзин" ("Вчення про шлях та його переваги"), що містив п'ять тисяч ієрогліфів. Вчення Л.-Ц. спирається на дао як центральну категорію. Дао не може бути ні названим, ні визначеним; виступає водночас і як плідне, жіноче начало, й разом з тим - як взірець природності (єства) для всього сущого, у тому числі й людини. Адже людина, на думку Л.-Ц., втрачає природність після народження, отримуючи знання та виконуючи різноманітні дії для задоволення своїх п'яти відчуттів Є. диним шляхом повернення до природності є слідування дао, тобто недіяння (у-вей) та відмова від знань. Повернення природності призводить адепта дао до певного стану безсмертя, коли ніщо з оточення не в змозі заподіяти йому шкоди. Соціальний лад також залежить від кожної окремої людини: заспокоївши саму себе, вона втихомирює тим самим усю Піднебесну.

Мо-Цзи (468, або 478,480 та ін., царство Лу - 376, або403, 395, 392 та ін. дон.е.) - стародавньокит. мислитель, політичний діяч, засновник моізму (мо цзя). Вивчав конфуціанські ідеї, але відійшов від них і пізніше різко критикував. Створив власну концепцію, багато у чому протилежну конфуціанській. Погляди М.-Ц. викладені в книзі "Мо-цзи" ("Трактат учителя Мо"), яка являла собою результат колективної праці моїстів протягом декількох століть. М.-Ц. виходив із критики політичних і соціальних відносин, що склалися в сучасному йому суспільстві. Головною причиною "безладу в Піднебесній" вважав відсутність у людей поваги, любові один до одного. Наслідком цього є те, що кожний здійснює вчинки, виходячи із власних бажань та вигоди. М.-Ц. розрізняв "загальну" та "окрему" любов: "окрема", або корислива, любов є великим злом для Піднебесної; тільки в "загальній" любові знаходиться істина. Еталоном "загальної любові" М.-Ц. вважав Небо, бо воно "велике і безкорисливе", "не розділяє малих та великих", "годує всіх". Основне завдання людини - виконувати бажання Неба: "Небо бажає, щоб люди допомагали один одному". Поняттю "Небо" надається теїстичне значення: воно - критерій розмежування добра і зла, все бачить і чує, знає вчинки всіх людей та неодмінно карає тих, які "порушують його волю". У політичних поглядах М.-Ц. центральною є думка про залучення до справ правління державою "доброчесних" людей. При цьому він обстоює тезу "шанування талантів", згідно з якою "мудрі люди" повинні висуватися на високі посади, незалежно від їхнього походження. Пропонуючи дотримуватися "економії у витратах", зокрема "економії при похованнях", критикував конфуціанців за їхню ритуалізацію життя, яка потребує великих витрат за рахунок добробуту народу А. нтиконфуціанський характер мають і висловлювання М.-Ц. "проти долі", сенс яких у запереченні напередвизначення в житті людини, адже людина сама є творцем своєї долі; наполегливою працею вона сама повинна досягти удачі, не роблячи при цьому зла іншому. Вчення М.-Ц. мало великий вплив у Китаї в IV - III ст. до н. е.

Сюнь Цзи (Сюнь Куан, Сюнь Цин) (бл. 313 до н. е., держава Чжао, сучасна провінція Шаньсі - бл. 238 до н. е.) - давньокит. філософ, представник конфуціанства. Зазнав впливу легизму, даосизму та моїзму. Автор 23 із 32 розділів трактату "Сюнь-цзи". Вчення С.Ц. є філософською обробкою етико-соціальної доктрини Конфуція. Воно асимілювало ряд елементів інших філософських систем і становить ідейний синтез найбільш відповідних кит. суспільству III ст. до н. е. філософських ідей. Основа вчення С.Ц. полягає в тезі про споконвічно недосконалу природу людини. Але вона підлягає виправленню через спрямовані зусилля, виховання та освіту, дотримання доброго та відкидання злого. Керівництво "темпераментом" людини (творінням ці- як орієнтованого духу людини) необхідно здійснювати за допомогою ритуалу (лі), основний принцип якого зводиться до соціальних та етичних відмінностей, що засновані на непорушній ієрархії. Вчення С.Ц. значно вплинуло на подальше формування філософської думки Китаю, зокрема на розвиток матеріалістичних тенденцій.

див. Конфуцій

ДАОСИЗМ (кит. - школа дао) - один з основних напрямів кит. філософії і традиційна релігія Китаю. В сучасній синології використовується традиційне для конфуціанства розрізнення філософського "дао цзя" та релігійного "дао цзяо" Д. В основі філософського вчення Д. лежить поняття "дао" як первісної, всеосяжної основи, субстанціального начала, загального закону спонтанного буття Всесвіту. "Дао" - єдине та нероздільне, однаково присутнє в усіх об'єктах (людях, речах) - як прекрасних, так і потворних. Для послідовників Д. "дао" - це безперервний потік метаморфоз-трансформацій; життя або смерть є лише одним з його фрагментів. З'єднання із цим потоком дарує мудрецю безсмертя. Необхідність дотримання природного закону "дао" виражена в концепції "недіяння" ("у вей") та "природності" ("цзи жань"), в основі якої лежить принцип заперечення штучного перетворення світу, яке призводить до порушень світової гармонії та, відповідно, виявляється в різних соціальних, економічних та політичних відхиленнях. Витоки Д. сягають давніх релігійних уявлень (магії, шаманства), філософське осмислення яких (серед. I тис. до н. е.) стало основою ідейної концепції цього напряму. Першозасновником Д. вважається міфічний імператор Хуан-ді. Оформлення ідей, які стали центральними для школи, приписується напівлегендарному мислителю Лао-цзи (VI - V ст. до н. е.), якого вважають автором трактату "Дао де-цзін" ("Канон "дао" та "де"). Його ідеї були розвинуті філософом Чжуан-цзи (твір "Чжуан-цзи", IV - III ст. до н. е.) і пізніше Ле-цзи (прибл. IV - III ст. до н. е.) та Хуайнань-цзи (Лю Ань, II ст. до н. е.). Д. справив значний вплив на різні галузі кит. культури (літературу, поезію, мистецтво); сприяв розвитку наукових знань (хімії, медицини). Вплинув на філософію Кореї, Японії.

КОНФУЦІАНСТВО (кит. - школа вчених-книжників) - одна з головних давньокит. шкіл. Виникнення К. пов'язано з життям та діяльністю Конфуція (VI - V ст. до н. е.). Соціальною базою К. стало середовище вчених-інтелектуалів, які були усунуті від влади і мали головним заняттям вивчення та викладення книг старовини: "Ши цзин" ("Канон змін"), "Шу цзин" ("Канон історії"), "Лі цзи" ("Книга ритуалів"), "Юе цзин" ("Канон музики"). Представники раннього К. акцентували увагу на етико-соціальних проблемах; питання онтології, космології, логіки майже ігнорувались. Етико-соціальне вчення Конфуція являє собою перший етап становлення К. В центрі його уваги - антропологічні проблеми, а також спроби відродити в житті суспільства традиції давнини. Після смерті Конфуція з середовища його послідовників вийшло вісім напрямів, з яких найважливіше значення мають полярні концепції (пізніше - "ортодоксальна" та "неортодоксальна") Мен цзи і Сюнь цзи. Найзначніший внесок Мен цзи в ідейну спадщину К. - концепція природжено "доброї" природи людини (сін), з якої на соціальному рівні походила теорія "гуманного правління", що засноване на пріоритеті та праві народу скидати розбещеного правителя. Сюнь цзи виходив з тези природжено "злої" природи людини; головним завданням держави оголошувалось виховання "добрих" людських якостей, а головним завданням правителя - "завоювання" народу шляхом любові до нього та справедливих наказів. В часи імперії Цинь (221 - 207 до н. е.) К. було заборонено, але після її зруйнування роль К. знову зростає. За правління імператора У-ді (II ст. до н. е.) К. набуло статусу державної ідеології Китаю і в цьому стані перебувало до поч. XX ст. У кін. XIX - XX ст. спроби асиміляції К. з ідеями західної культури, що почали проникати в Китай, мали своїм наслідком формування постконфуціанства. К. справило великий вплив на ідейні та духовні традиції багатьох сусідніх держав - Японії, Кореї, В'єтнаму.

ЛІ (кит. - принцип, закон, істина, атрибут) - 1) Одна з основних категорій кит. філософії, визначає ідею загального, універсального упорядкувального начала, закону, властивого Всесвітові, а також кожному об'єктові або явищу. У філософському сенсі зустрічається, починаючи з Мен Цзи, Мо-Цзи, Сюнь Цзи. Для Хань Фея Л. є загальною "культурою формування речей". 2) Етикет, церемонії, ритуали. Використовувалась у найстаріших пам'ятках "Ши цзин" та "Шу цзин" в значенні релігійних та придворних ритуалів, обрядів. Для Конфуція Л. означає комплекс ознак поведінки людини як на особистому, так і на державному рівні. Дотримання нормативного набору Л. є головним показником пристойності людини і основною характеристикою ідеального типу особи - цзюнь-цзи. В цьому значенні категорія Л. використовувалась представниками раннього конфуціанства, що дало привід для критики конфуціанців з боку інших філософських шкіл (моїзм, легизм, даосизм), які вбачали інші важелі регуляції поведінки людей в суспільстві. В таких творах кит. філософії, як "Лі Цзи", "Чжоу Лі" категорія Л. набуває значення соціального, етичного та загальнокультурного нормативу, стає в один ряд із категоріями "гуманність", "доброчесність" та ін.

ДАО (кит. - Бог, шлях, принцип, закономірність) - одна з основних категорій кит. філософії, яка незмінно присутня у багатьох її напрямах, але має різне тлумачення. Д. - центральне поняття даосизму, основна категорія онтологічного та космологічного аспектів цього вчення В. концепції Лао-цзи Д. - абстрактна сутність, яка є одночасно буття і небуття, "наявність" і "відсутність", всеохопнай наскрізна, але недоступна вербальному описові. Для Чжуан-цзи Д. скрізь присутнє; воно створює час та простір. Д. є небуття, але породжує все розмаїття речей та явищ. Представники неодаосизму Хе Янь і Го Сян визначали Д., відповідно, як "небуття" ("відсутність") та "буття" ("наявність"), відкидаючи дуальність в тлумаченні цієї категорії. У вченні Конфуція Д. позбавляється космологічного тлумачення. Носіями Д. виступають індивід, суспільство, держава. Д. залежить від свого носія (для добропорядних людей воно "пряме","велике"; для ницих - "криве", "мале"). Мен-цзи розрізняє небесне Д. (передвизначення) і людське Д. (благочинні вчинки людей) Д. ля Сюнь-цзи Д. всеосяжне, воно створює Всесвіт, і є одночасно моральним законом, дотримуючись якого людина здатна перетворювати свою "злу природу". "Межа" людського Д. - етикет, благопристойність. Засновники неоконфуціанства акцентували увагу на онтологічній характеристиці Д. Чжу Сі ототожнив Д. з "Великою межею" і принципом "лі"; взаємодіючи з Д., сили "інь" та "ян" і "п'ять елементів" "у сін" породжують світ. Категорія Д. знаходить застосування і в сучасній кит. філософії.

Конфуцій, Кун Цю, Кун Чжунні; Кун-цзи (вчитель Кун) (551 до н. е., Цоу в царстві Лу, суч. Цюйфу, пров. Шаньдун - 479 до н.е) - кит. філософ. Походив з сім'ї, вірогідно, аристократичного, але збіднілого роду. Займався самоосвітою; обіймав декілька високих адміністративних посад, але недовго. 13 років мандрував, пропагуючи своє вчення. Займався редагуванням творів давнини "Ній цзин", "Шуцзин", "Юе цзин", "Ліцзи"; вдосконалював своє вчення та передавав його своїм учням. К. приписується складання першого історичного літопису "Чунь цю" ("Весни та осені"). За своєю спрямованістю вчення К. є переважно етико-соціальним (див. конфуціанство). В центрі його уваги - людина та її сьогоденне життя, засоби вдосконалення міжлюдських взаємин. Гармонійні соціальні стосунки залежать від впровадження умов пристойності; це шлях "доброго смаку" й добропорядності ("Лі"). Реформування суспільства розпочинається з індивіда. Якщо в житті індивидів та родин є лад, то він запанує й у всій державі. Правителі повинні уособлювати взірець добропорядності й, таким чином, здатності до реформ. К. вважав, що чесноти, а не спадковість чи сила армії мають бути найголовнішою підставою для обрання правителів усіх рівнів, включно з імператором.

[br]

Осн. тв.: "Лунь Юй", відомий під назвою "Anales" ("Зібрання", "Уривки").

МОЇЗМ (Мо Цзя) (Школа Мо) - напрям давньокит. філософії, засновником якого був легендарний давньокит. мислитель і політичний діяч Мо Ді (див. Мо-Цзи). Школа моїстів існувала в епоху Чжаньго (V - III ст. до н. е.). Найбільш продуктивні ідеї моїстів були органічно сприйняті і запозичені даосизмом та конфуціанством. З часів Мо Ді школа моїстів існувала у вигляді специфічної організації з жорсткою ієрархією, дисципліною та чітко визначеними політичними цілями. Член моїстської організації мав повністю коритися волі виборного "великого мужа" (цзюй-цзи) й вести аскетичний спосіб життя. Школа моїстів користувалася великою популярністю в тогочасному кит. суспільстві, що завдячувало основним принципам М., сформульованим іще Мо Ді. До них належали наступні принципи: всезагальної любові, всезагальної користі, уникання та заборони надмірностей і пишноти, піднесення кмітливих і мудрих, силового протистояння війнам. Як основу, уособлення, найзагальніший приклад та гарант своїх принципів моїсти розглядали Небо (Тянь). Серед людей таким прикладом був досконаломудрий Юй - міфічний прадавній правитель Китаю та засновник першої кит. династії Ся. На поч. III ст. до н. е. школа моїстів розкололася на дві (або три) гілки. Здобутки пізніх моїстів лежать здебільшого в сфері онтології та гносеології, що відрізняє їх від соціально-етичної спрямованості раннього М. Зокрема, до проблем, котрими опікувались пізні моїсти, відносяться проблеми: відповідності імені й речі, критерію істинності та можливостей людського пізнання загалом.

ФІЛОСОФІЯ ( від грецьк. φιλοσοφία - любов до мудрості) - особливий різновид духовної культури, призначення якого полягає в осмисленні основ природного і соціального світу, формоутворень культури і пізнання, людини та її сутності. Наслідком цього осмислення є формування в сфері суспільної свідомості системи засадничих поглядів і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальних побудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому, можливості його осягнення людським розумом. Необхідність філософського осмислення світу закорінена в самій природі людської життєдіяльності, в постійній потребі трансляції людського досвіду та самоутвердження особистості, пошуку цілеспрямовуючих ідей. У духовному житті суспільства філософська культура, виконуючи притаманні їй функції, набирає ряду іпостасей. За своїм основним змістом Ф. відіграє роль світогляду і, як така, дає концептуальний вираз людського світовідношення - світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, відношення мислення і буття, духовного і матеріального. Ф. націлена на вироблення системи ідей, які виражають певне ставлення людини до соціальної та олюдненої природної дійсності, духовного життя і тим самим визначають сукупність вихідних орієнтирів, що зумовлюють програму суспільної поведінки людини В. цьому відношенні Ф. покликана створити концептуальну основу для становлення і розвитку системи життєвих цінностей та ідеалів. Світоглядні ідеї та гуманістичні ідеали формуються в усіх сферах духовно-практичного освоєння дійсності - міфології, релігії, мистецтва, літератури, публіцистики, моралі, політики, буденної свідомості тощо. Проте від інших форм світогляду, зокрема міфології та релігії, які спираються на вірування та фантастичні уявлення про світ і людське буття, від буденного світогляду, що визначається традиціями і безпосереднім життєвим досвідом, від художніх форм світогляду, що ґрунтуються на чуттєво-образному зображенні дійсності, філософія відрізняється тим, що будує свою картину світу і місце людини в ньому на основі теоретичного осмислення суспільно-історичного досвіду, надбань культури та здобутків наукового пізнання, використовуючи раціонально-понятійні форми побудови світоглядних систем і логічні способи їх обґрунтування. Тим самим Ф. виробляє духовні передумови та логічні критерії свідомого пошуку і вибору розумної, найбільш придатної для практичних потреб системи світоглядних ідей і переконань. Для Ф. як світоглядної системи та системи суспільних цінностей характерні риси духовно-практичного освоєння дійсності, що робить її однією із форм суспільної свідомості і зближує з мистецтвом. Ф. як раціонально-понятійна і логічно обґрунтована побудова наділена рисами теоретичного освоєння дійсності, що надає їй статусу науки. Однак Ф. є особливою наукою. Вона виконує специфічні пізнавальні функції, що їх не бере на себе жодна з природничих чи соціогуманітарних наук або сукупність конкретно-наукового знання в цілому Я. к кожна наука Ф. має свій власний предмет і метод дослідження, властиве їйг специфічне знання. Предмет філософського дослідження окреслює коло загальнозначущих проблем, що хвилюють людство в конкретно-історичних умовах суспільного буття і потребують свого з'ясування та обґрунтованого розв'язання. Стрижневими серед них є проблеми істини, краси, добра і свободи та шляхів їх досягнення. В їх контексті Ф. розмірковує над питаннями про минуле, теперішнє і прийдешнє, про людську долю, життя і смерть, про вічність і швидкоплинність, про людський розум, його можливості і границі, про людську діяльність і цілепокладання, правду і справедливість, моральність і доброчинність, людяність (гуманність) і толерантність, волю і стражденність, приниженість і самоствердження, про мету і сенс людського життя, про щастя і шляхи його досягнення. Ці проблеми є наскрізними для всього людства, проходять через усю його історію і отримали назву "вічних проблем". Проте кожна історична епоха і досягнутий рівень людського пізнання ставлять, трактують і розв'язують "вічні проблеми" по-своєму, завдяки чому Ф. виступає своєрідним індикатором того, чим живе, чим стурбоване і про що мріє людство, які тенденції, сили і механізми його рухають. Це дало підстави нім. філософові Гегелю образно визначити Ф. як епоху, схоплену думкою. Істотними рисами філософського методу є умоглядність і раціональність, застосування засобів чистого розуму для усвідомлення і концептуального відтворення об'єктивної реальності. До основних з них належить аналіз і синтез, дедукція і індукція, порівняння і аналогія, абстрагування і узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного. Особливість філософського методу полягає ще й у тім, що він застосовується до пізнання природної і соціальної реальності не безпосередньо, а опосередковано. Вихідним матеріалом для філософського осмислення виступають багатоманітне формоутворення матеріальної і духовної культури, історія їх розвитку і актуальне функціювання, найважливіші досягнення природничих і соціогуманітарних наук З. цього боку філософія набирає іпостасі умоглядної рефлексії, роздумів, розмірковувань над усім багатством сукупного суспільно-історичного досвіду людства, виступає самосвідомістю культури, критичним переосмисленням ідеалів і цінностей, що склалися. Філософське знання, що продукується в процесі філософської рефлексії, виражається через систему філософських категорій і понять, що означають фундаментальні властивості буття, способи його людського членування і пізнання. Особливістю філософських категорій і понять є їхня гранична всезагальність, що надає їм характеру універсалій. Цим зумовлена та обставина, що їх зміст найчастіше визначається через альтернативні протиставлення і утворення парних концептуальних структур: матерія і дух, рух і спокій, причина і наслідок, суб'єкт і об'єкт, істина і омана, краса і потворність, добро і зло, свобода і неволя тощо. Нерідко філософське знання формується у вигляді філософських систем і вчень, які з певних світоглядних, пізнавальних і методологічних позицій дають витлумачення і розв'язання висунутих проблем. На відміну від природничих і соціогуманітарних наук, які намагаються із своїх положень максимально усунути суб'єктивний момент і відобразити об'єкт таким, яким він є самим по собі, безвідносно до суб'єкта, Ф. в основу своїх теорій покладає відношення суб'єкта до об'єкта, свідомо включає в свої побудови людський, оцінювальний момент, розглядає дійсність і людину в ній не лише з погляду сущого, а й належного, враховуючи людські цілі і проекції буття в майбутнє. При цьому Ф. не просто сприймає готові результати пізнання та факти формоутворень культури, а й досліджує шляхи виникнення їх, виявляє приховані смисли та тенденції розвитку людського буття, усвідомлює суперечності і потреби пізнання та практики, насамперед у галузі методу мислення і практичної діяльності, вдосконалення категоріального апарату Т. им самим Ф. набирає функції загальної методології. Це не означає, що Ф. претендує на роль наднауки чи науки наук або що вона володіє універсальною методою, яка безпосередньо відкриває істину. Свою загальнометодологічну функцію Ф. виконує тим, що, будучи умоглядним витвором і раціональною реконструкцією теоретичного та духовнопрактичного освоєння світу, створює загальне культурно-смислове, інтелектуальне поле і формує адекватний йому концептуальний лад мислення. Цим спонукає і скеровує пошук, постановку і розв'язання пізнавальних і практичних проблем. Особливо важливу методологічну роль відіграє Ф. на переломних етапах суспільного розвитку і наукового пізнання, коли філософські узагальнення залишаються чи не єдиними орієнтирами, які дозволяють організувати і спрямувати пошук. Оскільки філософське знання і його теоретичні побудови не мають свого прямого експериментального забезпечення, вимога істинності щодо них не має повсюдного застосування. Вони далеко не завжди можуть бути перевірені на предмет істинності чи хибності. Пізнавальна значимість філософського знання нерідко оцінюється за його здатністю пробуджувати свідомість та будити думку, за його аналітико-синтетичними можливостями чи методологічною продуктивністю. Відомо, наприклад, що філософія Маха була методологічною опорою Ейнштейнові при створенні спеціальної і загальної теорії відносності в період кризи в фізиці в кін. XIX - поч. XX ст., хоч істинність цієї філософської системи в цілому викликає обґрунтовані сумніви. Ф. зародилася на ранніх фазах цивілізації в умовах поглиблення поділу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, поступового накопичення позитивного знання про процеси і явища навколишнього світу, яке вже не вкладалося в парадигми міфологічної свідомості. Перші філософські системи виникли в І тис. до н. е. в Китаї (Лао-Цзи, Мо-Цзи, Конфуцій), в Індії (локаята, веданта, йога); в VI - V ст. до н. е. в Стародавній Греції (Елейська школа, Мілетська школа, Геракліт, Демокрит, Епікур, Сократ, Піфагор, Платон, Аристотель), в І ст. до н. е. - II ст. в Стародавньому Римі (Лукрецій, Сенека, Аврелій) Т. ермін "Ф." вперше з'явився у Піфагора В. античних філософських системах з різних світоглядних позицій змальовувалася загальна картина світобудови і формувалися первісні уявлення про природу людини частково на основі систематизації позитивних результатів пізнання, а частково за рахунок припущень і вигадок. АнтичнаФ. мала синкретичний характер. В ній містилося власне філософське знання, яке в зародковій формі утримувало в собі майже всі філософські напрями, що розвинулися пізніше, хоч уже в стародавні часи в загальних рисах окреслились як окремі філософські дисципліни - метафізика, логіка, етика; філософські напрями - скептицизм, стоїцизм, містицизм, платонізм. Антична Ф. виступала формою систематизації конкретно-наукового знання, завдяки чому її характеризують ще як натурфілософію. Особливістю античної Ф. було також те, що вона в своїх системах і типах філософування відбивала цивілізаційні особливості стародавніх суспільств, типів культур і форм світосприйняття. Якщо західна антична Ф., орієнтуючись переважно на науку, заклала логіко-раціоналістичні традиції освоєння світу, то східна Ф., істотно спираючись на житейську мудрість, висунула на передній план духовно-емоційні форми, моральне удосконалення та духовно-вольовий самоконтроль. У наступні історичні епохи розвиток філософської думки супроводжувався істотними перетвореннями її предмета та суспільних функцій. Занепад античного суспільства і його культури, перехід до Середньовіччя викликали до життя свої типи філософської рефлексії, які відбивали основні суперечності епохи: з одного боку, безроздільне панування релігійної свідомості, авторитаризму церкви та релігійного укладу життя, з другого - поступове економічне зростання, розвиток мистецтва, природничих наук і викликаний ним певний технічний прогрес. На зміну античній Ф. в II ст. до н. е. - II ст. прийшов гностицизм, який синтезував античну Ф., християнське віровчення і східні релігії та наукові здобутки; в І - VIII ст. - патристика, що являла собою варіант релігійної Ф., який поєднував еллінські філософські традиції з християнським віровченням. Значне поширення патристика мала в Україні. Вона продовжила етичні традиції філософської думки Київської Русі. Перекази "ІЇІестидення" Василія Великого, яке вважалося своєрідною енциклопедією того часу, містили значний природознавчий матеріал і сприяли утвердженню світського світогляду, зокрема ідеї про працю як умову тілесного і морального здоров'я Я. к продовження патристики, в IX - XV ст. розвивається схоластика (Дуне Скот, Тома Аквінський, Бекон, Оккам), що характеризується теоцентризмом, синтезом християнського віровчення і раціоналізму. Найважливішими досягненнями схоластики були розробка способів і процедур логічного доведення, ідеї логічної машини, постановка проблеми про природу універсалій, подальше накопичення конкретно-наукових знань. У цей час розвиваються і елементи реалістичного світорозуміння (Ван Чун, Ібн Сіна, Ібн Рушд). В XIV - XVI ст. в Європі розвивається Ф. Відродження. Вона охоплює соціально-філософський напрям (Петрарка, Еразм Роттердамський, Мор, Кампанелла, Монтень) та натурфілософію (Парацельс, Бруно, Кардане, Коперник, Галілей). Ф. Відродження характеризує перехід від теоцентризму до антропоцентризму, вона формує гуманістичний світогляд, висуває ідеї нового соціального і державного устрою В. она має антирелігійне і антисхоластичне спрямування, виробляє наукові погляди на світобудову, обстоює суверенність наукового мислення та істин науки, започатковує методологію механіцизму. Становлення Ф. Нового часу тісно пов'язане з епохою формування буржуазних суспільств у Європі, великими географічними відкриттями і важливими досягненнями природознавства. В XVII ст. видатними мислителями - Беконом, Декартом, Гоббсом, Спінозою - створюються філософські системи, які відстоюють матеріалістичний погляд на світ, виробляють раціоналістичні та емпіричні засади наукового методу, осмислюють взаємозв'язок розуму і досвіду, чим закладають методологічні передумови теоретичного та експериментального природознавства. Чітко заявляють про себе раціоналізм і емпіризм як альтернативні методологічні системи. Ф. європейського Просвітництва XVIII ст. (Локк, Вольтер, Руссо, Монтеск'е, Гольбах, Гельвецій, Дідро, Лессінг, Шіллер, Гете) розкрила багатоманітність підходів до осмислення природної і соціальної дійсності, взаємозв'язку людини і суспільства, суспільства і держави на основі ідеї природного права та свободи, показувала силу знання і просвіти в суспільному житті. В ній на передній план вийшов філософський матеріалізм, досягла завершеності методологія механіцизму. Утворилися широкоохватні системи об'єктивного (Ляйбніц) та суб'єктивного (Берклі, Г'юм) ідеалізму. З відокремленням від філософії математики, фізики, астрономії, біології тощо натурфілософія поступово втратила своє значення. Поширення ідей європейського Відродження та Просвітництва в Україні припало на XV - XVIII ст. і відбувалося в умовах наростання соціального, національного та релігійного гніту, посилення інтересу до рідної культури, історії, мови, пробудження національної свідомості, що обумовило його особливості. Дрогобич, Русин, Оріховський, Смотрицький, Потій, Могила, Галятовський, Баранович, Вишенський у формі релігійної полеміки відображали боротьбу укр. народу за своє соціальне і національне визволення, проголошували ідеї політичних свобод, патріотизму, служіння спільному благу, соціальної справедливості. Розвиток ідей гуманізму і просвітництва тісно пов'язаний з діяльністю в Україні братств і братських шкіл, особливо з Острозькою, Львівською та Київською. Вчені КМА (Гізель, Козачинський, Кониський, Прокопович, Тодорський, Яворський) розвивали науково-просвітні ідеї, розробляли гуманістичне вчення про людину, природне право та суспільний договір, відстоювали раціонально-логічними засобами православне віровчення. Великий філософ, просвітитель, гуманіст і свободолюбець Сковорода розробляв етичне вчення, серцевиною якого була проблема людини, її внутрішнього світу і морального вдосконалення. Від нього веде філософський напрям, який був розвинутий Юркевичем і отримав назву Ф. серця, що справила помітний вплив на філософську думку інших країн. Визначним явищем у розвитку світової філософської думки стала класична нім. Ф. друг. пол. XVIII - перш. пол. XX ст. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах), яка витворила розгорнуті філософські системи на основі принципу тотожності мислення і буття, дала осмислення колізій тогочасного суспільства і пізнання, проблем розуму та його границь, досвіду і практики, діяльності як опредмечення і розпредмечення, моральності і свободи; висвітлила діалектику як особливий тип світогляду і мислення Н. а рос. ґрунті ідеї класичної нім. Ф. у поєднанні з матеріалізмом активно розвивали Герцен, Огарьов, Чернишевський, Добролюбов, Писарєв, створивши ідеологію революційного демократизму Р. ос. релігійна Ф., яка поєднувала християнський платонізм, шеллінгіанство і містику, розглядала православне віровчення як розуміння всезагального буття і рос. ментальності (В. Соловйов, Флоренський); розвивала в річищі релігійного екзистенціалізму філософію особи і свободи (Бердяєв). Концепція соціальних і демократичних перетворень була провідною у творчості укр. гуманістів і демократів серед. XIX - поч. XX ст. Шевченка, Лесі Українки, Франка, вченихсуспільствознавців Костомарова, Потебні, Драгоманова, Грушевського, які пропагували ідеї соціальної і політичної свободи, національного визволення, соціальної справедливості і рівності, провідної ролі трудового народу в суспільно-історичному поступі, піднесення національної самосвідомості і розвитку національної культури та освіти укр. народу. В XIX та XX ст. виникає цілий ряд філософських течій, шкіл, систем і вчень, які набули глобального поширення і сформували сучасні типи світогляду та філософського мислення. В серед. XIX ст. в Європі виникає, а в кін. XIX та у XX ст. набуває поширення марксизм (Маркс, Енгельс), який створює діалектичний та історичний матеріалізм, матеріалістичне розуміння історії, формує діалектико-матеріалістичну методологію, застосовує їх до обґрунтування комунізму; соціал-демократизм, ідейні основи якого заклали Каутський і Бернштейн. Потужною філософською течією став позитивізм, що виник у XIX ст. і пройшов певні етапи розвитку: класичний (Конт, Дж.Ст.Мілль, Спенсер); емпіріокритицизм (Мах, Авенаріус); неопозитивізм, одним із виявів якого стала діяльність в кін. XIX - пер. пол. XX ст Л. ьвівсько-Варшавської школи (Твардовський, Лукасевич, Каторбинський, Айдукевич, Лесьневський, Тарський, Татаркевич, Балей, Мостовський), яка зробила вагомий внесок в аналітичну Ф., логіку і методологію науки, зокрема в філософський аналіз мови науки, розробку проблем логічних підстав науки і наукових теорій, теорії дедукції та індукції, систем некласичних логік та логічної семантики. Значна увага приділена проблемам психології, етики, естетики. Розширення логіко-філософської проблематики пов'язане з діяльністю в 20 - 30-х рр. XX ст. Віденського гуртка (Шлік, Карнап, Гемпель, Фейгль, Нейрат, Гедель) та широкого кола співпрацюючих з ним мислителів (Франк, Найгель, Айєр, Кайл та ін.), який сформував напрям логічного позитивізму в Ф. науки. Центральна ідея - відмова від традиційних філософських методів і застосування концептуальних та технічних засобів формально-логічного аналізу наукового знання. Зробив значний внесок у розвиток сучасної формальної логіки і логіки науки. Окремі варіанти неопозитивізму містять праці Рассела, Бриджмена (операціоналізм), Поппера, а також лінгвістична філософія (Вітгенштайн, Мур, Райл, Остин, Тулмін), постпозитивізм (Кун, Лакатос, Феєрабенд). Значного поширення і впливу набули екзистенціалізм, започаткований в серед. XIX ст. К'єркегором і презентований творчістю Ясперса, Камю, Марселя, Гайдеггера, Сартра, близькими йому є Ф. життя (Ніцше, Дильтей, Вергсон, Шпенглер) та неофрейдизм (Фромм, Хорні, Салліван); прагматизм, започаткований в кін. XIX - на поч. XX ст. Пірсом і розвинутий Джемсом, Дж. Мідом, Шіллером, Дьюї; системний підхід (Берталанфі, Ешбі, Месарович), що сформувався в серед. XX ст., близько до нього прилягає структуралізм (Леві-Строс, Фуко, Малиновський, Парсонс); постмодернізм (Ліотар, Рорті.Деррида, Р. Варт та ін.), який вийшов на філософську арену в кін. XX ст. Дедалі більшого значення набуває Ф. космізму (Ціолковський, Вернадський). Сучасна Ф. являє собою складну і розгалужену систему знань, диференційовану не тільки за напрямами, а й за своїм предметом, утворюючи сукупність самостійних філософських дисциплін, що тісно взаємодіють між собою. Найрозвиненішими є філософська онтологія, пізнання теорія, логіка, методологія, соціальна Ф., філософська антропологія, моральна Ф., етика, естетика, Ф. історії, Ф. культури, Ф. науки, Ф. мистецтва, Ф. політики, Ф. права, Ф. релігії, феноменологія, праксеологія, герменевтика, аксіологія, історія Ф. Кожна дисципліна в межах окремих філософських напрямів і течій може істотно вар'юватися - відповідно до їхніх світоглядних і методологічних засад. У своєму розвитку Ф. умовно пройшла класичний (до серед. XIX ст.) і некласичний (XIX - XX ст.) періоди. Нині вона вступає в постнекласичний період, зумовлений кардинальними цивілізаційними зрушеннями на межі двох останніх тисячоліть - становленням інформаційного і високотехнологічного суспільств, екологічною, моральною, демографічною, антропологічною кризами, техногенними катастрофами тощо.

ЦІ (кит. - пар, повітря, ефір, подих, енергія, матерія) - одна з основних категорій кит. філософії, яка визначає ідею духовно-матеріальної субстанції з енергетичними та вітальними властивостями. Ц. - первісна матерія, що перебуває в хаотичній суміші елементів на першому етапі розвитку Всесвіту. Надалі, через дотримання світового "принципу" (лі) або "шляху" (дао), під впливом космічних сил (інь та ян) і "п'яти елементів" (у сін), Ц. заповнює собою "тьму речей". Про Ц. вперше згадується у текстах "Промови царств" (VIII ст. до н.е). Систематичне вчення про Ц. викладено в "Гуань-цзи" (IV - III ст. до н. е.), де Ц. тлумачиться як першочастки, що заповнюють світовий простір, а також як найдосконаліші витончені частки - цзін Ц., які створюють нематеріальну субстанцію людини. В "Чжуан-цзи" процес творення світоустрою подано як згущення та розрідження Ц. (синоніми життя та смерті). В XIX - XX ст. Янь Фу, Фен Юлань здійснили спробу співвіднести поняття Ц. з категоріальним апаратом західної філософії.

Дай Чжень, Дай Дун-юань, Дай Шеньсю (1723, Сюнін, провінц. Аньхой - 1777) - кит. філософ та вчений (математик, історик, географ, лінгвіст). Д.Ч. очолював один з двох головних напрямів "ханьського вчення" "хань сюе", що зародився в XVII ст. та мав тенденцію повернення до традицій лексичної та історико-філософської обробок конфуціанських текстів часів епохи Хань (III ст. до н. е. - III ст. н. е.). Цей напрям був ідейною опозицією неоконфуціанству, що панувало в цей час і перекручувало, на думку Д.Ч., конфуціанську класику під впливом даосько-буддійської традиції. Д.Ч. критикував дуалізм неоконфуціанства в сфері функціонального розмежування дій "дао" і "ци" З. а Д. Ч., "дао" - це поняття, яке вказує на реальні тіла, а космічні сили "інь" та "ян" і п'ять рушійних основ "у сін" (метал, дерево, вода, вогонь, земля) є реальними тілами "дао". "Дао" не "породжує частки", не є первісним по відношенню до них, а відбиває закономірності руху та змін об'єктивних речей та явищ, оскільки поза речами та явищами не існує окремого вищого принципу. Д.Ч. заперечував протистояння вищого принципу почуттям, що було властиво неоконфуціанству, і стверджував, що вищий принцип не порушує почуття, а є законом для них. Природа людини визначається добром, яке породжується гуманністю "жень" та встановлюється справедливістю "і". Вчення Д.Ч. було маловідомим за його життя; в XX ст. набуло популярності завдяки своїм науковим обґрунтуванням та висновкам.

[br]

Осн. тв.: "Коментарі до значення ієрогліфів в творах Мен цзи"; "Звернення до начал добра"

ІНЬ та ЯН - пара категорій, що належать до основних в кит. філософії. Вихідне етимологічне значення - сонячна й похмура погода або сонячний та тіньовий боки гори. Виражає полярність світових сил, універсальну дуальність Космосу В. икористовуються в широкому діапазоні при протиставленні антонімічних понять (речей, явищ, властивостей): активність - пасивність, верхнє - нижнє, небесне - земне. Вперше вжиті для визначення "Неба та Землі" як полярних начал ци ("пневми", матеріальної субстанції) в "Го юй" ("Промови царств"). В "Дао де цзін" ("Каноні про дао та де") дуальність подана парою понять - "спокій" і "рух". Найдавніша філософська трактовка категорій знаходиться в "І цзін" (розділ "Сі ци чжуань"): ідея І. т. Я. подана у вигляді двоєдиної великої першооснови (тай цзі) та, одночасно, в формі двоїстого циклу в межах довічно пульсуючого абсолюту (дао). В "Гунсунь-цзи" І. т. Я. співвідносяться з порами року та зміною дня і ночі. Подальша розробка категорій впроваджена представниками Дун Чжуншу, в інтерпретації якого вони отримали остаточне ствердження та стали основою для майже всіх подальших філософських конструкцій, зокрема неоконфуціанства І. дея присутності елементів полярності в протилежних началах (в Інь - Ян, в Ян - Інь) представлена в графічному зображенні "тай цзі" як темної та світлої "рибок", з'єднаних у коло, де темна має світле вкраплення, а світла - темне.

див. Чжуан Цзи

МІН ЦЗЯ (кит. - школа імен) - філософський напрям V - III ст. до н. е., одна з основних стародавньокит. філософських шкіл. Предмет вивчення - зв'язки "імен" (мін) з "реаліями" (ши), співвідношення між поняттями та речами. Представники М.ц. зажили слави вмінням сперечатися, майстерно використовуючи парадоксальні докази. М.ц. належить заслуга формування в кит. філософській думці елементів логіки (поряд з школою моїзму та Сюнь цзи).

МОВЧАННЯ - утримання від вислову; в широкому антропологічному розумінні - відсутність або незадіяність настанови на словесне, знакове, екзистенційне вираження; в позитивному значенні - духовна зосередженість, яка звільняє суб'єкта від необхідності реалізації у сфері наявно існуючого, разом з тим докладаючи останнє як предмет його уваги і піклування ("мовчазна присутність", на відміну від безсуб'єктної тиші). М. - один з найглибших символів у багатьох культурах; так, у стародавньому Китаї М. асоціюється з недіянням (увей) і пустотою духу ("Дао де цзін", "Чжуан-цзи"); в християнському світі М. постає як онтологічна характеристика "безначальної" Першої іпостасі Бога, символізує жертовність, смирення, смиренномудрість людини, постає сутнісним виміром молитовно-духовної практики (зокрема в ісихазмі). Сучасна культура гостро артикулює тему М. в музиці, поезії (як "коротке слово поміж двох довгих мовчань" визначав поезію Мальро) - сферах, що стримують натиск галасливо-безтямного повсякдення.

див. Лао-Цзи

див. Лао-Цзи