християнська

1. n

1) ч. ім'я Крістіан; бібл. Христіан

2) християнин; християнка

3) людина (на відміну від тварини)

4) розм. християнська душа

2. adj

християнський

* * *

1) християнський

2) належний християнинові

1) християнство; християнська релігія (віра); християнське віросповідання

2) збірн. християни; християнський світ

* * *

n pl (вжив. як sing)

1) етика; учення про мораль; теорія моральності

2) мораль, етичність

3) норми поведінки; правила порядності; коректність

* * *

1) етика; вчення про мораль; теорія моральності

2) мораль, моральність, етика, етичність

3) прийняті норми поведінки; правила порядності; коректність

1) спадщина, спадок; спадкоємне майно

2) наслідок, результат

3) традиція

4) частка спадщини

5) бібл. стародавній народ Ізраїлю

6) бібл. церква

* * *

1) спадок, наслідувана нерухомість; спадщина (нaпp., культурна); традиція

2) частка спадщини

3) peл. древній народ Ізраїлю

4) peл. ( християнська) церква

1) вчений

2) вчений-природознавець

3) (S.) послідовник учення «християнська наука» (тж Christian S.)

* * *

1) учений

2) науковець ( в галузі точних наук)

3) викладач фізики, хімії, математики

4) = Christian Scientist ( Scientist)

1. n (the vulgar) простолюд; сіромашшя

2. adj

1) грубий, брутальний; вульгарний

2) простонародний, плебейський

3) народний, загальнонародний; національний; рідний (промову)

4) поширений

* * *

1) вульгарний; грубий; розв’язний, суперечний; загальноприйнятим нормам поведінки vulgar manners [expressions] вульгарні манеры [висловлювання]; що не має тонкості, витонченості; непристойний міщанський; costly, but very vulgar furniture дорога, але позбавлена смаку обстановка

2) неоригінальний, пересічний, заяложений, тривіальний

3) що відноситься до простих людей

4) народний; загальнонародний, національний; рідний ( про мову); vulgar superstition народне повір’я; vulgar sayiiras народні приказки; vulgar name народна назва in the vulgar tongue на рідній або загальноприйнятій мові

5) широко розповсюджений; vulgar error [notion, fallacy] розповсюджена помилка [про уявлення, хибну думку]; vulgar era наша /християнська/ ера

1) християнський

2) належний християнинові

1) спадок, наслідувана нерухомість; спадщина (нaпp., культурна); традиція

2) частка спадщини

3) peл. древній народ Ізраїлю

4) peл. ( християнська) церква

1) вульгарний; грубий; розв’язний, суперечний; загальноприйнятим нормам поведінки vulgar manners [expressions] вульгарні манеры [висловлювання]; що не має тонкості, витонченості; непристойний міщанський; costly, but very vulgar furniture дорога, але позбавлена смаку обстановка

2) неоригінальний, пересічний, заяложений, тривіальний

3) що відноситься до простих людей

4) народний; загальнонародний, національний; рідний ( про мову); vulgar superstition народне повір’я; vulgar sayiiras народні приказки; vulgar name народна назва in the vulgar tongue на рідній або загальноприйнятій мові

5) широко розповсюджений; vulgar error [notion, fallacy] розповсюджена помилка [про уявлення, хибну думку]; vulgar era наша /християнська/ ера

презирство, зневага (-ги) до кого, до чого, погорда (-ди) ким, чим (и проти кого), гордування, погорджування, погордження ким, чим, згірдність (-ности) до кого, до чого. [Вона з презирством глянула на його. На устах немов вираз презирства (Л. Укр.). Не видко було ні ненависти, ні погорди (Н.-Лев.). Шляхетське гордування простими громадянами (Куліш). Християнська зневага до поганства (Єфр.)]. Глубокое -ние - велика погорда. Оказывать -ние к кому, к чему - зневажати кого, погорджувати ким, чим; см. Презирать. С -нием - з презирством (з погордою), презирливо, згірдно; см. Презрительно.

* * *

християнин Г; христийан велааты християнська держава СК.

Абеляр, П'єр (1079, Пале - 1142) - франц. філософ, теолог і поет, один із засновників діалектичної схоластики, відомий майстер диспуту свого часу. Учень номіналіста Росцеліна та реаліста Гійома з Шампо. У 1113 р. заснував школу з філософії і теології у Парижі. Трагічне кохання А. і Елоїзи, відображене ним у славнозвісній "Історії бідувань Абелярових", закінчилось тим, що в 1119 р. А. і Елоїза стали ченцями. Але зважаючи на численні прохання, А. знову повертається до викладацької роботи. Праці А. двічі були піддані осудові офіційною церквою за єресь - в 1121 р. на соборі в Суасоні і в 1140 р. на соборі в Сансі. В суперечках реалістів і номіналістів А. займав проміжну позицію, розробивши власне вчення, пізніше назване концептуалізмом. У етичному вченні А. наголошував на природних, а не божественних першоосновах моральності: гріховний не сам вчинок, а намір порушити моральний закон, властивий усім людям і всіма визнаний, хоч і різною мірою; вчинок, який чиниться у згоді з сумлінням, не може бути визнаний гріховним. А. одним з перших протиставив авторитету віри авторитет розуму і науки. Не "вірити, щоб зрозуміти", як у Ансельма Кентерберійського, а "розуміти, щоб вірити". А. визнає божественне одкровення, але вважає, що Святе письмо, як результат творчості окремих осіб, підлягає критиці розуму. В питанні про походження понять А. наближається до сенсуалізму.

[br]

Осн. тв.: "Християнська теологія" (1124); "Так і ні" (1123); "Пізнай самого себе" (1125-1138).

Берклі, Джордж (1685, Дайзарт-Касл, Ірландія - 1753) - англ. філософ-ідеаліст, релігійний мислитель. Вчився у Дубліні (1700 - 1707). Працював у коледжі, обіймав церковні посади в Дубліні та Лондоні, упродовж 1728 - 1733 рр. займався місіонерською діяльністю на Бермудських островах; з 1734 р. - єпископ Клойна (Ірландія). Лейтмотивом філософії Б. є обґрунтування релігії С. вою філософську систему, названу імматеріалізмом, Б. збудував на відповідним чином переосмисленому вченні Локка про ідеї. Насамперед Б. заперечував вчення Локка про абстракції, або загальні ідеї. Існувати, за Б., - значить бути сприйнятим. Ідеї - це все те, що сприймається людиною як за допомогою відчуттів, так і розуму. Протяжність і матерія також належать до сутностей розуму та існують лише у свідомості ("спогляданні"). Б. обстоює доволі радикальну номіналістичну позицію, стверджуючи, що "загальні ідеї" слід замінити "загальними іменами", які накладаються на цілком конкретні, зафіксовані у сприйнятті ідеї. Б. також ототожнює властивості і якості речей з їх сприйняттям шляхом нівелювання введених Локком відмінностей між первинними й вторинними якостями. У цьому питанні філософська позиція Б. позначена послідовним суб'єктивним ідеалізмом, вельми близьким до його крайньої форми - соліпсизму. Прагнучи уникнути цього, Б. вдається до припущення про існування ідей не лише у сприйнятті людини, а й частково у Божественному розумі. За соціально-політичними переконаннями Б. був рішучим супротивником теорії суспільного договору, заперечував не тільки ідею легітимності вияву народом непокори, а й взагалі право останнього на суверенітет. У царині етики Б. виступав як критик просвітницьких концепцій моралі, доводив, що тільки християнська релігія може забезпечити міцні моральні підвалини суспільства.

[br]

Осн. тв.: "Нова теорія бачення" (1709), "Трактат про принципи людського знання" (1710), "Три розмови між Гіласом та Філонисом" (1713), "Алкіфрон, або Дрібний філософ" (1732), "Сайрис" (1744) та ін.

БІБЛІЯ ( від грецьк. βιβλία - книги) - зібрання стародавніх священних книг юдаїзму і християнства. Б. існувала вже у старозавітний період. У ранньохристиянській літературі термін "Б." відсутній і починає вживатися від III - IV ст. н. е З. а структурою Б. поділяється на дві нерівні за обсягом частини - Старий Завіт і Новий Завіт. Назва "Старий Завіт" (зібрання священних книг юдаїзму) не зустрічається в юдаїзмі і започатковується лише християнською традицією, з метою розрізнити два союзи, які Бог укладав із людством у різні історичні періоди. Спочатку Бог уклав завіт з євреями, визначивши їх "богообраною" нацією, але цей завіт, згідно з християнським віровченням, був тимчасовим і діяв лише до пришестя Сина Божого (Месії) на землю. Месія (Ісус Христос) приніс "новий і досконалий закон", уклавши Новий Завіт з усім людством. Старий Завіт було написано в дохристиянський час на староєврейськ. мові, за винятком деяких уривків, написаних арамейськ. мовою. Новий Завіт - це християнська частина Б. (містить християнські священні тексти, написані грецьк. койне) Н. овий Завіт складають 27 книг - 4 Євангелія, Книга дій апостолів, 21 апостольське послання, Об'явлення Св. І. Богослова (Апокаліпсис). 39 книг Старого Завіту і 27 книг Нового Завіту опоряджують "канон" (від грецьк. κανών - правило, норма). Канонічними називали книги Б., які були ретельно відібрані впродовж тривалого часу з маси релігійних текстів та в яких вбачали відбиток істинного віровчення, його зразок. До найстародавніших і водночас визначних перекладів Б. належить грецьк. переклад Старого Завіту, відомий як "Септуагінта" (переклад сімдесятьох), здійснений не раніше III ст. до н. е. і не пізніше II ст. до н. е. Автори новозавітних текстів широко використовували старозавітні цитати саме з цього перекладу. Назагал і мова "Септуагінти" значною мірою вплинула на формування мови Нового Завіту. Найстарішим із латин, перекладів Старого Завіту вважається "Вульгата" (від лат. vulgata - загальновідома, доступна). Першим повним Слов'янськ, перекладом Б. вважається переклад братів Кирила і Мефодія (друг. пол. IX ст. н. е.), перше друковане видання Слов'янськ. Б. ("Острозька Біблія") було здійснене князем Острозьким в Україні (1581).

БОГОСЛОВ'Я, теологія (від грецьк. τεός - Бог і λόγος - вчення) - розроблена певною конфесією система обґрунтування і захисту свого розуміння надприродної сутності - Бога, істинності своєї догматики, канонів і богослужбової практики. Так, системи Б. різних християнських конфесій відрізняються, насамперед, комплексом дисциплін та їх цільовим призначенням. Православне Б., зокрема, включає: основне, або апологетичне, Б., покликане обґрунтувати і захищати вихідні християнські положення в суперечках з інаковіруючими і невіруючими; догматичне Б., що доводить боговстановленість та істинність догматів, включених у Нікейсько-Константинопольський символ віри; моральне, або практичне, Б., яке визначає вчинки християнина в земному житті з метою здобуття ним вічного блаженства у потойбіччі; порівняльне, або викривальне Б., спрямоване на обґрунтування переваг православ'я серед інших християнських конфесій. До православного Б. входить також патрологія, екзегетика, еклезіологія, церковна археологія. Не менш складним є католицьке і протестантське Б. Історично так склалося, що термін "Б." вживається на означення богословської теорії православ'я, а термін "теологія" - католицизму, протестантизму та ін. Термін "теологія" у близькому до названого змісту вперше використав Аристотель. Теологію як вчення про першопричину він включив до філософії. Тома Аквінський, розрізняючи істину віри та істину розуму, теологію і філософію, разом із тим вважав, що вони доповнюють одна одну. У пізніші часи християнська теологія поділилась на природну і надприродну. їх взаємозв'язок осмислюється в контексті антиномії природи і благодаті. Для теології XX ст. характерною є зміна акцентів і орієнтацій, перегляд деяких усталених догматів і принципів, розширення поля інтерпретаційної сфери.

ДОБРО - основна позитивна категорія моралі, що є повною протилежністю зла; відображає сукупний зміст вимог і цінностей моральної свідомості. За давніх часів розуміння Д. визначалося переважно уявленнями про міфологічно санкціоноване, узвичаєне, цінне або корисне для людського життя і діяльності. В цьому відношенні воно збігалося з поняттям блага; сліди такого збігу досі відчутні в європейських мовах. В античній філософії Д. теж зазвичай розглядається як синонім або різновид блага, хоча з часом набуває чіткішого концептуального окреслення. Так, у Платона змістом "божественних", або "більших" благ (які він протиставляє благам "меншим", тобто здоров'ю, красі, силі й багатству) слугують власне моральні чесноти людини А. ристотель, критикуючи платонівську ідею блага самого по собі, розвинув разом з тим класифікацію благ, релевантну з етичної точки зору (поділ благ на "поціновані", "схвалені" і "блага-можливості", а також на такі, що завжди або лише принагідно заслуговують на вибір). У стоїків об'єктом етичної рефлексії стає Д. як вільне дотримання чеснот автономним індивідом на засадах "правильного розуму". Християнська традиція розглядає Д. як втілення божественної волі, стан благої повноти й довершеності творіння Божого, адекватність людського Волевияву релігійно санкціонованій ієрархії цінностей. Секуляризація європейської культури в Новий час спричиняє дискредитацію теїстичного тлумачення Д. і редукцію останнього до раціоналістично осмисленої корисності (Сліноза, Гоббс, Мандевіль, Гельвецій, Гольбах, Бентам та ін.). Заперечуючи проти такої редукції, Кант визначає Д. як відповідність волевияву або вчинку людини апріорному моральному законові; Гегель тлумачить Д. як одне з загальних визначень абсолютного духа. Конкретне розуміння Д. в рамках тієї чи іншої філософсько-етичної концепції зазвичай обумовлювалося специфічною спрямованістю самої цієї концепції: так, існують спроби ототожнити Д. із щастям (евдемонізм), онтологічною досконалістю (перфекціонізм) тощо. Критику подібних "натуралістичних" підходів до визначення Д. дає з позицій етичного інтуїтивізму англ. філософ і етик Мур. В роботах Мура та його послідовників (Решдел, Леард, Бленшард та ін.) інтуїтивно осягнуте Д. постає кінцевою підставою для виведення усіх інших моральних категорій. Аксіологічно-інтуїтивістський підхід в дослідженні проблеми Д. на базі феноменологічного методу розвивають Шелер, Н. Гартман та ін. В умовах сучасного етичного плюралізму, диверсифікації ціннісних моделей різних соціальних груп зростає значення соціологічних і соціально-психологічних контекстів осмислення етичного Д. Водночас загострюється потреба в діалогічному, комунікативному осмисленні останнього крізь призму ідей відкритості, "діалогічної налаштованості", "зверненості до Іншого" (Бубер, Левінас та ін.). Як стрижньова ідея моральної свідомості, Д., подібно до істини і краси, очевидно не може здобутися на остаточне сутнісне визначення; сама невичерпність ідеї Д. налаштовує на нарощування нових вимірів етичної проблематики, відкриття нових обріїв морального освоєння світу. Разом з тим, ця ідея має бути артикульованою в суспільній свідомості достатнім чином, щоб уможливити людям розпізнавати конкретні ситуації вибору Д. і зла і знаходити правильні рішення. Поєднання сутнісної відкритості ідеї Д. з обґрунтуванням її життєво-практичного застосування "тут і тепер" - важливий напрям осмислення проблеми Д. в сучасній етиці.